Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка14/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

«Горе ходити на шпиньках»
В листі Грушевського до Петра Стебницького від 25 жовтня 1916 року зафіксовано: «Саме прийшов дозвіл на український тижневик «Промінь», літературний і суспільний журнал. З падолисту (ноября) надіємся випускати». І відразу: «Може дасте Ви щось?» Пізніше Михайло Сергійович зізнавався: «Ми не передбачали, що будемо мати люту мороку з цензурою, що потім показалась». Зіткнувшись з нею, Грушевський, здається, намагався бути обережним. У листі до Петра Стебницького на самому початку грудня 1916 року навіть повідомляв, що статтю його одержав і передав у «Промінь», але написана вона «чи не загостро». Скаржився, що нещодавно «цензура… з’їла статтю С.Ол. (Саліковського Олександра. — В.М.) про малі нації і погрожується закриттєм». І далі Грушевський пише слова, що з дивовижною точністю виражали саму суть московської ситуації з цензурою: «Горе ходити на шпиньках» (виділено мною. — В.М.).

У «Споминах» Грушевський не полінувався розповісти про те, що воєнну цензуру, за відсутністю людини зі знанням української мови, здійснював якийсь «зросійщений полячок», який ставився до «Променя» рішуче неприхильно, без усякої причини вичеркував цілі статті, грубіянив на спроби щось йому втолкувати. Номінальний редактор тижневика Лариса Сологуб, гарненька жінка, «покладаючись на своє жіноче становище», намагалася навіть заради справи пококетувати з цензором, але «цей добродій відповів так, що пані Сологуб істерично розплакалась і вже більше до нього не їздила».

Цензор, очевидно, був не такий уже й дурний і беспричинний, бо частіше всього діставалося кращим статтям, у тому числі Грушевського. Скажімо, Михайло Сергійович особливо жалкував за статтею «На Свят-вечір», до № 5–6 «Променя» за 1 січня 1917 року, написаної в привіт і підбадьорення галичанам. До неї Грушевський узяв епіграф із твору Тараса Шевченка «Не додому вночі йдучи…»: «Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні; завтра рано до церкви молитись підуть люде… Завтра ж рано завиє голодний звір в пустині, і повіє ураган холодний». Потім Михайло Сергійович згадував: «Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було таки нічого, окрім кількох слів невмирущої надії1. Пішло тільки мотто2 з Шевченка й титул3. Думаю, що значення їх було зрозуміле».

Якщо бути точним, то в журналі було надруковано лише півтитула. Проте й половини сторінки справді було досить, щоб зрозуміти Грушевського. Він посилав багатостраждальним галичанам енергетичний сигнал — упевненість у тому, що вони вистоять, спираючись на свого Кобзаря:

«Друзі і браття! Ви, що проходите хрестним шляхом, котрим пройшов шістьдесят літ тому найкращий з Українців, — в згадці про нього, що йшла за вами невідступно на сім шляху і путеводною зорею світитиме вам до кінця, ви знайшли, певно, і сим разом утіху і опору і тверду рішучість — пронести через всі пустині життя і принести назад ціло і ненарушено святий огонь, що одушевляв його:
…Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах…»4.

__________________________________



1 У «Кобзарі» Тараса Шевченка відразу після ліричного вірша «Не додому вночі йдучи…» читаємо:

Та й там живуть, хоч погано,

Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.

2 Епіграф на початку твору, в даному випадку статті (італ.).

3 Титульна сторінка.

4 Потрясаючу історію розповіла в журналі «Київ» (№ 1 за 2003 рік) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. У 1950 році в Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) на святвечір ув’язнені жінки читали напам’ять Шевченка. Саме ці рядки: «Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні… Завтра рано завиє голодний звір в пустині…» Вірченко згадує: «В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…»

Відомо, як високо ставив Михайло Грушевський Тараса Шевченка, і ми ще говоритимемо про це. Зараз запам’ятаймо процитовані маловідомі рядки, написані на Арбаті в конкретному випадку, зв’язаному з підтримкою галичан.

«Особливо терпіли мої писання», — згадував Грушевський. Але, скажімо, стаття Стебницького була викреслена ще нещадніше, тобто вся, включно з заголовком. Залишився лише підпис — псевдонім: П. Смуток. Цензура — не лише звичайна, а й воєнна — отруювала роботу тижневика впродовж усього періоду його випуску в світ. У лютому 1917 року Грушевський писав Єфремову з Арбату, 55: «Промінь» буде виходити, 7–8 мабуть буде сьогодня або завтра, але цензура черкає… без міри». Навіть через кілька років Грушевський, згадуючи «Промінь», говорив, що журнал «світив на кожній сторінці білими плямами від цензорського олівця…»

Горе ходити на шпиньках…


«Промінь» був єдиним українським органом»
Грушевський свідчив, що робота в українському журналі «займала весь час мого побуту в Москві». Турбота про підготовку чергових номерів «Променя» пронизує все московське листування Грушевського. В листопаді 1916 року він писав Єфремову:

«Промінь» спізнюється почасти від залежних, почасти від незалежних причин. Але потроху наладжується, і коли Господь подовжить йому віку, то я думаю, що з Різдва піде краще — публіка підбереться, привчиться і таке інше». Приблизно тоді повідомляв і Стебницькому: «Журнал потроху наладжується — коли б тільки Господь продовжив віку».

Грушевський добивався переводу журналу «до кращої друкарні», на початку 1917 року вкрай емоційно писав Стебницькому з цього приводу: «прошу і я Христом-богом, бо коли не дістанемося до кращої друкарні, то тут «Проміневі» каюк»1.

У «Споминах» зустрічаємо чимало нарікань Грушевського на організацію роботи в «Промені». Зокрема, він розповідав, що своєрідним кур’єром між членами редакції був так званий «Василь», гімназист, який евакуювався з каменецької гімназії до Москви (за словами Михайла Сергійовича, той здійснював «матеріальну» комунікацію). «Прийнято його на сю посаду з якихось гуманістичних міркувань, і не знаю, наскільки та посада була добра для нього, але що він надавався для сеї роботи дуже мало, се було певно. «Комунікація» була дуже повільна; правда, що й мешкали ми чортзна на яких дистанціях».

Але надто неприязно ставився Грушевський до управителя редакції «Променя» Семеця, який «дуже запустив діло, не зложив доброї книги передплатників, ні адрес, приходили безнастанно скарги на лиху експедицію». Щоправда, пізніше загальний нагляд над адміністрацією журналу взяв на себе Зиновій Моргуліс, але налагодити справу не встиг, бо вже «надходили революційні події». З цих об’єктивних причин наприкінці зими 1917 року не так уже було й важно, що «до редакційних справ Винниченко, видимо, тратив інтерес, не чулось між нами якогось внутрішнього зв’язку».

Проте, поки «Промінь» виходив у світ, Михайло Сергійович піклувався про все, що з ним було пов’язане. Зокрема він переживав з приводу того, що в журналі «белетристики дуже мало, і публіцистики». Шукав авторів, котрі писали б про економічний стан України в складі _______________________



1 В № 5–6 1 січня 1917 року було оголошено, що «з 15 січня часопис переходить до иньшої друкарні, і редакція сподівається виходу більш акуратного». Редакція розглядала № 5–6 і № 7–8, що вийшли в січні 1917 року, як номери за 1916 рік, вибачалася, що «через технічні обставини» вони виходять з великим запізненням і обіцяла, що «коло 10-го лютого вийде № 1–2 за 1917 рік і потім будуть подвійні нумери виходити аж до вирівняння часу». Революційні події розсудили по-іншому.
Російської імперії, про кооперативне життя. Просив повернути йому статті, що він надіслав 1915 року в Одесу до журналу «Основа», закритого російською військовою цензурою, «бо вони придалися б для «Проміня».

Або, скажімо, в листі до Петра Стебницького (25 листопада 1916 року) Грушевський з перших же рядків замовляє статті у нього й Лотоцького, просячи відобразити «не тільки місцеві і петербурзькі, а й загальні справи, які з Петербурга ісходять». Добре знаючи обох авторів, Грушевський писав з приводу тематики статей: «В поділі їх з Ол. Гнатовичем (Лотоцьким. — В.М.) у Вас не може вийти карамболя, бо Ви певно й тепер, як завсіди, гостро порозуміваєтеся». В цих словах відбилося тонке знання Грушевським зовсім різних характерів Стебницького й Лотоцького, які, доповнюючи один одного, разом робили спільну справу. Очевидець свідчив: «Втілений скепсис — один, і нестримний рух — другий, огонь і вода — ці довголітні товариші на одній роботі доповняли себе обопільно і так добре одтіняли свої супротилежні вдачі, які сходилися проте на одному, мов ті два воли в одній супрязі. І коли Лотоцькому належала здебільшого ініціатива, то виконання падало рівно на обох, і Петро Януарович (Стебницький. — В.М.) свою частку громадської роботи… виконував не одкладаючи, твердо й певною рукою». Сам Лотоцький згадував, що Стебницький, на відміну від нього, «мав здібність про найгостріші речі висловлюватись так, що справа, не тратячи на свойому змісті, позбувалася свого гострого характеру».

Про співпрацю з Стебницьким він писав так: «… Наше однодумство в справах засадничих українства виключало можливість яких будь принципових розходжень, а в своїх більших працях ми однаково радилися звичайно один з одним…»

У згаданому листі до Стебницького Михайло Сергійович знову зачіпав болючу тему: «Представте, що найтяжче з белетристикою. Чи не вірять в існування журналу і придержують автори чи таки перестали писати? От штука».

Проте все таки «Промінь» опублікував немало цікавих белетристичних матеріалів. У ньому, зокрема, було надруковано п’єсу Володимира Винниченка «Пригвождені», вірші Павла Тичини, Олександра Олеся, Христі Алчевської, яку сучасний український письменник-москвич Іван Шишов назвав «славнозвісною українською поетесою й неперевершеною красунею»:
О, я вірю — сонце встане

І наш край озолотить,

Усміхнеться ранок ясний

Нам із неба, мов дитя.

І розвіються тумани

І вквітчається життя

Світлом, барвами, росою

І здивує всіх красою!..


Нерідко белетристичні й мистецтвознавчі публікації журналу визначалися гостротою й витонченістю пера. Скажімо, в невеликій нотатці Симона Петлюри «Плутанина» (№ 7–8, 7 січня 1917 року), де йшлося про щойно тоді померлого українського письменника Леся Мартовича, автор заперечував проти йменування його в Росії лише «галиційським белетристом»: «Се так, якби хтось сказав: «М. Горький — Нижегородський белетрист»; «Винниченко — Херсонський письменник»… Горький, як письменник, належить в такій мірі Нижегородській землі, як і цілому великоросійському народу, подібно тому, як і Винниченко є здобуток цілої української землі, а не тільки Херсонщини. Так само і Олесь Мартович: він є український письменник, якого однаково знають і читають, як в Галичині, так і скрізь, де живуть українці».

Привертає увагу стаття «Українське мистецтво» (№ 5–6, 1 січня 1917 року):

«Український нарід почав розвивать своє мистецтво разом з своєю національною культурою ще 10 віків тому; характерні відміни національного стилю (кольори, малюнок, композиція, сюжет) виявлялися ще в глибоку давнину, а розвинулися в добу великих рухів українських в XVI–XVIII вв. …

Тепер на завданню українських художників стоїть продовжування того, що зберегла старовина чуття й уміння народу. Вони повинні продовжувати розпочату давно роботу синтезування й вибирання найбільш чистих національних форм та навчання й домагання через них розвиненню своєї нації. Нам близьким і дорожчим буде кожен художник горожанин, котрий дбає про горе й радість, про потреби й стремління рідного краю.

Велика заслуга того художника, що прискорює бодай на один ступінь національне пробудження своєї країни! Висока ідейність завжди дасть одухотворення такому артистові чи буде він пейзажником жанристом, баталистом, малярем, графіком, архитектом чи різьбарем. На завданню наших художників стоїть відродження мистецтва у всіх його проявах. Тут перед ними ціле широке поле, не почата нива, з величезним складом тем, з необмеженим багацтвом невикористаних форм…»

Коротко зупинимося на статті в «Промені» (№ 5–6, 1 січня 1917 року) Леоніда Бурчака, якого Грушевський помітно виділяв ще серед працівників «Украинской жизни»: «Визначною силою по літературі був Леонід Іванович Абрамович (псевдонім — Бурчак)…» Стаття називалася «…Carthaginem delendam». Це частина крилатого латинського виразу, яким відомий державний діяч стародавнього Риму Марк Катон Старший закінчував кожну свою промову в сенаті: «Сeterum censeo, Carthaginem esse delendam». («Втім, я вважаю, що Карфаген має бути зруйнований»). Вираз Катона набув значення позиції, що наполегливо й постійно відстоюється. Цитують іноді лише перших два слова, а Бурчак процитував два останніх. Він вважав, що так само, як Катон уперто добивався свого, українські діячі мають наполегливо боротися за національну школу, бо «яку сторону культурного життя ми не візьмемо, до яких форм його не підійдемо, ми наткнемося на школу, як на перший і головний засіб проводити культуру в життя». В контексті цієї тези Бурчак цікаво міркував про роль українських письменників у національному розвиткові, про їхній надто тяжкий суспільний статус:

«Ми живемо в країні, де всякий письменник під підозрінням, а український — сугубо, де книжка — «вещественное по делу доказательство», а українська — тим більше; де читач — «нежелательный элемент», а український — просто злочинець».

Цензор суттєво вибілив Бурчакову статтю, тож вельми дивно, що він залишив ці рядки, як і висновок про те, що в Росії «робилися і робляться всі заходи, щоб українську мову не тільки не пускати в школу, але щоб примусити тих, з кого не можна вже викурити українського духу, не читати по українськи». Автор закликав дбати за українську школу, бо це та лабораторія, в якій з малих років прищеплюється людям любов до книжки, до науки й мистецтва, в якій витворюється майбутній читач. Цікаво, що в невеликій статті Леонід Бурчак посилався на Чехова, Буніна і Єфремова, що свідчить про його широкий духовний діапазон.

У № 2–4 «Променя», позначеному 11 грудня 1916 року, вийшла стаття Грушевського «Розширення автономії Галичини. Смерть ціс. Франца-Йосифа». Вона стосувалася вже розглянутого тут сюжету і тому лише згадаємо про неї словами самого Грушевського:

«…Написана з приводу цісарського рескрипту про розширену автономію Галичини і смерті Франца-Йосифа, що сталася слідом потім, зосталась пам’ятною по тім враженням, які вона викликала в громаді «спочувающих». Один з «поступових поляків», Козловський, який підтримував зв’язки з гуртком «Украинской жизни» і, так би сказати, символізував можливість польсько-українського порозуміння на грунті поступовості і радикалізму, заявив своє невдоволення сею статтею, мовляв, занадто «націоналістичною». Се послужило предметом дебат і свого роду — «переоцінки цінностей». Оповідали, що навіть жінка Козловського, українка з роду, тільки зросійщена, стала в оборону сеї статті, взагалі похвалила «Промінь» і почала виявляти інтерес до українства, чим Козловський був невдоволений. Такими дрібненькими поміченнями над враженнями і настроями ми тоді цікавились за кілька місяців до революції, і якої революції!»


«Її близькість не відчувалась нітрохи»
Це рідкісно відверте й мужнє визнання, передусім серед тих визначних громадських діячів і революціонерів, які незадовго до Лютневої 1917 року революції явно не чекали такого історичного повороту, тому займалися, в тому числі й Ленін, очевидно, важливими, проте доволі далекими від революції справами.

«Її близькість — се я мушу рішучо сказати в пам’ять тим, які не переживали її перших стадій на місці, навіть тут, в центрі російської опозиції, не відчувалась нітрохи. Надії на те, що російський «старий режим» не вийде ціло з сеї війни, так як більше-менше ціло вискочив з японської, — потрохи наростали, я б сказав — переходили в певність. Але, здається мені, що ніхто не припускав, щоб скрахував він так скоро, раптово і різко, як потім сталось. Здавалось, що се буде довга, затяжна, уперта боротьба з морально ослабленим, захитаним, але ще сильним противником, для котрої треба збирати сили, мобілізувати всякі можливості, щоб використати слабі сторони його, особливо нам, українцям, так немилосердно погромленим і розбитим, збитим з усіх, десятиліттями утворених позицій. Здавалось, що перед нами довга позиційна війна — супроти ренегатства й байдужості свого, против недовір’я і ворожості чужого громадянства, против упадку громадських і соціальних інстинктів в масах, — не тільки що против гніту і насильства уряду. Тим пояснюється, що за неможливістю вести роботу в ширших розмірах, ми з таким завзяттям заходились коло дрібненьких культурних і організаційних справ. Вони представлялись нам цінними опорними пунктами, за котрі, може бути, вдасться потім зачепитись, щоб повести працю серйознішу і ширшу. Такі настрої панували і серед російського громадянства, а українське жило в дуже багатьох спільними настроями і надіями» (виділено мною. — В.М.).

Тепер українські, російські та західні історики багато пишуть про певні революційні очікування в суспільстві вже з другої половини 1916 року, бо війна сама по собі підготувала його до розуміння наближення революції. В українському русі також відбулися серйозні зміни за два роки війни й відвертої антиукраїнської політики російського уряду. «З другої половини 1916 р. у житті українського громадянства Росії почав відчуватись якийсь перелом, — свідчив Дмитро Дорошенко. — Минулося перше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914–1915 років. Помалу вертався активний настрій, і люди, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали оживати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло Товариства українських поступовців».

Безперечно, що Першу світову війну можна розглядати серйозним об’єктивним рушієм українських національних прагнень і сподівань, що збіглися з наростанням революційних очікувань. Проте в оцінці рушійної сили цього потужного рушія й глибини та розмаху суб’єктивних очікувань, очевидно, слід до тонкощів порівняти реальну ситуацію 1914–1916 років і її нинішнє бачення з історичної дистанції в дев’яносто років. Тут треба прислухатися до гострих але виважених суджень Михайла Грушевського, який не тільки був свідком історичних подій, не тільки багато міркував над проблемою, але й доклав чимало власних сил до активізації українського руху. Зокрема, збереглися роздуми Грушевського на цю тему, зафіксовані в невеличких «Спогадах минулого», написаних на самому початку 1922 року і передрукованих в журналі «Український історик» з нагоди 135-річчя з дня народження Грушевського. Вони є цікавими своєю продуманістю, виваженістю, виокремленістю української теми:

«Тоді вже у всіх було переконання, що старий царський режим з війни ціло не вийде. Саме зломився Брусилівський наступ на Волині, і всякими правдами і неправдами втягнена в війну Румунія крок за кроком окуповувалась армією Макензена. Крайня неприготованість і легкодушність, з котрою російський уряд, втягнувши сю країну, яка крила Росію від ворога на полудневім заході, дав її німцям на знищення, і стягнув на себе новий величезний фронт, викликали крайнє обурення в військових і просто в громадських кругах. Серед генералітету, офіцерства, урядництва, не тільки серед ріжної цивільної публіки вже не криючи говорилося про неминучу потребу зробити кінець царському автократизмові. Промисловці і капіталісти з одного боку, ліберальна інтелігенція — з другого, явно організувались, щоб використати сей момент і взяти провід державою в свої руки, — тимчасом як монархісти в роді кн. Юсупова та Пуришкевича думали врятувати монархію, вбивши царського фаворита Распутіна та замінивши нездару Миколая II котрим небудь з його свояків. Але мало кому уявлялось, що зміна може бути сильні-йша і глибша ніж проста заміна царського самовільства конституційною, обмеженою монархією, або дуже мало демократичною республікою, в роді французької. І особливо не тішили себе рожевими надіями ми, українці, знаючи, як не прихильно і підозріло ставиться до українства російська інтелігенція; яких тяжких ворогів воно має на Україні в буржуазії: чужій і своїй зросійщеній — в поміщиках, чиновниках, промисловцях і всяких інтелігентських професіях; як тяжко розбиті й розпорошені українські сили; як мало вони могли працювати в останніх часах серед робітництва і селянства».

«Крах не передчувався», — повторював Грушевський. Він вважав, що, незважаючи на виявлену царизмом історичну слабкість, жорстку критику на його адресу, самі противники деспотизму не передчували його швидкого кінця. «Ніхто з нас не передчував, що перед нами стоять переживання далеко більшого калібру». Більше того, на думку Грушевського, всі скандальні антицарські розмови велися тому, що в підсвідомості затамувалося прислів’я: «От слова не станется». Тобто, від балаканини ще нічого не станеться. Звичайно, різні радикально настроєні люди могли собі будувати плани на використання поразки Росії з метою ослаблення царизму й виривання від нього політичних реформ за прикладом Кримської кампанії. «Але загал жив глибоким переконанням про непорушність монархічного ладу, династії, панування бюрократії». (виділено мною. — В.М.).

Якось у «Споминах» з іншого приводу Грушевський сформулював максиму: «Люде рідко оцінюють чи навіть відчувають правильно те, що діється перед ними».
«Не знати вже, де була правда…»
У згаданому № 5–6 «Променя» було опубліковано оповідання Грушевського «Вихрест1 Олександр», яке починалося так: «Коли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий київською комісією, серед десятків шабльонових документів, в котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися різні учасники розрухів2, ува-

________________________



1 Вихрест — той, хто перейшов у християнство з іншої релігії.

2 Заворушень.

гу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів: списаний в дубенськім магістраті засуд розбійника жида — вихреста Олександра. З нескладного, сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики, приписаної «Порядком» процедури, блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі і освітила все. І понуру обстановку лютого середньовічного права, перехованого в старій, задумливій атмосфері міського життя сих часів упадку. І всю отсю тяжку, безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648 р., не здужавши вирвати його з суперечностей і аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів-месників і неутолимою ненавистю всеї підвладної маси, схвильованої повстанням, і всіх отих нещасних, захоплених, вирваних з звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площині бандитства серед загального розпаду життя — пропащих людей в роді братів-вихрестів, підсудних процеса» (виділено мною. — В.М.).

На мій погляд, оповідання Грушевського не вражає художньою силою та він і не претендував на це. Автор сам відзначив, що, «щільно тримаючись протоколу (судового. — В.М.) і тільки збираючи докупи, очищаючи і порядкуючи його кошлаве, безладне оповіданнє я переказую сю історію»1.

Йшлося про те, що після повернення в грудні 1648 року гетьмана Богдана Хмельницького з-під Замостя в Україну, війну вважали скінченою, і біженці — поляки та євреї, що повтікали були до Польщі, стали повертатися на свої згарища. Повернувся і старий єврей Маєр зі своєю сім’єю, а невдовзі його було знайдено вбитого і пограбованого: забрано всі

_____________________

1 В березні 1916 року Грушевський, між іншим, писав Єфремову з Казані, що йому запропонували «Вихреста» пустити в науковий збірник, але я не згоден на се…»
гроші й коштовні речі. В підозрі на скоєння цього злочину арештували вихреста Олександра, який під офіційними тортурами зізнався перед польським судом у ньому, хоча знав, що йде на вірну смерть.

«Тоді суд спитав його, як хоче приготовитися до смерти? Чи покликати йому священника, тому що він був вихрещений на християнську віру. Олександрові ще відкривалася слабка можливість щось виторгувати від смерти за помочю релігії — удатися до протекції духовенства, просити пожалувати як вихреста, може попробувати щось зискати, заявивши бажаннє перейти на католицьку віру з православної, на котру його вихрестили козаки».

Проте «ренегат, розбійник і Бо-зна ще хто — він мав тепер перед собою тільки одно: вмерти, як годиться»:

— Я не з доброї волі охрестився, козаки мене охрестили. Немало наших вихрестилося, а потім знову жидами стали, і я не хочу бути християнином. Прошу, аби мені вмерти в жидівській вірі, а ім’я моє Лейба…

«Тоді й суд… засудив яко убийника на кару смерти, відрубаннєм голови мечем, а засуд для пам’яти велів записати.

Вихрест Олександр в смерті своїй приложився до віри отців».

Очевидно, саме цей вчинок найбільше вразив Грушевського і став основною причиною написання ним «Вихреста Олександра». У статті «Як я був колись белетристом?»1 (1925 рік) Грушевський признавався, що після безповоротної відмови від белетристики, як громадського діла, він писав її __________________________

1 В цій статті Грушевський розповідає про те, як відмовився від юнацького наміру стати письменником і «зломив перо белетриста». Микола Жулинський тонко підмітив, що в цьому життєвому виборі причаївся задавнений сумнів у можливості через літературну творчість максимально «послужити національному українському відродженню». До того ж, Михайло Сергійович одразу вкладав у свою мрію організаційно-громадський мотив: «Я хотів стати українським письменником, редактором, видавцем-редактором і видавцем навіть більше, ніж письменником». Грушевський обрав наукову й громадсько-політичну роботу, бо саме цього вимагали від нього інтереси боротьби за відродження України.

тоді, коли його охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали його і не давали спокою, шукаючи свого вираження. Траплялося, що він не міг висловити це ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці, а настрої, гадки і образи не хотіли залишатись «зачиненими дітьми» його думки.

Мені в оповіданні «Вихрест Олександр» упали в очі рядки, в яких автор, у строгій відповідності з документами, розповідав про те, як за вказівкою суду катували вихреста з тим, щоб одержати від нього необхідні зізнання:

«Не знати вже, де була правда,.. бо чим далі, тим більше ставало очевидно, що замучений Олександр стратив уже всяку відпорну силу і готов був давати саме як раз такі відповіди, яких від нього хотіли, — аби тільки не мучитися… Він був уже зовсім зломаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерти і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так як він показував на муках, і він все те «добровільно потвержує».

Від цього конкретного історичного факту з вихрестом Олександром Грушевського відокремлювало понад два з половиною століття, тоді як до сталінських процесів із застосуванням тортур для одержання запланованих катами зізнань залишалося менше двох десятиліть. Здавалося б, що спільного між абсолютно різними епохами, суддями й підсудними, катами і мучениками. Проте є щось містично-пророче в тому, що Грушевський опублікував оповідання «Вихрест Олександр» на самому початку переломного 1917 року.

Вчитаймося ще раз:

«Він був уже зовсім зломаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерти і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так як він показував на муках, і все те «добровільно потвержує».

Господи, та це ж про в’язнів сталінських застінків сказано! В них застосовувалися не лише фізичні тортури, але й витончені психологічні методи розлюднення ув’язнених. Письменник Василь Гроссман писав про це у романі «Жизнь и судьба»: «Тех, которые продолжали упорствовать в своем праве быть людьми, начинали расшатывать и разрушать, раскалывать, обламывать, размывать и расклеивать, чтобы довести их до той степени рассыпчатости, рыхлости, пластичности и слабости, когда люди не хотят уже ни справедливости, ни свободы, ни даже покоя, а хотят лишь, чтобы их избавили от ставшей ненавистной жизни». Сталінських ув’язнених доводили до того позамежного стану, коли вони, «обезумев от муки» (Ахматова), втрачали саме бажання жити.

Мені згадався закатований Сталіним Християн Раковський — перший голова Раднаркому України (з січня 1919 року по липень 1923 року), який у справі так званого «антирадянського правотроцькістського блоку» (1938 рік) був названий агентом англійської розвідки з 1924 року і японським шпигуном з 1934 року. Раковський загинув, не скорившись Сталіну. Незадовго до розстрілу в Орловській в’язниці заявив: «Нехай я скоро помру, нехай я труп але пам’ятайте… коли-небудь і трупи заговорять».

З ініціативи Леніна Християн Раковський — болгарин за національністю, румунський підданий, діяч європейського соціал-демократичного руху, відомий борець за світову соціалістичну революцію, близький друг Льва Троцького — понад чотири роки очолював Радянський уряд України.

Християн Раковський увійшов в історію вже тим, що настійно й рішуче закликав Володимира Леніна забезпечити й захистити суверенітет України, хоча б елементарну економічну самостійність республіки від молоху союзних наркоматів і главків. Голова українського уряду писав Леніну таке, що й приснитися не могло кому-небудь іншому: «Мы отсюда гоним хлеб, уголь, мы вывезли из Киева в 1919 г. громадное количество драгоценностей и всякого имущества, мы отправили в Наркомфин в 1920 г. всю валюту иностранную, которую нашли здесь, но на наши нужды Москва не обращает никакого внимания».

Фактично Раковський вказував на радянське продовження ще царської політики, з вини якої, говорячи словами Грушевського, «Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць».

Важко повірити, але у Грушевського були близькі позиції з Раковським в оцінці радянської й партійної бюрократії. В листі Грушевського до голови Раднаркому України, написаному в листопаді 1921 року, йшлося про те, що бюрократичні елементи «збільшують відчуження апарату Радянської Республіки від живого народного життя, від трудових робітничо-селянських мас України, відновлюють старе російське «средостеніє», в котрім застряють і гинуть потяги до творчої праці, до помирення і об’єднання в спільних завданнях українсько-національних і загально-соціалістичних течій…»1 Якраз Раковський добре розумів це; знаходячись в опозиції до Сталіна, він писав, що партійна і радянська бюрократія розклала й підмінила собою партію, усунула її від народу й «культивує навколо себе гнійник».

Коли Сталін відправив Раковського на заслання, Сергій Єфремов, якого на той час безоглядно цькувала більшовицька влада і який не симпатизував колишньому голові Раднаркому України, записав у своєму щоденнику (7 жовтня 1928 року): «Дихати нема чим… Нема з ким говорити, нема кому скаржитися… (йшлося про лідерів радянської влади. — В.М.) Коли мене висилали в 1922 р., я написав до Раковського прикрого листа — і Раковський завстидався. Тепер навіть Раковського, людини з революційним минулим, що обов’язувало до якогось мінімума порядності

______________________

1 Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. К.: Веселка, 1992. С. 282.

— там нема. І взагалі нікого нема».

Це точне спостереження Сергія Єфремова могло б стати своєрідним моральним камертоном в оцінках Раковського в сучасних дослідженнях терору в Україні під час громадянської війни. Це так само важливо, як і вияснити місце та роль голови Раднаркому України в більшовицькому терорі. Принаймні, ненауково розглядати нині неоднозначну, многолику постать Християна Раковського лише через призму червоного терору.

Маємо сьогодні пам’ятати, що Сталін терпіти не міг Раковського. До цього часу маловідомо, що «найпекучіший і отруєний характер мала, безумовно, ненависть Сталіна до Раковського» (Троцький). Чому? Значною мірою тому, що в 1922–1923 роках голова Раднаркому України безкомпромісно виступив проти сталінської ідеї «автономізації», яка передбачала входження незалежних національних республік до Радянської Росії на правах автономних. Раковський протиставив «автономізації» ідею суверенної України, заявивши, що Сталін «знищує суверенність республік, які в союз об’єднуються». Голова українського уряду не побоявся заявити Сталіну, що його політика врешті-решт призведе до «скасування незалежних республік». І це в той час, коли перший секретар ЦК Компартії України Дмитро Мануїльський догідливо доповів генсеку про свою підтримку «ліквідації самостійних республік».

За умов загальної ейфорії навколо створення Союзу РСР один Раковський знайшов у собі мужність заявити: «Питання про союзне будівництво тепер розв’язано на більш-менш тривалий період. Я не вважаю, що його розв’язано назавжди. Ні, до цього питання нам доведеться ще сто раз повертатися».

Більше того, на XII з’їзді партії у квітні 1923 року голова Раднаркому України сказав немислимі для того часу слова: «Я заявляю, що союзне будівництво пішло по неправильному шляху». Він вимагав: «Більше прав, більше коштів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Зокрема, Раковський пропонував відняти від союзних наркоматів дев’ять десятих прав і передати українським наркоматам. Голова українського уряду вперто наполягав на тому, щоб у рамках СРСР «реально забезпечити інтереси України».

Якось, виступаючи в Києві, професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк висловив доречну думку про те, що незалежна Україна виникла не випадково, а завдяки тому, що й у радянські часи були люди, які за неї боролися, хоча вони гинули в таборах і в’язницях, їх розстрілювали. Безумовно, він і гадки не мав про Раковського, проте впадає в очі, що той також гинув у таборах і був розстріляний. Наївно було б стверджувати, що Раковський був сталінським мучеником за Україну, проте нерозумно забувати про його внесок у відстоювання інтересів України на початку 20-х років минулого століття. Робити це перед Йосипом Віссаріоновичем голові уряду України Християну Раковському було нітрохи не простіше й не легше, а то й набагато складніше й важче, ніж гетьману Богданові Хмельницькому відстоювати соборність України перед російським царем Олексієм Михайловичем.

В одному сучасному науковому виданні прочитав, що Раковський «еволюціонував від поглядів запеклого інтернаціоналіста до поміркованого українського націоналіста». При всій неточності цього формулювання воно свідчить про появу тверезого погляду на заслуги Раковського перед Україною. Насправді він не перестав бути інтернаціоналістом і не став українським націоналістом, але на посту голови уряду цей мудрий державник об’єктивно захищав Україну від сталінських зазіхань.

Звичайно незалежність України Раковський розумів абсолютно не так, як Грушевський. Між ними не було й не могло бути повного взаєморозуміння, і Михайло Сергійович не вірив у щирість голови уряду в спробах повернути його в Україну, проте в згаданому вище листі до Раковського він змушений був звертатися до нього як «соціаліст до соціаліста, в ім’я спільних інтересів соціалістичної революції… світового визволення праці і працюючих мас, яке є нашою і Вашою спільною метою…» Значну частину роботи з повернення Грушевського в Україну було виконано саме в період, коли уряд очолював Раковський1.

На початку 90-х років минулого століття, тобто на зорі незалежної України, я писав у монографії «Християн Раковський: невідомі сторінки життя і діяльності»: «Можна сподіватися, що нова Україна, яка встала з колін, великодушно поставиться до історичної постаті першого голови Раднаркому. Критично осмислюючи діяльність Х. Г. Раковського на посту голови уряду, не забуватимемо, що його кредо було: «Забезпечити інтереси України». Пройшов час, і таку саму надію хочу висловити тепер, на початку ХХІ століття.

Як би там не було, маємо пам’ятати, що в рамках історичного часу і конкретних можливостей, у річищі своїх переконань Християн Раковський боровся за те, щоб Україна стала незалежною і вільною. Навряд чи можна поставити поруч з ним кого-небудь з наступних керівників України, навіть Петра Шелеста, за незвичайністю й масштабністю постаті та мужністю, самостійністю, незалежністю, принциповістю, наявністю власної точки зору й умінням захищати її перед Москвою в інтересах України…

______________________



1 На початку 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У уповноважило голову Раднаркому України Раковського з’ясувати за кордоном можливість приїзду в Україну Грушевського та його однодумців. Навесні 1923 року Раковський передав через Миколу Чечеля запрошення Грушевському приїхати в Україну. В травні того року Політбюро доручило Раковському розв’язати питання про можливість легалізації колишніх українських есерів групи Грушевського-Черкасенка і Степаненка. Рішення Політбюро ЦК КП(б)У «Про проф. Грушевського», яке не заперечувало проти в’їзду в Україну Грушевського, і відповідне рішення Політбюро ЦК РКП(б) були прийняті в листопаді 1923 року, коли Сталін уже позбувся Раковського на посаді голови Раднаркому України, відправивши його послом СРСР у Великобританію. Восени 1923 року питання про повернення в Україну було принципово вирішене самим Грушевським.
«Займала мене справа

засновання українського видавництва»
«Я мав купу видавничих планів», — так писав у «Споминах» Михайло Грушевський. Зокрема, він підготував працю «Всесвітня історія в короткім огляді», шість частин якої вийшли в 1916–1918 роках у Петрограді, потім у Києві. З видавництвом братів Михайла й Сергія Сабашникових (засноване в Москві в 1891 році)1 Грушевський ще з Казані вів переговори про видання своєї популярної праці «Культурно-національний рух на Україні в ХVІ–ХVІІ віці» (вперше вийшла в 1912 році). Після переїзду на Арбат він побував у Сабашникових, отримав аванс у 300 карбованців2 і доволі швидко зробив переклад цієї книги. З допомогою Шеремецинського було розміщено у великій друкарні Рябушинських третю частину VIII тому «Історії України-Руси». Крім того, Грушевський сподівався видати в Синодальній московській друкарні батькову «Первую книгу церковно-славянского языка». «Я мав, таким чином, цілу купу друкарняних зносин, — а крім того, займала мене справа засновання українського видавництва»3. (виділено мною. — В.М.).

_______________________



1 Фірма «М. і С. Сабашникови» славилася високим рівнем видавничої культури. Письменник Леонід Андрєєв писав про видавництво Сабашникових: «Там осознанное стремление к общественности или к красоте, там видна высокая цель, к которой идет издатель…» Спочатку фірма знаходилася в ареалі Старого Арбату, на Нікітському бульварі і випускала науково-природничу, а з початку XX століття — і гуманітарну літературу. За час існування видавництво Сабашникових видало понад 600 назв книжок тиражом 1,5 млн. примірників.

2 Між іншим, немалі гроші. За таку суму Грушевський міг оплатити квартиру майже за половину часу свого перебування на Арбаті.

3 В спогадах Олександра Саліковського зустрічаємо цікавий момент: «У вересні уряд дозволив переїхати в Москву з Казані засланому туди М.С. Грушевському з родиною, і останній теж увійшов у склад нашої редакції («Украинской жизни». — В.М.). На мою пропозицію М.С. було обрано головою загальних редакційних зборів, які часами перетворювалися в збори ширшого громадянства для обговорення загально-національних справ, як напр. засновання в Москві українського видавництва на пайових основах...» (виділено мною. — В.М.).

Отже, Грушевський розгорнув активну роботу для створення української видавничої спілки. В цей час він цікавився планами київських видавництв «Основа», «Вернигора», «Час», просить, щоб хтось приїхав з «Часу»1 аби «змовитись щодо дальшого»2. Аби узгодити майбутні плани з київським видавництвом «Вік»3 Грушевський 12 (25) січня 1917 року з Арбату писав Сергію Єфремову:

«Тут зав’язується паєве видавництво українського товариства… так от треба б уставить програму, щоб не влазить одно одному в дорогу. Звичайно, жатва тепер премнога і треба спільними силами залатати діри книгарські якнайскорше».

З листа до Сергія Єфремова, написаного теж у січні 1917 року, видно, що Грушевський задумав на весну «ладити збірник український «ХІХ вік», що мав би неперіодично продовжуватися, чи не мали б для нього статті або матеріалу — з історії літератури, мистецтва або суспільного життя?»4. Між іншим, дуже цікава ідея, яку можна було б реалізувати й тепер, тим паче, що цитований фрагмент містить у собі не лише назву, а й вказівки на неперіодичність видання та його тематику. Подібний збірник можна було б скласти зі статей Михайла Грушевського та тих авторів, на яких він передусім розраховував, а також статей сучасних українських учених.

Московські «Спомини» Грушевського дуже цікаві тим, що в них іноді __________________________

1 Видавництво «Час» — одне з найбільших і найактивніших українських видавництв у Києві в 1908–1920 роках. Засновниками були В. Королів-Старий, М. Синицький, П. Петрушевський. Видавництво мало власну друкарню й книгарню.

2 З цим видавництвом зв’язався Олександр Олесь. Грушевський у листі дякував йому: «Спасибі, що перебалакали з «Часом»…»

3 Видавництво «Вік» засноване в 1895 році за участю Олександра Лотоцького, Сергія Єфремова, Василя Доманицького, Федора Матушевського, Володимира Дурдуківського та інших. Існувало до 1918 року. Видало 140 назв книжок.

4 Єфремов погодився підготувати статтю, але Грушевський попередив його 26 лютого (11 березня): «Щодо «ХІХ віку», то з огляду на теперішній друкарняний «затор» (з браку газу, угля, і призив новобранців), що потягнеться до Великодня, раньше як на 1 червня статті для нього не буде треба». Зрозуміло, що на початок літа 1917 року у Грушевського були вже інші турботи.
зустрічаються здавалося б дрібні подробиці значних справ, які розгортав Михайло Сергійович. От, скажімо, він абсолютно несподівано розповідає про те, з чого почалося утворення в Москві української видавничої спілки.

— Я мріяв про видання різних українських творів, зокрема старих часів. В Москві я натрапив на людину з аналогічними планами. Се був Осип Альбинович Маєвський, з котрим мені довелось потім багато стрічатись1. Не пам’ятаю вже добре історії його походження, котре він мені оповідав; дитячі літа він прожив десь на Адрії, вихований по-італійськи, потім хлопцем був привезений батьком до Кременчука, тут учився в реальній школі, підлітком, років в 14–16 виїхав до Америки, там натуралізувався, скінчив, по його словах, медицину, але заінтересувався літературою, — між іншим, був знайомий з Джеком Лондоном, котрого потім став видавати по-російськи. Приїхавши до Росії, заснував видавництво «Космос», видавав романи і різні інші речі для широкої публіки (залізничих кіосків тощо), мав якусь неприємну історію з причини реклами «Космоса», взагалі не мав особливої репутації: чоловік рухливий, різносторонній, не чужий культурі, мав в собі багато авантюрничого. В часі, коли я його пізнав, переживав родинну історію: розійшовся з жінкою, віддаючи їй і синові-студентові своє видавництво, з другою жінкою задумав щось нове, заінтересувався українством, увійшов до «Кобзаря»2 — українського клубу, як лікар брав участь в комітеті опіки українським _____________________



1 Маєвський Осип Альбинович (1874–1937) — видавець, перекладач, засновник видавництва, яке з 1912 року до 1918 року видало близько 100 назв книг. У лютому 1917 року Грушевський писав з Арбату про Маєвського Сергію Єфремову: «Тут оден чоловік охотиться попрацювать, в видавничім ділі досвідний, але до України тільки тепер прибився і зовсім не обізнаний». А в листі до Олександра Олеся в березні він повідомляв адресу Маєвського: «Москва, Скатертный пер. № 27», тобто «українець з Кременчука» жив у районі Старого Арбату.

2 В організації в Москві українського літературно-мистецького товариства (музично-драматичного гуртка) «Кобзар» взяли участь співак Іван Алчевський, який став його головою, співачка Антоніна Нежданова (українка за походженням, з 1936 року народна артистка СРСР), скрипаль оркестру Великого Театру Іван Непом’ящий, співак Михайло Донець. «Кобзар» містився на Тверській у Піменовському провулку, 5.

біженцям, котрих тоді масами вивозили на північ з Холмщини (се він оповідав мені, що яко лікар приймав біженський поїзд і в нім знайшов теплушку, повну дітей, кілька день полишених без догляду: декотрі повмирали, побожеволіли, була се пекельна картина, як він оповідав). Я теж бував на засіданнях сього комітету — він збирався у старого банківця Одарченка1 недалеко мене на Арбаті, працювало там кілька моїх знайомих українців, хоч вони й не могли багато віддавати часу сій справі. Маєвського теж, як я кажу, інтересувала більш організація українського видавництва. Довідавшися про мій приїзд і набравши з чуток великого поняття про мої організаційні здібності, він скоро мене відшукав, познайомився й почав намовляти до організації акційної спілки для українських видань. З виднішими московськими українцями у нього не було зв’язків; Винниченка він не любив як письменника — закидав його творчості деморалізацію, і Винниченко, може, відчуваючи сю антипатію, теж поставився доволі холодно до сього проекту, коли я, не без деяких вагань, згодившися взяти ініціативу, скликав нараду для заснування сеї видавничої спілки. Ще більше неприязно поставився Петлюра, який тоді приїхав з фронту, і іронічно підсміювався з Винниченком з наших планів під час засідання. Правдоподібно, йому, як визнаному перед тим провідникові московської української громади, було неприємно, що і тут, як в «Украинской жизни», інші люди беруть ініціативу.

Як згадував Грушевський, Маєвський був незвичайно захоплений справою організації видавництва, проте по своїй неорієнтованості в _____________________

1 Одарченко Павло Пилипович — голова правління товариства взаємного кредиту в Москві, голова українського комітету, дійсний статський радник. Був членом фінансової комісії Української мирової делегації, що з травня 1918 року вела переговори з радянською делегацією на чолі з Християном Раковським та Дмитром Мануїльським. Одарченко жив на Сивцевому Вражку, 44.

На одному з засідань пайщиків українського видавництва Одарченко заявив, за словами Грушевського, що «маючи необмежене довір’я до моїх організаційних здібностей, він декларує, здається, дві тисячі».

українському житті, не знав, як її повести. «Під його натиском я своєю дорогою натискав на колонію (українську. — В.М.). Уложено і заслухано на кількох засіданнях протягом січня і лютого статут такої акційної спілки, підписано кілька тисяч рублів…»

25 січня (7 лютого) 1917 року Михайло Сергійович повідомляв Єфремова: «Вчора ми вибрали тимчасовий комітет (до затвердження статута). Чи можемо рахувати і на Вашу літературну участь? (з гонорарів міг би бути оплачений і пай, коли б Ви бажали), ми хочемо, щоб се було щось доволі велике, зрештою побачите» (виділено мною. — В.М.).


«Недалеко мене на Арбаті…»
Треба відволіктися, щоб зосередитися на конкретних арбатських адресах, які названі Грушевським у «Споминах». Насамперед, про маршрут від Арбату, 55 до Сивцевого Вражка, 44, де жив Одарченко, — маршрут, який, безумовно, знав Грушевський: «я теж бував на засіданнях сього комітету — він збирався у старого банковця Одарченка недалеко мене на Арбаті…»

Справді, недалеко. Власне, вийшовши на Арбат, треба лише завернути за ріг будинку, де навпроти знаходилася відома нам уже церква Живоначальної Трійці, та пройти по Дєнєжному провулку сотню кроків і повернути ліворуч. У будинку на розі й жив Одарченко: Сивцев Вражек, 44. А по Дєнєжному провулку він був за № 28. Це був новий доходний дім, будівництво якого почалося в 1911–1912 роках за проектом архітектора Д. Челіщева й недавно завершилося1

У «Споминах» Грушевський назвав ще одне конкретне місце на Арбаті, яке він відвідав, а саме: сходини, зібрані Олександром Керенським

____________________



1 В 1940 році будинок був надбудований.
на початку 1917 року «в приватнім помешканню якогось маляра на Кисловці».

З Арбату, 55 на Кисловку Грушевський добирався по Арбату до ресторану «Прага», потім виходив на Арбатську площу, до Арбатських воріт. Пам’ятаєте, в «Споминах» Грушевський написав, що ресторан розташовується «коло Арбатських воріт». За Арбатською площею починалася стародавня Кисловка з численними провулками: Великий Кисловський, Малий Кисловський, Середній Кисловський, Нижній Кисловський провулки...

Легко також уявити ще кілька арбатських маршрутів Михайла Грушевського. Скажімо, коли б він вирішив з тієї ж Арбатської площі зайти до редакції журналу «Промінь», то йому лише треба було перейти від ресторану «Прага» на Поварську вулицю. По ліву руку залишиться витончена й граціозна допетровська церква Симеона Столпника, збудована в 1676–1679 роках за указом царя Федора Олексійовича на місці стародавнього храму, що «за Арбатськими воротами», по типу посадської церкви з великомірної цегли, на білокам’яному цоколі. Храм увінчаний п’ятьма глухими банями з двома ярусами кільцюватих кокошників. Має ярусну шатрову дзвіницю, причому перший ярус з відкритим ганком — входом у храм. З північного фасаду — ганок на сильних опорах1.

Зовсім недалеко — будинок № 26 на Поварській, у якому в помешканні № 7 знаходилася з другого числа редакція часопису «Промінь». Цікава деталь. Невдовзі після того, як редакція «Променя» звільнила приміщення на Поварській, в цьому ж будинку № 26 поселився письменник Іван Бунін. Він дивився в уже радянське вікно й обурювався:

______________________

1 Церква Симеона Столпніка була закрита в 1940 році. З початком прокладення проспекту Калініна (тепер — Новий Арбат) в середині 60-х років минулого століття реставрована. В 1992 році ії повернули Російській православній церкві. Знаходиться на перетині Поварської і Нового Арбату перед Будинком книги.

«Великолепные дома возле нас (на Поварской) реквизируются один за одним. Из них все вывозят и вывозят куда-то мебель, ковры, картины, цветы, растения… И все привозят, внедряют в эти дома, долженствующие быть какими-то «правительственными» учреждениями, мебель новую, конторскую».

Варто було Грушевському зробити від будинку № 26 дві сотні кроків Поварською вгору, як праворуч відкривався Скатертний провулок, у якому жив уже згаданий «українець з Кременчука» Маєвський. Скатертний провулок виходить на Поварську якраз навпроти будинку № 27, в якому у грудні 1828 року Пушкін у свого товариша, полковника Сергія Кисельова читав «Полтаву»:
Души глубокая печаль

Стремиться дерзновенно в даль

Вождю Украйны не мешает.

Твердея в умысле своем,

Он с гордым шведским королем

Свои сношенья продолжает.


А мені згадується Шевченко, який також бував на Поварській в 1858 році у слов’янофіла Олександра Кошелєва:
Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави...


Звичайно, великий російський поет оцінював Полтавську битву зовсім інакше, ніж вона залишилася в історичній пам’яті українського народу. Недарма Володимир Сосюра в поемі «Мазепа» писав: «О Пушкін, я тебе люблю, та істину люблю ще дужче!»

Втім, Пушкін був напрочуд точний в поясненні глибинної причини історичного вибору гетьмана Мазепи:


Но независимой державой

Украйне быть уже пора —


И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.
Відвівши погляд від будинку на Поварській, 27, де бував Олександр Пушкін, Грушевський мав пройти по Скатертному провулку сотню кроків до того місця, де провулок повертав праворуч ... практично під прямим кутом (таке можливе, здається, лише в арбатських провулках). Якраз на розі й знаходився в Скатертному будинок № 27, в якому жив Маєвський. До самого від’їзду в Київ Грушевський йому симпатизував, писав Олександру Олесю: «Маєвський сам давній видавець, досвідчений і енергичний…» Так от, від будинку, де жив Маєвський, Михайло Сергійович міг спуститися вниз по Скатертному до Мерзляковського провулку й по ньому знову вийти до ресторану «Прага». Якщо він повертався на Поварську й проходив її до кінця, що недалеко, то вибирався на Новинський бульвар, де в будинку № 103 знаходилася редакція журналу «Украинская жизнь». Правда, говорячи словами Грушевського, це «було скажено далеко, на краю Москви». Може, Михайло Сергійович трохи перебільшував, але пішки до редакції справді було не близько.
«На першій черзі стоять книжки Ваших поезій»
З надрукованих листів Грушевського до видатного українського поета Олександра Олеся видно, що Михайло Сергійович активно залучав його до видавничої спілки. Це й зрозуміло. Грушевський любив і високо цінував поезію Олеся, всіляко підтримував молодшого товариша. В статті про нього Грушевський писав: «Ніколи не сплямивши свого пера якими-небудь проявами національної ненависти чи шовінізму, він твердо і непохитно пішов українською дорогою… Пішов як кобзар-провідник українського громадянства… Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка».

Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її!

Знов молодість не буде!»
Грушевський підкреслював: «Поет свідомо хотів віддати своє слово в службу революційному відродженню свого народу. «О слово, будь мечем моїм», — пише він в одній поезії 1907 р. …»
О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.


На самому початку 1917 року Грушевський писав Олександрові Олесю:

«В Москві зав’язалося видавниче паєве товариство українське, яке має шанси добре розвинутися, скільки бачу. Беру і я в нім участь. Між виданнями, які особливо потрібні тепер, на першій черзі стоять… книжки Ваших поезій. Чи не дали б Ви права на їх видання сьому видавничому товариству, яке б подбало випустити їх скоро, щоб не зіставляти довше суспільність без таких цінних речей. Чи не дали б Ви йому і збірки поезій, не включених в попередні збірки? Коли б Ви були згодні на се, напишіть на моє ім’я… Арбат, 55, кв. 8».

Отримавши згоду від Олеся, Грушевський написав йому в лютому 1917 року листа, який наведу повністю, щоб окинути загальним зором і звернути увагу на деякі подробиці:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

Дуже зрадів і я, прочитавши листа Вашого. До мене доходили глухі поголоски, що Ви «зломились», що «залишили поезію» і т.п., дуже вони мене бентежили, і я рад тепер почути, що Ви вийшли з сеї хмарної полоси під ясне небо поезії1. Видавництво тішиться, що матиме Вас своїм пайщиком і матиме змогу видати Ваші твори. Післало Вам сьогодня ж телеграму з своїм побажаннєм, а мені поручило дати пояснення Вам, чому воно просило б Вас внести зміни в Ваші умови, і в якім напрямі можа б договоритися з обопільним задоволеннєм.

1500 руб., котрі Видавництво пропонує Вам виплатити по виході книги, се вартість 1000 примірників за уступкою 40% (рахуючи, що книгарня, яка б купувала за готові гроші 1000 примірників, меньше як 40% уступки мабуть не взяла б). Видавництво вважає, що паралельна торговля автором і видавцем дуже погано відіб’ється на збуті, і тому дуже просить Вас згодитися взяти гонорар грошима, а не книгами — тим більше, що й доставити Вам 1000 примірників до Києва по теперішньому неможливо, а головно, що се зараз заплутає торг (почнуть книгарі вимірковувать, де дешевше взять, в видавництві чи у автора, торгуваться, відкладать і т. ін.).

Кошти видання тепер так здорожіли, що дать авторови третину з видання неможливо, навіть четвертину трудно. Рахується, щоб дати якийсь значнійший гонорар, треба друкувати більше 4000 примірників. Тому видавництво пропонує друкувати 5000 — тоді зістанеться і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву. Меньше 4000 примірників ніяк не варто; але при 4000 більше 1500 р. трудно щось заплатити. При 5000 примірниках можна піти і вище 1500 руб., особливо условно — як наприклад книга обійдеться не дуже вище теперішньої розцінки (друкарні

_______________________



1 В наступному листі до поета Грушевський знову писав: «Дуже радий, що під усіми поголосками (котрих я дуже мало що чув) нічого реального. Щиро радію, що Ваш творчий настрій не преривався! Велика вага в Вас, Олександре Івановичу!»
прибавляють трохи не щотижня і не можна навіть вгадати, що порахує друкарня при виході книги, скажім, в маю: порахують відповідно до того, які тоді будуть ціни, тільки з тою умовою і беруть замовлення) або що як вона скоро розпродається — скажім за 2,5 роки, а не за 5. Тільки б бажано, щоб тоді всіх грошей не платити по виході книги (через місяць, як писали), а частину перенести на пізнійше — скажім як розійдуться перші 2000 примірників1.

Якби Вам треба було якусь частину грошей зараз, по одержанню рукописи, то Видавництво на се, певно, згодиться.

Після видання нової книжки поезій раді б вони взятися за розпродані попередні томи2. Отже в коротких словах:

Меньше 3000 примірників друкувати не варто.

При 4000 примірників як платити зараз, то більше 1500 р. трудно; як не зараз, то 1000 примірників треба рахувати з 30% — значить 1750 р.

При 5000 видавництво, я певен, згодиться прикинути, бо єсть з чого, тільки що відразу більше 1500 р. трудно йому виплатити, — що зможе прикинути, то потім.

Отак поміркуйте і напишіть Вашу гадку, і присилайте перші аркуші скоро3.

Мій щирий привіт — не ділєтанту добровольцеви, а справжньому мистцеві нашої поезії, нашої літератури!

М. Г.

________________________



1 Пізніше Грушевський повідомляв Олеся: «Значить, видавництво вишле Вам після виходу з друку Вашої нової збірки поезій в 10 аркушів 1500 р., по розпродажі 2000 примірників ще 500 р. (властиво і сі перші 500 р. «умовні», коли виданнє не спіткає якийсь крах… — прим. Грушевського), відтягнувши з них на паї стільки, скільки Ви скажете».

2 Видавниче товариство готове було знову випустити в світ поетичні книги Олеся, що вже були раніше розпродані.

3 Іншого разу Грушевський писав: «Друкарні тепер капризні, про те, щоб давати рукопись без початку, нема мови».
Пай Вам зарахують, як схочете: чи тепер, чи потім. Пай 100 р., для рішаючого голоса два паї.

P.S. Мені здавалось би — тільки що я не знаю Ваших думок і обставин — що Вам було б найкраще згодитись на 5000 примірників, взяти зараз 1500 р. — 500 по присилці рукописи, а 1000 по виході книги — але не пізнійше 1 вересня, а решту що може видавництво накинути — нехай виплатить після продажі двох тисяч. Коли виданнє вийде не дуже дорого, я думаю воно могло б накинути від 500 до 1000 р. Коли б Ви принципіально згодились на се, я б постарався се вияснити1.

Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал