Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка16/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

«Смерть Распутіна підтяла династію»
Московські зв’язки з видавництвами, точніше з їхніми управителями, Грушевський намагався підтримувати всіма силами. Розповідав, що навіть підніс якось керівникові друкарні Рябушинських дорогоцінну на ті часи фляжку вина. «…Але я не взяв в рахунок, що управитель друкарні, в котрій друкували воєнні установи, земського і городського союзу і под., міг брати ванни з вина, не те, що його пити. Управитель моїм вином погребував…»

Цікаво, що ці практично вимушені приязні стосунки Грушевського активно використовував для одержання суспільно-політичної інформації, вивчення настроїв у суспільстві:

«Відвідуючи друкарні, де друкувались мої книги, я мав нагоду вести довгі розмови з управителем друкарні Рябушинських і Синодальної; в інтересах скоршого руху моїх книг я старавсь утримувати приязні відносини з ними і вести розмови на всякі теми — себто, значить, на воєнно-політичні, по-тодішньому.

Управитель Рябушинських, хоч вийшов, очевидно, з робітничих кругів, представляв погляди промислової буржуазії — тих кругів Коновалових, Крестовнікових, Терещенків, де, осуджуючи нездатну бюрократію, готовились в недалекій будучності прийняти владу в свої руки. Він нарікав головно на недоречність тодішньої державної регламентації, паралізування свободи економічного життя, мобілізаційні та реквізиційні абсурди і тільки злегка входив в критику воєнної політики. Натомість управитель синодальний з насолодою купався, власне, в оповіданнях про прогріхи двору, вищої бюрократії і генералітету. Се був по складу своїх гадок типовий чорносотенець, монархіст, але, будучи по вдачі своїй людиною злою, лайливою, він не міг стриматись, щоб і переді мною — людиною завідомо іншої партії — не витаскувати деякі частини з тих злобних сплетень, анекдотів і інформацій про скандали двору, уряду і дипломатії, що розпирали його душу. Скільки я міг зрозуміти, він був, мабуть, якимсь невеличким урядником семінарського походження, але завідував домом чи домами якоїсь високопоставленої аристократичної особи, від котрої і його жадібно насторожені сплетницькі вуха оббивались деякі відгомони того, що робилось і говорилось по тих високих кругах. Так, ще в жовтні (1916 року. — В.М.) він поділивсь зо мною вісткою, що в половині падолиста війна буде закінчена (здається, він назвав мені день 14 падолиста), — він в тім добачав зрадницьку політику німецької двірської половини й її фігуранта прем’єра Штюрмера1. Пізніше по скінченню війни я провіряв сю інформацію і переконався, що дійсно в тім часі замирення було приготоване, але не дійшло до кінця; се потвердило для мене, що сей чоловік знав дещо, хоч, може, очевидно, й не дуже ясно. Але головно, як я

____________________-

1 Борис Штюрмер — міністр внутрішніх (1915–1916 роки) та іноземних (1916 рік) справ Росії.

сказав, його розпирали всякі сплетні. Двір, кабінет міністрів, цивільна і воєнна бюрократія для нього були збором зрадників, добровільних і платних приятелів і агентів Німеччини, губителів Росії. Він з смаком і насолодою пускав се з свого засмальцьованого рота на червонім лиці, повнім нагнаної злістю крови. Особливо історія Распутіна, його впливів, компрометації цариці та її близьких хвилювали його садичну натуру.

— Він в кінематографі недавно: показують портрет государя з Георгіївським хрестом. А з публіки кричать: «Государ з Георгієм, а она с Григорієм»…

І так далі в такім дусі».

Передавши в «Споминах» цей характерний епізод про Григорія Распутіна, вбитого в грудні 1916 року, Грушевський не пропустив можливість висловити власні міркування щодо старця і його величезного впливу на царську сім’ю та й усю історію Росії:

«Доля фатально зв’язала сю дивну авантюристичну постать з виродженцями Романовими. Він їх компрометував страшенно, скандально. Пам’ятаю редакційне засідання «Голоса минувшего», коли прийшла вість про його кінець. Наш редакційний острослов, Цявловський, взяв слово і сказав більш-менш таку промову в старім літературнім стилю: «Мир праху твоєму, милий Гриша. Ти так грунтовно об… наше царство, що вже тепер ніякими милами не обмитись. Се ми завдячуємо тобі». І се було почуття всеї радикальної частини громадянства; сій людині належала ся вдячність від всіх щирих неприятелів царського деспотизму. І повний жаль — що от не стало сього нищителя царського авторитету — супроводив його. Але з ним двір, династія тратили і свій фетиш, свій талісман. Се тоді не відчувалося, тепер се видиться ясно, як смерть сього розпутника-гіпокрита морально підтяла і приготовила пізніший — такий наглий і несподіваний крах. І цариця, і цар, і все те окруження, яке дивилось на Гришку Распутіна як на божого чоловіка — свого ангела-хоронителя, — були морально вбиті його убивством. Коли б той чоловік жив, Миколай ІІ не взяв би такої безрадності 3 місяці пізніш і не зрікся б корони так легко, о ні. Великі князі, що підняли руку на брудного царициного фаворита, не підозрівали, що вони в нім убивають підставу самого монархізму.



Перед убивством Распутіна царський лад стояв ще так морально сильно, що не можна було й уявити собі його такого скорого і легкого кінця — хоч тепер, ретроспективно, все здається таким гнилим і підмінованим. Так, війна, мобілізація, нечуваний розрух всього життя, переведений напруженням всеї старої бюрократичної машини, розбурив все і підмінував глибоко1. Але без сього удару, заданого убивством Распутіна, хто зна, — може б, все се до певної міри знейтралізувалось і такого повного й рішучого краху не було б. В кождім разі передчуттє краху явилось тільки з смертю «Гришки»» (виділено мною. — В.М.).

Цю свою позицію Грушевський чітко висловив навіть у підручнику «Всесвітня історія» (1920 рік), пристосованому до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. У розділі «Російська революція» вчений лапідарно зафіксував: «Скінчилось на разі убийством Григорія Распутіна, що мав величезний вплив на царя і царицю, а викликав загальне обурення своїм розпустним життям». Знаходячись у Москві, Грушевський емоційно сприйняв і глибоко осмислив ці передреволюційні події.

___________________________

1 В іншому місці «Споминів» додавав до цієї характеристики історичного моменту:

«Урядові круги були збентежені, стратили свою мідночолу самопевність. Після утрати західної границі румунська катастрофа лягла новим каменем на його сумління. Втягнули такими зусиллями, підступствами, авансами нейтральну державу, що так гарно покривала полудневий фронт, — і виставили її на такий плачевний погром, а собі придбали трохи не тисячу кілометрів нового фронту з усіма з тим зв’язаними витратами. Дипломатичний успіх, котрим кабінет Штюрмера мав повеличатись, обернувсь з блискавичним розгромом Румунії восени 1916 року, в страшенну компрометацію для нього і для всього царизму; се відчувалось зимою того року часто і сильно. Але, мабуть, тільки убивство Распутіна дало відчути, що старий лад хитається».



Розділ 3. Во славу нашої національної ідеї
«Я обходив московських українців…»
Грушевський згадував, що немало часу й енергії віддав «реставрації» в Москві Товариства українських поступовців (ТУП)1. Ще перед війною, буваючи в місті, Михайло Сергійович фактично забезпечував зв’язок між київським центром і тутешнім гуртком, знав усіх його провідних членів: Симона Петлюру, Олександра Саліковського, Олександра Хруцького, Зиновія Моргуліса, Якова Шеремецинського та ін. Тепер виявилося, що московська група ТУПу фактично не працює, і Грушевський «вважав своїм обов’язком її оживити». Він організував кілька засідань, на яких, зокрема, прийняли нових членів. «Між іншим, — писав Грушевський, — завів я переговори з Винниченком… Винниченко не відповідав ні так, ні ні, відзивався, що мусить порозумітися з товаришами… Інші його ближчі приятелі заявляли бажання ввійти» (в організацію ТУП. — В.М.). Число членів зросло настільки, що Грушевський запропонував розділити товариство на дві групи «для легшого функціонування».

Щодо цього є також свідчення Саліковського: «Тоді ж відновилася діяльність московської громади ТУП’а і з ініціативи М. Грушевського склалася друга громада цієї позапартійної організації. Між іншим, добре пам’ятаю, що в склад її входили й есдеки. Здається, що й В.Винниченко ____________________________



1 Нелегальна міжпартійна політична й громадська організація, заснована в 1908 році з ініціативи членів колишньої Української демократично-радикальної партії, до 1917 року фактично керувала всім українським рухом на Наддніпрянщині, координувала діяльність «Просвіт», клубів. Друкованими органами ТУП були газета «Рада» в Києві й журнал «Украинская жизнь» у Москві. ТУП виступало за українізацію освіти, запровадження української мови в усіх сферах життя. Крім того, Товариство обстоювало впровадження дійсного парламентаризму та автономію України у складі федеративної Росії. ТУП було співзасновником Української Центральної Ради. В березні 1917 року трансформувалося в Союз українських автономістів-федералістів, а потім в Українську партію соціалістів-федералістів.

особисто нічого не мав проти діяльності в ТУП’і, але не наважився вступити в організацію з огляду на своє видатне становище в с-д партії. Очевидно він уважав ТУП групою політичною і так воно було в дійсності…»

На той же час Михайло Сергійович намагався згуртувати кращі інтелектуальні сили українців, які стояли далі від політичних проблем, передусім науковців, учених:

«Присутність в Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на українські теми. Москва дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва й письменства, навпаки, Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць. Отже… всякого часу такий український осередок в Москві був би дуже корисним. Отже, я систематично, скільки позволяв час і скрутні обставини мого життя, обходив московських українців, учених і літераторів, тих, що не зв’язані були ближче ні з «Украинской жизнью», ні з ТУП-ом, взагалі стояли подальше від українського осередка, та старавсь їх ближче притягти до нього і прихилити до свого плану — наукового товариства і видавництва, котре воно мало б повести» (виділено мною. — В.М.).

У «Спогадах минулого» є місце, де зафіксовано прізвища московських українців, з якими Михайло Сергійович зустрічався:

«…В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки («нелегально») мешкав В. Винниченко. Наїздив зчаста до своєї родини С. Петлюра, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії. Перебував А. Кримський, М. Шраг, О. Приходько, М. Полозов, З. Моргуліс, О. Саліковський, Абрамович-Бурчак, Маєвський й інші письменники й громадські люде, які потім відогравали більш або менш визначні ролі в революційній добі».

Видатний український учений, письменник, сходознавець, етнограф, літературознавець, фольклорист, історик української мови Агатангел Кримський з 1900 року викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов у Москві. Водночас працював у Московському університеті1. Про Зиновія Моргуліса, Олександра Саліковського, Осипа Маєвського ми вже знаємо, а Михайло Полозов, Микола Шраг (обидва — відомі українські есери) пізніше ввійшли до Української Центральної Ради. Зокрема Шраг — один із провідних діячів московської української громади — від Москви. Шраг був товаришем голови Центральної Ради і під час відсутності Грушевського головував на її загальних зборах, засіданнях Малої Ради. Полозов у 1920 році став членом Компартії України, був народним комісаром фінансів.

Грушевський справді «обходив московських українців» і часом результати здавалися йому невтішними. Скажімо, відомий етнограф, завідувач етнографічним відділом Рум’янцевського музею Микола Янчук «на скликаних нарадах не з’являвся, оправдуючись недугою». Грушевський не раз відвідував також директора бібліотеки Московського університету Антона Калішевського, проте його не вдалося розворушити: «Він занадто зжився з російською культурою». Не порадували Грушевського й відвідини доцента Ігоря Кістяківського, бо, на думку _______________________



1 Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) — в 1918 році переїхав до Києва, був одним із організаторів Української Академії наук, її незмінним секретарем. У 1921–1929 роках очолював Інститут української наукової мови (з 1930 року — Інститут мовознавства) Української Академії наук і кафедру сходознавства Київського державного університету. В 30-х роках був практично усунений від науково-викладацької роботи. В липні 1941 року заарештований, помер на початку 1942 року в одній з в’язниць у Кустанаї.

Михайла Сергійовича, роки життя «відірвали його кінець кінцем від українського громадянства». Володимир Винниченко взагалі зображав Ігоря Кістяківського підступним ворогом української державності. Та насправді це не відповідало дійсності.

Як і згаданий раніше Богдан Кістяківській, Ігор Олександрович походив з київської академічної родини Кістяківських, був молодшим сином відомого криміналіста, засновника Київського юридичного товариства Олександра Кістяківського. Жив у Москві, став відомим адвокатом, автором багатьох праць. В 1910–1917 роках викладав у Московському комерційному інституті. Співпрацював з діячами українського національного руху, матеріально підтримував часопис «Украинская жизнь». У 1918 році був міністром внутрішніх справ у Павла Скоропадського, пізніше емігрував до Югославії.

Візит до Степана Сірополка (брата дружини Петлюри) сприяв тому, що той узяв участь в установчих зборах наукового товариства. Проте Грушевського гнітюче вразило, що вдома в нього «не тільки української мови, навіть української стихії нітрохи не було чути…» Навряд чи це було справедливо щодо Сірополка, який, закінчивши Московський університет, не втрачав зв’язків з українцями в Москві, а в 1913–1914 роках навіть очолював українську секцію Товариства слов’янської культури в Москві. Втім, візит Грушевського сприяв активнішій участі Степана Сірополка в організованій діяльності московських українців, через десять років він навіть опублікував у Львові спогади «З життя української кольонії в Москві» (Календар-альманах «Дніпро», 1927 рік), в яких зокрема, розповів про діяльність у Москві Симона Петлюри. Але головне в тому, що в 1917 році Сірополко повернувся з Москви в Україну, працював керівником комітету народної освіти Києва, радником з питань освіти при Генеральному секретаріаті УЦР-УНР, деякий час був товаришем міністра народної освіти УНР. Емігрувавши в Прагу, він створив там Українське педагогічне товариство. Тривалий час очолював Союз українських журналістів і письменників за кордоном. Автор численних праць з педагогіки і книгознавства. Та й взагалі відомий український просвітянський діяч, основоположник українського книгознавства та бібліотекознавства, бібліограф, редактор, педагог Степан Сірополко все життя працював в ім’я української справи.

Окремо зазначу, що Сірополко написав фундаментальну книгу «Історія освіти в Україні», в якій десятки разів звертався до імені та праць Михайла Грушевського. Більше того, в передмові до першого видання книги (1936 рік) Сірополко заявив, що саме Грушевському належить «найповніша й науково розроблена історія освіти в Україні», здійснена «в окремих розділах… класичної праці «Історія України-Руси…»1 (виділено мною. — В.М.). Це точне й важливе спостереження, що досі залишалося без належної уваги. По суті Сірополко ще сім десятиліть тому підказав потребу виокремлення теми «Михайло Грушевський — історик освіти в Україні». На даний час автор цих рядків її розробляє.

Таким чином, Михайло Грушевський досить емоційно й іноді дуже суб’єктивно сприймав і оцінював конкретних московських українців. Очевидно, це було значною мірою зумовлено непохитною позицією, яку він зайняв ще в юності щодо тих українців, які назавжди байдуже покинули Вітчизну:


Ой скільки вже часу — кидають Вкраїну,

Ідуть на чужину вкраїнські брати,

Мов бідний Ізраель кидав Палестину —

Та єго ж то гнали неситі кати.

А наші — то самі — біжуть з України,

Цураюцця мови, народу свого,

Немов би клятого, минають скоріще

А за що, а нащо? Спитався б єго?

_______________________

1 Степан Сірополко. Історія освіти в Україні. К.: Наукова думка, 2001. С. 21.
Якби на що краще, а то й ще не знати

Про се їм байдуже, на те наплюють...

Аби не своє, на чужеє міняють

Ще й серце, і душу в придачу дають...


Як би там не було, а Грушевський не мав ілюзій щодо бажань і можливостей московських українців, тверезо дивився на їхню реальну участь у справі, якій сам присвятив усе життя. Проте це не впливало на його невтомну щоденну, копітку роботу, скажімо, наукове товариство, про яке йшлося, було таки Грушевським організоване, й він знав ціну потраченим зусиллям і часові. В «Автобіографії» (1926 рік) записав: «Займався організацією україн.видавничої спілки і наукового товариства».

Хоча ставився Михайло Сергійович до зробленого вельми критично, іноді, сказати б, нещадно. Скажімо, відверто заявив, що перші засідання наукового товариства відбулися «в доволі біднім складі», а перші лекції в ньому пройшли «дуже неважно». Далі робота взагалі згорталася : «налетіли вже революційні події».

Грушевський підтримував також контакти з російськими вченими та діячами. «Хоч мене тримано «під пильним доглядом поліції», проте я постійно бував як між нашим українським громадянством, так і між російськими радикалами та революціонерами» (виділено мною. — В.М.). Грушевський давно був відомий і користувався авторитетом серед російських інтелектуалів, як і серед науковців інших країн. Характерно, що Горький, який влітку 1911 року прочитав російські переклади праць Грушевського, написав Михайлу Коцюбинському про українського вченого: «...Экая умница и какой хороший европеец!»

Раніше ми наводили документи, в яких президент Петербурзької Академії наук, академік Олексій Шахматов, інші російські вчені підкреслювали великі наукові заслуги Грушевського. Знали його й за кордоном. Досить сказати, що деякі частини «Історії України-Руси» були на той час перекладені російською мовою, а перший том — німецькою. В 1915 році в Стамбулі було опубліковано збірник статей Грушевського «Україна, Росія й Турція» турецькою мовою, статті вченого друкувалися російською, польською, англійською, французькою мовами. Наприкінці 1916 року «Украинская жизнь» повідомила, що стаття Грушевського «Українське питання» вийшла окремою брошурою в Лондоні в перекладі на англійську мову, була частково надрукована в одній з крупних нью-йоркських газет і з’явилася в журнальному варіанті французькою мовою в Парижі.

Міжнародне визнання Михайла Грушевського не заперечується в Росії й у наші часи. У 1996 році, до 130-річчя видатного історика в Російській державній бібліотеці відбулася виставка його праць, на якій було представлено близько 200 книг Грушевського на українській, російській, польській, англійській, французькій, німецькій та інших мовах народів світу. Довгий час працюючи в Москві, я зустрічався з ученими різних країн, які підтверджували науковий авторитет Грушевського в міжнародному співтоваристві істориків і не тільки їх.

Кілька разів Грушевський заходив до російського археографа, автора праць із соціально-економічної історії Росії ХVІ–ХVІІ століть та з історії дворянства Василя Сторожева. Між іншим, ім’я цього російського вченого пов’язане з основоположною статтею Михайла Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У ній Грушевський стверджував, що Київська держава, її право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, а Володимиро-Московська — іншої, великоруської. «Ся свідомість, — відзначав український історик, — починає потроху проходити в науку. Досить ясно, напр., висловлює сю думку укладчик «Русской истории с древнейших времен», виданої московським кружком помочі самоосвіті (Москва, 1898), д.Сторожев; він з натиском підносить, що «Русь дніпровська і Русь північно-східна — два зовсім відмінні явища; історію їх творять неоднаково дві осібні часті русскої народності». Ліпше сказати — дві народності, аби оминути баламутств, зв’язаних з теорією «единства русской народности».

У Василя Сторожева Грушевський мав нагоду зустрічатися з представниками московської опозиції. «Здається, він таки запрошував їх на мій прихід умисно, — згадував Грушевський, — чи щоб мені, чи щоб їм дати інтересне побачення, се вже не знаю».
«…На редакційних зборах «Голоса минувшего»
Переходячи в московських «Споминах» до своїх зустрічей з російськими колегами, поважними знайомими та незнайомими вченими й публіцистами, Михайло Грушевський присвятив два великих абзаци зібранням редакційного гуртка щомісячного історичного журналу «Голос минувшего»:

«З радикальними російськими кругами я мав нагоду стрічатися на редакційних зборах «Голоса минувшего», історичного місячника, видаваного Сергієм П. Мельгуновим. Не пригадаю собі добре, з якого часу я зав’язав з ним зносини, посилаючи рецензії на різні історичні новинки, але, приїхавши до Москви, зголосився до Мельгунова як до знайомого і став заходити на редакційні зібрання, що відбувались щотижня, здається, в середу, а з початком місяця бували там «журфікси»1, на котрі приходила різна літературна публіка поступових і лівіших напрямків. Був я на такім журфіксі, було багато людей, чимало інтересних, але особливого я нічого там не почув і ніяких цікавих знайомств не зробив: занадто воно було припадково і ярмарково. Що одиноко для всіх інтересне бриніло під сими

______________________

1 День тижня, призначений для прийому гостей.
різними розмовами — се контроверсія1 пораженства і оборонства. Щирі демократи були пораженці, демократи-імперіалісти і централісти були оборонці, так можна було класифікувати згрубша, і тому ся контроверсія служила добрим пробним каменем. На першім сім журфіксі довелось мені слухати і приймати участь в такій дискусії, де головними дискутантами виступили Розенберг2, фактичний шеф «Русских ведомостей» і Катерина Кускова3, «Катерина Велика», одна з провідниць меншовизму. Її обстинацько-пораженську аргументацію підтримував і я в розмові.

В редакційнім гуртку відчувалась перевага пораженських, то значить доволі щиро демократичних настроїв. Але засідання бували короткі, всі переважно забігали, спішачи деінде, і тоді розмова оберталась коло редакційних справ, отже, ні з громадського, ні з наукового погляду не давали багато інтересного. Журнал старавсь захопити широку публіку, виїздив на сенсаційних мемуарах, на матеріалі півбелетристичного характеру і боявсь дійсної науки як баласту. До українства інтересу не було ніякого, мною інтересувались більше як людиною опозиційного напрямку, а не як українцем. Та й всі люди були перетяжені різним зароблюванням, переважно педагогічним, і тільки, уриваючи вільну хвилю, могли віддавати її літературним чи науковим інтересам».

Погляньмо на цей сюжет «Споминів» докладніше. Ініціатором видання в Росії серйозного історичного журналу виступив відомий історик, публіцист і громадський діяч Сергій Мельгунов4. Він домовився

_____________________________________



1 Боротьба думок.

2 Розенберг Володимир Олександрович (1860–?). З 1896 року активно працював в газеті «Русские ведомости», з 1907 року її редактор.

3 Кускова Катерина Дмитрівна (1869–1958) — російська письменниця, громадська діячка, ідеолог «економізму», автор його програмного документу «Кредо» (1899 рік). В 1922 році вислана за кордон.

4 Мельгунов Сергій Петрович (1879/80–1956) — вихованець Московського університету, один із лідерів партії народних соціалістів, досліджував історію церкви, російської громадської думки та революційного руху. З 1922 року — в еміграції, де видавав журнали «Борьба за Россию», «На чужой стороне», «Голос минувшего на чужой стороне», «Возрождение». Автор праць з історії революції 1917 року та громадянської війни. В перші роки після революції неодноразово заарештовувався більшовиками, за нього тоді клопотали Володимир Короленко, Християн Раковський, Володимир Бонч-Бруєвич, Анатолій Луначарський та ін.

про друкування «Голоса минувшего» з відомим видавцем Іваном Ситіним (один раз на місяць тиражем 3 тис. примірників). Договір з Ситіним було підписано від імені першого в країні кооперативного видавничого товариства «Задруга», створеного в 1911 році з ініціативи того ж Мельгунова і очоленого ним. Михайло Грушевський був членом товариства «Задруга»! Коли в Москві він організував українське видавниче товариство, то писав у листі до Олександра Олеся, що воно створюється «на взірець товариства «Задруга»».

«Голос минувшего» виходив з 1913 року по 1923 рік, за цей час побачили світ 62 номери (іноді вони були здвоєні чи зтроєні). В журналі друкувалися романи, мемуари, наукові статті з вітчизняної і світової історії та літератури, бібліографічні, оглядові та хронікальні матеріали, рецензії. Спрямування журналу можна визначити як ліберально-народницьке, хоча в ньому друкувалися й автори з іншими поглядами, скажімо, більшовики і меншовики.

«Керівним редактором» журналу вже з першого номера став Сергій Мельгунов, тому Грушевський справедливо пов’язував «Голос минувшего» саме з ним. Але насправді Мельгунов був не один біля керма редакції. Якраз у вересні 1916 року, коли Грушевський приїхав у Москву, помер співредактор журналу Василь Семевський1. До того довгий час на обкладинці «Голоса минувшего» значилося: «Под редакцией С.П. Мельгунова и В.И. Семевского».

Грушевський точно відзначив, що «журнал старавсь захопити широку публіку, виїздив на сенсаційних мемуарах, на матеріалі півбелетристичного характеру…» Ще задумуючи журнал в обсязі 15–22 ___________________

1 Семевський Василь Іванович (1848/49–1916) — російський історик, професор, автор праць з історії селянства XVIII cтоліття, про декабристів і петрашевців. Через рік після смерті вченого і видавця вийшов спеціальний номер «Голоса минувшего», присвячений його пам’яті. В ньому була опублікована велика стаття Семевського «Кирилло-Мефодиевское общество».

друкований аркуш, Мельгунов вважав, що романи в кожному номері мають займати 2–3 друковані аркуші, мемуари — 2–5 аркушів, а статті — 6–8 аркушів (чимало з них були публіцистичними). Щоб уявити кращі публікації, досить сказати, що в 1915 році «Голос минувшего» вмістив у восьми номерах роман Шарля де Костера «Легенда про подвиги Тіля Уленшпігеля», а в 1913–1914 і 1916 роках опублікував спогади Іллі Рєпіна. У березні 1917 року, коли Грушевський залишив Москву, весь третій номер «Голоса минувшего» був присвячений спогадам про Григорія Распутіна під назвою «Святий чорт», які написав колишній ієромонах Іліодор (Сергій Труфанов), а передмову до них зробив Сергій Мельгунов. В журналі друкувалися сатира й епіграми Петра Вяземського, афоризми Козьми Пруткова, вірші Миколи Огарьова, Івана Тургенєва, статті Олександра Герцена, Миколи Добролюбова, проза Володимира Короленка та ін. В епістолярному розділі «Голоса минувшего» були представлені Микола Карамзін, Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Лев Толстой, Микола Лєсков та ін. Помітне місце займали матеріали з питань мистецтва і літератури, публікації західноєвропейської літературної спадщини.

Значне місце відводив «Голос минувшего» науковій проблематиці, і слова Грушевського про те, що журнал «боявсь дійсної науки як баласту», принаймні, стосовно номерів дореволюційного періоду, здаються надто різкими. «Голос минувшего» мав досить високий науковий авторитет в Росії та за її межами, особливо у висвітленні історії Росії XVIII–XIX століть. Широку популярність принесли йому документи і матеріали, опубліковані в рубриці «Історія визвольного руху в Росії».

Про високу наукову планку журналу свідчать публікації в ньому відомих українських учених, скажімо, Сергія Єфремова. У № 7–8 за 1916 рік «Голос минувшего» вмістив його велику (30 журнальних сторінок) історико-літературознавчу статтю «з історії відродження Галичини в новітні часи», що була продовженням ряду публікацій вченого в 1915 році. В першому номері за 1917 рік журнал опублікував статтю Єфремова «Іван Франко».

До того ж, у дореволюційний період «Голос минувшего» був відкритий для всього, що йому пропонував Михайло Грушевський. В основному це були рецензії на книги, скажімо, в третьому номері за 1916 рік вчений грунтовно проаналізував книгу Миколи Василенка «Очерки по истории Западной Руси и Украины», щойно видану в Києві. В цій рецензії привертає увагу думка про те, що наперекір офіційним стереотипам про «єдність руського народу», «єдність руської історії», історія українського і білоруського народів все більше, виокремлено й поглиблено вивчається російськими, українськими і польськими дослідниками, з’являється спеціальна наукова література.

На одній з рецензій Грушевського, опублікованій перед самим приїздом засланця в Москву (№ 7–8), зупинимося докладніше. Йдеться про аналіз книги молодого дослідника І. Розенфельда «Присоединение Малороссии к России (1654–1793). Историко-юридический очерк», яка вийшла в Петрограді в 1915 році1.

Цей шестисторінковий матеріал міг би й сьогодні служити живим прикладом класичної наукової рецензії. Тим паче, що автор книги — новачок у проблемі — та рецензент — маститий вчений — перебували, так би мовити, в різних вагових категоріях. Але Грушевський виявив щиру й глибоку толерантність до чужої праці, дивовижно поєднану з науковою прискіпливістю. Він зауважив, що автор не врахував літературу з проблеми, передусім українських і польських учених: «Поэтому читателю приходится на каждом шагу, начиная с первых строк, встречаться с ____________________

1 Цю книгу Грушевському вислав у Казань з Петербургу Петро Стебницький. 25 жовтня 1915 року Михайло Сергійович написав йому: «Спасибі за книгу Розенфельда, яку я одержав».

положениями и выводами, основанными на данных — рассказах и выражениях — имеющих литературную, но не историческую ценность, иногда даже совершенно апокрифических». Зауваживши, що Розенфельд «слабко орієнтується в історії українського життя», Грушевський висловив методологічно важливу думку про те, що справді наукове дослідження доби Хмельниччини й наступної історії України немислиме без орієнтації в попередніх історичних періодах, їх глибокої розробки.

Простежимо одну з думок рецензента, яка несподівано відривається від конкретики невеликої рецензії й сягає висот таких узагальнень, які є притаманними розлогим монографічним дослідженням: «Развивая и углубляя тезис о том, что акт 1654 г. был договорным соединением двух государств, г. Розенфельд прежде всего ставит своею задачею выяснение того, что Украина в это время составляла действительно государство. Он справедливо указывает, что этот вопрос до сих пор не ставился, хотя многие исследователи и говорили с полной определенностью об Украине, как о государстве. Но сам он разрешает поставленную проблему таким упрощенным способом, который оставит совершенно неудовлетворенным читателя, сколько-нибудь осведомленного в сложных отношениях эпохи... В эпоху Хмельницкого, фактически освободившись от власти Польши, Украина спешно, на всех парах, проходила длинный путь от иммунитета казацкого войска и казачьего сословия к национальному украинскому государству, от войсковой казацкой территории к собиранию, под войсковым, гетманским «реиментом» этнографической украинской территории, от войсковой власти гетмана к власти общегосударственной и общенародной. Различные неблагоприятные условия (немалую роль сыграли тут и отношения, созданные актом 1654 г.) не дали этому процессу развиться до конца, и формы государственной жизни, созданные движением 1648 г., остались в незаконченном виде. То, что автор книги принимает за украинскую территорию — территорию независимой Украины 1648 г., это лишь дальнейшее развитие того понятия войсковой, казацкой территории, с которым мы встречаемся уже в начале XVII века… Тоже самое нужно сказать и об идее политической самостоятельности «запорожского войска». Она много старше 1648 года… Подобным образом обстоит дело и в вопросе о власти гетмана» (виділено мною. — В.М.).

Незважаючи на критичний стиль рецензії, Грушевський досить високо оцінив другий розділ книги Розенфельда «Юридичний стан Малоросії після приєднання до Росії в 1654 році». Між іншим, сама ця назва несе більше смислу, ніж деякі пізніші дослідження радянських часів про Переяславську раду. Проте Грушевський зауважив, що насправді автор досліджував не юридичні аспекти заявленої теми, а політику імперського уряду, спрямовану на обмеження, а потім і повну ліквідацію автономного ладу України. Таким чином, питання розчинилося в історії політики імперії, і це Грушевський назвав другою слабкою стороною дослідження.

Здається, що після всього цього рецензент винесе остаточний вирок новій книзі, знищить молодого вченого своїм авторитетом. Проте кінцівка рецензії була зовсім іншою:

«Не разрешая, на мой взгляд, поставленной проблемы… труд г. Розенфельда несомненно ценен в том отношении, где он углубляет ее и заставляет с большим вниманием и серьезностью отнестись к некоторым фактам и положениям, которые до сих пор действительно не привлекали к себе внимание исследователей. Это делает его книгу полезным вкладом в литературу и возбуждает пожелание, чтобы молодой исследователь продолжал свои занятия в этой области».

В журналі «Голос минувшего» друкувалися також рецензії інших авторів на книги, пов’язані з українською тематикою. Зокрема, в 1916 році з’явився відзив Миколи Василенка на книгу К. Харламповича «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», що вийшла в Казані, та відзив Миколи Чубинського на книгу «Украинский вопрос», складену співробітниками журналу «Украинская жизнь», передусім Олександром Лотоцьким і Петром Стебницьким. До речі, третє видання книги «Украинский вопрос» (1917 рік), як свідчив Олександр Лотоцький, «взялося друкувати видавництво «Задруга» в Москві, — з керманичанами того видавництва, головно з С.П. Мельгуновим, редакція «Украинской жизни» мала близькі ідейні та й практичні видавничі стосунки».

Все сказане свідчить про неточність зауваження Грушевського, що в журналі «до українства інтересу не було ніякого». Та, у «Споминах» Михайло Сергійович, скоріше всього, мав на увазі конкретні редакційні зібрання кінця 1916 — початку 1917 років, на яких ним «інтересувались більше як людиною опозиційного напрямку, а не як українцем». Безумовно, що біль Грушевського за Україну в «запханому часі» не знаходила живого й діяльного співчуття на «журфіксах» в російському часопису. Втім, це точне спостереження Михайла Сергійовича, яке він виніс із середовища московської редакційної еліти, можна порівняти з теперішнім часом.

Дуже цікавими були зустрічі Грушевського з Олександром Керенським, про які він краще розповість сам:

«Від Керенського я одержав записку, котра викликала мене на побачення. Але що він мешкав у якогось знайомого адвоката, то я просив викликати його на поріг, попереджуючи, що маю вдома хору, отже, коли в домі є діти, краще мені не заходити. Так розмова й скінчилась на порозі. Керенський запросив мене на сходини і дав потрібний для того пропуск. Сходини були скликані теж в приватнім помешканню якогось маляра на Кисловці. Помешкання було маленьке, народу набралося маса. Очевидно, скликано було найрізніші круги — Керенський хотів творити єдиний опозиційний фронт так, як Горький, тільки без ясного пораженчеського характеру1. В головнім покою засідала Віра Фігнер2 як «цвяшок» зібрання, я представивсь їй, згадавши, що разом з нею повернув до Росії і разом попав в руки жандармів; але моє ім’я їй, очевидно, нічого не говорило; може бути однак, що вона його не відчула серед галасу. Люди все були незнайомі, і я пройшов собі до дальшої кімнати. Незадовго Керенський відкрив збори, в доволі теплих виразах привітав як заслуженіших представників боротьби з царизмом Фігнер і мене, потім приступив до свого експозе3. Виясняв дозрівання конфлікту між самовласним царизмом і думою та суспільною організацією і потребу об’єднання всіх радикальних опозиційних елементів для неминучої боротьби. Йому відповів від соціал-демократів меншовиків Соколов, вказуючи на неможливість поєднання послідовних соціалістів з імперіалістською опозицією. Потім говорила, скільки пригадую, Фігнер, коротко, з нотками трохи інститутського скептицизму, підтримувала становище4 Керенського — потребу об’єднання всіх щирих приятелів визволення. Потім взяв слово я і вказав на неможливість обійти питання про відносини до війни так, як се хотів Керенський. Послідовні прихильники визволення не приємлють війни, і всякі спроби об’єднати їх в спільній акції з приємлющими скінчаться розходженням. Поки триває війна, неможлива спільна робота тих, для котрих першим питанням являється ліквідація сеї бойні, з тими, які дивляться на неї як на засіб до осягнення якихось імперіалістичних планів. По сих кількох прохолоджуючих голосах дискусія зав’яла; неможливість об’єднання була відчутна. Мельгунов, що

_____________________

1 В іншому місці Грушевський згадував: «З’їздив пізнійший диктатор російський Керенський — скликати на нараду в справі спільної акції заступників ріжних радикальних та революційних течій».

2 Фігнер Віра Миколаївна (1852–1942) — революціонерка, член виконкому «Народної волі», учасниця підготовки замаху на Олександра II. Протягом 20 років була ув’язнена в одиночці Шліссельбурзької фортеці.

3 Коротке повідомлення з питань поточної політики.

4 Позицію, точку зору.
провадив зборами, даремно попробував якось оживити їх своєю промовою — вона ще більше дала відчути безвиглядність сеї дискусії. Я не чекав кінця і пішов додому, бо міг бути там потрібний» (виділено мною. — В.М.).
«Прошу заходити до мене»
Чимало гостей прийняв Грушевський у себе вдома. «Скоро по нашім приїзді до Москви відвідав мене Дм. Дорошенко, один з «преуспівших» в городськім союзі завдяки московським зв’язкам, котрі я йому колись-то дав...», — згадував Михайло Сергійович. Або ще заїхала дорогою з Сибіру письменниця Людмила Старицька-Черняхівська1.

З огляду на те, що про зустрічі Грушевського з друзями й колегами в Москві написано дуже мало, а в художньому опису така ситуація зустрічається взагалі лише один раз — якраз стосовно Старицької-Черняхівської — неодмінно хочу дати читачам можливість познайомитися з баченням цієї зустрічі очима письменника Юрія Хорунжого в романі «Вірую»:

«Моя люба Кулюня одужала, і ми вже могли приймати гостей, правда, без ночівлі, розмір помешкання не дозволяв.

А так хотілося віддячити, скажімо, Старицькій-Черняхівській за її київську гостинність. Тим паче, що заявилася вона до нас мало не з сибірського потяга.

Перші слова її: чому ми не в Казані? Адже вона навмисне зробила гак у своїй подорожі, аби нас там провідати... Аж якась ніби невдоволена... Сміючись, заважую се, і Людмила Михайлівна відходить серцем, уже спо-

______________________



1 Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868–1941) — донька Михайла Старицького, українська письменниця, літературний критик, громадський діяч, член Центральної Ради.
кійно розповідає про свої пригоди, у лорнетку розглядає мій кабінет і в першу чергу, звісно, книжки. А їздила вона до Томська на завдання Товариства українських поступовців, аби провідати наших політичних засланців, допомогти їм зорганізуватися. Ніхто з киян-чоловіків не погодився на таку далеку поїздку, і сю місію взяла на себе жінка. Наші українські жінки... Докладно розповість перед громадою в редакції «Украинской жизни», а тепер хоче послухати нас, про мої творчі плани, адже так злагоджено працювали разом у «Літературно-науковому вістнику» останній рік перед початком війни і закриттям часопису...

Виявилося, що Винниченко вже поділився з нею нашими задумами, зокрема про те, що він хоче писати історичний роман на спілку зі мною і в листах радився зі Старицькою-Черняхівською: яку тему, ще не опрацьовану белетристикою, узяти. Домовилися про зустріч з Винниченком, він частенько бував у нас із дружиною Розалією Ліфшиць, що люб’язно взялася допомагати нам як лікарка під час Кулюниної хвороби.

Пан Володимир розкинувся в кріселку, а пані Людмила вивчала його в лорнетку — теж давно не бачилися. Витяг портсигар і цигарку, але пані Розалія зробила великі, і без того виразні, як і всі риси її обличчя, очі, Винниченко гмикнув, пригадав, що я не переношу диму, а в сусідній кімнаті за прочиненими дверима читає Катруся після хвороби... Смикнув свою клинцювату мефістофельську борідку.

— Так, так... Ми з паном Михайлом воліємо опрацювати Хмельниччину… ще, правда, не розподілили ролі... як брати Гонкури... хто бігатиме по редакціях, а хто стерегтиме рукопис...

— Перепрошую, але мій тато у своїй трилогії достатньо висвітлив цей період. І навряд чи хто з нас перевершить... Михайла Старицького.

Спостерігаю у палких, з густими віями Винниченкових очах вогники зверхності.

— Ну, то таке діло... Ніхто нікому не боронить...

Пригадую, як п’ять років тому на нього накинулася і критика і громадськість за роман «Чесність з собою», звинувачували в аморальності, порнографії... Я тоді в «ЛНВ» став на його захист: «Перепрошую, панове, але се гарячі, щирі шукання нової етики...»

Якщо потребуєте моєї поради, то я часи Мазепи назвала б неораними перелогами... Вольтер, Байрон, Гюго, Словацький писали про Мазепу, але як? Вольтер — як додаток до Карла, решта — смакуючи його любовні походеньки замолоду... а про державного мужа — хіба що Костомаров... А белетристи не дійшли. Мій тато у «Молодості Мазепи» заторкнув лише початок, я у драмі «Гетьман Дорошенко» — трішечки далі.

Але ж нас усіх дражнять «мазепинцями», навіть якщо ми пишемо на інші теми... — ввертаю і свого слова.

Отож-бо! Для белетриста — се неосяжний лан, панове чоловіки. Ех! На вашому місці… Глядіть, а то я візьмуся за цю тему, і хай вам буде соромно!

Пані Людмило, пані Людмило, — заграв очиськами Винниченко, — схиляюся перед вашою відвагою і, як кажуть у Ляхистані, цілую ручки…

Не знає Старицька-Черняхівська, що у Винниченка «натура, як у тура», і він нікого не слухає. Та чи й візьметься до історичного роману, а я — тим паче. Тут насуваються такі події, сама сьогоднішня історія, здається, напише про себе романюку...»

Звичайно, письменник може собі дозволити вільніше поводитися з фактами, щось домислити від себе, своєю волею наголосити якісь важливі, на його погляд, моменти і т.д. Але ми маємо повернутися на суворо науковий грунт і відверто сказати, що відвідини Старицької-Черняхівської, за словами Грушевського, «лишили у нас доволі прикре враження, — власне якоїсь нещирості в відносинах до нас київського громадянства».

Отже, погляньмо на зустріч зі Старицькою-Черняхівською очима самого Грушевського:

«Наша сім’я, стрівши її з великою радістю як стару приятельку — найближчу, можна сказати, що схотіла нас відвідати на чужині, була цілком збентежена лихим гумором пані Черняхівської, котра ні разу не відізвалась до нас під час нашого вигнання і тепер, їдучи на схід, не пошукала зв’язку, не взяла якоїсь інформації (у наших київських рідних) і раптом нам же виявила невдоволення з сього приводу. Кілька разів ми бачилися з нею в Москві — після першої візити у нас ми їздили разом з нею до «Украинской жизни», де вона давала звідомлення з своєї подорожі перед громадою. Потім у нас було зроблене їй побачення з Винниченком — вона інтересувалась його планами історичного роману (Винниченко пропонував мені щось кілька разів писати на спілку, і, мабуть, списувавсь із нею в сій справі). Дискутувалось над тим, чи краще взяти тему з Хмельниччини, як хотів Винниченко, чи з Мазепинщини, як радила пані Черняхівська. Але кінець кінцем враження зосталось тяжке. Не було видко ніякої радості, що ось-то ми «воскресаємо», наближаємось до Києва, можемо відновити зв’язки з українським громадянством, стати активними учасниками його роботи. Не впало ніяке запитання, що ми думаємо робити, як задивляємось на ситуацію, як уявляємо собі завдання українського громадянства під сю хвилю — взагалі про що звичайно питають людей давно не виданих, які щось значать в громадськім житті. Навпаки, наче було невдоволення, що ми вийшли з категорії «изъятых», котрих пані Черняхівська хотіла відвідати десь на далекім сході, і знову претендуємо на якусь участь в українськім житті» (виділено мною. — В.М.).

Більше того, Грушевський заявив, що саме ця московська зустріч з Черняхівською, яка представляла в Києві праві погляди, стала «віщуном пізнішого глибокого розходження мого з українською інтелігенцією (правою), з котрою я жив разом так довго».

Після пані Черняхівської-Старицької з того ж Сибіру приїхала Женя Саборовська, привезла листа від відомого єпископа Никона (Миколая Безсонова), який у 1909–1913 роках був єпископом Кременецьким, а згодом Єнісейським і Красноярським. Як член ІV Державної думи виступав за українську школу, а під час війни критикував російську політику в Галичині. Потім — у першій половині грудня — були приємні гості з Києва: дві сестри-студентки Суличичі (молодша потім переховувала Грушевського в Києві в своєму помешканні після гетьманського перевороту) і з ними ще студент. «Вони привезли мені адресу від київського українського студентства, написану в дуже теплих виразах».

Перед Різдвом, як уже поїхали до Києва дружина й донька, несподівано з’явився казанський доцент Стратонов, з яким Грушевський познайомився в Казані: людина доволі приємна, поміркована в ідеології, солідна. Він, користуючись зв’язками й протекціями, пробивав собі дорогу до Державного архіву, бо в ті воєнні часи до цього важного сховища документів не так легко було дістати доступу. Сходились вони на обіді, й Стратонов розповідав про свої митарства.
«Приїхав Чикаленко і загостював до мене...»
Десь у той же час завітав у гості Євген Чикаленко1, який жив у селі, а

________________________________



1 Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) — український громадський і культурний діяч, літературознавець, лінгвіст, історик, теоретик і практик сільського господарства, землевласник, меценат української справи, один із організаторів і активних діячів Центральної Ради. Один із засновників Товариства українських поступовців (ТУП). Автор виданих в Одесі та Санкт-Петербурзі популярних «Розмов про сільське господарство». Завдяки матеріальній допомозі Чикаленка побачив світ унікальний чотиритомний «Словар російсько-український» М.Комарова, у Львові виходила газета «Селянин». Він був фундатором і видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії «Громадська думка» (1906 рік), пізніше (до 1914 року) — «Рада». У квітні 1917 року став членом Української Центральної Ради хоча не поділяв соціалістичних ідеалів її лідерів.

прибув з Києва. В «Споминах» Грушевський розповів, що «Чикаленко писав мені до Казані... висловляв надію скорого побачення». Між іншим, Михайло Сергійович навіть пояснив, як саме той мав заїхати до нього в Казань. Виявляється, Чикаленко хотів побувати у своєї старшої доньки, що була інтернована в Пермі разом із своїм чоловіком — німцем, котрий нефортунно приїхав з нею на вакації в 1914 році і був захоплений війною. Проте тоді Чикаленко не приїхав, і в листі до Петра Стебницького в Петроград на початку 1916 року Грушевський, між іншим, писав: «Є.Х. (Євген Харлампійович. — В.М.) вибирався в сі сторони, але нагло змінив свої плани і поїхав до Вас... Як його здоров’є?» Нарешті через рік Чикаленко таки вибрався до Москви і зупинився на квартирі у Винниченка. Вони й прийшли вдвох.

В своєму «Щоденнику» Чикаленко зафіксував:

«Другого дня по приїзді в Москву я поїхав на Арбат до Грушевського, якого не бачив з зими 1913 року. Він мало чим змінився, тільки борода стала зовсім білою, вдача ж зосталася та сама: рухлива, повна запалу та енергії. Він оповів мені про свій арешт, про висилку спочатку в Симбірск, потім... у Казань; розказав про те, що тут у Москві він організовує видавниче товариство на паях, бо тепер у Київі, через цензурні умови, не можна видавати книжок. Розповів про те, що він клопочеться про влаштування лєкцій для робітників та солдат українців під фірмою літературно-музичного товариства «Кобзар», як це організували вже молодші українці в Петрограді, в клюбі.

Я оповідав про свої пригоди з того часу, як почалася війна, про те, що робиться у Київі, віддав йому відозву, що склала ТУПівська рада про війну, та оповів про те, що сталося з заповітом В.Ф. Симиренка»1.

______________________



1 Василь Федорович Симиренко (1835–1915) — відомий український підприємець-цукровар, вчений, меценат. Заснував народний театр, фінансово підтримував «Науково-літературний вістник», «Україну», «Раду», інші видання, видавництво «Вік», «Наукове
Зі свого боку Грушевський показав Чикаленкові свій план розгортання роботи ТУП у Москві, з яким той погодився. Розмовляли про можливість створення міського вільного університету в Києві з використанням грошей Василя Симиренка, залишених за заповітом:

«Балакали, скільки пам’ятаю, про тестамент1 В.Ф. Симиренка, котрого ми були тестаторами, разом з кількома іншими українцями. Сей маєток, що виносив по приблизному підрахунку коло 2 мільйонів рублів2, окрім цукроварні, по тодішніх обставинах становив велику грошову силу і дражнив уяву різними організаційними можливостями, а зіставався все тільки в перспективі, бо право доживотного уживання мала вдова Софія Іванівна, яка живе й досі, дай їй, Боже, многих літ.

Тоді виникли проекти зміни сього тестаменту, в зв’язку з планом міського вільного університету в Києві, котрому взірцем служив вільний університет ім. Шанявського в Москві. Один з моїх московських колег Дм.Мик. Григорович-Барський3, гласний думи, як можливого кандидата на ректора сього вільного університету з боку думської лівиці висував мене, і в зв’язку з сим стояв проект прилучення симиренківського капіталу до сеї фундації, для організації відділу українознавства».

У своєму «Щоденнику» Чикаленко також підтвердив цю розмову і зауважив, що «заповіт не відповідав вповні нашим бажанням, а головне те, що його раз у раз можна було змінити». Чикаленко сумнівався, що гроші Симиренка дійсно підуть «відповідно його бажанням на українські справи», тому він постійно підтримував Грушевського, який ще за життя власника цукроварні намагався щось узяти з них на конкретні проекти, кажучи: «Важна ложка до обіду!»

_________________________________

товариство ім. Т. Шевченка». Допомогав у виданні творів Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка та ін. Весь свій маєток заповів на розвиток української справи.



1 Заповіт.

2 У сучасній літературі називається цифра 10 млн.крб.

3 Київський адвокат, голова київської судової палати. Захищав М. Бейліса.

Проте врешті-решт вияснилося, що головним предметом розмови було висунення кандидатури Грушевського до Державної думи. «Київські громадяни, — згадував Михайло Сергійович, — висловили побажання, щоб я доконче кандидував від м. Києва: вони сподівалися, що всі ліберальні елементи мене підтримають. Винниченко від себе висловив переконання, що соціал-демократи піддержуть мене «як послідовного демократа, котрий ніколи не прогрішився проти демократичних принципів», як він висловлявся».

Розглядаючи пропозицію про депутатство в Державній думі, Грушевський вважав, що «в губернії пройти легше» й було б «за добре припасти і ценз по губернії». Йшлося про землю, «яку вони хотять купити для самостійного виборчого цензу по губернії в Державну думу, недалеко від Києва...» (Євген Чикаленко). Проводжаючи Чикаленка на вокзал (той від’їжджав із Москви взимку 1917 року)1, Грушевський попросив його «помогти порадами» в цій справі Марії Сильвестрівні в Києві.

В спогадах про події 1917 року Чикаленко ще раз несподівано повернувся до бажання Грушевського купити землю під Києвом. Розповідаючи про намір відновити видання газети «Рада», він наголошував, що запропонував зайнятися реалізацією цієї ідеї Товариству допомоги українській літературі, мистецтву, науці, в керівництво якого входив і Михайло Грушевський.

В «Уривку з моїх споминів за 1917 р.» Євгена Чикаленка читаємо:

«Саме тоді приїхав з Москви М. Грушевський, і коли я побачився з ним, він уже був освідомлений про заснування Центральної Ради і видимо був дуже задоволений, що його позаочно вибрано головою, тому я й не здіймав питання про це, а сказав йому про думку організувати видання

_______________________

1 Судячи зі слів самого Грушевського, написаних наприкінці січня 1917 року, він нечасто зустрічався з Чикаленком: «Євген Харлампієвич тут, у приятеля живе, дуже далеко від мене, сливе не виходить, і я більше телефоном з ним розмовляю».
газети під фірмою «Т-ва підпомоги». Він нічого принципіяльно не мав проти того, і ми рішили просити В. Леонтовича1, як голову Т-ва, скликати зібрання, якнайшвидше».

На зібранні згаданого Товариства було висловлено пропозицію про пайову участь присутніх у фінансовому забезпеченні виходу відновленої газети «Рада». Кілька паїв було визначено, а згодом сталося зніяковіння:

«Далі ніхто з присутніх не обізвався, а коли очі всіх звернулися на Леонтовича і на Грушевського, то Леонтович відверто висловився, що не рішається тепер ослабляти себе матеріально, бо певний, що Установчі збори відберуть від поміщиків землю. А Грушевський сказав, що у нього немає грошей, я ж не мав сміливості сказати йому, що він роздумав купувати маєток, то гроші зосталися вільні».

А Грушевський інакше пояснював ситуацію з купівлею друкарні для газети «Нова Рада»:

«Я одначе не хотів входити в се число (пайщиків. — В.М.), не бажаючи зв’язуватися з ніяким підприємством комерційного характеру, але з хвилею, коли друкарня перейшла до сеї спілки (Товариства допомоги українській літературі, мистецтву, науці. — В.М.) фактично в ній зосередив свою видавничо-друкарську роботу і щотижня виплачував їй з своїх приходів умовлену суму».

Цей невеликий епізод яскраво свідчить, як важливо знайти документи, свідчення, щоб вислухати обидві сторони.

На саме Різдво приїхав Михайло Могилянський і прожив у Грушевського кілька днів. Разом з ним і Чикаленком пішли на ялинку до Саліковського, проте товариство, яке там зібралося, було мішане й нецікаве. Потім ще вирішили влаштувати новорічне свято для членів редакцій «Променя» й «Украинской жизни». Зібралися в редакції «Украин-

__________________



1 Леонтович Володимир Миколайович (1866–1933) — український письменник, громадський діяч, меценат, член Центральної Ради.

ской жизни» на Новинському бульварі. Через знайомих розстаралися вина, з собою принесли всяку перекуску. «Я дочекав півночі, ми випили, але щирого настрою не відчувалось, навпаки — якась напруженість, і я скоро пішов додому»1. Грушевський вважав, що причиною тому був Винниченко: «...Я, не знавши тоді ще добре його вдачі, не розумів, що я в сім плані зайвий, що я йому заважаю своєю присутністю».

З Могилянським, який жив у Грушевського, Михайло Сергійович мав кілька розмов, про які писав у «Споминах»:

«…З політичних справ мало що мені розповів, навпаки, як виявилось, мав намір від мене довідатись про українські плани і українську акцію. Я одначе про се не міг багато йому сказати, бо не знав сам, — тому що властиво таких планів, скільки-небудь конкретних, не було, а оборончеський напрям самого Могилянського змушував мене до певної здержливості в викладі моїх власних поглядів. Се привело до доволі неприємної сцени під кінець: Могилянський висловив невдоволення, що, мовляв, умисне їхав з Петербурга і витратився, будучи бідним чоловіком, а от так нічого і не довідався від мене. Було се мало приємно чути: в листах своїх Могилянський не вказував такої цілі подорожі, бажав нібито побачитись зі мною, і я послужив йому чим міг — своїм помешканням і гостинністю».

Між іншим, до від’їзду жінок Грушевські могли приймати гостей ___________________________________

1 Мені хочеться тут згадати випадок щирої й щедрої доброти Грушевського у ставленні до дружнього застілля. Ще в молодості він якось випадково зайшов до письменника Олександра Кониського, який в той час пригощав своїх гостей, і Михайло Сергійович через десятки років, незадовго до смерті згадував: «Гулянка була в розгарі, дві-три фляшки роспитого легкого вина сублімовані були молодечою радістю життя, і компанія була п’яна не хмелем, а сею радістю: Я попав в її вир і став членом сеї радісної дружини. Вертаючися з сеї гулянки, я зв’язався тривкими узами приязні з кількома її учасниками».

Лотоцький згадував, як весело відзначили захист Грушевським магістерської дисертації: «У вечорі того ж дня був у нас банкет — кропили нового магістра... Жвава розмова, жарти, сміх, оплески, часом і співи... На тости і промови ми звернули особливу увагу; призначили між собою, коли і кому говорити...»

Втім, Михайло Сергійович не був схильний до згаяння часу за накритим столом.
лише без ночівлі, бо розмір помешкання не давав змоги. Отже, Михайло Сергійович зробив для Могилянського справді все можливе — надав своє помешкання та виявив максимум гостинності за тих умов. В архіві зберігся лист Грушевського до Могилянського, написаний 6 грудня 1916 року, в якому він повідомляв, що Марія Сильвестрівна й Кулюня їдуть до Києва і залишається «порожня квартира»: «то прошу, коли Вам зручно, заходити до мене...» Водночас Грушевський вибачався й відверто попереджував, що «нічого крім нічлігу і шклянки чаю не можу Вам предложити, бо й самі живемо на собачім положенію, але принаймні будемо бачитися». З цього видно, в якому скрутному становищі була сім’я Грушевських на Арбаті, 55. Ще одна деталь. У листі до Стебницького 1 грудня Грушевський, між іншим, повідомляв, що на самому початку місяця в їх квартирі відбулася дезинфекція, пов’язана з хворобою Кулюні, й тепер сім’я переходить «в більш «нормальні» (боже!) обставини». Коментарі зайві.

Серед усіх гостей Михайла Грушевського, які побували в нього на Арбаті, особливої уваги заслуговує, безумовно, Максим Горький. «Приїздив до нас Максим Горький радити в справі видання задуманого ним радикального дневника1, який мав об’єднати всі революційні й поступові сили».


«Стріча наша була приятельська»
Тут зауважимо, що приїздові Горького до Москви та його зустрічі з Грушевським передував лист Михайла Сергійовича до письменника від 8 жовтня 1916 року:

«Чрезвычайно рад буду увидеть Вас, Алексей Максимович, и чтобы как-нибудь это удовольствие не обошло меня, попрошу известить заранее.

_____________________

1 Щоденна газета. Йдеться про задуману Горьким газету «Луч».
Телефона у меня в квартире, конечно, нет, а говорить в домовой конторе, точнее в дворницкой, неприятно1. Если неудобно будет мне дать знать письмом, то скажите по телефону 2-01-04, где мои соседи неподалеку. И если Вы скажете, что говорит Горький, то они перенесут мне то, что Вы скажете. По вопросу о сборнике хорошо было бы сверх того изложить в небольшом кружке могущих принять участие в этом деле, если Вы будете располагать для этого часом-двумя. Как я, помнится, писал Вам, лично на себя брать это предприятие, его инициативу я затрудняюсь в нынешних условиях…»

Сталося так, як і пропонував Грушевський: спочатку відбулася його особиста розмова з Горьким, а потім — зустріч у «невеликому гуртку», про що й розповімо.

За спогадами Грушевського Горький прийшов на Арбат, 55 десь 10 листопада2, коли у Кулюні вже було сконстатовано скарлатину, і сім’я знаходилася в добровільному карантині. Сиділи в просторому кабінеті Грушевського, з нього двері до кімнати, де лежала донька, було відчинено, щоб жінки — Маринця й Кулюня чули їхню цікаву розмову. На прощання Горький став на порозі, щоб вони могли його побачити й привітати3

Зазначу, що знайомство Грушевського з Горьким відбулося заочно. Про це Михайло Сергійович сам нагадав російському письменникові в листі до нього від 5 лютого 1916 року: «Несколько лет тому назад я просил покойного Михаила Михайловича Коцюбинского, направлявшегося на

__________________________

1 Згадаємо ще раз, що писав Грушевський про двірника: «...Се незвичайно прикра і груба людина... Я багато мав неприємності, ходячи до телефону до його „контори“»...

2 Про цей історичний факт не знали навіть горькознавці, з якими мені довелося спілкуватися в Архіві О.М. Горького в Москві.

3 У «Споминах» Михайло Сергійович залишив інформацію про свій візит — відповідь до російського письменника:

«Я потім зайшов до Горького, до готелю, віддаючи йому візит, але не дуже розговорився, бо застав якогось стороннього літерата... Він там познайомив мене з своєю першою жінкою в таких приблизно виразах: «Вот представляю Вам Екатерину Павловну Пешкову, которая приходится мне женой». Зауважу, між іншим, що насправді першою дружиною Горького була Ольга Камінська.

Капри, передать Вам мою книжку по украинскому вопросу как знак моего искреннего уважения к Вам и Вашей деятельности». Скоріше всього, це була книга Грушевського «Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки»1, що вийшла в Санкт-Петербурзі в 1907 році. Горький читав й інші праці Грушевського, наприклад, «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1911 рік), що й нині зберігається в особистій бібліотеці Горького в Москві з його помітками. Коли на початку 1916 року між ними почалося листування, Горький, який високо цінував талант українського вченого і називав його «могутнім істориком», запропонував Грушевському співпрацю у видавництві «Парус». Тут Олексій Максимович готував серію збірників національних літератур, в 1916–1917 роках у «Парусі» вийшли збірники вірменської, латиської, фінляндської літератур. Було задумано і двохтомний «Сборник украинской литературы» з великою вступною статтею з історії України, написання якої Горький запропонував Грушевському; статтю з історії нової української літератури Горький замовив Єфремову2. Співпраця Максима Горького й Михайла Грушевського у видавництві «Парус» розкривається в спеціальній статті російської дослідниці Світлани Островської3.

Перший лист Горького до Грушевського з пропозицією написати вступну статтю до «Сборника украинской литературы», не розшукано, проте Михайло Сергійович згадує про нього в лютому 1916 року в листі з Казані до Сергія Єфремова:

______________________________

1 Одночасно з цим збірником протягом 1907 року в Петербурзі було видано брошурами сім статей із нього, зокрема «Украинский вопрос», «Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии», «Единство или распадение России» та ін.

2 Сам Грушевський зазначав, що Олександр Лотоцький і Петро Стебницький «завідували українським збірником „Паруса“ (для которого Винниченко з жінкою перекладали белетристику)».

3 С.Д. Островская. М. Горький и М.С. Грушевский в издательстве «Парус». — Максим Горький и ХХ век. Горьковские чтения. 1997 год. Материалы международной конференци. Нижний Новгород, 1998. C. 377–384.
«Лист Горького я дістав. Не від того я, щоб написати сю статтю, хотілося б знати тільки, що сей плян певний, то значить, щоб видавці не передумали, а по-друге, щоб в останній хвилі не виступив на сцену який-небудь цензор змісту, напряму статей etc. — тепер такі несподіванки особливо в дусі часу… Коли вважаєте сей плян видання певним, напишіть дещо. 1) Горький пише, що є якась програма його, складена редакцією — яка? 2) наскільки входить в програму Галичина, взагалі закордонна Україна? Чи в Вашій статті буде щось про окремішність мови, її сформованнє, час його1 etc? Чи і скільки уділяєте Ви місця старому письменству? Чи виясняєте Ви національну термінольогію?»

Продовжуючи цю важливу тему, Грушевський в листі до Єфремова в травні 1916 року різко виступав проти тих істориків і літераторів, які починають «українську літературу» з кінця ХV століття: «…Се не дуже приємний — між нами — прецедент для наших статей в збірнику «Украинская литература», і взагалі з оглядом на нове загострення питання про відносини Київської доби до України. Я згадував, яку я витерпів баталію за се з редактором «Словаря Гранатів»2, боронячи включення в українську історію Київської доби. Свою статтю до «Сборника украинской литературы» я почну з сього ж».

У червні 1916 року Грушевський повідомив Єфремова: «Я за тиждень десь докінчу переписувати статтю для Горьківського збірника…» Судячи з листа Грушевського до Горького від 1 жовтня 1916 року, на цей час згадану статтю вже було давно відіслано до Петрограда. Очевидно, Горь-

______________________



1 Ще в 1907 році Грушевський писав: «Українська книжність і письменство ХІІІ, а ще більше ХІV–XV вв. і далі, аж до початків релігійної полеміки зістається поза межами «русскої літератури», а результат того такий, що хто б схотів довідатися про письменство сих часів, знайде тільки хіба скупі відокремлені згадки у всім тім, що може йому предложити сучасна наука».

2 В 1914–1916 роках у братів-видавців Олександра та Ігната Гранатів вийшла в світ двохтомна праця «Украинский народ в его прошлом и настоящем», в якій активну участь взяв і Михайло Грушевський.
кий, зустрівшись з Грушевським у Москві, висловив припущення, що стаття Михайла Сергійовича може бути не вступною, як планувалося, а ввійде до другого тому «Сборника украинской литературы». 27 листопада 1916 року Грушевський писав Горькому з Арбату, 55:

«Когда Вы сказали мне, что мою статью предполагают отнести во II том сборника украинской литературы, я — если помните — отнесся к этому безразлично. Но потом вспомнил, что откладывать ее неудобно. Когда мы с С.А. Ефремовым сговаривались относительно распределения материала между нашими статьями, было решено, что моя статья будет заключать общие, вводные замечания и пойдет первою. Если вспомните, вся первая, самая большая глава моей статьи заключает общее введение, выясняющее понятие украинского, отношение к великорусскому, «общерусскому», его хронологические рамки и т.п. Все это, действительно, должно предшествовать статье Ефремова, и было бы хорошо, если бы Вы дали обе статьи в I томе, как это, кажется, и предполагалось первоначально…

И если есть возможность — вообще ускорить выход сборника. Так все это нужно сейчас!»

На жаль, збірник так і не побачив світ, а статтю Грушевського до нього досі не знайдено.

Вже знаходячись на Арбаті, Михайло Сергійович уважно, посторінково рецензує єфремівську статтю до згаданого збірника: «Москва, Арбат, 55, кв. 8. 23.ІХ.916. Я прочитав Вашу статтю, Високоповажаний Сергій Олександрович, і відсилаю. Загальна замітка така передусім, що старші часи трактовані занадто широко, про новійшу літературу… розмірно мало… Пишу се все, бо може з того чогось захочете скористати».

В свою чергу, Грушевський надіслав Сергію Єфремову «начерк проспекту, який зробив на просьбу Горького, резюмуючи розмови», і просить: «Коли щось додати або змінити вважаєте, напишіть, я візьму під увагу і Горькому напишу, і навпаки Вас повідомлю, що він напише».

Михайло Сергійович наголошував у «Споминах», що був з Горьким «в кореспонденції в справі статті до збірника української літератури, що випускало видавництво «Парус» у серії таких збірників інородчеських літератур…» Зокрема в листі до Горького з Арбату від 1 жовтня 1916 року Грушевський писав:

«Как сборники инородческих литератур? Вышло ли что нибудь после армянского? Это жалко, что выход их так замедляется; время такое ценное в этом отношении. Статью Ефремова для украинского сборника читал тому две недели; повидимому у редакции весь нужный для начала материал уже [в] руках, и мы могли бы его печатать».

В цьому ж листі Грушевський додає, що, надсилаючи свою статтю до збірника ще в липні, він просив вислати аванс під рукопис: «не получил ни аванса, ни ответа; если это Вас не затруднит, напомните об этом тому, кто этим заведует, и простите за беспокойство».

Це ще раз свідчить про скрутне матеріальне становище Грушевського на Арбаті, 55. До речі, Горький відреагував на його прохання негайно, і вже 8 жовтня Грушевський писав йому: «Аванс только что получил. Спасибо».

В «Споминах» Михайло Сергійович окремо наголосив , що «в листах, котрими ми обмінялися з ним, він дуже симпатично зазначив свою позицію до українства… отже… стріча наша була дійсно приятельська» (виділено мною. — В.М.).

Грушевський зробив оригінальну й доброзичливу замальовку свого славетного гостя:

«Він робив дуже приємне враження і своєю монументальною, щиро плебейською, але бездоганно культивованою постаттю, і своїм свобідним, не вишуканим поводженням, і словом людини, багатої змістом, яка багато жила, бачила і думала1. Він висловив кілька своїх спостережень над українським народом, винесених з колишнього життя на Полтавщині, де він навіть займався складанням аматорської української трупи. З великим признанням говорив про культуру і гуманну соціальну вдачу українського селянства, його неспішну, але видатну роботящість. Високо ставив українську культурність… Дуже інтересувався участю української інтелігенції в об’єднанню опозиційних, демократичних сил, котре його в сій хвилі займало. Він задумував велику щоденну газету в Петербурзі в широких розмірах з власною друкарнею2... В газеті мав бути український відділ, на його завідателя в Петербурзі намічали Славинського3; Саліковського хотіли взяти на «випускаючого редактора», як доброго газетного техніка4. Інших московських українців Горький хотів притягти як співробітників».

Безперечно, що зустріч Грушевського і Горького запам’яталася їм обом надовго. В Архіві О.М. Горького зберігається тому підтвердження — лист Грушевського до російського письменника від 26 січня 1926 року з Києва, який наводжу повністю:



«Глубокоуважаемый Алексей Максимович!

Проф. И.А. Кухаренко5, мой товарищ по Академии, рассказывал, что видел Вас в добром здоровьи, и Вы вспоминали обо мне. Мы об Вас — всею семьею — часто вспоминали за эти годы, и я не раз порывался Вам на-

__________________________-



1 Горький залишав прекрасне враження у багатьох його знаменитих знайомих. Ось у Чехова (1901 рік): «Алексей Максимович не изменился, все такой же порядочный, и интеллигентный, и добрый».

2 Газета «Луч» у зв’язку з революційними подіями в світ не вийшла.

3 Славинський Максим Антонович (1868–1945) — український громадсько-політичний діяч, поет, історик, публіцист, дипломат. Представник Української Центральної Ради при Тимчасовому уряді.

4 Сам Олександр Саліковський згадував: «М. Горький звернувся до мене в справі мого переїзду до Петербургу для участи в газеті «Луч»... Від участи в «Лучі» я ухилився».

5 Можливо, йдеться про профессора Кухаренка Івана Антоновича, викладача Київського політехнічного інституту та Київського сільськогосподарського інституту.

писать, но то адреса точного не было, то не уверен был, что письмо мое Вас еще на нем захватит. Говорил Кухаренко, что Вы собираетесь возвращаться1. Тогда надеюсь Вас и повидать. Я жил в последнее время в окрестностях Вены и вернулся в Киев в 1924 году в марте. Работаю много, всласть, что называется.

Собираюсь весной в Москву; приятно было бы снова с Вами в ней встретиться.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка