Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка17/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Искренно Вам преданный


М. Грушевский

26.1.926».
Не судилося. Та й взагалі зустріч Грушевського і Горького — це далеко не той випадок, коли двоє людей, познайомившись, не мислять себе один без одного чи відчувають постійну потребу в спілкуванні, в співпраці. Проте можна припустити, що коли б життя Грушевського і Горького склалося інакше, коли б їх дороги ще раз щасливо перетнулися, вони, напевне, могли б знайти спільну мову в якомусь творчому проекті, зійтися ближче. Вони були практично ровесниками, й доля відвела їм однаковий вік на землі — 68 років.
«Він виложив свою платформу...»
З приводу газети, яку збирався випускати Горький, та організації українського відділу в ній, відразу відбулася ще одна зустріч з Горьким у Саліковського2, на якій вже були присутні Володимир Винниченко, Ага-

_________________________



1 З Італії, де Горький жив, він остаточно повернувся в Москву в 1933 році.

2 Олександр Саліковський жив на 2-й Міщанській у будинку № 44. Агатангел Кримський стверджував, що ця зустріч відбулася в редакції журналу «Украинская жизнь». Проте слід мати на увазі, що Кримський, який опублікував свої спогади в 1940 році, не міг у них назвати прізвища Саліковського чи Грушевського, він взагалі не згадав жодного прізвища учасників зустрічі з Горьким.

тангел Кримський, ще дехто, бо «великих зборів Горький не хотів».

Михайло Грушевський згадував:

«Він виложив свою платформу: об’єднання дійсно опозиційних, то значить пораженчеських течій, почавши від лівих лібералів і далі до соціалістів, і організація щоденного органу… Вказував, що, по його відомостях, і серед аристократії, і серед буржуазії, навіть серед генералітету є багато елементів, настроєних дуже ворожо против тодішнього уряду і двору, отже, належало б зібрати і згуртувати всі сі елементи на боротьбу з режимом… Далі прочитав спис сподіваних співробітників. Спис сей не дуже сподобався. Там було занадто багато людей малонадійних, сірих, поміркованих; не відчувалось елементу бойового… Одним словом, весь план, і політичний, і редакційний, був прийнятий без одушевлення».

Дещо інакше про атмосферу цієї небуденної зустрічі розповів з цікавими подробицями Саліковський, який також вважав об’єднання Горьким радикально-демократичних елементів «штучно придуманим», але його увагу привернула не стільки організація Горьким газети, скільки нова ідея видання спільного наукового збірника. Річ у тому, що Саліковський вже знав від Грушевського про винятково цікаву пропозицію Горького. Ось що він писав у своїх спогадах:

«Якось у жовтні я зайшов до М. Грушевського на Арбат, і він показав мені листування з ним Горького1, який захопився думкою видати велику наукову збірну працю, принаймні у 2-х томах, про український народ, як цілком окрему й одмінну від великоросіян національність. Не знаю, чи ця думка виникла в Горького незалежно від сторонніх впливів, чи може наштохнув на неї російського письменника М. Коцюбинський під час перебування на Капрі або М. Грушевський, але Горький настоював

____________________

1 Більшість листів російського письменника до Грушевського була втрачена, в Архіві О.М. Горького чудом збереглися лише два листи, про які ми розповімо.

як на найскоршому виданні книжки, писав із цього приводу М. Грушевському докладні листи, навіть накреслив програму видання. Основна думка книжки мусіла бути приблизно та сама, що й знаменитої статті М. Костомарова «Дві руські народності», де, як відомо, зазначені величезні ріжниці між великоросіянами та українцями майже в усіх галузях духовного й матеріального життя...

На гадку Горького, всі ... думки, висловлені Костомаровим, занадто вже давно і схематично не вичерпують справи, а де в чому може й пристаріли; вони потрібують доповнення на підставі нових даних та дослідів1, вимагають щиро-наукового обгрунтування окремими спеціялістами — кожним у своєму фаху. Такі окремі спеціяльні монографії, об’єднані спільною редакцією, одна одну доповнюючи, мусять всебічно освітлити питання про окремість двох національностей і усунути всякі суперечки з цього приводу» (виділено мною. — В.М.).


«Я ціню, що саме Ви зайнялися українським питанням»
Ми вперше маємо рідкісну можливість з першоджерел дізнатися, як народилася й стверджувалася ідея підготовки збірника «Україна і Москва в їх духовному житті». Передусім, в Архіві О.М. Горького зберігається лист Олексія Максимовича до Грушевського, написаний 9 серпня 1916 року з Петрограду в Казань, який, з огляду на його важливість й виняткову причетність до великого українця, наведемо повністю:

«Прочитал прекрасную статью Вашу2, извините, что не смог ____________________

1 Справді Горький писав Грушевському в серпні 1916 року щодо статті Костомарова «Две русские народности»: «Статью Костомарова я знаю, это, по существу, хорошая статья, но она, разумеется, устарела и требует обновления фактами…».

2 Ніна Крутікова висловила припущення, що йдеться, можливо, про такі праці Грушевського: «Освобождение России и украинский вопрос» (Спб., 1907) або

сделать это раньше — был в Крыму и только что вернулся.

Если позволите — я попросил бы Вас обратить внимание Ваше на следующее: Тот факт, что Москва в ее стремлении к порабощению Украины всегда старалась действовать на демократию, — как вы неоднократно указываете, — этот факт, думается мне, может дать украинофобам1 некий демагогический аргумент против Вас. Было бы хорошо заранее устранить возможность пользоваться таковым аргументом. Засим прошу разрешения поделиться с Вами мыслью, которая, на мой взгляд, давно требует реализации и которая ныне очень укреплена и оживлена Вашею солидною статьей. Я уверен, что необходимо написать книгу на тему: «Украина и Москва — в их духовной жизни» — исследование и выяснение тех различий, которые, несомненно, лежат в основе психики украинца и великоросса. Вы на 3-й странице Вашей статьи мимоходом признаете важность этой темы; мне кажется, что, будучи хорошо разработанной, эта тема могла бы оказать очень положительное и, может быть, даже решающее влияние на процесс самопознания как для украинца, так равно и для московского ________________________

«Украинство в России, его запросы и нужды» (Спб., 1906). Проте насправді, на цей час Горький вже отримав і прочитав статтю Грушевського для «Сборника украинской литературы», яка була готова ще в червні 1916 року. В листі Грушевського до Горького від 1 жовтня 1916 року, наведеному раніше, прямо говориться, що стаття була відправлена в липні. На користь цього переконливо говорить і те, що на самому початку листа Горький висловлює конкретну пораду Грушевському, яку він хотів бачити врахованою автором у тексті статті. Більше того, Грушевський у листі-відповіді запевняє Горького, що охоче врахує його міркування й додає: «кстати, от одного из многих друзей я получил некоторые замечания к последней главе, которыми тоже намереваюсь воспользоваться». Певно, в даному випадку йдеться про Сергія Єфремова, якому Грушевський надсилав свою статтю до горьківського збірника на своєрідну рецензію.



1 В наступному листі до Грушевського, написаному в тому ж серпні 1916 року, Горький пояснював, що мав на увазі таких «майстерних фехтувальників пером», як Петро Струве і Дмитро Муратов, які в своїх публікаціях, зокрема, в журналі «Русская мысль» пропагували шовіністично-великодержавні погляди, виступали проти самостійності української культури і мови.

читателя1 (виділено мною. — В.М.).

Позволю себе указать несколько точек, от которых эти различия вытекают наиболее очевидно, — их мифические воззрения: представление о Судьбе, Доле на Украине более активно, чем в Московском севере, где Судьба принимается, как сила необоримая, с которой бесполезно бороться. Отношение к религии — великорусские секты по преимуществу мистичны, на юге преобладает рационализм, начало более активное. Отношение к себе: у московских людей исторические песни, былины, легенды совершенно исчезли из обихода, что указывает на забвение народом своих деяний, своей социально-политической работы; украинцы сохранили и сохраняют в песнях, думах память о исторической жизни своей.

И вообще сравнение воззрений на природу, Бога, человека, сравнение отношений к женщине, детям и скоту, как все это выражено в сказках, песнях, легендах, дало бы превосходный материал для суждений и споров по вопросу столь важному и жуткому, каков украинский.

Этнографические аргументы, показания фольклора являются — на мой взгляд — наиболее важными, наименее оспоримыми аргументами культурно-психических особенностей народа, доказательствами в пользу культурных прав его.

Я понимаю и признаю, что капиталистическая современность постепенно стирает и со временем должна будет совершенно стереть

______________________



1 Можливо, в статті для «Сборника украинской литературы», яка не знайдена, Грушевський справді лише мимохідь зачепив цю тему, але насправді вона була концептуально розроблена ним задовго до роздумів Горького. До речі, в уже згаданій нами книзі Грушевського «Очерк истории украинского народа» (СПб., 1911) з особистої бібліотеки російського письменника, Горький відкреслив на стор. 13 таке міркування вченого: «Как в лингвистическом, так и в психофизическом отношении обособление народностей украинской, белорусской и великорусской выходит далеко за пределы истории. Выходя из своей прародины, эти группы племен уже там отмеченные известными отличиями, попадали в различные физические, экономические и культурные условия, в различную этнографическую среду».
культурно-психические различия, заменив их противоречиями классовыми, но пока мы еще не имеем этой возможности упростить наши отношения. Иногда упрощение — преступно, возможно, что именно такова эта видимость вопроса украинского.

В свое время я говорил о необходимости создать такую книгу с добрым другом моим М.М. Коцюбинским, идея книги весьма увлекала его,1 и он даже составил краткую ея программу, с которой хотел ознакомить гг. Гнатюка2, Левицкого и, помнится, Вас. Не знаю, сделал ли он это, но думаю, что программу можно найти в бумагах Михаила Михайловича3.

Я говорил также и об этой книге с проф. Масариком4, — он отнесся к идее ея весьма сочувственно, очень подчеркнув то обстоятельство, что для России, страны отсталой, такие азбучные книги особенно необходимы.

Я горячо хотел бы знать Ваше мнение по этому вопросу, уважаемый Михаил Сергеевич, уверен, что под Вашей редакцией такая работа явилась бы образцовой. Вопрос в том, признаете ли Вы ее нужной? Мне кажется, что для политически безграмотного и социально неразвитого московско-русского общества, такая книга принесла бы не малую пользу. Примите во внимание, что и внутренние разногласия между Украиной, во многом воспитанной влиянием Запада, и Москвой, подчиненной византий-

__________________



1 Йдеться про збірник «Україна і Москва в їх духовному житті».

2 Гнатюк Володимир Михайлович (1871–1926) — український фольклорист, етнограф, літературознавець, видавець, секретар НТШ, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, академік Академії наук України. Поклав початок систематизованому науковому виданню українських фольклорних та етнографічних матеріалів.

3 Грушевський звернувся до вдови письменника, але Віра Коцюбинська не знайшла цієї програми в архіві чоловіка, про що Михайло Сергійович писав Горькому з Арбату 8 жовтня 1916 року: «Из Чернигова я на днях получил известие, что вдова М.М. Коцюбинского, несмотря на тщательнейшие поиски в его бумагах, той программы, о которой Вы писали, не могла отыскать, придется делать наново».

4 Томаш Масарик (1850–1937) — чеський політик, філософ, президент Чехо-Словаччини у 1918–1935 роках. Відвідав Горького на Капрі в 1913 році.
ско-татарским влияниям, никогда и никем не освещались.

С нетерпением жду Вашего ответа».

Отже, Горький мав на меті спрямувати збірник «Україна і Москва в їх духовному житті» проти українофобства й великодержавного російського шовінізму, розкривши в ньому на науковому рівні, але в популярній формі, самобутність українського народу та його право на вільний розвиток своєї культури і мови. Цей задум був дуже близький Михайлу Грушевському, і він негайно відгукнувся, написав відповідь Максиму Горькому буквально через тиждень. На щастя, вона збереглася, і в даній ситуації найкраще надати слово самому Грушевському (в його листі з Казані від 14 серпня 1916 року зроблені незначні купюри, які не стосуються суті поставлених Горьким питань):



«Ваши соображения о желательности и даже необходимости «азбучной книги» по украинскому вопросу, которая дала бы «материал для суждений и вопросов» на эту тему в широких кругах, в толще общества, я нахожу совершенно верными — они попадают, несомненно, в одно из больных мест момента... Я думаю, Вы видели брошуру «Украинский вопрос», изданную в Петербурге в 1913 г. (повторенную в прошлом году), и большое издание «Украинский народ в его прошлом и настоящем»1, II том которого, заключающий, между прочим, и обзор украинской этнографии, застрял где-то в переплетной. Насколько я понимаю, Вы имеете в виду нечто другое — не столько сообщение фактических сведений, сколько ряд живых сторон, действующих на чувство и воображение, способных заинтересовать людей, не развитых социально, не захваченных проблемами культурно-общественного устроения?

____________________



1 Перший том двохтомної праці «Украинский народ в его прощлом и настоящем», що вийшов у 1914 році, складався з двох досліджень Михайла Грушевського — «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения» та відомої його роботи «История украинского народа».
Я не вспомню, чтобы покойный Коцюбинский вводил сколько-нибудь обстоятельно меня в эти планы, как вижу, уже давно занимавшие Вас…

Программу, составленную Вами и покойным Коцюбинским, было бы интересно извлечь. Не знаю, в каком состоянии его бумаги сейчас и можно ли из них что-нибудь добыть; попробую написать его душеприказчику. Ваши замечания относительно различий в психике и мировоззрения украинцев и великороссов, отражающихся в фольклоре, очень метки и верны и, несомненно, заслуживают развития. Но базировать слишком много на фольклоре, или только на нем, мне кажется, едва ли следует1. Во-первых, я не знаю, найдутся ли (в множественном числе) сейчас люди, равно сведущие в фольклоре украинском и великорусском и владеющие даром умелого полупублицистического изложения для такой цели. Во-вторых — свойства самого материала, взгляды на фольклор как на эманацию безличного, единообразного народного коллектива сменяются оценкой его как результата такого же индивидуального творчества, как и литература в собственном смысле; сказки и легенды — материал бродячий, в котором очень осторожно нужно устанавливать признаки данной национальной среды; понятие украинского народа — очень многообразное (Киево-Волынский, Черниговский, Полтава, центральная Украина, Новороссия, это очень отличные типы массы, не говоря о карпатских и закарпатских районах), собранный материал распределяется на них неравномерно и сравнительное изучение его по районам не произведено. Подводить под одно понятие все это именно в области фольклора трудно. Не лучше ли поэтому фольклорные наблюдения ввести как один из элементов только? Кстати, я на днях получил было приглашение участвовать в сборнике

______________________



1 Горький відповів Грушевському: «Я отнюдь не настаиваю на том, чтобы данные фольклора заняли в книге главенствующее место, но полагаю, что именно песня, басня — могут наиболее ярко и доступно пониманию широкой толпы изобразить различие украинской и московской психики».

«Россия и Польша», приготовляемом [для] изд-ва «Задруга» (Мельгунов и Козловский)1; я уклонился, потому что тема далека, а я стеснен во времени. Но если бы Вы, уважаемый Алексей Максимович, затеяли подобный сборник на тему «Украина и Великороссия», с каким-нибудь другим почтенным литературным именем, — как сделали это со сборником литературы, я готов послужить этому предприятию всеми своими силами.

Мне приходит на мысль даже известный хронологический повод. В мае 1917 г. столетие рождения Костомарова — автора статьи (почти книги) «Две русские народности» (1861). Под впечатлением Вашего письма я пересмотрел еще раз эту статью, в годы моей юности точно так же, как для предшествовавших поколений 1860-х и 1870 гг., служившей столпом и утверждением украинской национальности. Случалось ли Вам просматривать ее? Костомаров первый постарался развить различие украинской и великорусской стихии в фольклоре, на которые Вы указываете, но привлек также и исторические выявления и литературную область. Теперь, при разборе, конечно, очень устарела, но позднейшие попытки дать новую редакцию темы (есть лекция Антоновича, изданная за границей, и книжка Ивицкого, тоже обе на украинском) не имели значения и влияния. Столетие могло бы дать повод связять новое со старым2. Сборник «Польша и Россия» («Задруга»), о котором я вспоминал, ставит программу уже: внешняя, например, история Польши от эпохи разделов, внутренняя политика России и управление в Польше, изложение общественного и литературного настро-

______________________



1 Козловський Мечислав Юліанович (1876–1927) — юрист, державний діяч, голова малого Раднаркому РРФСР.

2 Горький твердо відповів на це: «Статья, связанная со столетием рождения Костомарова, не исчерпывает темы, нет, здесь нужна книга, написанная строго научно и в то же время настолько просто, чтоб она была доступна пониманию всякого грамотного человека». Ці слова Горького переконливо свідчать про те, настільки повно й глибоко він уявляв собі суть і форму майбутнього збірника.

ения в отношении к России и русского общественного и литературного отношения к польскому вопросу.

Здесь отсутствует то, что заняло бы в украинском сборнике видное, если не первенствующее место — украинский демос по материалу словесному, этнологическому и во всяких проявлениях его настроений, психики и идеалов, затем литературе , искусству, театру должно быть дано гораздо больше места, чем в этой польско-русской программе. Так мне это представляется… Я очень ценю, что именно Вы, Алексей Максимович, занялись украинским вопросом…»

Про що свідчить відповідь Грушевського на пропозицію Горького? Передусім, він гаряче підтримав ідею російського письменника і погодився всіма силами сприяти її реалізації. Грушевський виклав свої найперші міркування, зачепивши навіть історіографію проблеми. До речі, він сформулював саму проблему значно ширше, ніж вона потім залишилася в назві, а саме: «Україна і Великоросія». Напевно, Михайло Сергійович якраз у такому масштабі і сприймав майбутній збірник, адже в пізніших листах до Сергія Єфремова неодноразово визначав його суть так: «Україна і Московщина». Врешті-решт залишилася первісна робоча назва «Україна і Москва в їх духовному житті».

Значний інтерес мають роздуми Грушевського з приводу історичних джерел, які дають можливість переконливо показати самобутність українців, їхню відмінність від близьких слов’янських народів, зокрема росіян, оригінальність їхньої національної психіки та культури. Серед цих джерел Горький називав, передусім, національний фольклор, «етнографічні аргументи». Грушевський підтримав у цьому письменника, проте відразу толерантно зауважив, що не варто базувати наукові висновки виключно на фольклорі: по-перше, він недостатньо вивчений, по-друге, слід обережно підходити до казок і легенд, як матеріалу «бродячого», а не суто національного. Тому крім фольклору треба досліджувати власне історію, психіку, літературу, мистецтво українського народу («демосу»).

Одержавши відповідь Грушевського, Горький відразу написав йому листа, в якому були такі слова:

«Нам нужно учиться понимать себя и других, и хотя по натуре нашей мы не очень расположены к этому занятию, однако история начинает учить нас довольно сурово. Великой заслугой Вашей, Михаил Сергеевич, будет, если и Вы придете на помощь истории, поучающей нас».

У свою чергу Грушевський наполягав на тому, щоб і Горький «дав своє ім’я» задуманому збірнику.


«Щоб Ви дали своє ім’я збірнику...»
Свої міркування щодо збірника «Україна і Москва в їх духовному житті» Горький виклав на згаданій зустрічі у Саліковського, який очевидно постарався їх запам’ятати, бо ж досить докладно розповів про все це в своїх спогадах:

— Не пам’ятаю вже, якого числа, але це незадовго до різдвяних свят1, — зібралися в мене увечері Максим Горький, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Агатангел Кримський, Зіновій Моргуліс. Нарада наша мала цілком приватний та інтимний характер — за шклянкою чаю, причому Горький докладно і незвичайно колоритно розповів нам про свої погляди на саму суть справи, себто про те, як він собі уявляє загальний характер і особливості двох сусідніх і державно об’єднаних народів.

— Я дуже шкодую, що не записав тоді, по свіжій пам’яті, оту промо-

_____________________



1 Якщо спиратися на «Спомини» Грушевського, то візит Горького на Арбат, 55 відбувся «десь коло 10 падолиста», а зустріч у Саліковського — «чи не другого ж дня ». На користь цього свідчить і те, що 11 листопада Грушевський сповіщав Єфремова, що на цей час вже двічі мав розмову з Горьким, тобто у себе вдома і, мабуть, у Саліковського.

ву, точніше мовити, мистецьке оповідання Горького. Скажу лише, що воно всіх нас захопило, і ми з напруженою увагою його вислухали. Тут я можу показати хіба кістяк майстерної і незвичайно простої доповіді Горького.

— Він попередив, що хотів би поділитися з нами своїми почуттями та думками в справі, котра його дуже цікавить, просто як людину, яка на своєму шляху бачила та спостерігала і винесла з досвіду життя певні переконання. Для мене, — сказав він, — не підлягає жодному сумніву що душа народу, його характер, здібності, культура і весь життєвий лад залежить від сонця. Так само, як усе живе, що ми бачимо на нашій землі. Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках, — говорив Горький. Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонійнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської…

Ласкаве небо, яскраве сонце, запашний степ, повний звуків, тепле шумливе море, в якій небудь Херсонщині чи Катеринославщині і раптом Заволжя з безкрайніми віковічними суворими борами, важкий сумерк, зимна мряка і десь глухо в глибині «бом!… бом!…» Це скит розкольничий, це одшельники, аскети, що зреклися радощів світу і шукають правди в сухих папірцях стародрукованої книжки, спалюють себе на вогнищах, закопують у землю, рятуючися від антихриста… Два цілком різні світи! Чи може бути в них однакова психіка, однакова мова, один світогляд, однаковий життєвий лад? Ясно, що ні! І етнограф, і філолог, і економіст, і політик, і релігійний дослідувач доведуть це нам з цілковитою наочністю1

З годину говорив Горький тихим розміреним голосом, освітлюючи питання з різних боків, малював живі образи, наводив приклади і скінчив тим, чим розпочав:

«Може все, що я розповідав, не має само по собі особливої ціни, багато в моїх словах випадкового та суб’єктивного, але я переконаний, що є тут і зерно великої правди, яку ви, вчені люди, фахівці, мусите розгорнути, виявити і з’ясувати».

Дискутувати не було про що, — продовжував розповідь Саліковський. — Ми подякували письменникові за цікаву й талановиту доповідь і перейшли до питань організаційних. Перше з них: хто має увійти до складу редакції наміченої книжки. Натурально, всі в першу чергу звернулися до Горького, але він категорично відмовився, зазначивши, що вважає себе профаном, який може лише співчувати та матеріально ____________________________

1 Цікаво, що розкриттю задуму Грушевського та Горького присвятив значну частину своєї книги «Україна — не Росія» Леонід Кучма. Її перший розділ так і називається: «Занадто різні країни»:

«Коли я стверджую, що Україна — не Росія я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто неполегливо стверджує протилежне. З такими людьми, сперечатися — марна справа! Але якщо перед тобою людина, яка не повністю переконана у своїй думці, готова тебе вислухати й зрозуміти твою думку, то їй слід нагадати, що на світі існує, між іншим, Україна, яка ніколи не входила до складу Російської імперії, і що населення у ній у півтора-два рази більше, ніж у таких близько їй знайомих країнах, як Угорщина, Чехія, Австрія, до складу яких Західна Україна входила тими чи іншими частинами. І був час коли ціла імперія, нехай всього лише пару тижнів, перед самим своїм розпадом, називалась Австро-Угоро-Українською імперією».

Так само в книзі Кучми є окремий розділ «Про український та російський характери», в якому розглядається сентенція: «Якщо вже ми різні народи, то й характери у нас мають бути різні». Автор справедливо вважає, що за різними способами життя, багатьма психологічними, поведінковими, естетичними, етнографічними та іншими відмінами лежать «століття та століття роздільного буття росіян і українців, культурні зв’язки та впливи, що не збігаються».

допомогти справі. Довго присутні доводили, що в складі редакції він у кожному разі повинен бути, як ідейний ініціатор видання, і що добре було б, коли б те, що він розповів нам і що складає, так би мовити, основу тематики книжки, артистично-психологічний підхід до неї, увійшло в перший том її видання вступною частиною і підготовило читачів до дальших викладів. Врешті Горький погодився1. Другим редактором просили бути Грушевського, який взяв на себе також і освітлення теми під кутом історичним.

Втім, ще в першому листі до Михайла Сергійовича з приводу збірника Горький окремо наголосив, що це видання вдасться лише «під редакцією» Грушевського.

Щодо авторів майбутнього збірника, то Саліковський зафіксував у своїх спогадах дослівно таке:

«Главу, присвячену мові двох народів, мав скласти А. Кримський; дослід про мистецтво визнали бажаним доручити Щербаківському2; про літературу — здається, С. Єфремову. Не пам’ятаю вже, кому рішено було доручити етнографію (здається Х. Вовкові)3 і економіку; що ж торкається глави про релігійний світогляд українців і великоросіян, то було названо двох бажаних співробітників; нашого відомого письменника й діяча Ол. Лотоцького й московського історика С.П. Мельгунова...»

______________________________



1 Грушевський ще 1 жовтня 1916 року писав Горькому, що він відразу після приїзду в Москву розповів про ідею збірника деяким колегам-українцям: «…Я сообщил о Вашем плане, который был встречен общим сочувствием. Условием успеха, как и я, сочли чтобы Вы дали свое имя проэктируемому сборнику и написали статью на тему тех параллелей, по поводу которых Вы высказали столько ценных наблюдений в письме ко мне». Йшлося про порівняльні характеристики українського і російського народів. Саме ця тема найбільше приваблювала й самого Грушевського, тим більше, що на відміну від Горького, він збирався подивитися на неї очима українця, який краще від усіх знав історію свого народу.

2 Щербаківський Данило Михайлович (1877–1927) — український мистецтвознавець, музейник, фактично перший розкрив зміст народних декоративних виробів як творів мистецтва. Під час Першої світової війни перебував на фронті.

3 Вовк Федір Кіндратович (1847–1918) — український антрополог, етнограф і археолог. Обстоював точку зору, що українці за антропологічними ознаками становлять єдиний тип, відмінний від російського та білоруського.

Спогади про зустріч з Горьким написав і Кримський1. У газетній публікації вчений зазначав, що дає «живий запис» виступу Горького, зроблений ще в 1916 році, проте, безперечно, в 1940 році Кримський аж ніяк не міг це зробити в повній мірі. Досить повторити, що в статті він не зміг навіть назвати учасників зустрічі. Перед публікацією спогади Кримського було просіяно через ідеологічне сито й насичено пропагандистськими штампами. Разом з тим, у них є моменти, які перегукуються з розповіддю Саліковського й у загальних рисах передають деякі сюжети промови Горького:

«...На этом собрании не могу не сказать о талантливом и могучем украинском народе. Этот народ чрезвычайно мягкий, очень способный. Я люблю чарующие мелодии украинской народной песни, волнующую красоту украинской музыки, прекрасный украинский язык, чудесную его народную речь.

Побывав впервые на одной из украинских ярмарок я не мог оторваться от игры кобзарей, бандуристов, лирников — этой жемчужины народного творчества. Народная поэзия Украины — апофеоз красоты. Украинский народ пронес через столетия рабства и неволи драгоценное богатство своего гения. Посмотрите, какой ласковый и певучий мир раскрывается в его бессмертных песнях...

Я обращаюсь к вам с просьбой приступить к выпуску специальной книги по истории Украины2, которая будет своеобразной энциклопедией. Русский народ и все народы России нужно ознакомить в популярной форме с прошлым украинского народа и его настоящим, залитым слезами и кровью, нужно ярко и красочно отобразить думы, стремления и чаяния украинского народа».

_______________________



1 Крымский А. Незабываемый вечер (Об одной неизвестной речи Максима Горького). Советская Украина. 1940. 24 июня.

2 Нам уже відомо, що тема збірника «Україна і Москва в їх духовному житті» передбачала не лише статті з історичної проблематики.

«Головне: Україна і Московщина —

відмінности і контрасти»
Ми вже переконалися, що Грушевський близько до серця взяв ідею Горького про видання збірника статей на тему «Україна і Москва в їх духовному житті». Він особливо підкреслював, що мова «про збірник, проєктований Горьким ще з літа», йшла під час їх зустрічей: «я двічі мав з ним розмову — не докінчив з причини хороби нашої доньки, але, в головнім справа вирисовується ясно».

Відразу підтвердив це в листі до Єфремова системоутворюючою думкою:

«Головне: Україна і Московщина — відмінности і контрасти їх духовного життя, передусім у фольклорі, також у побуті, праві, суспільному і історичному життю, літературі. Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра? Про право (звичаєве і остатки обов’язуючого права Гетьманщини в губерніях Чернігівській і Полтавській)? Бажано, щоб писалося живо, інтересно, а не просто інформаційно».

Водночас, Грушевський продовжував радитися з Горьким про план і зміст майбутнього збірника. 27 листопада писав йому в Петроград:

«Очень я жалею, что у меня не оказалось случая повидаться с Вами, Алексей Максимович, перед Вашим выездом. Болезнь дочери и чрезвычайно затруднительные условия моей здешней жизни лишили меня этой возможности. Хотелось еще лично выяснить некоторые подробности сборника, прежде чем закрепить его программу. Теперь попробую это сделать хоть письменно. Прилагаю набросок того, о чем мы с Вами говорили, и прошу смотреть на него лишь как [на] набросок — вычеркивать, дополнять, изменять: чем более внесете Вы в него своего, тем ценее для меня он будет; с чем я не соглашусь, то позвольте и мне потом изменить (виділено мною. — В.М.).

Кое с кем я уже списался и получил принципиальное согласие (С.А. Ефремова для статьи о новой литературе, Н.П. Василенко по истории после 1654 г.). С другими спишусь после того, как получу этот проспект с Вашими исправлениями.

После 1/XII я надеюсь иметь больше времени и буду отдавать сборнику всю энергию — если меня не захватит какой-нибудь набор. Кстати, технический вопрос: с возможными сотрудниками из петербургских украинцев войдете в переговоры Вы относительно сборника или поручите это нам, если это Вам затруднительно».

Наступного дня — 28 листопада — Грушевський писав уже Єфремову: «Посилаю начерк проспекту, який зробив на прошеннє Горького, резюмуючи розмови». Начерк програми збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», який Грушевський відіслав Горькому і Єфремову, не знайдено, але ми відтворюємо його основні позиції з інших джерел, передусім з листів Михайла Сергійовича до Єфремова.

Самому Єфремову Грушевський запропонував написати статтю про відмінні прикмети нової української літератури ХІХ століття від великоруської: в чім оригінальність і відмінність її фізіономії? Грушевський врахував, що далеко не всіх достойних учених і літераторів вдасться залучити до роботи над збірником. Горькому писав ще задовго до зустрічі з ним: «Статьи могли бы быть... в зависимости от того, какие сотрудники могли бы быть привлечены в настоящих условиях: многие ведь на фронте, в заточении и за границей фронта...» В кінці листопада 1916 року писав уже конкретно Сергію Єфремову: «Як на співробітників, крім Вас і Николая Трофимовича, уповаю ще на Вячеслава Константино-

вича1 і Федора Павловича2 (може ще на кого?). Не знаю, чи Микола Прокопович3 вже виходить? Як ні, то підіть Ви троє чи скільки до нього — а як виходить, то де инде обсудіть. Коли щось додати або змінити вважаєте, напишіть, я візьму під увагу і Горькому напишу, і навпаки Вас повідомлю, що він напише. Я думаю, Федір Павлович міг би написати про українське звичаєве право, хоч коротенько, сторінок на 8, Вячеслав Прокопович про зруйнованнє української школи. Може б знайшли когось до релігійного світогляду і морали? або народного мистецтва? Про фольклор подбає мабуть Горький, а я писатиму Сумцову4. Про церкву, театр, естетику народного життя і літературу ХХ віку буду писати до петербуржан. Збірник має бути 18 аркушів, 2 аркуші треба рахувати Горькому, так що на статті зістається 16. Значить статті більші 16–20 сторінок, менші — 8–16. Нетерпляче ждатиму відповіді...»

В іншому місці йдеться про принципову домовленість: розкриття соціально-політичних питань здійснювати в статтях з історичної проблематики.

Сам Грушевський збирався писати про спроби «паралельних характеристик України і Московщини», тобто брав на себе найскладнішу _________________________



1 Прокопович В’ячеслав Костянтинович (1881–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик, публіцист, член Центральної Ради, брав активну участь у створенні й діяльності ТУПу, в 1920 році — голова Ради Народних Міністрів УНР.

2 Матушевський Федір Павлович (1869–1919) — український громадсько-політичний і культурний діяч, літературний критик, дипломат, публіцист, член Центральної Ради.

3 Василенко Микола Прокопович.

4 Сумцов Микола Федорович (1854–1922) — український громадський діяч, фольклорист, етнограф, літературознавець, мовознавець, мистецтвознавець, публіцист, член-кореспондент Петербурзької Академії наук і Академії наук України.

Іван Шишов писав, що «Сумцова за його життя знав увесь гуманітарний (і гуманістичний) світ Європи. Він був почесним членом багатьох європейських академій наук, університетів, бібліотек, наукових товариств, комісій і комітетів. Його публікації були в усіх найпрестижніших бібліотеках світу... Він був неперевершеним знавцем західноєвропейської історії і культури...» Див. докладніше І. Шишов. Українознавець. Харків: Майдан, 2002.

частину роботи.

Михайло Сергійович хвилювався з приводу перебоїв у контактах із Горьким, організаційних затримок, затягування підготовки збірника чи навіть зриву його виходу в світ. Про це, зокрема, свідчить його короткий лист від 21 грудня 1916 року, що зберігається в Архіві О.М. Горького:



«Многоуважаемый Алексей Максимович!

Тому недели три с лишком послал я Вам письмо с проектом программы сборника и некоторыми вопросами по поводу его1. До сих пор от Вас нет отклика — думаю, не выехали ли Вы, потому что письмо не должно бы пропасть, послано было заказным — может быть, это настоящее письмо Вас достигнет удачнее, и Вы отыщете письмо с программой. Время все-таки уходит, и боязно, чтобы и этот сборник, как и первый — [сборник] украинской литературы, затянувшись, не упустил безвозвратно момента, когда появление было бы особенно ценно с общественной точки зрения. А до получения Ваших указаний относительно программы и прочего мы не решаемся окончательно заказывать статьи.

С лучшими пожеланиями

М. Грушевський Арбат 55».

Грушевський вважав, що «необхідно до збірника сього («Україна і Москва») притягнути якомога більше дослідників, великоросів». Коли стало ясно, що Горький, який обіцяв це зробити, не спромігся, звернувся до Єфремова: «... По змозі се треба нам зробити». На початку січня 1917 року Грушевський писав: «Горький щось замовк, мабуть, захоплений газетою («Луч») і не відписує, прийдеться мабуть самим доводити план збірника до краю».

Втім, листування між ними тривало. Останній лист Горькому з Моск-

____________________



1 Йдеться про згаданий уже нами лист від 27 листопада 1916 року.
ви Грушевський почав писати 28 лютого 1916 року і закінчив аж 6 березня. Грушевський повідомляв, що одержав від нього листа1, турбувався з приводу того, що загубився його лист до Горького, написаний в 20-х числах січня. Михайло Сергійович писав:

«…Я приветствую Ваш неизменный интерес к плану сборника «Москва и Украина», обещание прислать к весне статьи для него и дать свое имя в качестве одного из редакторов. В своем письме я сообщал, что техническую сторону издания готова взять на себя «Задруга», издательство созвучное и весьма энергическое. Но если Вы настаиваете на «Парусе», то мы, конечно, ничего не имеем [против] в конце концов. Но в таком случае, чтобы не делать проволочек заглазным печатанием, Вы предоставите печать здесь за счет «Паруса»?

Иначе можно опасаться, чтобы сборник не затянулся в бесконечные времена — подобно литературному. Цены здешние, вероятно, не выше петроградских, а комитет — можете быть уверенным — постарается издать возможно экономно.

Организацию литературно-технической части комитет возьмет на себя. Но, может быть, Вы будете иметь возможность переговорить, хотя бы по телефону, с теми предполагаемыми сотрудниками, не украинцами, с которыми были разговоры — академиком Шахматовым, академиком Перетцом2, И.А. Мякотиным3? Ваше слово много бы значило в этом случае.

Проспект я послал Вам в ноябре...».

_____________________



1 26 лютого Грушевський також писав Єфремову: «Нещодавно дістав від Горького листа...»

2 Перетц Володимир Миколайович (1870–1935) — літературознавець, дослідник російської і української літератури XVI–XVIII століть, з 1903 по 1914 роки — професор Київського університету, академік Петербурзької Академії наук (1914 рік) і Академії наук України (1919 рік).

3 Очевидно, йдеться про М’якотіна Венедикта Олександровича (1867–1937) — історика й публіциста, автора праць з соціальної історії Малоросії.
Тема можливого виходу проектованого збірника в видавництві «Задруга» в Москві звучала й у листі до Єфремова наприкінці лютого. Грушевський повідомляв, що Горький пропонує взяти на себе матеріальне забезпечення видання збірника, а організаційні турботи полишає на московських українців:

«Є тут добре — я власне се й пропонував йому, тільки що й матеріальну і друкарську сторону хотів узяти в наші руки (видавати в «Задрузі», під нашим «зарядом»), боюсь, що як буде видавати «Парус», то ми сеї книжки не побачимо... Але важно вияснити, чи ся сторона не занадто зачіпає і Горького: може йому хочеться , щоб се було виданнє «Паруса».

Так чи сяк, я думаю, нам треба взятись до сього якскорше...»

Навіть після Лютневої революції, буквально за кілька днів до від’їзду в Київ у березні 1917 року Михайло Сергійович турбувався про збірник. Він писав у Петроград Петру Стебницькому:

«Кілька день тому збирався Вам і Ол. Гнатовичу1 писати в справі збірника, проектованого Горьким літом 1916 р. Ол.Гнатович нагадував про це йому, і він писав мені недавно. То от прошу Вас з Ол. Гнатовичом занятися сею справою — коли є час і змога. Проспект посилаю Ол. Гнат. і пишу про це ширше».

Більше того, як ми вже зазначали, Грушевський затримав відправку вже згаданого листа Горькому від 26 лютого, щоб зорієнтуватися в ситуації, що швидко мінялася, й послав його 6 березня 1917 року, всіляко підкреслюючи в спеціальній приписці важливість підготовки збірника в історично нових умовах:

«Я задержал отправку этого письма в виду надвинувшихся событий. Теперь, 6 марта, возвращаюсь к нему, чтобы поставить вопрос, необхо-

________________________



1 Олександр Гнатович Лотоцький.
димый для выяснения дальнейшего — остаетесь ли и сейчас при своем прежнем, столь ценном и решающем данное предприятие, интересе к этому сборнику? Нам он кажется нужным, нужно столковаться Великой и Малой России в этот момент прочно и искренно, а чтобы столковаться, нужно прежде всего узнать друг друга.

Что Вы думаете об этом, глубокоуважаемый Алексей Максимович?

Ваш М.Г.».

Історичні катаклізми 1917 року не дали можливості довести справу зі збірником до кінця. Саліковський писав: «... Ледве приступлено було до організації запропонованого М. Горьким видання, як вибухнула революція і потрощила всі накреслені плани, що потрібували пильної, спокійної, систематичної праці від багатьох людей. Не вийшла в світ цікава книжка...»



З того часу пройшло майже дев’ять десятиліть, але задум унікального наукового збірника досі не втратив свого значення, і варто було б його реалізувати в наш час, скажімо, до 140-річчя з дня народження Михайла Грушевського.
«Святий прапор національної одности1…»
Розповідь про революцію в Росії Грушевський починав у «Споминах» так:

«Перші чутки про петербурзькі події, дуже неясні і загальні, долетіли до нас на Шевченкові роковини, 26.ІІ…» Цікавою є сама прив’язка революційних подій до Шевченкових роковин, які завжди були надзвичайно важливою подією для Грушевського. У нього неодноразово зустрічаємо в інших місцях: «в Шевченківські дні вибухли революційні

_______________________

1 Одність — єдність.
розрухи в Петрограді»; «саме в Шевченківські дні 1917 р. стались великі військові рухи в Петербурзі, які стали початком російської революції…»; «в неділю 12 березня відбулася велична українська маніфестація в Петербурзі: масовий уличний похід в честь Шевченківського свята і російської революції...»

Втім, у свідомості Грушевського падіння самодержавства справді було органічно пов’язане з іменем Шевченка, «який з незвичайною, небаченою ні перед тим, ні пізніше силою затаврував потворність самодержавного режиму, накинувшись на його носіїв з усім гарячим обуренням не лише пригнобленої України, але й пригнобленого суспільства Росії».

У «Споминах» Михайло Сергійович мимохідь зазначив: «Батько згадував, що бачив Шевченка, але, очевидно, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження». Зате син ще в юності, вісімнадцятирічним написав вірш «До Тараса», в якому відразу й назавжди визначив своє шанобливе звернення до поета: «Тарасе, мій добрий, мій батьку єдиний!»1 Саме так, святе ставлення до Тараса Шевченка залишилося у Грушевського на все життя, і це могло б стати предметом окремого дослідження.

Виступаючи у Львові в березні 1909 року з нагоди сорок восьмої роковини смерті Кобзаря, Грушевський сказав проникливі слова, що звучать дуже сучасно. Взагалі вони мовлені на віки. Краще не скажеш:

Шевченкові свята2 стали неустанними маніфестаціями народолюбних, демократичних, поступових, гуманних ідей, які одушевляли й ________________________________

1 Вперше цей вірш був опублікований аж у 1996 році в журналі «Пам’ять століть»:

Як зробицця важко мині бідоласі —

Чому я не жив у ту добу, в ті часи,

Як ти ходив сумуючи по пишному світу,

Втішав людей та клав свої святи заповіти…

2 Так говорив і писав Грушевський про роковини народження і смерті Тараса Шевченка, що завжди знаходяться поруч.

одушевляють кращу частину нашої суспільности. Змістом Шевченкових свят стало не тільки засвідчення нашої вірности культу великого поета, але й вірности провідним ідеям його поезії. Вони є публічним ісповіданням віри для нашого громадянства, обрахунком сумління його членів. Перед лицем поета мусимо запитати в себе, чи живий у нас дух його? Чи не держимо ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими кращими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами, цією основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас отся свята, повна пожертвовання любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах:


Бо я так її люблю

Свою Україну небогу —

За неї душу погублю...1
— Бо ж тільки тоді наше свято буде честю і славою Шевченкові, а не профанацією його імені…

Грушевський вважав, що Шевченкова поезія розплющила очі приспаному українству і звела в одну національну сім’ю роз’єднані частини України. Він оригінально перефразував Тарасову хвалу видатному чеському і словацькому славісту Шафарикові (Шевченко присвятив йому поему «Єретик»):

_____________________

1 Так у виступі Грушевського. Дослівно у Шевченка читаємо:
Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Послухаємо думку відомого літературознавця Юрія Барабаша з приводу цих рядків поета: «Не знаю — принаймні не пригадую — в поезії, і то не лишень українській, рядків, де б синівську любов до матері-землі було виражено з такою силою, так просто і так … страшно, адже подумаймо лишень: ці слова виголошені людиною глибоко релігійною…»

Слава Тобі, НАШ ТАРАСЕ

Во віки і віки,

Що звів єси в одне море

УКРАЇНСЬКІ ріки.
Грушевський наголошував, що Шевченко не тільки з’єднав в одно тіло розшматовані частини української землі, українського народу, але й оживив його душею живою. На гробовищах старої державної України вказав живу, невмирущу силу — український люд, український демос. Поет навчив бачити в нім носія українського життя, українських надій на прийдешнє. В своїй особі й своїй творчості Шевченко розкрив нескінченно багатий, шляхетний зміст народної душі, народного життя. В розвою і поступі народних мас вказав несхибну дорогу до нашого національного відродження; в обороні прав народних, робочих мас — запоруку нашого суспільного і національного подвигнення1.

В поемі Бориса Олійника «Трубить Трубіж» саме Тарас Шевченко уособлює стійкість українського народу, супроти якого на межі століть і тисячоліть «сам князь пітьми — володар сього світу, не військо вислав — виставив гаман». Саме Тарас Шевченко звертається до Богдана Хмельницького із закликом до нової боротьби:


То буде січа, грізна і свята!

Ще нечисть вчинить сатанинський шабаш,

Щоб Слову Істини замкнуть уста.

Отож, Богдане, іменем Христа —

Хай опліч Слова стане твоя шабля

І оберіг козацького хреста!

_______________________

1 Асоціативно згадався вірш «Шевченко» (1936 рік) українського поета Богдана-Ігоря Антонича, «врослого в шевченківську традицію» (Дмитро Павличко):
Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,

у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,

бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя

печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.

Власне, поезія Тараса Шевченка, як і Бориса Олійника, і є тією «оголеною шаблею», з якою народ України захищає сьогодні свої споконвічні, генні цінності:
В останній бій виходимо при Слові,

Бо тільки Слово береже в основі

Безсмертя української душі.

«Національний скарб українського народу»
У 1912 році, до дня народження Тараса Шевченка, Грушевський опублікував у «Літературно-науковому вістнику» статтю «Свято єднання», в якій зробив окремий наголос на тому, що творчість Кобзаря «становить не тільки найвищий національний скарб українського народу, але має велику вагу, як високоцінне сполучення глибоконаціональних настроїв з такими ж настроями гуманности і загальнолюдської солідарности» (виділено мною. — В.М.).

Цей висновок, зроблений незадовго до 100-річчя з дня народження Шевченка, не тільки не постарів, але й набув особливого смислу в наші дні. Грушевський підкреслював, що для українського народу, який на той час у Росії перебував ще тільки на стадії свого національного розвою, має високу вартість передусім національна сторона Шевченкових поезій. Через дев’ять з гаком десятиліть за умови незалежної України ця «національна сторона» поезій великого поета знову відіграє ключову роль в утвердженні самосвідомості українців. Але водночас зростає наголошене Грушевським значення Шевченкової творчості, «свобідної від усякої агресивности, від усяких елементів егоїстичного, зоологічного націоналізму».

У статті Грушевського ця домінанта Шевченкової поезії була ним особливо акцентована в зв’язку з тими зізнаннями Володимира Короленка, що з’явилися на сторінках «Історії мого сучасника». Короленко, життя якого було дуже тісно пов’язане з Україною, розповідав, як, навчаючись в Рівненській гімназії, він познайомився з творчістю Кобзаря. Спочатку з поезією Шевченка романтизм старої України вривався в його душу, потім сприйняття деяких поетичних творів Шевченка стало в Короленка суттєво мінятися. Вчитаємося в ті самі рядки з «Історії мого сучасника», що привернули увагу й Михайла Грушевського:

«А затем кое-где из красивого тумана, в котором гениальной кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы, стало проглядывать кое-что затронувшее уже и меня лично. Гонта, служа в уманьском замке начальником реестрових казаков, женился на польке, и у него было двое детей. Когда гайдамаки под предводительством того же Гонты взяли замок, иезуит приводит к ватажку его детей-католиков. Гонта уносит и режет обоих «свяченим ножом»1, а гайдамаки зарывают живьем в колодце школяров из семинарии, где учились дети Гонты.

У Добролюбова я прочел восторженный отзыв об этом произведении малороссийского поэта: Шевченко, сам украинец, потомок тех самих гайдамаков, «с полной обьективностью и глубоким проникновением» рисует настроение своего народа. Я тогда принял это объяснение, но под этим согласием просачивалась струйка глухого протеста... В поэме ничего не говорится о судьбе матери зарезанных детей. Гонта ее проклинает:

_______________________



1 «...Сини мої

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга». Махнув ножем —

І дітей немає!


Шевченко, посилаючись на сина уманського губернатора Младановича, писав, що «в Умані Гонта убив дітей своїх за те, що їх мати-католичка помогла єзуїтам перевести їх в католики». Насправді Гонта не вбивав своїх дітей і семилітньому синові Младановича він також зберіг життя.

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?..


Думалось невольно: ведь он на ней женился, зная, что она католичка, как мой отец женился на моей матери... Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь...
Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни1...


Это четырехстишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно потому, что очарование националистского романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе...

Статьи Добролюбова, поэзия Некрасова и повести Тургенева несли с собой что-то прямо бравшее нас на том месте, где заставало. Казак Шевченко, его гайдамак, его мужик и дивчина представлялись для меня, например, красивой отвлеченностью. Мужика Некрасова я никогда не видел, но чувствовал его больше. Всегда за непосредственным образом некрасовского «народа» стоял интеллигентный человек, с своей совестью и своими запросами... вернее — с моей совестью моими запросами...

Эта струя литературы того времени, этот особенный двусторонний тон ее — взяли к себе мою разноплеменную душу... Я нашел тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература2...»

_______________________



1 Ці поетичні рядки Короленко взяв із Шевченкового вірша «Гоголю». Чи й варто доказувати, що в них немає «пекучої туги» за синовбивством заради Вкраїни. Кобзаря хвилювало зовсім інше: «Не заріже: викохає Та й продасть в різницю Москалеві».

2 Цю виноску Короленко зробив сам, і я цитую ту її частину, що нас особливо цікавить:

«Эта часть истории моего современника визвала оживленные возражения в некоторых органах украинской печати. Позволю себе напомнить, что я пишу не крити-

Михайла Грушевського ніяк не зацікавив цей вибір юного Короленка на користь російської літератури — кожний має право на свої вподобання. Проте він з усією серйозністю поставився до мотивувань відомого письменника, зауваживши, що «такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчости, мусів вразити кождого хоч трохи близше обзнайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонови сеї поезії».

Грушевський не заперечував, що певні подробиці та образи української минувшини в Шевченковій творчості не раз бентежили декого своїм кривавим колоритом і навіть стягали на Шевченка закиди про негуманні настрої його поезій. Раніше подібні голоси виходили, частіше всього з польських кіл, а останнім часом «зробив певне вражіннє голос російського письменника, що своє відчуженнє від української стихії, до котрої належав він походженнєм, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу — Шевченковім Кобзарі».

Дозволю собі ненадовго перервати Грушевського й зауважити, що моторошна сцена з «Гайдамаків», у якій «сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на ворожнечу соціальну і національну» (Іван Дзюба), так само безмежно далека від оспівування національно-релігійного розбрату, як шекспірівський «Макбет» від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта у Шевченка щиро просить Бога «Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий», але він усвідомлює заради кого вчинив нелюдський злочин:

________________________

ческую статью и не литературное исследование, а только пытаюсь восстановить впечатление, которое молодежь моего поколения получала из своего тогдашнего (правда, неполного) знакомства с самыми распространенными произведениями Шевченка...»

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину»1.
Криваві рядки з «Гайдамаків» своїм пронизливим болем за Україну, що «навіки заснула», співставні з розглянутою вже нами поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини.

Микола Жулинський наголосив, що Гайдамаччина — це останнє поривання українського народу здобути свободу, це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у невгамовній помсті за наругу втрачає моральні перестороги і в якусь історичну мить не зважає на Божі заповіді. Шевченко болісно переживає цей несамовитий сплеск «кровавого діла» в середовищі лагідного й молитовного народу, який вибухнув нещадним гнівом «за святую правду-волю» і прирік себе на багатолітнє безмежне страждання:

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?»

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...»
Гайдамаки, які «трохи не рік шляхетською кров’ю наповали Україну» — для Шевченка є месниками за нещадне гноблення українців, але їхній ____________________________

1 Грушевський писав про розправу поляків над гайдамаками: «Тяжкими муками замучено Гонту і багатьох інших... Тих, що не були вбиті відразу, судили потім... й засуджували на різні кари, найбільше на кару смерті:
Ой зв’язали та попарували,

Ой як голубців у парці,

Ой засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці, —


згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання на Правобережжі».

«червоний бенкет» був і величезним пекельним лихом, що залишилося незагойною раною в душі та свідомості всього українського народу:


Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка