Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка13/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

«Брав участь у редакції «Украинской жизни»
За словами Саліковського, «Михайло Сергійович, можна сказати злився з журналом, перетворившись із співробітника у звичному розумінні слова, в дійового члена редакції…» До речі, наприкінці 1916 року саме Саліковському редакція «Украинской жизни» довірила підбити підсумки роботи за п’ять років роботи журналу. Він писав тоді: «Дозволимо собі використати вказану маленьку хронологічну дату, щоб сказати кілька слів з приводу пройденого «Украинской жизнью» шляху». Саліковський підрахував, що за цей час у журналі було надруковано близько 700 статей і заміток з різних питань українознавства. Найбільшу групу (понад 200) складали публіцистичні статті, в тому числі близько 50 — про російсько-українські відносини. Далі йшли статті на загальні теми (40), про Галичину, Буковину і Угорську Русь (37), про національну школу (16), про культурно-просвітні та наукові організації (13), про українське питання в Державній думі (12), про становище української преси (11), про польсько-українські відносини (11) та ін. 80 статей було надруковано з історичної проблематики, близько 40 — з історії літератури і літературної критики, з питань права і економіки — 23 статті, мистецтва — 21, етнографії і філології —12.

Саліковський зробив висновок, що, дякуючи «Украинской жизни», до українства свідомо прилучаються сотні, а може й тисячі відірваних від батьківщини співвітчизників, а також відзначив, що журналу «вдалося серйозно зацікавити українським питанням окремих представників російської інтелігенції».

Активний співробітник часопису Олександр Лотоцький через півтора десятиліття після припинення його виходу писав: «Ролю «Украинской жизни» для свого часу навіть тяжко оцінити, — така значна була вона. Се була справжня трибуна, на якій, властиво вперше, стикалися та
перехрещувалися погляди українські з поглядами російського та зросійщеного громадянства… Той орган уперше давав широке освітлення української справи в російських умовах»1.

Про стосунки з журналом і його працівниками Грушевський розповідав у «Споминах»:

«Ще з Симбірська зв’язався я з редакцією «Украинской жизни», якій раптом судилось тоді стати єдиним українським органом. Перед тим мої відносини до сього журналу були вповні коректні, але далекі, тепер приходилось користуватись ним, як єдиною трибуною2. Фактичним редактором його був Симон Васильович Петлюра, але його якраз _______________________

1 Нагадаю, до речі, що зусиллями співробітників «Украинской жизни» був виданий російською мовою збірник «Украинский вопрос» (1914 рік), який у 1917 році вийшов у світ третім виданням. Укладачами збірника були Лотоцький і Стебницький. Лотоцький згадував: «Працювали ми пильно, і щось місяців за два чи за три, ще в кінці 1914 р., книжка була готова під заголовком «Украинский вопрос». Стала справа за видавцем, але й тут розуміння конечної потреби такого видання було настільки глибоке, що редакція «Украинской жизни» не вагалася взяти се видання на себе; вона певна була, що видання виправдається матеріяльно, а друкарня, в якій «Укр. жизнь» друкувалася, давала кредит щодо друку. Книжка справді мала успіх,— за кілька місяців її вже не стало, а попит не припинявся. Було випущено друге видання, але й воно скоро розійшлося. Тоді третє видання взялося друкувати видавництво «Задруга» в Москві…»

Авторами збірника були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Агатангел Кримський та ін. В збірнику, зокрема, містилася основоположна теза, що випливала з досліджень Михайла Грушевського: «Незважаючи на всі історичні випробування, український народ не втратив ні свого етнічного типу, ні своїх побутових та культурних особливостей, ні своєї мови. Національна стихія його проявила таку стійкість, яка є запорукою подальшого збереження і розвитку ним своєї національності навіть за умови продовження старих і за всіляких можливих нових перешкодах його нормального національного життя».

Які життєво важливі, сильні, точні й пророчі слова!

2 Наприкінці 1915 року Грушевський якось писав Єфремову, що «допитувався я у редакції про авдиторію та так і не довідався, взагалі незвичайно тяжко чогось у них добитися, пишеш по 20 разів і без усякого успіху». Ще раз скаржився, що «із «Украинской жизни», відколи поїхав Симон Васильович (Петлюра. — В.М.), теж нічого нема».

мобілізували, він пішов в санітарну службу на західний фронт1. За нього несла секретарські обов’язки його дружина, — потім з новим 1916 р. редактором вибрано Ол.Ф. Саліковського, секретарем редакції став Шеремецинський, чоловік добрящий, проворний, учинний, тільки дуже зайнятий редакційною роботою, міліоном різних поручень, котрі приймав від усіх і кожного, — і своїми власними відносинами до військової служби. Чоловік обтяжений сім’єю, з мінімальними ресурсами, цілком негодящого здоров’я, він теж стояв весь час під загрозою військової служби. Все від часу до часу його брали на проби, — а туберкули якраз у нього поховалися десь, очевидно, з страху перед мобілізацією. Сі два чоловіки — Саліковський і Шеремецинський, не тільки як громадські фігури, але як і порядні, добрі люде, органічно не здатні на зраду, підступ і інтригу, прив’язали мене ще тісніше до журналу. По приїзді до Москви я ввійшов в його гурток як у свою компанію» (виділено мною. — В.М.).

Діяльну участь в роботі журналу брали юристи Олександр Хруцький і Зиновій Моргуліс,2 які жили на Арбаті, — «также гарні люди, тільки теж нейтралізовані своїми військовими обов’язками». Грушевський називав ще Богдана Кістяківського3 і Лебединського: «кінець кінцем гурток був симпатичний, але з літературного погляду досить слабкий».

____________________



1 За оцінкою Грушевського, пізніше «Петлюра… відійшов зовсім від редакційної роботи». Олександр Саліковський згадував: «Коли влітку 1916 р., після трьохрічної відсутности, повернувся з Ростова на Дону до Москви і знов приступив до редагування «Украинской жизни», я застав значно змінений склад нашого журнала. С. Петлюри в Москві не було, — він працював на фронті… але зате близьку участь в редакції приймав В. Винниченко, який перебував на нелегальному становищі...»

2 Моргуліс Зіновій Григорович (нар. бл. 1870—?) — адвокат, помічник присяжного повіреного, член ТУП, близький до середовища Євгена Чикаленка.

3 Кістяківський Богдан Олександрович (1868–1920) — правник, член партії кадетів, учасник знаменитої збірки «Віхи». Завжди відчував себе українцем і в 1915 році навіть повністю розійшовся з лідером кадетської партії Петром Струве на грунті різних поглядів на українське питання. В 1917 році повернувся до Києва, взяв участь у створенні Української Академії наук, академік УАН з 1919 року.
Серед працівників журналу Грушевський надто виділяв також Леоніда Абрамовича (Бурчака)1 і Володимира Винниченка2. За словами Михайла Сергійовича, коли Винниченко переїхав до Москви (це сталося на початку 1914 року. — В.М.), за нього схопилася вся українська громада «як за свій якір спасіння, і він дав кілька сильно написаних статей, які зробили тоді сильне враження»3.

Щоб уявивши собі творчі масштаби та обрії «Украинской жизни» досить перечислити прізвища авторів, які в журналі друкувалися: Микола Василенко, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Федір Корш, Агатангел Кримський, Анатолій Луначарський, Федір Матушевський, Михайло Могилянський, Симон Петлюра, Софія Русова, Степан Сірополко, Петро Стебницький, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Чубинський, Олексій Шахматов та ін.

Підсумовуючи роботу Грушевського в «Украинской жизни» з нагоди його 50-річчя, редакція журналу писала:

«Нам, робітникам «Украинской жизни» Михайло Сергійович особливо близький і дорогий. Виникнення журналу з першого моменту знайшло в ньому живий і діяльний відгук, і вже першу книжку «Украинской жизни» ми мали можливість прикрасити прекрасною статтею М.С. Грушевського про основні задачі українства й шлях його розвитку. ______________________



1 Абрамович Леонід Іванович (1886–1920) — журналіст. За словами Грушевського, журналу «він теж небагато міг давати часу, дуже зайнятий своєю судовою службою».

2 Грушевський високо цінив творчість Винниченка. В 1909 році він опублікував в газеті «Село» прекрасний нарис про Винниченка, в якому високо оцінив його талант письменника. В 1911 році в «Літературно-науковому вістнику» він порівняв Винниченка з Толстим: «Різні се величини щодо своїх талантів, заслуг і авторитету у суспільності — але їх зближує сміла парадоксальність мислі, з котрою вони насмілялися йти против утертих поглядів громадянства в сфері моралі, релігійних поглядів, суспільних відносин».

3 В журналі «Украинская жизнь» Винниченко надрукував статті «Открытое письмо к русским писателям» (1913. № 10); «В чем наша сила» (1915. № 7); «Непотухший огонь» (1915. № 8–9); «Лупайте сю скалу» (1915. № 11–12); «Птеродактили» (1916. № 4–5); «Несколько слов о нашей молодежи» (1916. № 10–11).

Протягом п’яти років М.С. Грушевський не переставав співробітничати в «Украинской жизни» і найживішим чином цікавився радостями й прикрощами нашого журналу... З іменем М.С. Грушевського наш журнал почав існування, з його ж іменем закінчується прожите п’ятиліття» (виділено мною. — В.М.).
«Незалежна Польща і автономна Галичина»
Наприкінці 1916 року «Украинская жизнь» вмістила статтю Михайла Грушевського «Незалежна Польща і автономна Галичина», датовану «30.ХІІ.1916»1. В ній аналізувалася міжнародна подія, що відбулася восени 1916 року, вже під час перебування Грушевського в Москві, тобто, стаття була повністю написана на Арбаті. Грушевський звертався до рескрипту2 імператора Австрії й короля Угорщини Франца Йосифа, в якому той доручив прем’єрові кабінету підготувати законопроект про створення в майбутньому Королівства Польського, про розширення автономії Галичини на користь галицьких поляків. Грушевський вказував на половинчатість рескрипту: «…Польская независимость оказывалась частичной, так как предназначалась в уделе лишь оккупированных губерний России, между тем как польские провинции Пруссии и Австрии должны были и впредь остаться в составе этих государств».

Як відомо, згаданий документ появився на світ з ініціативи німецького генерала, одного з ідеологів германського мілітаризму Еріха Людендорфа, який за його допомогою сподівався на формування польсь-

_______________________

1 Цікаво, що рівно за десять років до цього, в грудні 1906 року Грушевський опублікував статтю «Галичина і Україна», в якій розглядав відносини краю з російською Україною. Грушевський акцентував потребу ще тіснішого зближення Галичини з Україною, будучи переконаним, що «в тім передусім лежить інтерес самої Галичини, запорука її будучності, її визволення з нинішньої нужди й неволі».

2 Опублікований для загального відома акт монарха на ім’я певної службової особи (в даному випадку — голови уряду) з покладенням на нього певних доручень.

ких дивізій. Однак поляки без ентузіазму сприйняли обіцянку Франца-Йосифа надати автономію Галичині. Вони бачили цей край у складі польської держави.

Грушевський підкреслював, що українське суспільство ставиться з повним співчуттям до здійснення віковічних прагнень польського народу відновити незалежність держави. Проте він піддавав критичному аналізові кон’юнктурний рескрипт, у якому декларувалися права місцевого самоуправління для тих областей Галичини, що будуть виведені з-під влади Росії.

«С самого начала конституционной жизни Галиции требование «выделения» Галиции путем расширения круга ее самоуправления, подчинения контролю галицкого сейма местной администрации и замены непосредственного представительства галицкого населения в имперском парламенте сеймовой делегацией для участия в общеимперских делах, определяло тактику польских руководящих кругов. Но оно встречало решительную оппозицию со стороны украинского общества, противоставлявшего этой «автономистской» программе поляков требование раздела австрийской Галиции, совершенно механически связавшей воедино польские и украинские области, на ее естественные, этнографические составные части — польскую и украинскую, и демократизации галицкого самоуправления, т.е. разрыва с системой представительства, обеспечивавшей преобладание в последнем землевладельческим и крупнобуржуазным элементам — польским и тяготевшим к ним. Без этих предпосылок украинское общество Галиции считало нежелательным всякое расширение галицкой автономии и, наперекор польским автономистам, отстаивало возможно широкий контроль и участие центральных имперских органов в управлении Галиции, с целью нейтрализовать засилье польских шляхетских кругов. Этот венский «централизм» и требование раздела Галиции висели постоянной угрозой над польским господством в восточной (украинской) Галиции. Они грозили — при осуществлении раздела и демократизации галицкого самоуправления сразу лишить польский элемент Восточной Галиции его доминирующей роли и поставить в положение меньшинства, каким он был всегда на самом деле. Теперь от этой угрозы обещает освободить галицких поляков и обеспечить полное и безграничное, свободное от всяких вмешательств центрального правительства господство в нераздельной Галиции рескрипт от 23 октября. Это было даже больше, чем мечтали когда-нибудь польские автономисты Галиции».

Українці ще раз переконалися в тому, що національна політика імперського уряду в Галичині захищає лише польські інтереси. Сам Грушевський давно наголошував, що наприкінці XIX — на початку XX століть галицька суспільність звикла бачити й уявляти собі Галичину, як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну інституцію, де виховується українська культура для цілої соборної України. Галичани сподівалися на допомогу російської України в розриві тих ланцюгів, якими скувала їх польська суспільна ієрархія; час від часу «з новою силою оживали давні надії на те, що колись те, чого не може довести Галичина своєю силою — розбити сі залізні кайдани, розіб’є їй велика, многомільйонова Україна»1.

У питанні про Галичину варто пам’ятати основоположні слова Грушевського про те, що «ідея відродження України на широких демократичних і свобідних підставах має занадто стару й поважну історію, аби потребувала здавати ще екзамен перед російською чи польською екзаменаційною комісією для диплома поступовості чи ліберальності»2.

Політико-публіцистична стаття Грушевського «Незалежна Польща і автономна Галичина» свідчила про те, як глибоко знав і близько до серця

______________________



1 Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Том 1. С. 376.

2 Там же. С. 319.

брав учений численні проблеми багатостраждальної Галичини в роки війни. Він завжди розглядав її невід’ємною частиною української землі, а галичан — невіддільними від українського народу.


«З Винниченком відносини були не злі — не добрі...»
Журнал «Украинская жизнь» не вдовольняв Володимира Винниченка, як і багатьох українців, які знаходилися поза гуртком її найближчих співробітників. «Вона («Украинская жизнь». — В.М.) була журналом, — писав Грушевський, — «для наружного употребления», для російської публіки, в нім було прийнято писати так, як годиться виступати перед чужими, не виносячи внутрішніх справ і не дуже ставлячи справу «в весь зріст» — дарма, що тих російських читачів у неї було дуже мало, читали головно українці, і се не подобалось багатьом (і мені в тім числі), що певні категорії обросійщених українців підтримують сей російський журнал для вжитку внутрішнього, як більше їм близький і милий, ніж часописи українські. Коли стало неможливим видавати українські часописи на Україні, явилась гадка спробувати налагодити український журнал в Москві, де сподівались легшої цензури. На Винниченка рахували як на головну літературну місцеву силу. Про сі плани мені писали ще до Казані. Мій приїзд з свого боку підняв почуття і енергію московських українців. Я з усею охотою прилучивсь до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими» (виділено мною. — В.М.).

Про домосковські стосунки його з Володимиром Винниченком Грушевський писав:

«З Винниченком в останніх роках мої відносини були не злі — не добрі, як зрештою і перед тим. Знайомість наша почалась перед революцією, коли він, утікши з війська, жив у Львові. Одного дня він прийшов до мене, щоб порадитись, чи не можна б на документі... хімічним способом витравити дійсне ім’я і вписати нове, щоб з тим документом вернутись (в Україну. — В.М.).

Я відрадив його від сього, вважаючи шкодою псувати документ. Він більше не заходив до мене і під час революції я не здибав його, бо він сидів в київській тюрмі — звідки й передав оповідання «Дим» для першої книжки «ЛНВістника»1, випущеної в Києві. Потім між нами була кореспонденція з приводу його співробітництва в ЛНВ, доволі нерівна: я не завсіди міг сповняти ті домагання, які він ставив до ЛНВ, стрічались же ми рідко, але «дружелюбно». Пам’ятаю, як раз він приїхав на нараду у Львові, в бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка, скликану в справі видання нового часопису… Бувши в Києві, він якось ночував у нас… і читав в тіснім гуртку «Чорну пантеру і Білого ведмедя»2, яка викликала гарячу дискусію… Потім між нами знову вийшла неприємність через ЛНВ — він доволі різко домагавсь повищення гонорару, потім жадав звороту назад свого листа і т.д., і кореспонденція між нами розірвалась. Аж під час мого заслання він прислав мені свою книжку і поздоровну картку на Великдень, без підпису і адреси, знаючи, що я пізнаю його письмо…»

Через десяток сторінок «Споминів» Грушевський знову повертається до болючої для нього теми, повторюється, додає нові подробиці:

«Я стрічався з ним кілька разів уже перед тим, — відколи перший раз прийшов він до мене у Львові, ще як молодий студент (радитись чи не переробити хімічним способом свого документа на інше ім’я, щоб повернутись на Україну). Пізніше він появився на одній з нарад над невдалим проектом опозиційного часопису. І я пам’ятаю, як потім мене не-

_____________________

1 Оповідання з’явилося у першій книжці «Літературно-наукового вістника» (ЛНВ) за 1907 рік й було вміщено відразу після звернення видавця Грушевського «До наших читачів в Росії».

2 Ця п’єса Володимира Винниченка вийшла в світ у 1911 році.

приємно вразили його рефлексії на тему того, що взагалі у нас нічого нема: «Наукове» товариство — се звучить гордо, але на ділі — се тільки всього який-небудь Володимир Дорошенко…» Ще прикріше вразив мене пізніший інцидент, коли він домагавсь виїмкового гонорару для себе в ЛНВістнику і, діставши відмову (від колегії, що відала справу гонорарів), написав мені малопристойного листа (котрого звороту потім домагавсь). Припадком дав мені ключ до його психології Олекс. Коваленко1 (потьомкінець), що жив з ним разом і пізнав його дріб’язково-амбітну, хоробливу на сім пункті вдачу, яка навіть в дрібницях не терпіла, щоб хтось суперечив з ним в його окруженню…»

З приїздом Грушевського до Москви Винниченко передав йому вітання через Шеремецинського вже на вокзалі, й Михайло Сергійович одразу зателефонував йому у відповідь, подякував за пам’ять, а Винниченко пообіцяв відвідати прибульця. «…І дійсно, слідом після нашого переїзду на Арбат, приїхав з своєю дружиною, Розалією Яківною, котру ми бачили перший раз, і запросив нас на прем’єру своєї п’єси, яка йшла в тих днях…»2 (виділено мною. — В.М.). Так що, саме на Арбаті відбулася перша московська зустріч двох видатних українців. Грушевський на прем’єру не пішов, а Марія Сильвестрівна й Кулюня сиділи в ложі Винниченків… Ще ближче зійшлися вони, коли захворіла донька Грушевського, а знайомий доктор і земляк Михайло Шмигельський2, який мешкав на Петрівці, 23, якраз був у ______________________

1 Коваленко Олександр Михайлович (1880–?) — інженер-механік на бунтівному панцернику «Потьомкін», повстання на якому описав у «Літературно-науковому вістнику» (січень-квітень 1906 року). До речі, в цей час Олександр Коваленко був нерозлучний з дружиною Максима Горького Катериною Пєшковою та його сином Максимом. Єдиний з учителів Максима, який зустрічається в горьківському листуванні, тим більше зі схвальною оцінкою.

2 В іншому місці Грушевський писав: «…Винниченко зістававсь нелегальним (хоч і показавсь на сцені як автор один раз на виставі своєї п’єси)…»

3 Доктор медицини, засновник цандерівського механо—терапевтичного інституту й лікарні в Москві, статський радник.

від’їзді. В розпуці зателефонували до лікарки, пані Винниченко, та негайно приїхала й впродовж усієї хвороби відвідувала Кулюню. Більше того, коли після скарлатини в помешканні на Арбаті робили дезинфекцію, то дружина з донькою на два дні переїхали жити до Винниченків.



Ввечері того дня, коли провели дезинфекцію, зібралися разом у Саліковських. Було невеличке товариство, доволі розмаїте — молодша донька Федора Корша1 з чоловіком, Козловські, театральний критик з «Нового времени» Джонсон, Винниченки і Грушевські. Говорили про все на світі, й, звичайно, про війну. «З доктором дезинфекційним хвилю перед тим я балакав про московську революцію 1906 р., котру сьому докторові довелось дуже сильно пережити. Ніхто з нас не передчував, що перед нами стоять переживання далеко більшого калібру. Всі ми зацікавлені були головно гадкою, як перепхатись через війну. Саме рознеслась чутка, що мобілізувати будуть навіть 50-літніх, і ми з Саліковським роздумували на _______________________

1 Корш Федір Євгенович (1843–1915) — філолог, славіст, орієнталіст, академік Петербурзької Академії наук, автор праць з класичної філології, східнослов’янської літератури та ін. У Грушевського було давнє знайомство з Коршем. Ось лише кілька штрихів. У грудні 1909 року Наукове товариство імені Шевченка у Львові вибрало Корша своїм дійсним членом у філологічній секції. Цей документ, підписаний Грушевським, зберігається в Архіві Російської Академії наук в Москві. Через чотири роки Українське Наукове товариство в Києві запросило Корша до участі у виданні українознавчого журналу, запропонувавши використати його ім’я «в якості почесного співробітника». Цей документ також підписав Грушевський разом із Дмитром Дорошенком. В передвоєнний період Грушевський і Корш активно листувалися, листи Михайла Сергійовича зберігаються у фонді Корша в Архіві Російської Академії наук у Москві. Навіть збираючись на відпочинок в Карпати, в село Криворівню Грушевський в квітні 1911 року попереджував Корша: «адрес остается львовский (ул. Понинского, 6)». Сприяв переводу Грушевського з Казані в Москву. В лютому 1915 року Грушевський писав Шахматову: «Сегодня я узнал о смерти дорогого, незабвенного Федора Евгеньевича! Благо ему! Благо умершим!» А в квітні знову: «Большое спасибо Вам, дорогой глубокоуважаемый Алексей Александрович, за Вашу прекрасную заметку о Федоре Евгеньевиче Корше. Она прекрасно обрисовывает духовное богатство этого человека». У «Споминах» Грушевський також згадував Корша, як об’єднуючу фігуру редакційного гуртка «Украинской жизни»: «Помер Федір Євгенійович Корш, протектор і вдохновитель сього гуртка». Лотоцький писав про Корша: «Серед росіян я не знаю людини, що так глибоко перейнята була б українською національно-визвольною ідеєю».
тему, яке б таке заняття пошукати мені на всяк випадок, котре б мене забезпечувало від мобілізування і посадження за писаря куди-небудь в полкову писарню… В сій справі ми навіть вибрались вкупі з візитою до мого старого колишнього знайомого, В.В. Карачевського-Вовка, що став тоді «фігурою» в городськім союзі, мав в завідуванню різні майстерні, що працювали «на оборону», і в потребі міг би дати мені місце бібліотекаря де-небудь на заводі. Але, Богові дякувати, поголоски не справдились, і бодай ся неприємність тікання від мобілізації мене обминула».

Це був одинокий вечір, де Грушевський з Винниченком розкуто спілкувалися в колі людей, які не спонукали їх до напружених ситуацій, тим паче, що Розалія Яківна імпонувала Михайлові Сергійовичу.

«Розалія Яківна, — свідчив Грушевський, — робила на нас дуже добре враження своєю лікарською діловитістю і серйозним відношенням до українства, в котре дійсно старалась ввійти вповні. Я ж до Винниченка, як і раніше, ставився з усякою вирозумілістю, стараючися ні в чім не дражнити його амбіції і доволі грубуватої натури, полишаючи за ним першу роль в розпочатім ним ділі — тім літературнім журналі і полишаючи собі вільну руку лише там, де його не було… За кілька днів після нашого обміну візитами відбулась у Винниченків організаційна нарада сього журналу, в котрім я взяв участь та виступив в ролі досвідченого дорадника. Журнал рішено було видавати як тижневик — випускаючи подвійні номери, а в живішім часі — щотижня… до зібраного вже фонду, здається, щось коло 1500 крб. поставлено пошукати ще жертводавців, подати в газетах відомості про плани видання, вибрано ім’я — «Промінь»1 і поручено Шеремецинському все підготувати, щоб пустити

___________________________



1 Назву журналу та деякі інші організаційні моменти його виходу в світ було обумовлено ще до переїзду Грушевського в Москву. В «Украинской жизни» вже влітку 1916 року був уміщений анонс: «З місяця падолиста (ноября) сього року виходитиме в Москві безпартійний, поступово-демократичний тижневик літератури, науки, мистецтва й громадського життя «Промінь» при близшій участи В. Винниченка, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Олеся, О. Саліковського, Гр. Чупринки й ін.».

в рух машину, як тільки прийде дозвіл. Здається, на сю процедуру треба було двох тижнів, коли адміністрація не забороняла, то се означало дозвіл. Мабуть, десь в середині октября сей термін кінчився, і можна було приступити до видавання, завчасу все справді було приготовано: літературний матеріал, адреси для експедиції».

Грушевський справді залишав за Винниченком «першу роль» у виданні задуманого ним журналу. Про себе писав скромно, що «був тоді, з моєю участю, зав’язаний український журнал «Промінь». Зовсім інакше — про Володимира Кириловича: «Редактором ми вважали Винниченка»1. Але, враховуючи те, що Винниченко «зістався нелегальним», він не демонстрував ніяких зносин у справі підготовки тижневика, й редакційні засідання збиралися не в нього вдома, а в редакції «Украинской жизни», розташованій на Новинському бульварі. Втім, Винниченко не заохочував відносини між гуртками «Украинской жизни» і «Променя».

«Тому, що я був «піднадзорним», а Винниченко «нелегальним», ми майже не бували один у одного, а переговорювались телефоном. На біду, у мене не було телефона в помешканні, а приходилось говорити з «двірницької» чи, як її називав двірник, «домової контори», де сидів сей двірник, прегрубий хуліган2, так що говорити приходилось, не називаючи імен і речей. Тим не менше, власне, сею дорогою, телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу від засідання до засідання, що бували звичайно в суботу, після того, як журнал проходив цензурні митарства» (виділено мною. — В.М.).

З цих слів Грушевського добре видно, що вони вдвох і були організаторами «Променя».

_______________________



1 Розалія Винниченко в короткому біографічному переліку важливих занять свого чоловіка записала стосовно 1916–1917 років: «Видання журналу «Промінь» у Москві за редакцією Винниченка».

2 Грушевський взагалі ставився з неприязню до двірників, яких називав представниками «капосної категорії підполіції царського режиму».
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка