Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка18/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
Бо заздрю, шо в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» —

Сказали і сталось.


Послухаймо сприйняття кривавої боротьби з шляхтою вісімнадцятирічним Михайлом Грушевським:
Страшна доба... За муки усі

Оддячила надто Вкраїна,

І ляхам усім за дідівськи гріхи

Заплатила вона в ту годину.

Але ж не повернецця в роті язик

На український люд нарікати —

Були й лиходії, а винни оті,

Що громаду примусили встати...


Шевченко розумів, що трагедія Гайдамаччини визріла значною мірою на протистоянні православної та уніатської церков, на релігійній роз’єднаності, яку всіляко культивувала й використовувала польська шляхта:
Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Між іншим, академік Іван Дзюба в статті «Шевченкові «Гайдамаки»: з відстані часу» (Сучасність. 2004. № 6. С. 67–96) акцентує на тому, що «моторошний акт Гонти по суті не добровільний і не спонтанний: його провокує ксьондз-єзуїт, який приносить Гонті синів...»

Щоб глибше зрозуміти Шевченків твір, обов’язково слід брати до уваги, як невід’ємну його частину, «Передмову» до «Гайдамаків»1, яка фактично стала післямовою. В цій «Передмові» Тарас Григорович, який іноді сам передовіряв свої думи «старому кобзареві», писав:

«...Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками: весело... а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», — а надто, як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить2, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янська земля» (виділено мною. — В.М.).

Ось вони ключові, невідпорні слова, які свідчать про справжню громадянську й людську позицію геніального українського поета. Втім, Іван Дзюба писав, що в цих словах «не треба шукати «остаточної» відповіді Шевченка за запит українського буття. В нього будуть і інші відповіді. Але й цю треба пам’ятати».

________________________

1 На жаль, з’явилися видання Шевченкового «Кобзаря», в яких «Передмова» до «Гайдамаків» опущена.

2 Зверніть увагу на цей повтор: у поезії — «болить серце», у прозі — «серце болить».


«Гуманний характер Шевченкової національності»
Михайло Грушевський не став перепиняти чи повчати Володимира Короленка, в статті «Свято єднання» він толерантно зауважував, що поезія — не математична формула, тому безпосередні почування поета, продиктовані безпосередніми враженнями, не раз далеко відбігають від провідних мотивів його творчості. На думку Грушевського, Шевченко не був теоретиком — мислителем ані практичним політиком, його сила лежала в глибині й інтенсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму.

Інтерес до поверхневих ефектів української минувшини грає у Шевченка дуже незначну роль, особливо в пізнішій творчості. Передусім поет шукав у цій минувшині моральні, етичні вартості, відкидаючи поверхневий блиск і «славу куплену кровію»1. Насправді, почуття національної солідарності в сучаснім і минулім — з поколіннями носіїв ідеї національної спільності — не вступає у Шевченка в конфлікт з солідарністю ширшою, що виходить за межі народного зв’язку і єднає в одну людську сім’ю все людство без національної різниці.

Для поета, якому над усе дорогим є «єдиномисліє і братолюбіє» — се все тільки немов концентричні кола, з котрих круг тісніший своїми більш інтенсивними й безпосередніми почуваннями альтруїзму і солідарності електризує ширші кола: сім’я, котру ідеалізує, шанує й високо підносить поет, — рідний край і рідний народ, що становить центральний культ його поезії, — «слов’янська сім’я» — якийсь час, під впливом слов’янських ідей вона надихала поета. Нарешті, — людство, в якому розпливаються його

____________________



1 До речі, сучасні дослідники доказали, що Грушевський першим у шевченкознавстві вказав на вплив ідей «Літопису Самовидця» на історичні погляди Тараса Шевченка, зокрема на ліричну поему «І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм...»

почуття братерства, так що часто не можна відрізнити й вгадати — чи говорить він про братерство народне, чи про братерство загальнолюдське, складаючи свої молитви про дарування правди і любові «сій окраденій землі».

Вчитаємося в ті Шевченкові рядки, які мав на увазі Грушевський:

Царям, всесвітнім шинкарям,

І дукачі, і таляри,

І пута кутії пошли.


Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.
Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!
Або ще:

Трудящим людям, Всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою Ти силу ниспошли.


Як тонко підмітив Грушевський! Справді не можна відрізнити й вгадати чи говорить Шевченко про братерство українського народу, чи братерство загальнолюдське...

Грушевський знову й знову наголошував, що Кобзар всією силою свого генію виступав проти національного ренегатства, закликав своїх земляків пізнати й полюбити всім серцем «велику руїну» українського життя і віддати свою душу на службу їй. Проте Шевченко далекий від того, щоб відмежовувати національне життя від почувань і покликів загальнолюдських, він є противником національної виключності та ворожнечі. В умовах оргії агресивного, зоологічного націоналізму Шев-



ченко — се той національний прапор, який повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного, що не ділить і сварить, а єднає на грунті визнання загальнолюдських і національних прав кожної людини й кожного народу.

Вражає, в якому контексті процитував Грушевський Шевченкові рядки з поезії «Доля»:


Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.
Великий українець вважав, що ці Шевченкові рядки можна прикласти, до вірності українства гуманному, ідеалістичному націоналізмові свого великого поета. Грушевський закликав пильно берегти чистоту національного прапора, перейнятого з рук народного пророка, й відмежовуватися від націоналистичного зоологізму й неперебірливого егоїзму. «Сього вимагають від нашого громадянства не тільки великі заповіти минулого, не тільки солідарність з кращими представниками свого народу, — а й завдання його національного життя... Бо інакше були б брехнею наші запевнення в любви і поважанню до його творчости, котрі повторяємо перед світом в сі Шевченкові дні».

Шевченкові роковини Грушевський упевнено називав традиційним днем єднання прогресивного українського громадянства з прогресивними представниками інших народностей на грунті спільної поваги до великого українського поета та проголошених ним ідей. На його думку се не тільки мало вже тоді свою традицію, усвячену часом, а й глибоке виправдання в самім характері Шевченкової творчості.



«Надходили революційні події...»
Ніяк не міг обійти тему «Грушевський і Шевченко», яка, повторюю, заслуговує на окрему монографію. Тепер повернемося до спогадів Михайла Сергійовича про початок революції в Росії:

«Перші чутки про петербурзькі події, дуже неясні і загальні, долетіли до нас на Шевченкові роковини, 26.ІІ. … Яскравого ще не було нічого і після попередніх подібних провіщань не зробило особливого враження. Але кілька день пізніше з’явились уже вісті про військові маніфестації в пресі, а Мельгунов, повернувшися з поїздки до Петербурга, оповідав на редакційнім четвергу про стрілянину на улицях. Пішли відомості про формування думського міністерства. В московській думі засів горожанський1 революційний комітет, відібрано владу від генерал-губернатора і командуючого військом, переобрано від адміністрації поліційні участки, організовано горожанську міліцію, поліцію роззброювано, здебільшого мирно, а часами і з стріляниною. Я сидів у Румянцевській бібліотеці — писав тоді статтю про федеративну теорію Костомарова і підбирав матеріал про викликану нею дискусію в тодішній пресі2, коли бібліотекар поділився зі мною сенсаційною вістю, що саме _____________________



1 Громадянський.

2 Очевидно, Грушевський писав статтю на цю тему для часопису «Голос минувшего», який готував тоді спеціальний номер у зв’язку зі сторіччям від дня народження російського і українського історика, письменника, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Миколи Костомарова. В січні 1917 року Грушевський писав Єфремову: «...IV книжку «Голос минувшего» присвячує Костомарову, не хочете дати туди якоїсь статті, замітки або матеріалу, Високоповажаний Сергій Олександрович». Згадану статтю, судячи з усього, Грушевському закінчити не вдалося в зв’язку з від’їздом до Києва, а матеріали до неї не збереглися.

4-й номер «Голоса минувшего», що вийшов у квітні 1917 року, взагалі не містив у собі публікацій, присвячених Костомарову. Лише в наступному здвоєному номері (№ 5–6 за травень-червень) була виділена спеціальна рубрика «Юбилей Н.И. Костомарова». В ній друкувалися стаття Ігнатія Житецького про професорську діяльність Миколи Костомарова та невідомий розділ із автобіографії самого Костомарова.

«беруть Кремль». Звучало, розуміється, гордо, особливо для москвичів, але в дійсності операція була дуже скромна, і поки я зібравсь на обід, уже «Кремль було здобуто». На улицях було загалом тихо і спокійно і обиватель сим найбільше був приємно схвильований, що так «скромно і благородно» місто звільнено від поліції. За пункт честі уважали, що відсутність поліції не давала себе відчувати, і з захопленням оповідалось, як то під час різних процесій і маніфестацій — справлялось тоді якесь свято революції, маленькі гімназистики замість остогидних держиморд робили порядок, і як все проходило чинно і порядно.

В кілька день по сій ліквідації поліції дістав я повістку з свого участка — прийти по свій документ1. Застав старий канцелярійний персонал, включно до свого патрона Карасьова, на старих місцях, — з деякою тільки унилістю зору. Якийсь молодий панок, мабуть, помічник присяжного повіреного… засідав в відділі, куди мене покликано, і сказав мені, що політичним піднадзорним повертають паспорти, які переховувались в участках, і я маю взяти свій. Навчений гіркими досвідами, рахуючися з можливістю якихось дальших комплікацій2, я попросив написати в паспорті, що мені його повернено з участка, і по сій процедурі забрав сей палядій російського гражданина. Се був перший конкретний здобуток революції — я став легальним гражданином».

Молоді українці, котрі знаходилися в Москві, тривожилися, щоб не відстати від наростаючих подій. Зібрали збори, на які покликали Грушевського й Винниченка. Мова йшла про те, щоб здобути для представників українців два місця в новоствореному Московському міському комітеті. Виявилося, що Володимиру Винниченку виписали мандат від «українських робітників м. Москви», проте його в міському ко-

______________________



1 Це було 6 березня 1917 року. В той день Грушевський писав у листі до Стебницького: «Сьогодня ж був викликаний в участок (самим старорежимним способом, старим ще бланком повістки) і одержав свій паспорт».

2 Ускладнень.

мітеті не визнали чинним. Винниченко хотів легалізувати мандат на зборах українців, а ще було внесено пропозицію видати другий мандат Грушевському — «від української інтелігенції чи культурних робітників». Михайлу Сергійовичу ця ідея не сподобалася, він вважав, що «українцям, органічно з Москвою не зв’язаним, треба старатись якнайскорше перенести свою діяльність на Україну…» (виділено мною. — В.М.). Принаймні він особисто чекав саме такої можливості й зовсім не мав охоти «ставати до революційної діяльності в Москві». Грушевський писав, що настійно вмовляв його взяти мандат якраз Винниченко, і Михайло Сергійович навіть висловив таке припущення: «…Пізніше, коли я мав стільки нагоди пізнати його вдачу, мені приходило на гадку, що, може, за сим лежав і замір підчеркнути класову різницю між Винниченко — представником українського пролетаріату і мною — представником української буржуазії, іменем котрої я мав би виступати…» Як писав Грушевський, останній його аргумент у тій розмові полягав у тому, що він у Москві «не хотів би вскочити в якусь історію, котра б …загородила поворот на Україну».

Невдовзі відбулися ще одні збори московських українців. З них Грушевський виніс іронічно точне спостереження: «Не без здивування побачив я там декого з тих монументальних земляків, яких нізащо не можна було притягти до чого-небудь, що пахло громадською українською роботою» (виділено мною. — В.М.). З тих часів у цьому плані нічого не змінилося, хіба-що катастрофічно здрібніли ті земляки, які люблять галасувати про Україну на різних зібраннях, але насправді не хочуть і не вміють працювати.

На зборах тон знову задавала молодь, багато говорили про те, що Грушевський назвав іронічно «широчайшими революционными перспективами». Він остудив радикальний запал:

— Не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу — се робота для цілого десятиліття…

Насправді виявилося, що це робота для багатьох десятиліть, і кожне слово Грушевського, звернене ранньою весною 1917 року до українців у Москві, стосується й сучасності.

Пізніше в «Споминах» він пояснював:

«Уявляючи собі малі і слабкі кадри свідомого українства, я боявсь, що воно розпорошиться, розлетиться в сій погоні за широчайшими перспективами — розділиться, розвалиться, і на тім скінчаться здобутки від революційного моменту».

Власне, так і сталося.
«Революційні перспективи розгортувались поволі»
В перші дні «революційні перспективи» для Грушевського були неясні, й він не приховував цього:

— Брак ближчих відомостей з Києва, взагалі з України, не давав можливості зміркувати, поскільки часи дійсно ставали серйозні. Листи ходили з величезним опізненням; в часописах, розуміється, не було ніяких відомостей, які б давали можливість орієнтуватись, як відбиваються всі сі зміни, що відбувалися в центрі, на житті української провінції. Без гасел і директив звідти не можна було нічого починати, ані знати, яку саме ноту брати по тім розпорошенню і задавленню українського життя, котрому були ми свідки. Не доходило до нас ніяких відомостей і з Петербурга, де українська громада була весь час активнішою, більш сконсолідованою і стимулювала інших своєю близкістю до урядового центру, а при тім, маючи і певне почуття сили, — на власну руку, не чекаючи директив з місця, почала демонструвати перед урядом українські національні домагання.

Так само не відразу прояснювалися московські варіанти розвитку подій. Грушевський постійно думав про них, і це видно навіть з його розповіді про буденні ситуації тих днів:

— Стріли ми дорогою, по півночі горожанську патрулю, зложену з української молодіжі: був там приїзжий з Києва ближче мені незвісний українець, що дістав відпустку з фронту і проводив її в Москві, приглядаючись і прикладаючись до всяких проектів, і кілька московських студентів — їм, очевидно, давало приємність це ходження з горожанською рушницею. Революція була ще в стадії скромної забавки для молодіжі. Було се десь в околиці Тверського бульвару, що тоді вважалась доволі непевною — пострілювали часто — нам радили проходити скоренько і обережненько. Ми побалакали з ними й пішли далі, розправляючи про «ближчі й дальші завдання»1...

— Якось тими днями намовив мене Саліковський іти разом шукати представників недержавних народностей, що, мовляв, бажали порозумітись щодо спільної акції. Трамваї не ходили, і всякі такі акції були дуже трудні. Пішки пройшов я до Земського союзу, де працював Саліковський, і, відпочивши, пустивсь разом з ним кудись під М’ясницькі ворота шукати того «представника недержавних», що, як виявилось, був латиш, дантист, на ім’я Дауге. Дочекавшись його, ми переконалися тільки, що ніякої організованої акції нема. Об’явився в Москві якийсь кавказець і зник, щось неясно чув Дауге про якусь нараду, що була в тих днях, когось з кимсь, але не міг нічого ближче сказати. Так ми ні з чим і пішли... Зробив зате на нас враження Дауге своєю платформою дня — «демократична ______________________________

1 Грушевський повертався зі згаданих уже зборів московських українців з Григорієм Холодним, який пізніше був директором академічного Інституту української наукової мови.
республіка». Се було для нас з Саліковським щось несподіване і незвичайно сміле. Так поволі розгортувались для нас революційні перспективи.

— В тих днях сподівались приїзду до Москви Керенського, міністра юстиції нового кабінету, «в характері» сторожа революційно-демократичних і соціалістичних інтересів в новім уряді. Його звізда сходила тоді в усім блиску; російські соціалісти-революціонери і всякі есерствуючі були пишні з таких успіхів сього чоловіка і молились до нього. Почувши від Клеопатри Олександрівни Обнінської, що можна з Тітовим, з котрим я познайомивсь на зібраннях «Голосу минувшего», порозумітись щодо побачення з Керенським, я подумав, що, може б, мені пригодилась нащось — в українських справах — знайомість з сим чоловіком. Правда, перебування його в Москві було дуже коротким; з таємничою міною розповідалось, що він назверх нібито має зробити ревізію судових установ і дати їм напрям з погляду нового уряду, в дійсності ж хоче забрати з Москви і повезти з собою деяких небезпечних новому ладові осіб — великих князів тощо. Я й захотів при сій нагоді нагадати йому про найбільш пекучі українські справи, а при тім як міністр юстиції він міг вияснити й моє правне становище: чи я міг вертатись до Києва без усяких дальших формальностей, чи треба ще щось проробити для повернення. По вказівках пані Обнінської я зв’язався телефоном з тим Тітовим, який займав тепер якийсь відповідальний пост, і спитав його, чи не міг би я мати побачення з Керенським... На моє запитання Тітов відповів, що Керенський настільки зайнятий, що ніяк не треба його клопотати і тривожити чим-небудь. Коли я зауважив, що маю справи важні, загальноукраїнського характеру, відтяв він мені, що кожному його справи здаються важними, але життя Керенського настільки дорогоцінне для всього народу, що належить всіма способами берегти його здоров’я і не переутомляти. Здається, додав, що я можу виложити свої справи на письмі.


«Моє пропамятне письмо»
Грушевський таки написав Керенському листа, який зберігся в копії, надісланій Стебницькому:

«Многоуважаемый Александр Федорович.

По поручению московских украинцев я искал свидания с Вами сегодня, но окружавшие Вас лица обставили это такими странными, чтобы не сказать больше, условиями, что я должен был отказаться от дальнейших попыток. Сожалея о происшедшем и получающемся промедлении, я этим путем хочу обратить Ваше внимание на следующее:

До сих пор нет распоряжения об освобождении и возвращении лиц, арестованных из Галиции, нет вообще распоряжения о лицах, высланных военными властями по политическим мотивам, не уличенных в изменнических действиях. (До сих пор остаются в ссылке в Сибире арестованный вместе со мною секретарь Лит.-Наук. Вестника студент Львов. университета Иван Лизановский1 австрийский подданный — украинец, теперь в с. Нарабел Томс. губ., редактор Укр. Хаты2 Богацкий, сотрудник ее М. Будай3 и др.).

Странное впечатление производит, что во главе управления Зап. Украиной остается начальник Киев. военн. округа Ходорович, произво-

__________________________



1 Лизанівський Іван Миколайович (1892–1934) —український громадсько-політичний діяч, публіцист, видавець, літературознавець, учень Грушевського. Був членом Української Центральної Ради.

2 «Українська хата» — щомісячний літературно-публіцистичний журнал національно-радикального спрямування, що видавався в Києві з весни 1909 року до осені 1914 року за редакцією Павла Богацького та Микити Шаповала. Журнал виступав за незалежну Україну, в його публікаціях поєднувалися соціалістичні й ідеалістичні погляди.

3 Так у тексті. Можливо, мається на увазі співробітник журналу Ю. Будяк.

дивший все эти высылки и т.п. Вы посетили сегодня польскую колонию Москвы. Это было хорошо, но тем или иным путем новый Кабинет должен войти в общение и с другими национальностями России. Существует целый ряд вопросов, неотложных нужд, которые должны быть удовлетворены в порядке управления, чтобы народы России не подозревали нового правительства в причастности к старым централистическим тенденциям, в пренебрежении национальным вопросом. Таково напр. введение преподавания на народных языках, введение местных языков в сношениях местного населения с властями и делопроизводства на них. Подготовка к этому преподавательского и административного персонала. Всего этого нельзя откладывать так же, как и реформы местного управления, комплектования воинских частей по старой системе умышленного перемешивания племенного состава и проч.»

Звертає на себе увагу характерна для Грушевського турбота про конкретних людей в контексті постановки глобальних проблем. А сам він у «Споминах» про листа до Керенського розповідав так:

«Передусім я вказував на негайну потребу повернути адміністративно висланих галичан, політичних засланців і примусово висланих біженців; далі нагадував про організацію української народної школи і заведення українських предметів в середній школі та впровадження української мови в урядування державних установ України. Сповненням сих мінімальних постулатів українських, неустанно підношених з української сторони, мав би новий уряд засвідчити, що він пам’ятає про недержавні народи і задоволення їх потреб. Лист був висланий рекомендовано, поштовий квиток я старанно сховав як документ моїх перших представлень новим господарям Росії й України. Вони зістались без усяких наслідків і навіть без якого-будь відгомону…» (виділено мною. — В.М.).

Є ще одна гірка розповідь самого Грушевського про цю історію з листом до Керенського, яку цікаво послухати:

«Ми не вважали тоді можливим рахувати в близшій будуччині на щось більше, як скасування заборон українського слова — щоб до нього прикладалися ті самі правила, як до мови російської (а се було законом поставлено ще 1906 р.!), щоб українську мову допущено до шкіл і в зносинах з урядами. І то з сими домаганнями ми вважали потрібним виступати обережно, можливо тактовно, щоб не наразитися на компромітацію, не маючи за собою ніякої організованої сили. Обережно виступали з сими побажаннями перед урядом петербурзькі українці, а я, ще сидячи в Москві, пробував з свого боку використати давнійші зв’язки і знайомости. Коли Керенський, вже як член революційного уряду, приїхав до Москви в початках березня, я шукав з ним побачення, як з добрим знайомим з давнійших часів, щоб нагадати про українські кривди, про котрі ще так недавно балакав з ним, коли він відвідав мене на засланню в Симбірську. Але тут мав я нагоду відчути, що старі зв’язки стратили силу, коли мої давні знайомі та приятелі засіли на місцях старих царських міністрів! Люде, до котрих я звертався, попросту відмовили мені побачитися з Керенським, мовляв, не годиться такими дрібними справами забирати час у чоловіка, на котрім тепер спочиває доля Росії! Так наші кривди рахували тепер учорашні приятелі! Не міг я інакше як письменно нагадати Керенському найпильнійші справи, котрі повинні були полагодити нові пани Росії: поворот засланих і вивезених галичан, арештованих і засланих українців, скасування цензорських та поліційних заборон, відновлення закритих видань та інституцій. І те моє пропамятне письмо, так само як і петербурзькі записки, спочили в шуфлядах нових панів Росії, що за «важнійшими справами» не мали часу клопотатися українською кривдою» (виділено мною. — В.М.).

Між іншим, порадившись з Олександром Саліковським, Грушевський вирішив дати в газеті «Русское слово» інформацію про те, що він у листі висловив Керенському найпильніші потреби українського життя: «Думка була така (наївна, розуміється), що ся газетна звістка не дасть пропасти мойому листові і змусить Керенського серйозно поставитись до вказаних в нім справ». Дійсно, така невеличка публікація з’явилася в «Русском слове» 10(23) березня 1917 року, вона була навіть передрукована у Відні «Вістником Союзу визволення України»: «Проф. М. Грушевський, який наслідком висилки з Київа перебуває у Москві, звернувся до О. Керенського зі запискою, в якій звертає увагу міністра на необхідність якнайскоршого визволення багатьох тисяч галичан-українців, які мучаться на засланню і в тюрмах».


«Наші вимоги»
Більше того, всі вимоги Грушевського, які містилися в його листі до Керенського, знайшли відображення в редакційній статті, що відкривала № 1–2 «Украинской жизни» за 1917 рік1 і так і називалася «Наші вимоги2. (Від українських організацій)». Підписалися під ними: Спілка українських федералістів, Московський комітет українських соціалістів-революціонерів, редакції журналів «Украинская жизнь» і «Промінь» та Ук-

________________________



1 За свідченням редакції «майже весь матеріал, що ввійшов у дану книгу «Украинской жизни», був набраний до знаменних днів великої російської революції». Проте, дякуючи Грушевському, московські українці оперативно і чітко сформулювали й опублікували свою позицію відразу після революційних подій.

2 У 1906 році Михайло Грушевський опублікував статтю «Наші вимоги». Цілком можливо, що її назва була використана і в 1917 році, принаймні, більшість вимог, сформульованих Грушевським, залишалися нереалізованими. Скажімо, ще в 1906 році він писав: «Необхідно запровадити народні мови в т.ч. українську між українцями — в народну школу як мову викладання, а в школу середню і вищу — українських дисциплін як предметів викладання. Також вжити заходи для того, щоб не бракувало вчителів народних шкіл, якi б викладали українською мовою, а в різних установах на українській території — чиновників, що володіли б цією мовою...»

раїнська секція товариства слов’янської культури.

Поскільки цей документ, складений «представниками української демократії», залишався поза увагою дослідників, коротко зупинимося на його змісті. В «Наших вимогах» передусім підкреслювалося, що українське суспільство сприятиме зміцненню і розвиткові громадянської свободи в Росії, працювати над тим, щоб унеможливити повернення царського самовладдя, що пригнічувало всю Росію, проте, мабуть, найзгубніше відбилося на українському народові: «Протягом більш, як двох з половиною століть… Україна не переставала бути об’єктом нещадної руйнівної діяльності московського, пізніше імперського російського уряду…, що справді призвів врешті-решт українське життя в стан повного розкладу й занепаду».

Документ містив вимоги, щоб усім народам Росії, які зазнали експлуатації та репресій, було надано гарантії і можливості для повної розбудови свого національного, культурного і політичного життя. Відзначалося, що Декларація Тимчасового уряду та інші його документи повністю ігнорують національне питання. «Це замовчування породжує невільний подив. Не збираються ж, справді, нинішні правителі Росії йти слідами централістичної політики старого режиму?!»

Московські українці вважали, що запорукою внутрішнього згуртування різних народів стане «перетворення Росії в федерацію, припинення монополії державності одного великоруського народу і визнання державних прав інших національностей Росії». На їх погляд, слід було найперше провести реформу самоуправління, запровадити місцеві мови, організувати викладання рідними мовами в школі, готувати викладачів рідної мови, адміністративний і судовий персонал, який міг би вести справи на рідній мові, втілити принцип територіального комплектування військових частин.

«Все це невідкладні потреби всіх народностей, — говорилося в «Наших вимогах». — Для нас українців, існує ще цілий ряд питань, пов’язаних з війною, що продовжується і з окупацією Галичини. До цього часу ми нічого не чуємо про повернення на державні кошти всіх примусово виселених, так званих біженців, про звільнення із заслання… всіх висланих з Галичини».

Українські організації сподівалися, що буде усунута навіть думка про воєнні анексії Росією нових провінцій без опитування їх населення в умовах, які гарантують вільне волевиявлення. Це стосувалося й уже окупованої Галичини.

Наприкінці документа вражаюча за виваженістю й надією фраза:

«Звичайно, нова Росія, перетворена у вільну федерацію народів і областей з послідовно проведеним демократичним ладом, не тільки перестане бути грозою і страховищем для сусідів, але, навпаки, може розвинути в собі велику притягальну силу».

Сподівання не справдилося, проте й досі має привабливий вигляд у всеросійському масштабі. Вимоги «представників української демократії» у Москві спрямовані на вирішення українського питання, фактично залишилися непоміченими. У своїх спогадах «Россия на историческом повороте» Олександр Керенський писав, що ключовим завданням діяльності Тимчасового уряду стало створення передумов «для перетворення Росії з вкрай централізованої держави в федеральну». Більше того, він стверджував, що Тимчасовий уряд «негайно вжив практичних заходів щодо відмови від політики пригнічення, яку провадив старий режим стосовно неросійських народів імперії». Зокрема, Керенський вказував на те, що влітку 1917 року «автономію було надано також Україні».

Дана проблема виходить за хронологічні рамки і смислові завдання цього дослідження. Проте є добре відомою реальна політика Тимчасового уряду щодо України. За свідченнями самого Грушевського, Українська Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду Росії з закликом до спільної роботи за умови «зміцнення нового свободного ладу на Україні й забезпечення національних потреб українського народу». Це звернення було відкинуто. Зокрема, знову відсувалося питання про повернення незаконно виселених українців, навіть українізація середньої школи була визнана «дуже складною річчю». Одним словом, Тимчасовий уряд виявив «не розвагу, а якесь завзяття — до загострення, а не до полагодження відносин…» Тоді Центральна Рада, за словами Грушевського, «постановила приступити сама до будови життя України…»

По суті це було проголошення незалежності, хоча I Універсал Центральної Ради (червень 1917 року) заявляв, що Україна існує, «не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з російською державою». Нову ситуацію відчули в Петрограді, і до Києва прибули троє міністрів Тимчасового уряду — Керенський, Терещенко та Церетелі. Було досягнуто цікавого компромісу: Центральна Рада створювала, а Петроград затверджував новий Генеральний Секретаріат, який визнавався повноважним органом Тимчасового уряду в Україні й водночас українським урядом де-факто. Не відмовляючись від своїх завдань, Рада погоджувалася не вводити «самочинну» автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів. Тимчасовий уряд зі свого боку дав офіційну згоду на українізацію військових частин і вже в липні оголосив про це в «Декларації Тимчасового уряду до Української Ради».

Звичайно, слід пам’ятати, що Грушевський довго виступав за національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки. Прийнято вважати, що Жовтнева революція 1917 року прискорила крах федералістських ілюзій Грушевського та його колег — українських соціалістів. Якщо III Універсал Центральної Ради в листопаді 1917 року проголосив Українську Народну Республіку, що зберігала федеративний зв’язок із Російською республікою, то IV Універсал в січні 1918 року проголосив самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з іншими народами.

Та усталені, звичні погляди на позицію та діяльність Михайла Грушевського нині переглядаються сучасними істориками, передусім Владиславом Верстюком. «До сьогоднішнього дня, — пише він, — в історичній літературі можна зустріти докори і закиди М. Грушевському за «автономізм» і недооцінку самостійницьких гасел, які начебто могли дати суттєвіші результати. Можна твердити, що курс, обраний М. Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу...

...Федерація Грушевського ще навесні 1917 р. була дуже схожою на конфедерацію. Він розглядає її як «об’єднання в одній державі кількох держав». Таким чином, федералізм, як і автономія, для М. Грушевського ніколи не були запереченням незалежної української держави, швидше це був необхідний і послідовний крок до її побудови. М. Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було замало сил1, з одного боку, а з іншого — заклик до негайного виділення в умовах незавершеної світової війни був би розцінений російською стороною як підривна сепаратистська акція, яка б викликала адекватну відповідь. Можемо визнати, що в той момент політика М. Грушевського була мистецтвом реального» (виділено мною.— В.М.).

За історично нових умов Михайло Грушевський чітко і ясно сформулював свою позицію на початку 1918 року:

____________________

1 Грушевський, як ми вже знаємо, згадував про період відразу після Лютневої революції: «Ми не вважали тоді можливим рахувати в близшій будуччині на щось більше, як скасування заборон українського слова... щоб українську мову допущено до шкіл і в зносинах з урядами. І то з сими домаганнями ми вважали потрібним виступати обережно, можливо тактовно, щоб не наразитися на компромітацію, не маючи за собою ніякої організованої сили».

«Перше, що я вважаю пережитим і віджитим... це наша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжив за старого режиму над Україною... Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над цією ідеологією...»


«Українське життя вийшло з летаргії...»
За справедливим свідченням часопису «Украинская жизнь», Михайло Грушевський на початок вікопомного 1917 року був «центральною фігурою сучасного українства». Тому відразу після краху самодержавства і створення нової політичної ситуації в Україні постала гостра потреба у поверненні вождя на Батьківщину. Михайло Сергійович згадував, що з понеділка 6 (19) березня він почав отримувати телеграми з Києва.

Якраз у цей день, як ми вже знаємо, Грушевському повернули паспорт, і він у листі до Стебницького зауважив, що тепер уже може виїхати до ... Петрограда, де його чекали, зокрема в зв’язку з підготовкою зустрічі з керівництвом Тимчасового уряду для обговорення питання про національні потреби українського народу. «Коли є щось конкретне справді для чого треба моєї присутності, то я приїду, перш ніж їхати до Києва, на короткий час, на 2–3 дні... У такім разі буду ждати від Вас відомості, на коли саме потрібно моєї присутности. Коли верхам справді, — як Ви пишете, інтересно нас послухать...»1

_________________________

1 Приїзди Грушевського до Петербургу в дореволюційні часи завжди мали непересічне значення для місцевих українців. Розповідаючи про прибуття професора в місто в 1906 році, Дмитро Дорошенко зазначав: «Приїзд Михайла Грушевського мав велике значення. На той час проф. Грушевський уважався всіми нами за провідника українського національного руху в Росії... Він був у наших очах символом всеукраїнського єднання, його слово було для нас усіх за тих часів законом. З прибуттям Грушевського до Петербургу, всі підпорядковувалися йому без застережень...»

В свою чергу Олександр Лотоцький згадував, що «приїзди М.С. до Петербургу завше оживляли тутешнє українське життя та вносили щось нове в нього. Ніяка більша справа українська в столиці не обходилася без Грушевського... Приїзд такої з усякого погляду видатної

Дійсно, коли Грушевський вже був у Києві, в Петрограді 17 березня відбулася зустріч представників Української Національної Ради з прем’єр-міністром Тимчасового уряду Георгієм Львовом, якому передали меморандум з українськими вимогами, що не потребували рішення Установчих зборів. До складу делегації входили Олександр Лотоцький, Петро Стебницький, Микола Чечель та ін. Олександр Лотоцький згадував: «Голова ради міністрів Львов, прийнявши її, сказав, що уряд не може відважитись на рішення в таких кардинальних справах, як автономія, — треба ждати установчих зборів; міністр освіти, заявивши своє прихильне ставлення до постулатів делегації в справі освіти, додав заразом, що формально справу може бути вирішено тільки... після всеросійського з’їзду народної освіти; а урядова комісія, що розглядала декларацію Центральної Ради, так таки й не сказала нічого».

Дуже цікаво послухати, як сам Грушевський ставився до цієї зустрічі з високими представниками Тимчасового уряду:

— Нікому з Центральної Ради не хотілось їхати в посольстві «до ханської ставки», бо не було надії добитись якогось успіху: відчувалось, що для петербурзьких керманичів українські домагання не досить імперативні, їх негайність ще не досить удокументована. До того петербурзькі українці, що поприїздили в Київ на з’їзд ТУП-у, визначений 25 і 26 березня, з свого боку постарались розхолодити сей замір... Виявилось, що петербурзька українська громада, так би сказати, явочним порядком, уже взяла на себе перед Тимчасовим урядом ролю всеукраїнського представництва, сама подала йому 17 березня в такій ролі пропам’ятну записку про негайні українські потреби, котрих здійснення не можна відкладати до Установчих зборів (тут, крім уже давніше підношених справ, як заведення української мови в школах і урядах, повернення засланих галичан і подібне, було домагання, щоб губернськими комісарами призначувано українців, а при Тимчасовім уряді був комісар по українських справах; щоб в окупованій Галичині і Буковині відновлено попередній устрій і припинено всякі репресії проти українства)1.

— Така некоординованість ставила тепер в трудне становище і їх, і нас: вони, представляючись представникові Тимчасового уряду, нічого не згадали про Центральну Раду і взагалі про київський центр як національне представництво, тим самим немов заперечували його існування, що утрудняло нам намірений виступ і взагалі утруднили нашу акцію. З іншого боку, і нам не було бажано дискредитувати чим-небудь петербурзьку громаду, в котрій було стільки поважних і заслужених діячів, понижати їх авторитет в очах уряду і закидати яке-небудь самозванство.

— Незалежно від сеї формальної некоординованості було серйозне розходження і в самім змісті і характері домагань: тим часом як київське віче поручало Центральній Раді переказати Петербургові волю українського народу самому заводити автономний лад на Україні і зажадати від нього, щоб він з свого боку декларував «широку автономію українських земель і зв’язав справу сеї автономії з інтересами нового ладу», петербурзька петиція не торкалась сеї принципіальної і для даного

______________________________

людини, як Грушевський, споводовував до капітального ремонту цілої української акції в Петербурзі».

1 В цьому місці Михайло Сергійович зробив таку примітку: «Депутацією провадили Ол. Лотоцький і М.Ант. Славинський. М.Ф. Чечель, що ходив в цій депутації представником студентства, розказував характеристичну подробицю, як міністр-президент кн.Львов, приймаючи депутацію і побачивши в ній М.А. Славинського, звернувся до нього з такими словами: «Михаил Антонович, голубчик, вот сюрприз, тридцать лет мы с Вами знакомы, и я не знал, что Вы украинец». Не знати, чи се була несвідома іронія, чи свідома, але, без сумніву, була дуже серйозна хиба українського руху, що за невеликими виїмками ті люде, яким треба було тепер виступати представниками і носіями українських домагань, досі не маніфестували себе українцями. Вони через те або зовсім зрікались виступати в українських рядах, аби не попадати в таке комічне положення, або, виступаючи, старались зводити українські домагання до можливо найменших і «безобидных» розмірів, щоб не попадати в смішне положення з таким несподіваним національним радикалізмом». Втім, Максим (а не Михайло. — В.М.) Славинський зовсім не цурався свого українства. Зокрема, в 1906 році він був редактором громадсько-політичного і економічного тижневика української фракції 1-ї Державної думи — «Украинский вестник». У 1914–1916 роках брав участь у виданні відомої вже нам двохтомної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

моменту рішаючої справи, а оберталась виключно в кругу різних — правда, досить важних, але все-таки другорядних конкретностей.

— Пройшло щось два дні в доволі прикрих дебатах на сю тему. Обидві сторони не виговорювались до кінця, і тому дебати проходили так тягучо, нудно і безрезультатно. Центральна Рада обережно натякала, що без її уповноваження петербурзька громада не має ніякого права виступати з якими-небудь представленнями перед Російським урядом. Петербурзьким делегатам не проходило через зуби признання прерогатив Центральної Ради як єдиного національного політичного центру, супроти котрого петербурзька громада, — призвичаєна останніми часами дивитись на себе як на властивий центр, — мала б зійти на просту експозитуру... Кінець кінцем принципіальне порозуміння було осягнене. Петербурзька громада признала себе експозитурою Центральної Ради і надалі обов’язувалась працювати по її вказівках і за порозумінням з нею. Центральна Рада давала їй поручення заступати її перед Тимчасовим урядом, один з членів петербурзької ж громади мав представляти українського комісара при нім.

Повертаючись дещо назад у часі з Києва до Москви, зауважимо, що 6 березня Грушевський, знаходячись на Арбаті, ще навіть мав сумніви щодо можливостей безборонно виїхати в Україну: «що до Київа, то... мабуть питання про висланих воєнною властю досі не порушене». У своїх «Споминах», розповідаючи про створення Центральної Ради, Грушевський зачепив цю проблему:

— Дружина моя, діставши поручення накликати мене до найскоршого приїзду вважала потрібним насамперед вияснити, чи я можу невозбранно і безпечно приїхати до Києва. Справа ся зовсім не представлялася ясно. Київська адміністрація зовсім не спішила капітулювати перед революцією, і тоді як в Петербурзі від старого режиму нібито вже нічого не лишилось, стара воєнна диктатура в особі мого старого приятеля генерала Ходоровича ще старалась піддержати в повній мірі свої адміністративні прерогативи, використовуючи їх воєнний характер.

— Не знаю хто — чи не Григорович-Барський — порадив моїй дружині розвідатись у сій справі у К.М. Оберучева1, котрого вона знала з московської нашої подорожі 1913 року. Він під час війни був мобілізований і приділений, здається, до управління Київського воєнного округу. З здивуванням прочитав я потім в його споминах, що він, мовляв, коли моя дружина звернулась до нього по дозвіл на поворот до Києва, взяв сю просьбу за справедливу, бо вважав мою висилку актом неправним, і виєднав чи дав мені дозвіл на поворот.

Тут цілий ряд недокладностей, не знаю — вільних чи невільних. Насамперед Оберучев ще сам не був такою офіціальною фігурою, щоб давати чи навіть виєднувати такі дозволи; два місяці пізніше, коли Керенський — його товариш по с.-р. партії й масонській організації — настановив його начальником воєнного округа на місці Ходоровича, — се він міг би, і може бути, що се він переніс свої пізніші можливості в попередні часи. Але тоді він саме був для адміністрації доволі неприємною та неавторитетною фігурою і його навіть було арештовано в тих днях за опублікування в «Киевской мысли» відомостей про революцію, котрих місцева адміністрація не пускала, думаючи, що все се, можливо, тільки проминаючий епізод, і стара власть ще поверне собі свої позиції. По-друге, Оберучев ніякого особливого заінтересування до моєї справи не виявив, дав тільки дуже загальну інформацію, що хоч моя висилка формально не скасована, але поворот мій, правдоподібно, не викличе ніяких репресій против мене, і я зможу жити в Києві. От на підставі сеї інформації моя дружина і дала свою згоду — всім, хто має приступ до урядового телеграфу — телеграфувати за її кошт і її іменем, щоб я приїздив якскор-

_______________________



1 Оберучев Костянтин Михайлович (1865–1929) — військовий і політичний діяч, командував Київським військовим округом після Миколи Ходоровича.

ше, щоб взяти провід в роботі і таке інше. Таке було походження тих телеграм і така була ситуація в Києві, як мені її об’яснила моя родина в перших хвилях по повороті, коли я вночі з неділі на понеділок, з 12 на 13 березня дістався до неї.

Ще не знаючи про все це Грушевський душею рвався до Києва і, не бажаючи образити Стебницького, який давно чекав у Петрограді, 7 березня писав йому: «Як не буде у вас... нічого конкретного, для чого моя присутність буде потрібна, то я поїду наперед до Києва».

Грушевський не знав і того, що в цей день — 7(20) березня 1917 року — його було обрано заочно головою Української Центральної Ради. Телеграми настійно кликали його в Київ.

«Було їх багато, висилані з різними особами, з більш або менш виразними натяками на те, що мене кличе приїхати моя родина і громадяни. Загадкова форма сих закликів вияснилася для мене тільки в Києві: приватних телеграм посилати не можна було, ані від українських груп. Поштова і залізнична комунікація була вже тоді утруднена незвичайно, тому, коли виявилася потреба викликати мене, стали посилати телеграми мені через різних людей, які працювали в усяких установах, чимсь зв’язаних з війсковістю. Найбільш посилано їх за підписом Ол.А. Вілінського1, що був приділений до якихось шевських чи кравецьких майстерень, які працювали для війни, — він був кузен Черняхівських-Старицьких, з котрими із усією їх родиною дружина мала нагоду стрічатися з своїм поворотом до Києва2. Йшли й за іншими більш або

___________________



1 Вілінський Олександр (1872–1928) — громадський діяч, інженер. З 1908 року викладав у Київському політехнічному інституті, член ради ТУП, член Центральної Ради.

2 В іншому місці «Споминів» Грушевський роз’яснював: «...У гуртка Старицької-Черняхівської із Дорошенком й інш. виникла гадка — кликати мене до Києва, в надії, що я, як діяльний тупівець давніших літ, можу придатись для піднесення престижу ТУП-у і приборкання опозиції — особливо Антоновича (Дмитро Антонович, політичний діяч, історик мистецтва і театру, член Центральної Ради. — В.М.), котрий їм дуже в сих днях уївсь з своїми с.-децькими домаганнями — правда, в останніх роках

менш припадковими підписами. Писані в виразах доволі неясних, вони хоч і хвилювали мене приємно як симптом якихось нових, кращих відносин, але я далекий був від гадки на такі неясні натяки зриватися з місця — хоч події вже досить розгорнулися в сім часі: 3 березня зрікся корони цар, 4 березня його дібраний наслідник. Але коли сі телеграми зачастили, і в них з’явились уже вирази, що мене кличуть як формально вибраного голову, котрого присутність потрібна, щоб прийняти провід — не пам’ятаю, чи названа була там Центральна Рада, чи загально згадана якась громадська організація, — се переконало мене, що українське життя вийшло з летаргії, і справді треба кидати всі недокінчені праці, і недокінчений друк «Хмельниччини»... та поспішати до Києва... Було се, мабуть, в четвер або п’ятницю, 9 або 10 березня, що я прийняв рішення...»

Вийшло так, що чотири доби після обрання головою Центральної Ради Грушевський ще жив на Арбаті...

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка