Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка19/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Крах Старого Арбату

Не можу не сказати, що час, коли Грушевський залишив Москву, був передвісником краху Старого Арбату. В цьому зв’язку зверну увагу читача на ніким спеціально не відзначене місце у Андрія Бєлого. Він розповідав, що на Арбаті між Нікольським (тепер — Плотніков) і Дєнєжним провулками було «неприємне пустище», обгороджене сірим ________________

сей гурток (Старицьких — Дорошенка), навпаки, якраз трактував мене як бувшого чоловіка, котрого місце в Києві травою заросло, забулось і пригадувати його нема чого — се дуже відчула і моя сім’я, повернувши до Києва, але тепер прийшла гадка, що мене по старим зв’язкам можна буде використати на посрамлення с.-деків і прочої опозиції, і моїй дружині рекомендовано було виписати мене якскорше. Коли прийшлось, по кількох днях завзятої боротьби, дати згоду на організацію центру по схемі Антоновича і Кo, переведено вибір мене на голову сеї нової організації, котрій без дискусії, якось сама собою прийшлась назва «Центральної Ради» — в протиставлення всяким місцевим і професійним радам, що творились дедалі все в більшому числі. І тоді з двох кінців почали мене накликати до найскоршого приїзду».

парканом. Посеред нього похмуро бовваніли пам’ятники, що продавалися на Ваганьківське кладовище1. То була алегорія! Втім послухаємо самого Бєлого:

«...Не понимали еще: это есть аллегория: в месте сем будет Арбату — капут; полагали: под памятниками тот уляжется, этот; и — только. Перед самой войной с места этого встал дом-гигант2, унижал Арбатский район, двухэтажный, облупленный, — восьмиэтажной своей вышиной, чтобы в дни Октября большевистскими первыми пулями в стекла приниженных «юнкерских» особняков — тарарахнуть3; единственный дом-большевик победил весь район; стало быть: и надгробные памятники назначались — Горшкову, Мишелю Комарову, маман Байдаковой, Зензиновым, Старицкому или — «старому Арбату»: всему!» (виділено мною. — В.М.).

Як тут не згадати незабутнього Василя Симоненка:


Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.


Михайло Грушевський з Арбатом пов’язував особливе відчуття «нечуваного розруху всього життя». Але Андрій Бєлий осмислив і відзна-

_______________________



1 На цьому місці розміщалася каменотесна майстерня.

2 На місці пустища були зведені три восьмиповерхові корпуси будинку під № 51 (тобто перед самим нинішнім Музеєм О.С. Пушкіна): один на червоній лінії вулиці й два за ним у дворі. В будинку, що виходить на Арбат, 14 років жив Анатолій Рибаков, і з опису цих будинків він починав свій роман «Діти Арбату»: «Самый большой дом на Арбате — между Никольским и Денежным переулками, теперь они называются Плотников переулок и улица Веснина (на початку 90-х років минулого століття була знову перейменована в Дєнєжний провулок. — В.М.) три восьмиэтажных корпуса тесно стоят один за другим, фасад первого выложен белой глазурированной плиткой… Низкие арочные проезды, обитые по углам листовым железом, соединяют два глубоких темных двора».

Все це, крім листового заліза, можна побачити й сьогодні.



3 На цей будинок у жовтні 1917 року червоногвардійці підняли кулемет, який прострілював мало не весь Арбат і розчистив дорогу революційним загонам до Кремля.

чив крах саме «старого Арбату», того Арбату, що його ще застав Грушевський. Андрій Бєлий написав про все це через багато років, але він уже тоді, напередодні революції, витонченою душею відчував крах староарбатських канонів:

«Хорошо вспоминать, когда прахом рассыпались камни канонов арбатских; в описываемое время ведь «камни канонов» еще не стояли в музеях: над нами висели, грозя раздавить.

Я раздав ощущал, по Арбату бродя и обдумывая свои мысли… о символах под домом Старицкого, под Миколой на камне, глаза поднимая, чтобы не видеть прохожих; и ласточки реяли, тихо вывизгивая, над крестом колоколенным».

Зверніть увагу, Бєлий так і пише: в дні Жовтня фактично був поставлений надгробний пам’ятник «старому Арбату» й усьому, що з ним пов’язане, в тому числі й арбатцям. Він мав рацію. Саме тоді були підрубані древні й живі староарбатські корені. Будинок-гігант № 51, повз який щодня проходив Грушевський, швидко став комунальним і уособив нову радянську систему, протиставлену приватним арбатським особнякам та багатоквартирним будинкам професури, і вони ніяк не могли співіснувати разом. Протиставлення йшло по самій суті: суспільна власність категорично витісняла приватну, якою дихав і приростав Арбат понад чотириста років. Саме з приватною власністю нерозривно поєднувалася тодішня російська, арбатська духовність. Але той же Бєлий спочатку залишився в Радянській Росії, жив, як і Бунін, на Поварській, малював спіралі й розмірковував:

— Бачите? Нижня точка спіралі. Це ми з вами тепер. Це нинішній момент революції, нижче вже не спуститься. Спіраль іде вгору і в ширину, нас виносить вже з пекла на простір...

Бунін у той час зустрічався з Бєлим і записав у щоденнику:

«Он вывертывался, по-моему… болтая мутно все одно, смысл чего: из этой грезы и крови родится нечто божественное… При встречах он, впрочем, всегда симпатичен».

Бєлий емігрував, а потім повернувся в Росію і бачив, як її виносило на простір-пекло сталінських репресій, розкулачення, концтаборів...

Іван Бунін відразу зрозумів, що колишню — його Росію — втрачено:

— Наші діти, внуки не будуть в змозі навіть уявити собі ту Росію, в якій ми колись (тобто вчора) жили, яку ми не цінили, не розуміли — всю цю могутність, складність, багатство, щастя...

Відкриємо щоденникові записи Буніна в післяжовтневі дні 1917 року й пересвідчимося, що темні, окаянні дні Росії Бунін уперше відчув саме на Арбаті.

«Ходил по переулкам возле Арбата... Была Россия! Где она теперь. О Боже, Боже... Арбат по ночам страшен. Песни, извозчики нагло, с криком несутся домой, народ идет по середине улицы, тьма в переулках. Арбат полутемен... Поварская темна... Темно на Арбате, на площади — на Поварской...»

Таким сприйняв уже радянський Арбат Іван Бунін, який жив тоді на Поварській, 26 і в травні 1918 року з цієї останньої квартири назавжди покинув Москву.

Подібно до Буніна задихалася від непоправної втрати Марина Цвєтаєва:

Адже все це закінчилося і закінчилося назавжди. Будинків тих немає. Дерев — немає. Все згоріло дотла...


О, вспененный высокий вал морской

Вдоль каменной Советской Поварской.


Та Іван Бунін пророчив, що після Радянської Поварської, точніше після Радянської Росії буде Росія нова. Справді, нині приватна власність в Росії перемогла, здається, остаточно й безповоротно. Жаль тільки, що це не повернуло Старому Арбатові його колишньої духовної привабливості й принадності.

Проте в цій книзі йшлося про передреволюційний Арбат, коли ластівки ще тихо вивизгували над дзвіницею Миколи Явленого.


«Живу я підневільно в Москві...»
Але на самому кінці книги, перед від’їздом Грушевського з Арбату, дозволю собі мимохідь заглянути вперед, аж до останнього року життя Михайла Сергійовича. Він помер у листопаді 1934 року, невдовзі після всерадянського святкування 17-ї річниці соціалістичної революції. Зверну увагу на те, що цей рік поділив ХХ століття на дві рівні частини по сімнадцять років. Першу половину Старий Арбат залишався справді Старим Арбатом, на якому і жив Грушевський, а наступних 17 років якраз вистачило на те, щоб знищити його вигляд і дух. Наступила доба, говорячи словами Анатолія Марієнгофа, «неосвіченого абсолютизму». Всі Миколині церкви на Арбаті вже було знесене, як і церкву Живоначальної Трійці, біля якої жив Грушевський. Замість них поставили символи нової релігії, скажімо, в 17-у річницю Жовтневої революції перед самим будинком № 9 розмістили велике панно з зображенням Леніна у повний зріст, а навпроти — рівновелике зображення Сталіна. Такий самий вигляд мав Арбат і перед будинком 55...

В наше завдання зовсім не входить розповідь про життя Михайла Грушевського після від’їзду з Москви у березні 1917 році, в тому числі й про другий московський період його біографії з березня 1931 року, коли він жив у столиці Радянського Союзу на Погодінській вулиці 2/3. Проте саме звідси Михайло Грушевський написав 4 вересня 1934 року відчайдушного листа до голови Радянського уряду В’ячеслава Молотова, який фактично замикав у Москві життєве коло великого українця. Лист цей був опублікований Є. Нікітіним1, але досі залишається практично невідомим як в Росії, так і в Україні. Вважаю своїм обов’язком ще раз опублікувати повністю листа Михайла Грушевського для моїх читачів, тим більше, що треба з більшою пошаною та увагою поставитися до тексту великого українця, виключити пропуски, перекручення та невиправдані правки деяких його слів, що мали місце в попередній публікації. Наводжу текст згаданого листа за архівним автографом2:



«Глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович!

Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева, в котором я наладил было свою научную работу3 — лишенный возможности ее вести, и подвергаясь всяким неудобствам и лишениям — морального и даже чисто материального характера. Мое киевское академическое содержание уходит на налоги и ремонт киевского домишки — остатков дома нашей семьи, сожженного во время наступления Муравьева: они были нам возвращены ВУЦИК-ом при моем возвращении из-за границы за научные заслуги, и теперь обратились в тяжкое бремя, поедающее мое содержание — и источник постоянных тревог ввиду ___________________

1 Письмо историка М.С. Грушевского В.М. Молотову // Отечественные архивы. 1998. № 3. C. 94–98.

2 Державний архів Російської Федерації, ф.5446, оп. 82, спр. 27, арк. 174–176.

3 Після повернення до Києва у 1924 році, Михайло Грушевський працював у Всеукраїнській Академії наук, проводив велику науково-організаційну роботу, редагував засновані ним видання історичної секції ВУАН, працював над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури». З 1929 року, коли розпочався наступ радянського режиму на українську науку, масштаби діяльності вченого різко звузилися. У вересні 1930 року була закрита Науково-дослідна кафедра історії України, заснована Грушевським. Наприкінці року партосередок ВУАН прийняв ухвалу про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоретичними поглядами. Розпочалися арешти співробітників і учнів Грушевського. В березні 1931 року він переїхав до Москви, де був заарештований органами ГПУ. Після звільнення з-під арешту Грушевському не дозволили повернутися в Україну. Докладніше див. Р.Я. Пиріг. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934). К., 1993.

всяких «уплотнений» новой столицы1. В этом киевском помещении, ценою больших для меня издержек, мне удалось устроить все-таки сравнительно сносную квартирку и собрать кое какую библиотечку (третью по счету потому что оставшаяся во Львове мне недоступна, а собранная в Киеве до революции погибла со всеми коллекциями в упомянутом пожаре дома). А теперь, тратя свое содержание на расходы по этому киевскому помещению, я принужден ютиться в Москве с женою и дочерью (старшим научным сотрудником Укр[аинской] Академии наук, помогающим мне — ввиду ослабления моего зрения) в двух маленьких комнатах — сырых, нездоровых, шумных, совершенно непригодных для научной работы, без мебели, без самых необходимых книг. Мое опальное положение имело последствием, что связи с академ[ической] базою фактически отмерли — хотя звание академика за мною сохранено. Укр[аинская] Академия и Укр[аинское] Госуд[арственное] Изд[ательство] прекратили печатание моих работ и изданий; издания уже законченные не были выпущены в свет, или изъяты из обращения, начатые печатанием остановлены и разобраны — хотя прошли все инстанции и были одобрены к печати. Более того — даже за ранее выпущенные книги мне и дочери не выплачивают гонорара, за издательством «Пролетарий» Гос[ударственный] Изд[ательством] Украины уже четвертый год остается, по собственному его подсчету, на сегодня свыше 9 тыс. рублей. Раньше хоть по немногу и с перерывами выплачивали, а с прошлого года2 совсем отказываются платить, что ставит меня в довольно таки стеснительное положение!

Едва-ли такие репрессии и лишения входят в виды правительства. Едва-ли соответствует видам социалистического строительства прекращение исследовательской работы. Я всю жизнь свою посвятил ис-

___________________



1 Київ став столицею України в 1934 році.

2 Последняя получка моя была в сентябре 1933 (Прим. Грушевського).

следованию истории Украины. Большой курс ее доведен в печати до 1657 г. (девятый том вышел перед моим арестом зимою 1930/1 г.)1; история укр[аинской] литературы в связи с культурной и социальной историей оборвалась на VI томе — на первой полов[ине] XVIII в2. В нынешних условиях я не могу вести систематической научной работы, — и вообще историческая работа фактически прекратилась за эти годы — я говорю об истории Украины: она остается в крайне неудовлетворительном состоянии, в особенности со второй половины XVII в. — XVIII и XIX не обследованы научно даже настолько, чтобы можно было написать обстоятельный учебник. Учащие и учащиеся лишены запаса научно проверенных фактов. Я слышал от президента Укр[аинской] Академии наук3, что в нынешнем году, в президии слушалось письмо начальника красноармейской части, расположенной на Украине, с сетованиями, что красноармейцы Укр[аинского] округа не имеют возможности ознакомиться с фактическою историей наиболее интересных для них эпох истории Украины. Ведь для того, чтобы партийные популяризаторы могли составлять книги для широкого употребления, необходим критически проверенный запас фактов. Теперь обращено серьезное внимание на усвоение фактов истории и истории литературы, рано или поздно почуствуется острая надобность в научно подготовленном материале — но сразу его не получить: нужно подготовлять заблаговременно, а теперь работа остановилась. Мне кончается 68 год, я уже не долго буду работоспособен, если и проживу; не имеет смысла

_______________________



1 Я работал в это время над Х-м (томом. — В.М.), — посвященным наиболее интересным годам, 1654–1665, эпохе социального расслоении. Маркс переписывал в свои записные книжки то, что мог найти об ней из старой монографии Костомарова (Прим. Грушевського).

2 Так у тексті. Насправді VI том «Історії української літератури» закінчується XVII століттям.

3 З 1931 року президентом Академії наук України був Олександр Богомолець.
устранять меня от научной работы, пока я могу еще ее вести, потому что заменить меня будет не легко. Я выпустил под своей редакцией более 300 выпусков и томов научных публикаций из области украиноведения, перевернул груды архивных материалов. Считался самым большим знатоком в области укр[аинских] исторических дисциплин, пок[ойный]. Покровский1 выдвинул мою кандидатуру в этой области и во Всесоюзную Академию наук2 и в Международный Комитет (Comite Internationаl des Sciences Historiques)3; теперь укр[аинская] историография в этой организации не представлена никем, мои связи с учеными кругами разрушены, все это создает лишние поводы к разным нежелательным толкам.

Не решаюсь отнимать у Вас время длинным писанием. Если заинтересуетесь, мой двоюродный брат Георгий Ипполитович Ломов4 может осведомить Вас и о постигших меня злоключениях, [и] о моей работе, и о моем положении. Я подавал через него записку также тов. Сталину. Опала, меня постигшая, является или ошибкою или «профилактическою мерою» — целесообразность которой весьма сомнительна. Когда я возвращался из-за границы в 1924 г., по приглашению Укр[аинской] Академии наук, я ориентировался на национальную программу Ленина. В заграничной укр[аинской] прессе я ___________________

2 Покровський Михайло Миколайович (1868–1932) — історик, державний діяч, академік АН СРСР.

3 12 грудня 1928 року Відділення гуманітарних наук АН СРСР обрало Михайла Грушевського дійсним членом Академії, 12 січня 1929 року на загальних зборах АН СРСР це обрання було затверджено.

1 Міжнародний комітет історичних наук (МКІН) — міжнародна організація, що підтримувала контакти між істориками різних країн, організовувала міжнародні конгреси істориків. Установчий з’їзд МКІН відбувся в травні 1926 року в Женеві.

2 Ломов (Оппоков) Георгій Іполітович (1888–1937) — партійний і державний діяч, економіст, журналіст. З 1923 року — голова Нафтосиндикату, з 1926 року — голова Донвугілля. В 1929 році призначений головою Всесоюзного об’єднання нафтової промисловості. Пізніше — заступник голови Держплану СРСР, член бюро Комісії радянського контролю при Раднаркомі СРСР. В 1927–1929 роках — член Політбюро ЦК КП(б)У.

мотивировал свое возвращение уверенностью в предстоящем подъеме укр[аинской] культуры в Советской Украине под руководством этой программы и набросал план своей научной деятельности: это навлекло на меня резкие осуждения и выпады националистических кругов, но я остался верен своим планам. Меня всегда знали за противника ориентаций на Польшу и на Германию, это доставило мне много неприятностей в прошлом; я решительно отказался от каких-либо компромиссов с немецкой оккупацией в 1918 г., не согласился даже войти в украинскую академию — организовавшуюся тогда ставленниками гетмана под немецким протекторатом1, и на этой позиции: не с Польшей и Германией, а с Социалистическим Советским союзом, — я остался и во все последующее время. Возвратившись в Советскую Украину в 1924 г. я немало поработал на ее культурном участке, и эта работа посодействовала тому тяготению к Советской Украине, какое стало замечаться среди зарубежной украинской интеллигенции в конце 1920-х гг. — до поворота, наступившего в украинской политике с 1929 г. (с дела Союза освобождения Украины). За эти годы, 1924–1930, под моей редакцией вышло свыше 80 книжек по истории, истории литературы, фольклора и ист[ории] культуры Украины — в том числе несколько томов моей «Истории Украины» и «Истории укр[аинской] литературы», и они считались ценным достижением советского строительства — в ______________________

1 Під час правління гетьмана Павла Скоропадського Грушевський знаходився на нелегальному становищі і відійшов від активної політичної діяльності. Брав участь в обговоренні питання про створення Української Академії наук (закон про заснування Академії і наказ про призначення першого складу академіків були підписані Скоропадським у листопаді 1918 року). Грушевський відмовився від пропозиції увійти до складу Української Академії наук, призначеного Скоропадським.

Володимир Вернадський, який очолив Комісію по організації Української Академії наук, згадував, що зустрічався тоді з Грушевським: «Он убеждал меня отказаться от моего решения создать Академию…Он считал, что сейчас Украина не имеет настоящих ученых и неизбежно… это будет русская Академия на Украине… Он считал, что Украинская Академия должна быть создана позже…»


1928–9 г. я по рекомендации общественных организаций УССР был избран членом Всесоюзной Академии наук. Деятельность моя вполне ориентировалась на социалистическое строительство Союза СССР, я был известен всем как сторонник этой ориентации. Ругань «критиков» не изменит этого представления обо мне, если же изменилась позиция правящих кругов или их тактика в укр[аинском] вопросе — что неизбежно в диалектике развития, за это не должны страдать люди, добросовестно ориентировавшиеся на интересы социалистического строительства — так как они ранее освещались. Быть в глазах националистов мучеником за украинство от советского правительства — в результате столь долгой и всем известной работы для украинского освобождения, не только мне обидно, и вообще нелепо — но и самому строительству, думаю, — не здорово.

Смею надеяться, что Вы, глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович, как глава социалистического правительства, не откажете во внимании к моему обращению и не поставите в вину, если я что-нибудь сказал тут невпопад, в том убеждении, что исследовательская работа моя нужна, и напрасно пропадает мое время и силы — напрасно я мучусь со своею семьею вместо производительной научной работы. Поэтому и обращаюсь к Вам — во имя «освоения прошлого!». С истинным почтением

академик Михаил Грушевский

Москва, 4 сентября 1934

Погодинка 2/3 кв. 102

Тел. Г. 3.84.72.».

Докладний аналіз цього листа не входить в завдання моєї книги. Проте хочеться, щоб із емоційних слів самого Грушевського читач зрозумів, як тяжко і безнадійно почував він себе в Москві, «відірваний від Києва», як прагнув вирватися з неї...


Минають дні, минають ночі,

А щастя, доли не несуть...

Все жду чогось, чого — не знаю,

Мов замордований хожу.


Навряд чи Грушевський згадував у Москві ці свої екзальтовано-патетичні рядки, написані півстоліття назад. Але наприкінці життя вони наповнилися справжнім трагізмом і реальною бідою. Щастя й долі радянська Москва йому не принесла. За царизму Грушевському «московське показалося добром» і, незважаючи на нелегке й принизливе становище, врешті-решт, його московське заслання справді закінчилося на добре. Проте для московського засланця радянської влади світло надії не жевріло навіть у кінці тунелю, хоча Грушевський намагався переконати більшовицьких керівників у недоцільності, навіть безглуздості свого столичного ув’язнення. Замордований владою, Грушевський даремно сподівався на те, що вищі керівники Радянської держави зрозуміють важливість і потребу його наукової роботи. Запевнення Грушевського в його «орієнтації на національну програму Леніна» та на «соціалістичне будівництво Союзу СРСР» вже не переконували владу, яка відкидала саму суть наукової концепції і наукових праць ученого. Тим паче, що Грушевський навіть у благальному листі все-таки відверто заявив про те , що в галузі об’єктивного дослідження історії України «взагалі історична робота фактично припинилася». Так само Грушевський наголосив абсолютну безглуздість політичного переслідування людей, які «добросовісно орієнтувалися на інтереси соціалістичного будівництва». Він єдиний посмів вказати на те, що більшовицька партія відійшла від ленінського курсу, пердусім у національній політиці.

В цьому гіркому листі Михайло Сергійович Грушевський в одному реченні підбив найголовніший підсумок свого життя: «Я все життя своє присвятив дослідженню історії України».

Повертаючись до арбатського періоду, наголосимо, що він став унікальним підтвердженням цих слів Грушевського.
«11 березня виїхав з Брянського двірця...»
Гортаю популярну міську газету «Московский листок», яка вийшла в день від’їзду Грушевського 11 березня 1917 року. Дві ключові теми найбільше хвилювали пресу: революція і війна. На газетних сторінках, як і в житті, вони перепліталися між собою:

«Солдати і робітники! Суворий час настав для батьківщини! Внутрішнього ворога роздавлено, кумирів самодержавства повалено, але справу свободи ще не завершено. Біля рубежа Росії стоїть ворог зовнішній... Знайте, що коли навіть німці тепер не прорвуть фронт і не винесуть на своїх багнетах трон Романових, то у випадку укладення миру з німцями зараз, вони через п’ять років порушуть мир, знову нападуть на Росію і посадять царя нам на шию...»

Відомо, що був інший погляд на війну. Більшовики сповідували гасло перетворення імперіалістичної війни в громадянську і поразку «своїх» урядів, оскільки це прискорювало дозрівання революційної кризи та світової революції. Грушевський, не поділяв ленінських поглядів, але, не підтримував і Керенського. Той зізнавався в своїх мемуарах, що в основі всієї внутрішньої і зовнішньої політики Тимчасового уряду постійно лежала «впевненість у перемозі». Грушевський знав про немислимо високу ціну такої «впевненості», що постійно вимагала величезних людських жертв і вела до «винищення українства». Він вважав, що з війною, яка завдала стільки нещасть українському народові, зокрема галичанам, треба покінчити. Поки вона ведеться не може бути й мови про союз з тими, для яких війна є засобом досягнення неправедних імперіалістських планів.

Однак, «Московский листок» стояв за війну до перемоги:


Война должна быть до победы,—

Враг дерзкий должен быть разбит;

За Русь со славой бились деды,

И мы не можем изменить!


В цьому патріотичному контексті газета вміщувала чимало розмаїтих і цікавих нотаток і повідомлень. Скажімо, в телеграмі з Києва, до якого від’їжджав Грушевський, розповідалося, що на болючому для Михайла Сергійовича львівському напрямі, «незважаючи на несприятливу погоду, наші льотчики успішно виконали розвідку тилу противника... ними скинуто бомби на ворожі війска». З Петрограда повідомлялося, що всі чини штабу Верховного головнокомандувача присягли «на вірність новому державному ладу». Начальник штабу генерал Михайло Алексєєв «від імені всіх чинів штабу висловив готовність всіма силами служити вітчизні і обновленій Росії». Друкувалася відозва воєнного і морського міністра Олександра Гучкова про потребу громадянської пильності й повсякчасної готовності протистояти німецьким шпигунам: «Боротьба з ними потрібна, але виявити зрадників важко. Вони ховаються скрізь... Громадяни і воїни! Поставтеся до цієї справи чуйно й розсудливо. Небезпека велика... Не видавайте таємниці оборони»... Всеросійський союз міст закликав через газету створити в Москві резерв лікарів, особливо хірургів, для фронту та для десятків шпиталів, які працювали в місті. Повідомлялося про реквізицію «деяких запасів хліба» у крупних і середніх землевласників. Невдовзі більшовики зроблять систему вилучення хліба у населення нещадно-досконалою...

Газета з нетерпінням чекала на спеціальну урядову постанову про заборону тоталізатора й проведення кінських перегонів та скачок у місті без грошових ставок: «Слава Богу! Повалено зловісну гідру тоталізатора!» Так само приємною була демократизація Московської думи «шляхом вибору гласних з числа робітників, кооператорів, торгових службовців і т.д.» Взагалі революційна ситуація в Москві розвивалася мирно, на що звернув увагу Грушевський: «на улицях було загалом тихо і спокійно». На місцях, за інформацією газети, йшла організація районних дум, які складалися з представників загальноміських, районних і профспілкових організацій. Районні думи разом із Комітетом громадських організацій стали органами влади Тимчасового уряду; в березні 1917 були утворені також Раду робітничих депутатів і Раду солдатських депутатів: в Москві, як і в Петрограді, встановилося двовладдя...

Як відомо, Грушевський відзначав, що в революційних подіях у Петрограді чималу роль відіграла українська громада: «Українські революціонери, які знайшли дорогу в учебну команду одного із запасних гвардійських полків, дали перший початок революційному вибухові, а в розвою його українські жовніри та робітники петроградські відіграли роль дуже велику, першорядну. І коли вість про упадок царизму розносилась по Росії й Україні, українські організації сприймали її як благовістя нового, певнішого розкріпачення — визволення України».

Втім, тема визволення України не хвилювала «Московский листок». Він писав про те, що перед оберпрокурором Синоду вже порушено клопотання про значне спрощення шлюборозлучного процесу. Газета повідомляла, що колишній цар звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому знайомитися з газетами. Уряд «дозволив Миколі Романову читання всіх петроградських газет, які з сьогоднішнього дня вже подаються колишньому цареві»... Повідомлялося про вихід першого номеру газети «Труд» яка є офіційним органом партії соціалістів-революціонерів... З приїздом у Київ Михайло Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів.

Привертає увагу звернення міського голови Челнокова, який просив усіх свідків революційних подій у місті присилати на його ім’я письмові розповіді про свої спостереження та враження з метою видання спеціальної книги. Цікаво, що міський голова закликав надати ці своєрідні письмові звіти якомога швидше, «бо з плином часу деталі подій можуть зтертися з пам’яті очевидців». Один із видатних очевидців якраз у той день від’їжджав із Москви, але він залишив у «Споминах» свої спостереження та враження від революційних подій у місті в лютому-березні 1917 року.

З газетних анонсів видно, що звично вирувало театральне життя Москви. Зокрема, продовжувала свої багатомісячні гастролі в театрі Струйського на Серпуховській площі українська театральна трупа Дмитра Гайдамаки, про яку ми вже писали. Очікувався аншлаг на виставу «з хорами» за Миколою Гоголем «Майська ніч», а також на гучну п’єсу «Мати-наймичка» зі «співами й танцями». Анонсувався перший виступ української драматичної актриси Вишневецької в «Марусі Богуславці»...

Друкувалися численні оголошення. Скажімо, на Старому Арбаті в будинку № 51 Реальне училище товариства викладачів продовжувало набір на підготовчі курси...

Всього цього Михайло Сергійович у день від’їзду не читав, він поспішав до Києва. Того вечора — 11(24) березня 1917 року — Грушевський вийшов з восьмої квартири будинку № 55 на добре знайомий йому Старий Арбат і попрямував на Брянський вокзал...


«Борода у мене почала горіти»
Про те, як розгорталися події далі, ніхто краще за самого Грушевського не розповість:

— Я спішно зібравсь і ввечері в суботу, 11 березня, як встиг і з чим встиг, виїхав з Брянського двірця. Мав маленьку переділку першої класи, де, крім мене, був якийсь молодий співак, що вертавсь на фронт, здається, мобілізований по санітарній часті. Він мене нагодував, чим мав, бо я не встиг нічого купити в дорогу, літаючи по місту. Встиг зате забрати стародруки, раніше закуплені у Большакова, і тепер не витерпів, щоб не подивитись на сі свої скарби. Переглянувши, я вийняв собі Заблудівський Апостол, досить гарно захований1 примірник і взяв його собі під подушку, щоб оглянути на свободі. Потім заліз на своє верхнє ліжко, довгенько оглядав його, доки не згасили світла, і я собі лежав в приємнім настрою, думаючи про поворот до Києва, до родини, стараючись відгадати характер і форми того нового українського руху, що підіймався в нових умовах.

— Ніч пройшла спокійно. Моїм звичаєм я збудивсь рано і, полежавши трохи, зліз додолу, по можності тихо, щоб не збудити свого компаньйона. Було приблизно коло сьомої години. В коридорі коло туалету застав дівчинку, що, видимо, чекала вступу до клозету. Потім виявилось, що се була служниця румунської емігрантської родини, що займала сусіднє з нами купе. Вона була нездорова жолудком, і, збудившись, запалила сухий спирт і поставила молоко, щоб зогріти дитині, а сама вийшла до клозету, але застала його зайнятим, стала чекати і забарилась. Помившись, я вернувсь до свого купе і став убиратись, коли раптом почув з сусіднього купе розпачливий крик румунської пані: foco! foco! (вогонь). Я скоренько докінчив убирання, відчинив купе і виглянув в коридор, — побачив, що з сусіднього купе курить і виривається вогонь. Вияснилось, що, поки служниця ходила, триножок з молоком і бляшечка з сухим спиртом від руху поїзду зсунулися з столика і впали на підлогу, бляшечка покотилась під ліжко, спирт, розливаючись, запалив хідники, котрими вистелено було купе, а далі і сидіння почали горіти. Пані, збудившись і побачивши вогонь, почала крик. Кілька пасажирів вискочили разом зі мною. Піднялась тривога. Прибігла перелякана служниця й стала помагати своїм паням. Пасажири кинулись шукати кондуктора, алярмову гальму, щоб спинити поїзд. Досить довго не могли знайти, поїзд летів, і рух повітря роздмухував

___________________



1 Збережений.
вогонь. Я скоренько вбрав своє хутро і, вхопивши з своїх речей дерев’яну коробку і кошик, став виносити з купе. Поїзд за той час уже став. Пробившися між людьми, що збилися й собі з речами в коридорі, я викинув з вагона на сніг винесені два пакунки і почав пробиватись по решту до купе. Але поки добивався, купе вже було повне диму і полум’я. Поткнувсь до середини — трудно щось побачити, борода у мене почала горіти. Бачу, що небезпечно далі там зіставатись, пішов назад. Тим часом вагон сей відчепили від поїзда, — протягом п’яти минут він згорів дошенту, до залізничної платформи. Нам казали перейти до середнього вагону. Коли ми проходили по снігу, почали стріляти патрони, що були в вагоні з різними офіцерами — так ми під такою оригінальною перестрілкою й переносили свої речі. Та мало що котрий і урятував. Було ще рано, всі спали — ледве що встигли повбиратись та повискакувати. Добре, що ніхто не згорів. Румунська та родина — пані з матір’ю й дитиною — дуже пручалась, не хотіла виходити — здається, мала там в купе в речах дорогоцінності чи гроші і не хотіла їх кинути — відтягли їх силоміць, щоб не погоріли.

— Було се недалеко від Брянська. Довезли нас туди, трохи ми там очухались. Люди, щоправда, були здебільшого фронтові, які не дуже були збентежені пригодою — жалували тільки речей, що погоріли. Якийсь жидок-спекулянт з останніх грошей (а може, й позичених) накупив був отсе шовкових матерій і віз на контракти до Києва в купе з собою, щоб не платити за перевіз, і все се згоріло. Багато згоріло й у мене: рукописи, книги, найпотрібніші, що я взяв з собою, вся одежина і білизна, і та колекція стародруків, що я збирав у Москві, — дуже в тих роках в них я кохався. В дорозі від Брянська з нами їхав якийсь залізничий агент і списував протоколи, як сталася пожежа (очевидно, підозрівали, чи не було тут якоїсь ворожої чи «злоумишленної» руки) і що у кого згоріло. Нас, пасажирів, се особливо інтересувало: мали ілюзію, що нам повернуть вартість страченого. Розуміється, дуже тяжко було сю вартість обрахувати — подавали її з деяким прибільшенням, рахуючись — мовляли, що речі останніми часами дуже здорожіли, але скільки не прибавляли, все виходив один сміх. Я, щось пригадую собі, вивів цифру свого інвентаря тисячі на три рублів. Залізниця признала мені з того 600 рублів, і поки ті прийшли з управління дороги до київської контори, сі 600 рублів становили вже таку маленьку суму, що я так і не зібравсь піти їх отримати. І все-таки найбільш було шкода стародруків. Я не міг спокійно згадати сих книг, особливо того Апостола, що я розглядав на ліжку і сховав собі під голову...1

Відразу видно справжнього книжника-бібліофіла, яким Грушевський став ще в юності. У «Споминах» Михайло Сергійович написав про гімназичні роки: «Я став гарячим бібліофілом, прихильником і аматором літератури».

У жвавій і докладній розповіді Грушевського є кілька цікавих моментів, які кожний читач виокремить для себе по-своєму. Зверну увагу на два з них. Передусім, у критичній ситуації Михайло Сергійович поводився спокійно й розсудливо. Він не впадав у паніку і не метушився, швидко вдягнувся і врятував свої коробку і кошик, викинувши їх з вагону. Більше того, намагався винести ще щось, аж поки не зайнялася борода (не забудемо, що відчеплений вагон протягом п’яти хвилин «згорів дощенту»). До речі, з пізніших спогадів відомо, що небагатий гардероб Грушевського таки майже весь згорів, і на перший візит у Києві до Центральної Ради навіть не мав у чому вийти. Згоріли навіть калоші, що було серйозною втратою2. Цілий тиждень після приїзду в Київ Михайло Сергійович нікуди,

______________________

1 Про втрату толкового Євангелія 1569 року Грушевський розповів також у статті «Українські стародруки» (1921 рік). Згадався мені запис у щоденнику студента Михайла Грушевського від 21 червня 1889 року: «Вчора їдучи, згубив з оберемка Новий Заповіт свій, що вже три роки возив скрізь з собою, которим вчився, втішався і болів...»

2 Калоші в ті часи цінилися дуже високо. В російській армії до революції побутував навіть вираз — «дослужитися до калош»: офіцери могли з’являтися в них на вулиці не

крім Центральної Ради, не виходив, «щоб не промочити ніг і не перестудитись». Потім йому передали калоші покійного Василя Симиренка, і він уже «міг марширувати куди хоч».

Далі мою увагу привернуло те, що в тому всеросійському безладді, після вкрай неприємної пригоди до пасажирів оперативно підсів залізничий агент (не виключалася версія терористичного акту), який вислухав їх претензії. Інша річ, що Грушевський, навіть прибільшивши свої втрати, не став отримувати грошову компенсацію з причини її мізерності внаслідок стрімкої інфляції рублів.
«Дістався вночі з 12 на 13 березня»
Очевидно, що ми повинні чіткіше відповісти на питання, коли Михайло Грушевський прибув із Москви до Києва. Здається, все ясно: виїхав увечері 11 березня, а приїхав у першій половині дня, в крайньому разі — у другій, 12 березня. Врешті-решт, навіть з урахуванням затримки, пов’язаної з пожежою, — все-таки 12 березня. Так і зафіксовано в солідних виданнях : «Приїзд М. Грушевського з Москви до Києва був 12 березня 1917 року». Ця дата прижилася і в тому немає біди. Проте, враховуючи, що кожна година життя голови Центральної Ради набула з його поверненням у Київ особливого значення, зробимо деяке уточнення.

Нагадаю, пожежа у вагоні сталася недалеко від Брянська. Грушевський розповідав:

«Замість згорілого дали нам вагон III класу, в котрім досить тяжко нам було заховати свій стан посідання від відпускних солдатів, що набивались дорогою. Стративши свій час, їхали ми досить затяжно. Я з ______________________

раніше, ніж отримають звання полковника... Володимир Ленін у 1920 році писав Інесі Арманд: «Тов. Инесса! Звонил к Вам, чтобы узнать номер калош для Вас. Надеюсь достать…» Між іншим, Михайло Суслов носив калоші навіть у 70-і роки.

Брянська дав додому телеграму, більш-менш такого змісту: «Вагон згорів, їду далі, приїду на ніч». Цензура зчеркнула інцидент з пожаром, що зіставсь під підозрінням «злоумишленності», і так покрутила зміст, що мало що з нього можна було зміркувати, крім того, що я таки їду. Деякі громадяни приготовляли мені можливо урочисту стрічу1; Дорошенко жартував, що готовив навіть якусь кінну процесію; вибрались на двірець в приписаний для потягу час, але довідавшись, що він прийде незвісно коли, десь серед ночі, безнадійно розійшлись додому. Те ж саме зробила і моя родина. Ми, погорільці, їхали довго і нудно, пригнетені пригодою і реакцією пережитого схвилювання, що в сам момент не відчулось, а тепер давало себе взнаки. Знервовані люди сварились. Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали. На двірці було пусто, ніяких візників. Віддавши на переховок урятовані пакунки, я пустивсь серед ночі, по мокрому снігу без калош (бо згоріли). Не міг пізнати улиць поночі і блудив, поки потрапив додому. Так незвичайно і більш ніж скоромно відбувся мій поворот на рідну землю і прилучення до української революції».

Повторю за Грушевським ще раз: «Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали» . Значить, це було вже 13 березня! Ще раз у «Споминах» Грушевський абсолютно чітко вказує на те, що приїхав «вночі з неділі на понеділок, з 12 на 13 березня...» (виділено мною. — В.М.).

В день прибуття — 13 березня — Михайло Грушевський не пішов на засідання Центральної Ради, хоч його відразу запросили. «Я подякував і заповів свій прихід на другий день, тому що здороживсь, та й не маю в чім вийти після свого пожару... Прийшов я вперше до Ц. Ради 14 березня...»

Та це вже тема іншої праці.

_____________________

1 Газета «Киевская мысль» повідомляла 13 березня, що місцеві українські організації обговорювали справу вшанування професора Михайла Грушевського, який вертає до Києва.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал