Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка15/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Ваш щирий М. Г.»


Вражає скрупульозність, з якою Грушевський розглядає перспективи видання книги поезій Олександра Олеся з огляду на те, щоб усім було добре, насамперед авторові-безсрібнику. Михайло Сергійович, не шкодуючи свого дорогоцінного часу, розписує, як зробити так, щоб вистачило «і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву». Наводить понад три десятки цифр, прораховує найвигідніший тираж поетичної книги, шукає оптимальний процент оплати… Розписує все докладно, потім висловлює те ж саме «в коротких словах», а в постфактумі ще раз радить від себе, на що поетові «найкраще згодитись» та пропонує свою допомогу…

Ці турботи Грушевського були вкрай умотивованими. В своїй автобіографії Олесь писав: «… Так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 р. я поступив на Київські міські скотобойні, де прослужив до початку 1919 року».

Наведений лист Грушевського може бути документальною ілюстра-

_______________________



1 В наступному листі Грушевський знову пропонує допомогу: «Зладивши нову збірку, беріться до першої книжки — щоб її приладити до друку. Чи поставите умови для неї — в дусі того, як ми згодились щодо нової книги — чи лишите мені переговорити з правліннєм».

цією органічного поєднання ним турботи про українську справу і про конкретну людину, яка робить свій внесок у неї. Водночас, з історичної дистанції в майже дев’яносто років вражає те, наскільки Грушевський, який менше, ніж через місяць, стане Головою Центральної Ради, не відає про свою близьку високу долю.

Мені згадалося, що тоді ж — на початку 1917 року — Ленін у листі до Інеси Арманд так само скрупульозно розгортав перед нею картину спільної роботи по виданню революційних брошур: він пише і редагує, вона перекладає на французьку мову і видає. Такі непоказні плани для майбутнього голови Ради Народних Комісарів. Ніхто не передбачав у повній мірі того, що насправді станеться з країною вже в тому ж 1917 році.

Ще не знаючи, що через кілька днів його заочно оберуть Головою Української Центральної Ради й покличуть до Києва, Грушевський просив Олеся «поспішити присланнєм всеї рукописи».

Михайло Сергійович залучив також до пайового видавництва поета Григорія Чупринку, домовився з матір’ю Лесі Українки Оленою Косач-Пчілкою про видання літературної спадщини її геніальної дочки. Агатангел Кримський обіцяв передати у видавництво третю частину свого «Пальмового гілля». Передбачалося видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Марко Вовчок… Намічалося дещо із старої літератури. «Матеріал був… Ми вибирали вже папір, шрифти, переговорювалися з друкарнями і т.ін. — тільки революційна хвиля то все спинила»…

Черговий лист до Олеся Грушевський написав уже з Києва в другій половині березня 1917 року:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

…Спішу стати до роботи в надії на поміч і згідне співробітництво всіх!.. Купують друкарню, і як тільки се станеться, зараз приступимо до друкування книжок. В першу чергу потрібна Ваша. Московське видавництво фактично мусить перемінитися в Київське1.

…На Вас великі надії! Будьте Тіртеєм2 нового побідного походу українського народу до волі. Мені весь час бренить Ваш прекрасний вірш: «Яка краса визволення країни!!»3

Як бачимо, після революції видавничі плани Грушевського набирали силу.


Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.



«Я відчув неприязнь сеї людини…»
У справі організації українського видавництва Грушевський зіткнувся з… людським фактором — ревнивим ставленням до свого починання. Йому болісно запам’яталося, як на одному з засідань у редакції «Украинской жизни» Винниченко поводився «з насмішечками й іронічними замітками, а більше промовчуючи…» Більше того, на установче засідання пайового видавництва він взагалі не прийшов:

_______________________



1 Таким чином, організаційні зусилля здійснені в Москві для заснування українського видавництва, підбору авторів і т.ін., Грушевський не збирався втрачати, а навпаки реалізувати в Києві.

2 Древньогрецький поет-лірик другої половини VІІ століття до н.е. За легендою був посланий афінянами в Спарту взамін воєнної допомоги і зумів своїми піснями підняти бойовий дух спартанців.

3 Пізніше в статті про Олександра Олеся Грушевський писав: «Незрівнянний вірш — «Яка краса — відродження країни!» — проспіваний був з поетом всім громадянством, як пісня побіди».

«Коли я тепер споминаю про се, я думаю, що він взагалі не сприяв сьому планові як член видавничого товариства «Дзвін»1 — не на руку йому було приступати до нової спілки і не дуже хотілось, щоб таке видавництво повстало без нього. В кожнім разі, в моїх тодішніх заходах об’єднати, зорганізувати і підняти українську московську колонію була дуже неприємна така його настороженість і бокування» (виділено мною. — В.М.).

В «Споминах» є ще один гіркий сюжет, пов’язаний з цією роботою: «Винниченко… поставився доволі холодно до сього проекту, коли я не без деяких вагань згодившися взяти ініціативу, скликав нараду для заснування сеї видавничої спілки. Ще більше неприязно поставився Петлюра, який тоді приїхав з фронту і іронічно підсміювався з Винниченком з наших планів під час засідання. Правдоподібно, йому як визнаному перед тим провідникові московської української громади було неприємно, що і тут, як в «Украинской жизни», інші люди беруть ініціативу» (виділено мною. — В.М.).

В наше завдання ніяк не входить досліджувати і всебічно розкривати стосунки між Грушевським і Винниченком, докладно розглядати їхні суперечності з конкретних питань. Тим паче, що відсутніми є підстави заглиблюватися у взаємини Грушевського й Петлюри на прикладі їх коротких московських зустрічей. Якби хто взявся за таку невдячну роботу, то мав би писати серйозну монографічну працю з дослідженням і поясненням усіх причин і відтінків особистої неприязні між трьома видатними діячами української історії. Такої змоги ми не маємо в праці про піврічне перебування Грушевського в Москві. Проте в цьому дослідженні не можна й замовчати як їдкі висловлювання Грушевського на адресу Винниченка і Петлюри, так і нещадні оцінки Грушевського з ________________________



1 Видавнича спілка В. Винниченка, Ю. Тищенка і Л. Юркевича, діяла в 1907–1918 роках у Києві, в 1919–1921 — у Відні.

їхнього боку.

8 червня 1918 року Винниченко записав у своєму щоденнику: «…Грушевський серед деяких патріотів у генії попав1. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, нітрішки не геніяльно, навіть чи талановито. Читати її можна за кару».

Щоправда, в цьому запису Винниченко й себе не визнавав, «найбільш цінним письменником» в Україні, вважаючи, що подібні оцінки з’явилися через «безлюддя, бідність на культурні сили», а «на безлюдді і Хома дворянин»:

«…І Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівнюєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми — гній майбутніх геніїв нашої нації. І це наші генії повинні признати без усякого гонору, чесно й одверто».

Геній і гній — таке словосполучення міг придумати, мабуть, лише Володимир Винниченко. Кажуть, що він «взагалі мало для кого знайшов добре слово», але спробуймо все-таки зрозуміти цю вкрай жорстку позицію в оцінці неперевершених представників української науки і культури. Передусім, Винниченко був їх сучасником, а велике по-справжньому бачиться на відстані. Він мріяв про високу будучність для України і в прагненні до ще стрімкіших вершин української духовності, сам готовий був стати «гноєм» для майбутніх українських геніїв. Але в щоденниковому запису про Грушевського, безперечно, значною мірою присутній і момент особистої неприязні Винниченка до нього. Скоріше за все, саме це не дало змоги видатному українцеві Володимиру Винниченку передбачити месіанську роль Михайла Грушевського в історичній долі України, позбавило в конкретному випадку людського осяяння. Власне, ________________________



1 Сергій Єфремов через десять років також у щоденнику звинувачував Грушевського: «Почасти в оцьому саморекламуванні й криється секрет популярности. Коли людям частіш говорити, що з мене, мовляв, геній, то знайдуться, що й повірять».

мабуть, по-справжньому воно було дароване за безмежну любов і віру лише Богородиці, про що так вражаюче сказав Тарас Шевченко:


«Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде!» — «Вже прийшов,

І ми вже бачили месію!»
Нагадаю, до речі, що на сторінках свого щоденника Володимир Винниченко так само нещадно писав про Симона Петлюру (1919 рік): «А Петлюра все стає в пози, пумпує на всяких зібраннях, щиро вірячи в себе, як у «національного героя». Цілий місяць пумпує, а війська не має… Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей». Не краще писав про самого Винниченка Сергій Єфремов в 1925 році: «От іще вертихвіст, прости Господи!»

Що стосується Петлюри, то його судження про Грушевського були тісно пов’язані з ідеологічними та політичними суперечностями між ними, з баченням Радянської України. Скажімо, на празькій конференції українських соціалістів-революціонерів у травні 1920 року, що пройшла під керівництвом Михайла Грушевського та ін., Симона Петлюру було названо «авантюристом і українським зрадником». У свою чергу, в серпні того ж року Петлюра числив Грушевського серед людей, «які проводять злочинну антидержавну роботу…»1

________________________

1 Відомий український соціал-демократ, голова уряду УНР в 1919–1920 роках Ісак Мазепа писав у книзі «Україна в огні і бурі революцій»: «Після приходу московських большевиків на Україну попередні українські провідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та інші, відходять від активної участі в українській боротьбі і виїздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Центральної Ради на полі бою залишається один Петлюра, що непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, скоро розійдеться». Практично так само думав і Сергій Єфремов: «…Це була безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас наповерх життя. Грушевський — пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра встояв на своїй позиції, не похитнувся, і коли б не непереможні сили, то свого був би досяг». Напевне, не все так однозначно, проте фактично сформульована тема, що вимагає окремого наукового дослідження.
Відомо, що в часи Центральної Ради, а потім в Українській Академії наук Михайло Грушевський серйозно конфліктував з Сергієм Єфремовим. У «Щоденниках» Єфремова (1903–1929 роки) ім’я Михайла Грушевського зустрічається найчастіше, йому присвячено близько двохсот згадок і сюжетів. Переважна більшість з них містить у собі негативну оцінку Грушевського чи скептичне, іронічне, недоброзичливе ставлення до нього. Тут вирази «старий лис», «честолюбець», «неборачисько», «бідачисько» не були найжорсткішими. Єфремов уживав і такі нещадні оцінки: «безчесний чоловік», «моральний каліка», «пуста й нікчемна людина», «старий мерзотник» і т.д. Якщо вже цей набір образливих ярликів став загальнодоступним, то нерозумно заплющувати на них очі, тим більше, що в щоденниках, як відомо, люди особливо щирі. Так само слід пам’ятати, що Сергій Єфремов об’єктивно оцінював «гидкий похід в офіціяльних кругах проти Грушевського: Дрібненькі людці і помилка Грушевського, що він з ними заходив1».

Академік Володимир Вернадський також не жалував Михайла Грушевського, про що свідчать його щоденники. Зокрема стосовно періоду роботи Грушевського, в Академії наук України писав:

«К сожалению, то большое чувство личной значительности, которое проникало Грушевского, и его честолюбие придали его пребыванию на Украине очень тяжелую форму.

Грушевский вел борьбу [не] на жизнь, а на смерть за влияние с Крымским, не стесняясь никакими средствами; оба забегали в Харьков2 и ослабляли моральную свою силу».

Очевидно, в складних стосунках великих українців звичайні земні незгоди й нeлади, «взаємні образи і непорозуміння» (Єфремов), ділові й

____________________



1 Спілкувався.

2 Йшлося про те, що обидва зверталися за допомогою до владних структур, які знаходилися тоді в Харкові.
особисті конфлікти переплелися з різним осмисленням ними шляхів і методів досягнення державної незалежності України та власного місця у цьому історичному процесі, з різним ставленням до Радянської влади. А може в цьому розбраті є щось від української ментальності взагалі?

На превеликий жаль, колеги й соратники по українській справі, які розійшлися з Грушевським з ідейно-політичних міркувань після весни 1917 року, частіше були вкрай суб’єктивними в оцінці його діяльності. Гірким прикладом слугує тут Сергій Єфремов або Олександр Лотоцький, який приятелював з Грушевським майже тридцять років, листувався з ним у період заслання і прекрасно знав активну тодішню позицію та діяльність Михайла Сергійовича. Проте, в мемуарних «Сторінках минулого» (1934 рік) Лотоцький написав, що період заслання ніби-то був характерний «душевною депресією» Грушевського, а в Москві він «чув себе в тих піднадзорних умовах дуже пригнічено»1. Справді, в період заслання, передусім у Симбірську та Казані, морально-психологічний стан Грушевського був важким. Над ним тяжіло відчуття «повного розгрому життя», у п’ятдесятирічному віці після більш, як двадцятирічної наукової й громадської роботи. Це посилювалося частою хворобою любих жінок, тривалим перебуванням у стані людського приниження й всіляких обмежень. Чого варте лише одне зізнання перед від’їздом у Симбірськ: «Позавидуешь мертвецам, покидающим вовремя это место мучений». Але розгром власного життя Грушевський ніколи не ставив вище над національні інтереси: «Все это… не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…» Ці слова він написав Олексію Шахматову невдовзі після приїзду до заслання. Як би не почував себе ____________________



1 Пригнічений стан траплявся у Грушевського задовго до Москви. Скажімо, в його щоденнику за 1910 рік можна прочитати, що у нього «настрій якийсь пригнічений, нема віри в себе…». Проте й у такі цілком зрозумілі для кожної людини моменти Михайло Сергійович не переставав працювати.
Михайло Сергійович, щоб він не писав у своїх листах, його смуток, навіть відчай ніколи не примусили його перестати працювати.

Розкриваючи душевний стан Грушевського в Москві, не слід забувати про його тверду життєву настанову на жертвенну працю в ім’я України. В цьому немає ні перебільшення, ні патетики. Власне, збувалося те, що добре усвідомлював уже тридцятилітній Михайло Грушевський: «І я зложив, і я несу, Цап жертвенний народу свого, Тягар важкий»:


Я серце знов замкнув для радості й печалі

Тугим ключем… Я знов насамоті.

Свобідний, вільний знов —

Поклін я шлю далекій

І зоряній меті…

………………………………………….

Самотньо й вільно… Холодно — та ясно

В етері тім — зоріє сьвітно схід.

Один і сам — дарма! Колись шляхами тими

Піде людський похід…


Отже, висновки Лотоцького позначали лише «зверхню форму життя» великого українця і не відповідали глибинній дійсності, хоча знати їх треба для повного розуміння фізичних бідувань та психологічних труднощів арбатського періоду життя Грушевського.

«Видно, дуже болючий слід у його душі залишили ті скорпіони, що їх зазнав він на засланні, і безпосередня реакція на ті переживання заступила йому тверезу об’єктивність його політичного розуму, якою визначався він до того часу... «...По переживаннях у понижуючих обставинах заслання, зароджувалися вже в ньому ті хворобливі настрої, які все більше штовхали його на шлях демагогії, провадили до вчинків, ніяк не оправданих у людині такого глибокого розуму, та врешті привели до того банкротства, що суть його ледве чи й сам він не зрозумів нарешті».

Отже, заслання, в тому числі московське, розглядається Лотоцьким, як причина особистої кризи, життєвого зламу Грушевського.

Весь цей розділ, як і вся книга, спростовують подібні інвективи.


«Чи ж я не маю права й помилитися?»
Побутує думка, що Грушевський був авторитарний у поведінці й категоричний у ставленні до інших і співпрацювати з ним було важко, а то й неможливо. Очевидно, були підстави для подібних тверджень. Сам Грушевський говорив про свій «незрівноважений і згризливий характер», про свою «вражливість і згризливу вдачу», про «певну психічну неурівноваженість» своєї вдачі, що походила, на його думку, від матері, а саме: «в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання, се те, в чім я бачу психіку моєї матері, тільки загострену ще більше, ніж у неї».

Звичайно, що людина з такою самозреченістю і з таким характером створювала проблеми для оточення, особливо, коли воно ставало на заваді досягнення поставленої мети.


Багато буде ворогів,

А гірший — сам собі

Переведе він все життя

У тяжкій боротьбі.


Таку долю пророчив сам собі Грушевський ще в двадцять шість років… Після смерті Грушевського Вернадський зафіксував у щоденнику: «Он среди украинцев имел врагов самых ожесточенных — имел их и среди русских». Разом з тим, постійний політичний опонент Грушевського сформулював саме ту оцінку великого українця, яка й залишається в пам’яті нащадків:

«Я считал и считаю, что Грушевский сделал огромное дело для возрождения украинского народа… Крупная фигура, что бы ни говорили, оставившая глубокий след в национальном самосознании Украины».

Тут доречно також нагадати мудрі слова Олександра Шульгіна, який у 20-х роках минулого століття розійшовся з Грушевським і засудив його повернення в Україну, але намагався об’єктивно ставитися до нього: «це була людина, а людині властивим є мати свої моральні якості і свої хиби. І чим більша людина, тим яскравіше виявляються ті і другі її риси» (виділено мною. — В.М.).

Олександр Лотоцький писав у своїх «Сторінках минулого» про «трохи таки автократичну вдачу Михайла Сергійовича» й делікатно пояснював це тим, що він, «звикши безоглядно проводити своїми ще зеленими учнями, продовжував ту саму лінію поводження з ними й тоді, коли вони вже в колодочки вбилися». Є й інше свідчення того ж Лотоцького: «Взагалі бував М.С. терпкий у відносинах, коли вбачав непошану чи навіть недооцінку своєї особи. Навіть між нами, не вважаючи на наші давні, щирі й приятельські відносини, виникали часом тертя, що, правда, скоро усувалися».

Лотоцький розповідав, як одного разу йому вдалося переконати Грушевського в його несправедливому ставленні до конкретної людини:

«Довго він змагався, а врешті сказав з звичайною своєю усмішкою та іскоркою гумору в очах:

— Чи ж таки я справді не маю права й помилитися?

Обидва ми засміялися, і на тому став справі край».

Є інші свідчення про непростий характер Михайла Грушевського. В той же час не сумніваюся в тому, що дослідники життя й діяльності Володимира Винниченка чи Симона Петлюри наведуть якісь свої пояснення негативного ставлення цих видатних українців до Грушевського. Проте маю засвідчити, що в тій московській смузі життя, яке я досліджую, Грушевський поводився з усіма гречно й коректно. Про Михайла Сергійовича цього періоду можна, мабуть, сказати біблійними словами: «…Перед славою — скромність іде». Грушевський був особливо толерантний у ставленні до колег і друзів, всіляко виявляв повагу і увагу до них. Ось лише один архівний документ. У лютому 1917 року Грушевський написав з Москви до Києва листа відомому історику, археографу, етнографу Оресту Івановичу Левицькому:

«Коли помилився — а як помилився, то вибачте і не гнівайтесь — Вам сього року скінчається 70 літ1. Поздоровляю, що в повноті сил і здібностей дожили Ви такого віку і бажаю в такій же повноті… перейти і 80-у річницю». Михайло Сергійович не обмежився привітанням, але й запропонував Левицькому написати про нього статтю до «Променя» чи іншого видання «про Ваше життя і труди».

Всі листи Грушевського з Арбату повняться щирою прихильністю до адресатів і навіть компліментарністю. Скажімо, письмові звернення до Сергія Єфремова й Олександра Олеся починалися так: «Високоповажаний Сергій Олександрович» або «Високоповажаний Олександр Іванович». На самому початку Грушевський часто писав: «Спішу подякувати»; «Велико дякую!»; «Спасибі за докладні відомости»; «Дуже зрадів я, прочитавши листа Вашого»; «Спасибі за привіт» і т.д. Листи свої закінчував словами: «Ваш щирий М. Грушевський»; «Ваш щирий М.Г.»; «Міцно стискаю руку Вашу!», «Щиро Вас вітаю!»; «Ваш щиро прихильний М. Г.»; «Ваш завжди М.Г.» і т.д. Здається, що до цього часу рядки Грушевського випромінюють добру енергетику, тим більше, що він постійно й щиро турбувався за своїх _____________________

1 Насправді 70-річчя Левицького мало місце в 1918 році. Грушевський таки помилився, але скільки в тому було люб’язності, теплоти й добра.

Доречно ще раз нагадати, що 27 березня 1922 року Левицького було обрано президентом Української Академії наук, але він помер у травні того ж року. На жаль, через скороминущість термінів, Ореста Левицького, як і його попередника Миколу Василенка, не завжди згадують серед президентів Української Академії.


колег.

Згадаймо ще раз «уроджену делікатність натури» Грушевського, яку було закладено батьками в його генотипі, всотано з молоком матері. Ця делікатність була невід’ємною від його характеру і так чи так виявляла себе за будь-яких обставин і ситуацій, у тому числі московських.

Водночас у Москві Грушевський був як ніколи цілеспрямований, наполегливий, діяльний і внутрішньо зібраний, напружений: «се давало мені приємне почуття незнищимості…» Характерно, що в ювілейній статті про Михайла Сергійовича, опублікованій в «Украинской жизни» (1916. № 12) підкреслювалися «властивості його активної натури», а також те, що «всі удари з боку неспроможні ні зігнути, ні зламати цю могутню особистість, змінити напрям всієї його діяльності, що визначився за піввіку…»

Насправді, все було складніше й болючіше. Втрати Грушевського, пов’язані з якісною зміною життєвого укладу в умовах заслання, були неповоротними й коштували йому дуже дорого. В «Споминах» є характерне зізнання Михайла Сергійовича стосовно молодих років, але воно простягається на все його життя:

«Спочатку я старався кожду неудачу, кожду утрату нагородити новим зусиллям реставрації втраченого, але реставровання ніколи не давало повного вдоволення, навпаки — воно ятрило спомини про страчене, що здавалось коли не кращим, то відмінним і не заступленим реставрацією. В результаті те завзяття, упертість чи витривалість, котрою я хотів дати реванш за удар, заданий мені, приносив, може, більше прикрості, ніж вдоволення і, мабуть, було б краще, якби я вмів відразу миритись з ударом, з утратою, не стараючись боронитися з долею і давати їй реванш».

Врешті-решт Михайло Сергійович Грушевський вистояв у Москві та взяв реванш за жорстокий удар долі, яка зробила його безправним царським засланцем. Більше того, зусилля докладені ним у Москві до реставрації втраченого, виявилися вкрай потрібними для майбутнього України.


Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Вірою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати родила

і благословила в світи.

І добре що не зуміла

Мене од біди вберегти.

Василь Стус.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал