Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка12/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

«Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовнійша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування.

_________________________



1 Про це можна сказати поетичними рядками Олександра Олеся:
Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»


Боротьбі за рідну мову і рідну школу мусимо присвячувати найбільше уваги…»

Вироблену культурну, літературну мову Грушевський бачив у ролі важливого знаряддя культурного та державно-політичного життя українського народу. Він вважав, що кожний народ зберігає весь свій культурний запас рідною мовою, культурна мова стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування. Грушевський вважав, що ключовим питанням високої освіти та повноти національного культурного життя є «справа вищої науки на даній мові». Доки мова не служить органом викладання в університетах і інших вищих школах, доки вона не стала знаряддям наукової роботи, викладання, книжкової справи, доти народ, який говорить тією мовою, буде відчувати себе на становищі культурнонеповноправного. Культура мови взагалі є першою прикметою народної окремішності й покажчика культурної вартості народу.

Це несучі підвалини, що лежать в основі педагогічної концепції Грушевського.

Вчений вважав, що треба відмовитися від існуючої впродовж століть практики, коли всяка пануюча верства суспільства, в тому числі російського, ставила собі за мету «по можності висортувати з громадянства індивідуальності, сильні, самостійні, з далекосяглими планами й амбіціями і на їх місце розплодити середнячок помірковано здібних, з другорядними амбіціями, готовими задовольнятися другорядними ролями»1.

На думку вченого, в ХVII столітті єзуїти використовували для сих завдань на потребу католицької церкви гуманітарну школу з латинською
_________________________

1 Михайло Грушевський. Спомини // Київ. 1998. № 12. С. 138.
граматикою і стилістикою1. За жорсткою оцінкою Грушевського, в Росії відродив єзуїтські методи на потребу монархізму граф Дмитро Толстой2 в класичній школі. Проте він був недолугим імітатором єзуїтів, хоча і встиг усе-таки досить нашкодити. Саме за Толстого було створено й зміцнено логічну, продуману до найменших подробиць, диявольськи хитру «систему оглуплювання» дітей у російській школі.

Її було спрямовано на те, аби позбавити молодих людей, які вступають в життя, інтелектуальної самостійності й ініціативи, і виховати в розпорядження уряду і правлячих суспільних верств людей вишколених, видресируваних, призвичаєних точно й без осмислення та критики виконувати дані їм доручення. Старе гасло «вчимося не для школи, а для життя» було вивернуто навиворіт: російська гімназична наука конструювалася так, щоб якнайменше давати практично потрібного в житті, щоб якнайменше служити для орієнтації в соціальних і політичних завданнях і течіях, а сконцентрувати всю енергію та амбіцію учнів на головоломній дресурі, що вимагалася для матурального диплома3. «І сим вимогам була підпорядкована енергія і хист не тільки тих бездарних філологічних манекенів, котрими засипав гімназії петербурзький інститут, а навіть і кращі педагогічні сили... Висока матуральна нота — от що було метою і критерієм їх діяльності!»

Така школа втрачала живий зв’язок з життям і з громадою, що неминуче прирікало її на мертвоту, занепад, кволість, втрату всякого впливу на громаду й життя.

_______________________



1 Грушевський писав, що викладання грецької граматики в російських гімназіях, «як її тоді вправляно, де справа акценту являлась альфою й омегою всеї премудрості, — вважаю однією з найсумніших педагогічних недоречностей».

2 Толстой Дмитро Андрійович (1823–1889) — російський державний діяч, історик, в 1866–1880 роках — міністр народної освіти. Насаджував класицизм у гімназіях. З 1882 року — міністр внутрішніх справ, президент Петербурзької Академії наук.

3 Матура: зложити матуру — скласти іспит на атестат зрілості.
Виняткового значення надавав Грушевський вивченню й викладанню рідної історії:

«...Того, що може дати рідна історія в сфері морального, соціально-виховного впливу, його безпосередності і влади над почуттям, не може дати ніяка інша. Тому було б невдячним ділом усувати її чи штучно зменшувати її місце і ролю в історичнім навчанні, тим менше — в історичнім вихованні, в широкім значенні слова. Навпаки, це джерело мусить бути використане в повній мірі...



Але цей, так би сказати, суб’єктивний центр рідної історії, з котрого глядач розглядається в загальній перспективі історії, треба ввести в історичну перспективу, дати йому відповідне місце і наділити глядача також і об’єктивними мірами й критеріями, щоб він міг пізнати, яке місце належить цьому своєму в загальному, аби воно в його уяві не було ані занадто великим, ані занадто малим» (виділено мною. — В.М.).

Грушевський наголошував, що саме навчання історії має вносити корективи до національного егоцентризму, зокрема європейського. Подібно до того, як гуманітарні науки взагалі мають допомогти людині «пізнати себе» і знайти місце для своєї індивідуальності, для свого «я», давши об’єктивні міри для цього «я», для його прав і претензій супроти довколишнього світу, людей і громади, так історія має вказати відповідне місце й дати об’єктивну міру для ролі й значення даного громадянства і тої хвилини, яку воно переживає: завдань та інтересів, планів і гасел у загальній перспективі часу.

Тепер, як і сто років назад, актуальними є слова Грушевського про те, що історія Європи не розв’яже зовсім або розв’яже хибно багато своїх питань, не маючи відповідних знань з історії України чи орудуючи хибними поглядами, стертими й неперевіреними загальниками. Так само це стосується історії європейської культури, економіки, філології, фольклористики і т.д.

Українська школа зовсім не має повторювати старих гріхів школи російської, яка так щиро вбивала своїм учням, що Росія, «лежачи на межі безмежних просторів Заходу і Сходу, покликана служити між ними посередницею, нести світ культури в ці безмежні східні простори» і т.д., а тим часом лишала своїх вихованців зовсім без усяких відомостей щодо тих культурних і економічних умов, за яких живуть ці народи, щодо їх історичної, політичної й культурної минувшини.

У нинішніх дискусіях про співвідношення українського й російського елементів у національній школі, що досі нав’язуються суспільству, напрочуд актуальними є питання, поставлені Грушевським ще на початку минулого століття: «Хто може жадати від української суспільності, аби в інтересах розвою великоруської культури вона зреклася свого власного культурного життя й розвитку? Хто має компетенцію відмовити українській суспільності морального права на певні національні постулати або оголосити їх штучними, а не реальними, коли вони випливають логічно зі змагань до розвою своєї народності, даної, витвореної тисячолітнім процесом?»

В умовах незалежної України ці питання містять у собі імператив: ніхто!


«Зв’язався я з редакцією «Украинской жизни»
Михайло Грушевський долучився до роботи цього журналу з часу його заснування 1912 року в Москві. Більше того, збереглися кілька листів Симона Петлюри з Москви1 до Грушевського «про заходи української ко-

_______________________



1 25 жовтня 1911 року Симон Петлюра сповіщав Грушевського: «Влітку цього року доля несподівано перекинула мене на постійне перебування в Москву (тут я маю зараз

льонії в Москві видавати журнал, присвячений українським справам в мові російській», написані восени 1911 року, тобто в період організаційної підготовки видання. Петлюра, зокрема, писав, що проектований журнал матиме, сказати б, загальнонаціональний характер, а тому він вважав своїм обов’язком познайомити Грушевського з планами майбутньої редакції та звернутися до нього з деякими пропозиціями, скоріше проханнями:

«Не кажу вже про те, що Ваша участь в журналі, як найближча, найактивніша була б дуже бажаною і в інтересах журналу… більше значіння має в данний момент Ваша порада, Ваш досвід, Ваш погляд на видання… Само собою зрозуміло, що Ваш голос і слово кожне в цій справі буде прийнято на увагу з подякою великою і може мати величезне значіння» (виділено мною. — В.М.).

В іншому листі до Грушевського (листопад 1911 року), підписаному Петлюрою з Олександром Саліковським, наголошувалося, що «без Вашої допомоги та участи досі не починалась жодна поважна українська справа, зв’язана з інтересами нашого народу, — отож треба сподіватись, що й та справа, яку ми починаємо, так само потрібує Вашої допомоги…» Організатори часопису наполягали на тому, щоб Грушевський дав статтю для першого числа «Украинской жизни», очевидно, Михайло Сергійович не встигав її подати, і 28 листопада 1911 року Петлюра писав: «…Одмовитись од думки, що перша книжка «Украинской жизни» не буде скрашена Вашою статтею вони не можуть, а для того постановили одсунути термін випуска книжки до 20, а в крайньому разі і до 25/І 1912 р.,

_________________________________

службову посаду)…» В той час Петлюра працював бухгалтером у страховому товаристві й жив на Луб’янці. Симон Васильович був активним членом товариства «Кобзар» і української секції Товариства слов’янської культури в Москві. Він часто виступав перед співвітчизниками. Степан Сірополко згадував: «Треба сказати, що промови та реферати С.В. Петлюри були, по суті, курсом українознавства, так що не один десяток зі старих і молодих «малоросів» у Москві придбав національну свідомість завдяки виступам Симона Васильовича». Петлюра вніс значний вклад у роботу часопису «Украинская жизнь», опублікував у ньому ряд своїх статей і рецензій, зокрема «К драме жизни Шевченко», «К вопросу о культурном творчестве», «И. Франко — поэт национальной чести» та ін.


— тільки б в цій книжці була Ваша стаття». У першому номері «Украинской жизни» Грушевський надрукував статтю «Украина и украинство».

Надалі Симон Петлюра продовжував писати Михайлові Грушевському з питань виходу в світ чергових номерів «Украинской жизни»1, в тому числі й після початку Першої світової війни та заслання Грушевського. Нові цікаві дані про підтримку контактів з журналом можна почерпнути з опублікованого недавно листування Грушевського з Єфремовим. Час від часу Михайло Сергійович пише про це: «коли цензура не поставить межі, хочу потроху писати — до «Украинской жизни» (26 липня 1915 року); «Украинская жизнь» просила у мене статтю для їх книжки…» (23 вересня 1915 року). Перебуваючи в Казані, восени 1915 року Грушевський в листі до Єфремова турбувався про те, щоб підтримати редактора журналу Симона Петлюру працівниками з Києва: «Воно справді треба б їм помогти, мало сил у них, а журнал цінний…»

Симон Петлюра писав Грушевському і в Казань. «Від Симона Васильовича дістав сьогодня листа, — повідомляв Михайло Сергійович Петра Стебницького 2 квітня 1916 року, — він приїздив на кілька день до Москви… заохочує мене написати до «Украинской жизни» про підготовчу працю на сі часи, яку мусять виконати українці в справі організації видавництв, рукописів тощо і з таким рощотом, щоб при першій же можливості викинути на наш книжний ринок можливо більше всякої літератури…»

Йшлося про різні справи — земельні, хліборобські, кооперативні, робітничі товариства, про народні доми і т.ін. Цікаво, що Грушевський досить скептично поставився до своїх можливостей реалізувати таку ідею:

_______________________

1 Деякі листи за 1912–1914 роки опубліковані Ольгою Музичук. Див.: Листи Симона Петлюри до М. Грушевського // Український історик. 1991–1992. Т. 28–29. С. 438–448.
«Все се печиво не на мої зуби, і може б легше хтось з вас міг написати їм на сі теми». Що таке? Відповідь знаходимо в іншому листі Грушевського з цього приводу, написаному в тому ж квітні Сергію Єфремову: «Дістав лист від Симона Васильовича, що приїздив на кілька день додому, давав мені тему, але трудно мені писати — занадто відійшов я від біжучого життя, і нелегко орієнтуватися в нім, особливо при браку преси». Взагалі Грушевський дуже відповідально ставився до підготовки статей для «Украинской жизни»1: «…Боязко щось сказати невпопад, що можуть потім поставити на рахунок громадянству. А повторяти ті самі «беспорні» і «вічні» істини не можна безконечно перед своєю публікою. А в «Украинской жизни» вона мабуть таки своя…»

Остання стаття, яку Грушевський написав до переїзду в Москву, — «Украинство и российская пресса» — з’явилася у дев’ятому вересневому номері журналу, тобто тоді, коли Михайло Сергійович уже жив на Арбаті. Зупинімося на ній докладніше, аби зрозуміти, що турбувало в цей час, а точніше, повсякчас Грушевського. Стаття починалася так: «Когда заходит речь о всяческих недомыслиях в отношениях к украинству не только правящих, но и общественных кругов России, «сочувствующие» обыкновенно стараются втолковать украинцам, что единственный путь к созданию более здравых отношений к украинскому вопросу лежит через сознание русского общества, а всякие недочеты в отношениях этого последнего к украинству объясняется единственно неосведомленностью. «Русское общество не разбирается в украинском вопросе, потому что со-

_________________________

1 В 1912—1916 роках Грушевський опублікував у журналі понад десять статей та інших матеріалів, зокрема: «Украина и украинство» (1912. № 1); «О новом знамени националистов» (1912. № 2); «На новом пути (По поводу думских выступлений по украинскому вопросу) (1913. № 7–8); «Новые лозунги» (1914. № 1); «На распутьи» (1915. № 10); «Новый год» (1916. № 1); «Как понимать?» (1916. № 4–5) та ін. Грушевський надрукував також некролог «Светлой памяти Ивана Франко» (1916. № 6). Короткі інформації самого Грушевського та про нього час від часу вміщувалися в рубриці журналу «На Украине и вне ее».
вершенно не знакомо с украинским движением, с украинством. Его необходимо усиленно информировать, осведомлять».

Таковы приблизительно те дружеские советы, которые не перестают раздаваться по украинскому адресу за последние годы, — даже не годы, а десятилетия. И никак нельзя сказать, чтобы украинское общество оставалось глухо к этим советам. Наоборот, почти всякий раз, забывая печальный опыт прошлого и рассчитывая, что новое усилие в этом направлении может оказаться более плодотворным, — так сказать, «задняя забывая, в предняя же простираяся», оно с удвоенной энергией принималось за новые попытки «осведомить» русское общество о прошлом и настоящем происхождении и задачах, причинах и сущности украинского движения, украинских течениях, украинской литературе, искусстве, культуре и проч. и проч. и проч.

За последние десять лет, считая от «Украинского Вестника» 1906 г., на эту неблагодарную работу была затрачена бездна времени, труда и средств. Выходили украинские журналы на русском языке, в целях информации затевались многотомные энциклопедии украиноведения, информационные издания, большие и малые книги и брошюры, помещались статьи по украиноведению в российских журналах, газетах, специальных сборниках… Много было всего этого, но результат получался вовсе несоизмеримый с затрачиваемой энергией, и поэтому я считаю себя в праве назвать эту работу неблагодарной. «Русское общество» оставалось и остается глубоко равнодушным, если не враждебно настроенным к национальному вопросу вообще и к украинскому в частности, и становится очевидным, что центр тяжести лежит тут, во всяком случае, не в недостатке информационных источников, информационного материала, и не в недостаточной энергии самих украинцев в этом отношении, а в чем-то другом!..»

З цього приводу варто навести кілька фраз із практично невідомого листа Грушевського Горькому, відправленого з Казані 5 лютого 1916 року. Російський письменник запропонував українському вченому написати статтю до «Сборника украинской литературы», а Грушевський, відразу погодившись, писав:

«Многоуважаемый Алексей Максимович!

Весьма сочувствую Вашему предприятию и желаю ему наилучшего успеха. Может быть, Вашему изданию удастся пробить брешь в «легкомыслии», как Вы его определили, русского общества относительно национального вопроса. Самый глухой тот, кто не хочет слышать. Сужу по опыту украинскому — множество информационных изданий, предпринятых за последнее десятилетие, бессильны были перед броней равнодушия. А между тем разрешение национального вопроса — действительно одно из кардинальных условий действительного возрождения…»

В іншому листі до Горького (17 серпня 1916 року) Грушевський також зазначав: «…Всякие информационные издания, предпринимаемые отдельными украинскими исследователями и целыми кружками, не достигают цели — не проходят в толщу общества».

Стаття в «Украинской жизни» містила важливу думку про те, що в Російській державі не було іншого народу, який так само, як український, близько брав до серця справу розкріпачення державного і суспільного ладу, який би співчував цій справі гарячіше, відгукувався на неї повніше всіма фібрами своєї душі, адже український народ пов’язував з новими формами державного устрою царської Росії, з соціальними реформами надію не тільки на політичну свободу, а й на розкріпачення національне.

Грушевський підкреслював, що спеціальні російськомовні українські видання, призначені для інформації російського суспільства, зовсім не поширюються в його середовищі, стають відомими для небагатьох (дуже небагатьох, на жаль!) людей, які спеціально займаються національним питанням або певною галуззю українства. До того ж, редакції великоруських видань друкують лише те, що можуть собі дозволити, рахуючись з поглядами і настроями суспільних груп, які за ними стоять і підлаштовуючись під смаки публіки: «т.е. в конце-концов с тем же глубоким равнодушием или нерасположением российского — даже просвещенного, либерального и т.д. и т.д. читателя, к национальному вопросу вообще и к украинству в частности… Иглиное ухо российской прессы, т.е. пределы снисхождения обслуживаемой ею российской публики к национальным запросам негосударственных народностей, оказывается слишком часто еще более узким, чем даже может предположить самый искушенный и вовсе не радужно настроенный украинский публицист».

За оцінкою Грушевського, справжня, а не словесна увага російського суспільства до національного питання є неадекватною до його пекучості й гостроти, і це не може не викликати недовір’я чи невдоволення у тих, хто знемагає під тягарем російської «національної політики». Ця політика спрямована на обрусіння недержавних народностей і ведеться не тільки міністерством внутрішніх справ. На думку Грушевського, навіть прогресивні, освічені люди з російського суспільства, які навчають російської мови, скажімо, грузинських дітей, поширюють російську книгу, є справжніми учасниками політики обрусіння, що є, як це не печально, спільною справою російської влади і російського суспільства. Зокрема, байдужість влади до практичного законодавчого вирішення національного питання віддзеркалює відповідний байдужий стан російського суспільства:

«А между тем положение обязывает. Исторические условия, поставившие русское общество во главе наиболее разноплеменного государства мира, наложили на него и совершенно определенные обязанности по отношению к его племенам и национальностям, и от этих обязанностей оно не может никаким образом отказаться, не отказываясь от своей руководящей роли в государстве, от стремлений к власти в нем — этому необходимому условию внутреннего устроения. Если негосударственным народностям нужно неустанно напоминать, что они никоим образом не могут относиться к делу общего устроения как к заботе чужой, их не касающейся, то и русскому обществу необходимо твердо помнить, что национальное устроение является одной из существеннейших частей общего внутреннего устроения, и оно никоим образом не может смотреть на этот вопрос национальных отношений как на посторонний, досадный привесок к тому, что его непосредственным образом захватывает.

Национальное обострение, гипертрофия национальных чувств у обделенных народностей — явление очень печальное, несимпатичное, опасное; но не нужно забывать, что оно является реакцией не только против притеснений власти, но и против равнодушия к национальным страданиям, запросам и упованиям тех, кому они неведомы, т.е. русского общества».

Торкаючись українського питання в Росії, Грушевський писав, що воно залишається невирішеним, і тому, зокрема, неможливо говорити про розумну національну політику в окупованій Галичині. Щоб узяти належний тон у ставленні до українського елемента в Галичині, міцно й щиро ствердитися на грунті поваги до її національних особливостей і прагнень, очевидно, потрібно, передусім, порвати з системою придушення українського життя в самій Росії, щиро й нелицемірно врахувати факт історичного існування Галичини, невмирущого прагнення української народності до вільного і нестисненого розвитку її національного змісту, що склався історично.

Серед невідкладних заходів у цьому напрямку Грушевський називав визнання культурної ролі української мови, допущення її в школи, церкви, суди, управлінські установи. Найперше полягає в задоволенні настійної і невідкладної вимоги українського життя — викладання українською мовою в народній школі.

«Но эти скромные пожелания остались без всякого отзвука до сих пор. Более того, — на украинской жизни продолжают тяготеть репрессии, обрушившиеся на нее с началом войны и лишившие украинское общество даже и тех скромных возможностей, которыми оно располагало раньше, — прессы, культурных и общественных организаций, самого литературного движения, остановленного цензурными репрессиями.

В таких условиях какую ценность могут иметь уверения, что галицкое население, его национальная жизнь, культурные и общественные запросы не потерпят никакого ущерба в сравнении с теми возможностями, какие предоставлял им австрийский режим? Как убедить его в том, что ему будет предоставлено то, в чем отказывают до сих пор украинскому населению России, добровольно связавшему с последней свою участь и отдавшему ей свою кровь и свой труд в течение столетий?» (виділено мною. — В.М.).

Справді, з історичної дистанції надто добре видно, яке могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть. Сотні й тисячі українських талантів відправлялися до Петербурга й Москви і по всій Російській імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру, ставали письменниками, художниками, вченими, урядовцями, богословами, просвітителями… Вони вважали себе «русскими из Малороссии», бо ж в їхні часи національна самосвідомість не пробудилась настільки, щоб відчувати себе українцями із Росії. А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони, простих людей, селян, яких насильно переселили на Волгу та за неї, на Урал та за нього, на Північний Кавказ, Алтай, Амур, у Сибір, Примор’я. Нема у величезній Росії такого місця, де б не жили люди з українськими прізвищами.

Та повернімось до статті Михайла Грушевського, який справедливо писав: «…Как говорить об установлении здравой национальной политики в наново оккупируемой Галиции, пока не ликвидировано наследие предшествовавшей оккупации1, — всего того, что и русским обществом, и официальными кругами было единодушно осуждено, как одна сплошная ошибка, как одна из печальнейших страниц этой войны?

Ведь и посейчас еще тысячи высланных, арестованных, вывезенных при эвакуации галичан, томятся в отдаленных местах, в глухих углах Сибири, бедствуют, болеют и умирают, не успев добиться возвращения, — старики, женщины, дети, крестьяне, рабочие, священники, литераторы, ученые, цвет галицкой интеллигенции, не зная за собой никакой вины, кроме преданности своей народности, религии, гражданскому долгу!

Не следовало ли бы прежде всего вспомнить о них и предоставить свободу им, поднимая вопрос о более благоразумной национальной политике, о более желательных формах управления и отношения к местному населению при новой оккупации?»

Так закінчив Грушевський статтю в «Украинской жизни». Отже, в Москву він привіз свої давні турботи про вирішення українського питання і нові тривоги, пов’язані з долею Галичини, окупованої російськими військами під час Першої світової війни.

__________________________________



1 Під час Першої світової війни територія Галичини стала ареною воєнних дій між австро-угорськими, німецькими та російськими військами.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал