Амурова декада



Сторінка5/6
Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6

***
І сьогодні день безногий

Безпорадний інвалід...

Він до мене,

Я — до нього,

Вишаровуємо слід.

Він дощу приніс, —

Я — сльози.

Разом будем вечоріть.

І поліземо у лози

Заховатись від зорі

Зорі!

Зорі!


Гей далекі,

Що вам люди,

Що вам дні,

Що вам злива, або спека, —

115

То і ви ж, скажу, —

Нудні

Вдень ще так забудусь трохи,



А як висієтесь ви,

Золотим своїм горохом —

Ладен вовком тоді вить.

Як до вас туди далеко,

Так до любої мені...

Що вам злива,

Що вам спека,

Що вам серце людське й дні!..



***
Noli me tangere *—

давні слова —

Ти їх проказуєш німо.

Я ж їх не чую —

і знов цілувать —

Руки,


дай руки

сплетімо.

Пив би, і пив би,

і пив би


і пив

Рани-уста ледь вологі...

Бачить їх буде, торкнувшись,

сліпий ...

Тож обдаруй — но сліпого.

Глянути в очі — і в них потонуть,

____________________________

*...Не чіпай мене, (лат.)

116

Хвилями крові бриніти,

Музику чути сердець чарівну —

Сяйво! —


Всміхнулась

мені Ти.


Пив би і пив би, і пив би, і пив

Рани-уста ледь вологі!.

Бачить їх буде, торкнувшись, сліпий,

То ж обдаруй — но сліпого.



***
Упевнено, плавно летить бомбовіз

І гордо рокоче в повітрі

Захоче — й не буде оцих ось беріз, —

Зітре їх, як мак у макітрі

І люди — не люди,

Комахи йому,

А хай-но покажеться ворог —

Криваво заграє землі каламуть,

До неба підійметься порох

Не хочем!..

Не хочу,

не хочу війни!..

... А вмерти?

я вмер би і зараз...

А ну ж, бомбовозе,

гостинців сипни

Чого ж так літати там даром.

Влучай на берези —

Між ними і я.

117

Прощай, мого сонця

заграво!..

Без діла нізащно не можна ніяк?..

Робить же він вилетів вправи!

(ну, вправу й зроби —

не важко тобі...)

Тоді,

Де умру я, —



Там виросте

Мак,


А може які

Мухомори...

Страшніше нічого на світі нема,

Як сам я собі

уже

ворог.



***
Довгочубий,

Ікс-герой!

Зуби!

З-

у-



б-

и!

Пекло!



Ой!

Млосно.


Жарко.

Дим і чад.

118

Знов цигарка



І

мовчать.


Ніч,

як жаба,


Кум

і

кум.



Зорепади

У ставку.

Дрібний вогник

Біля губ,

Ниє,

стогне,


Болить зуб.

Вирви, вирви.

Ось він...он.

Чорна прірва.

Дикий сон.

……………......



***
Чого ти знов у сні з'явилась,

Щоб отруїти зранку мого дня,

Щоб серце знов узять моє на вила

Ненагодоване, голодне цуценя.

Так —

цуценя. Скавчать йому



і вити

На той холодний місяц, чи куди?

119

Туди у даль,



У темну ніч,

на вітер,

В обірвані,

спустошені сади...

Ще рвати листонош,

Що радість людям носять,

Що ти десь розучилася писать,

Що вже мені

Тридцята оце осінь...

Невиспано хитаються

Осінні

сон і сад.



ЛЬОН
Як іржа залізо точить,

Лиховісний, чорний сон

Вижинає серед ночі

Недозрілий синій льон.

Вижинає при корінні,

На камінний віз кладе

І китайським тамбурином

Зустрічає голий день.

Тільки б от подати руки,

Нерозлучні ми були б.

... Синій сон і льон —

порука


І очей незмірна глиб…

Дужче, дужче,

переможно

120


Бий по грудях,

барабань!

Збожеволіти так можна,

На нитки подерти ткань.

Сіяв, пряв і ткав тобі я —

Ти не бачила мене?..

... Тільки льон заголубіє,

Чорний сон за серп

і жне.

***
Ще вранці був такий веселий,

Бадьорий був сьогодні я…

Так листоноша ж

манія


Ізнов листа — «немає» — меле.

Ізнов піску набрати в рота?

Проміння

в груди,


як мечі.

Задушить спрага

уночі

Ізнов жаги це побороти.



Нема снаги чекати далі

І тільки образ уявлять...

Так важко

дихає земля,

Коли вбивають дію далі

Я очі видививсь — не бачу.

Я вуха вислухав —

не чуть.


121

Я захлинаюсь у плачу —

Життя, життя моє собаче!..

Взяло на цеп мене й тримає.

Коли ж агонія уже?

Немов порізано ножем

І час

І простір



і немає

Шматка ні жодного,

щоб цілий,

Щоб не пощерблений десь був…

Мов на розпутті ту вербу,

Мене знов сумніви обсіли,

І кожен пазурі наставив

Твій образ видерти,

однять.

І так щоночі



Так щодня

Сидять настирливо,

лукаво.

ПІСНІ БЕЗДОННІ
I.
Каравани ідуть,

Каравани.

У пустелі,

в пісках


верблюди.

І хитаються тіні, як п’яні,

Досягають до мене сюди.

122


Гей, незнана моя Аравіє,

Я сходив тебе всю у думках,

І твій вітер в лице мені віє,

І сліду не лишає в пісках

Каравани ідуть —

і я разом

Потопаю із ними в піску,

Виглядаю далеку оазу,

Де б нам спрагу цю дику

розкуть.


Гей палючі піски Аравії,

Українські холодні сніги...

Не змести мені вас, не розвіять,

І не зійдуться вам береги.

Каравани ідуть...

Каравани.

Гей, чи знайдуть оазу коли?

Сірі будні хитаються п'яно,

Як запряжені в ярма воли.

Запеклися уста вже жагою

На розпутті

Обірваних дум.

Не заллю моїх мук,

не загою


І оази повік не дійду.

Каравани ідуть, каравани,

У пустелі, в пісках верблюди.

І хитаються тіні, як п'яні,

Досягають до мене сюди.

123


II.
Глухомань і безлунь.

І нікого.

Тільки тиша стоїть кам'яна.

Далі йти відмовляються ноги,

І немає пісням моїм дна.

Десь же є та зелена оаза,

Десь у місті буяє життя...

Доведе мене пісня до сказу,

Що життя я провів без пуття.

А ще ж ось потягнув із собою

І тебе, моя люба, сюди.

У пісках,

у снігу ми обоє,

А десь там зацвітають сади.

Не шкодуй мене, люба.

Нетреба.


Я навіки в селі вже загруз,

А тобі ще проясниться небо

І гостинно відчиниться ВУЗ.

Потонуть би в піску, чи в снігу де...

Гей, безлунь ти моя, глухомань,

І бездонні пісні у нікуди,

А устам і росинки нема...

III.
Каравани ідуть,

Каравани.

На чолі мусянжовий араб.

Ой же як він на тебе поглянув,

Що зомліла і жінка стара б.

124

А красунь же який пломенистий!..

Білим шовком повите чоло,

Його зуби — перлове намисто,

Що ні в яких цариць не було.

На верблюдах в міхах старі вина,

Подарунки казкові тобі...

Ні, хіба ж я скажу, що ти винна,

Що слова йому тчеш голубі?

Він почув — і до нас завертає...

Глянь, пісок як тече золотий.

...................................................

Ой, нащо ж бо так рано світає,

І так рано збудив мене ти?


IV.
До розбитого корита

Тіні


Позбиралися сільских учительок

Замерзає юних мрій тремтіння…

Сиплеться і сиплеться пісок

Ось і ти між ними,

Моя юна,

Похилила личенько бліде…

Обірвав хтось разом усі струни,

І мовчить,

Мовчить, не грає день.

Ось і я в селі цим пригво ждений

І мій смуток, що не має дна…

Заробляю на шматок нужденний.

Ой, сьогодні, тіні, новина:

Можна сала й м'яса роздобути —

На світанку був такий концерт!

125


Хтось свиню колов мабуть-то

То ж на розшуки, тіні, тепер!

І красиво, й весело, й святково.

А в сільбуді ще й яке кіно.

Будуть гнуть іще щось, як підкови,

І, як м'яч, скакатиме воно.

Каравани ідуть,

Каравани —

Над розбитим коритом заснуть…

Що ж, як м'яса бува не дістану,

Отоді вже й до сну — не до сну.

V.
Оце так веселю своє горе,

Осідлавши його, мов коня.

І сьогодні ж таке, як учора,

Позавчора і завтра, й щодня.

Тільки думи мої —

Каравани —

У пустелі, в пісках — верблюди.

І хитаються тіні, як п'яні,

Досягають до мене сюди.

І тоді я далеко, далеко.

Чую, місто буяє, гримить,

Чую рух найдрібніших молекул —

І солодкий мій біль у ту мить.

Найдрібніші маленькі частинки

У просторі шукають орбіт,

І лунає їх схрещення дзвінко…

А яку ж я накреслив тобі?

Глухомань і безлунь.

І нікого.

126

Тільки тиша стоїть кам'яна.

Далі йти відмовляються ноги,

І немає пісням моїм дна.

Не шкодуй мене люба-

Нетреба.

Я навікі в селі вже загруз,

А тобі ще проясниться небо,

І гостинно відчиниться ВУЗ.



ПАВЗА
Вдарило серце на сполох!

… Нема.


Порожньо, німо навколо.

… Пітьма.

То листоноша, чи привид

Розтав?


Хто ж там одержав, щасливий,

… Листа


Дай прочитати хоч слово

Одне.


Хто ж тебе зловить,

Хто дожене?

Вдарило серце на сполох!

... Пітьма.

Порожньо, німо навколо —

... Нема.

127


ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ

***
Ні, не кажи мені з журбою,

Що паростки мороз приб'є.

Дивись, бездухий, над тобою

Пітьма сліпа вже розтає.

Ні, не кажи мені з журбою,

Що паростки мороз приб'є.

Дарма, що роси на світанку

Такі холодні, мов той лід,

Не буть морозу безустанку,

Дивися, схід уже поблід.

А сонце встане і пригріє

І розцвітуться паростки —

Привіт тобі, юнацька мріє

І потиск братньої руки!

А сонце встане і пригріє

І розцвітуться паростки.

128

***
Не приходь мадонить,

Я не Рафаель;

Серце вже не дзвонить

До понурих скель.

Вітер не лоскоче

Мрійного чола

І піднять не хоче

Теплого крила.

Серце сни мусонить

На піску пустель…

Не приходь мадонить —

Я не Рафаель.



***
Я пив сьогодні труйні вина

І колихав соняшники…

Гей, буде нічка горобина, —

Казали сонячні струмки.

І спалахне від блискавиці,

Одвічний сон покине ніч,

І залунають громи-криці,

Розхриста груди чорна ніч

Тоді прийду ногами втоми

Ізнов під ті соняшники,

Щоб відчувати серцем громи

І блиск всесильної руки…

129
***
«... і довелося знов мені

На старість з віршами ховатись».

Т. Шевченко.

Не минула й мене доля

З віршами ховатись,

Довелось за них доволі

У тюрмі валятись…

А де їх справді не було?

Були вони, мої любі,

І у сіні, в бур'яні,

Приймала груша у дупло

І гостювали аж на дубі…

Не раз траплялося мені

Над ними плакать, як тепер.

Оце я зовсім хворий плачу,

Що світу божого не бачу,

Неначе хто з сім'ї умер.


***
Доволі слів, зітхань

І дорікань — догани.

Нащо ятрить

Глибокі в серці рани?

Найбільша помста — не помстить.

130



КАЗКА
Розгойдались хвилі плачучі колиски,

Заскрипіли верби, звісилось гілля;

Розірвали небо блискавиці, блиски,

Розгулявсь на небі громовий Ілля.

Застогнав від болю, дикого хитання

Вічно таємничий загадковий ліс

Лісовик гукає відьму до кохання,

Водяник аж чхає, промиває ніс

Виплили русалки, заплітають коси,

Засівають густо камінь-самоцвіт;

На траву упали золотаві роси,

На жита злітає сонячний привіт.

А Ілля щодуху поганяє коні,

Силу всю нечисту в пекло заганя...

Лісовик вже держить відьму на припоні,

Цілувати відьму буде вже щодня.




***
Пишу іще, а швидко, знаю,

В руці не вдержу вже пера,

І більш уже не заспіваю

Я для загального добра.

А що ж зробив я? Все на слові,

Що я балакать деяк міг,

Я побратимом був орлові,

Ярма ж і власного не зтіг.

131


БРАТОВІ МИХАЙЛУ
Щодня коню чесали гриву,

Казали: «Скоро вже везти»,

І усміхались лиця криво,

Як струн торкався ніжно ти.

А ти сидів такий змарнілий,

І все одно було коли.

І струни ніжно так бриніли —

Вінок акордо-сліз плели.

То син, здавалося, конає

І хмільно в'ється до людей,

А мати стала і не знає

І тільки тисне до грудей.

Щодня коню чесали гриву,

І все не вірилось… Повіз.

І кинув ніжно в пустку сиву

Вінок «нема» акордо-сліз.




ЗА БРАМОЮ
Брязнули ключі, і зачинилась брама.

Перегукнулись вартові-сичі.

Далеко відгукнулись німими голосами

ключі,


І зачинилась брама.

Мовчи. Мовчи. Не руш спокою.

Як тихо! Тишу чуєш ти?

Ідуть. Ключі Покинь цигарку,

не світи.

За мною й за тобою…

132

РОЗСТАННЯ
Снігом сніжно засніжило,

Снігом сніжно обложило…

Чорні стріхи чорних хат

Обіймає вітер-сват.

Надобраніч, чорна хато,

Надобраніч, діти мрій,

Відлітає вітер-тато

Пити сонце у вирій.

Наостаннє, кумо-зимо,

Тобі коси я чешу…

Ну, прощай, востаннє! Німо —

Тут востаннє порошу.

Снігом сніжно засніжило,

Снігом сніжно обложило.

Стріхи чорні — чорних хат

Обіймає вітер-сват.




КРАПЛЯ
Крапля у мене на шибці зосталась,

Наче сльозина на бліднім лиці;

З неба, із хмари вона одірвалась,

Її хтось не вдержав в незримій руці.


Крапля покинута, крапля забута,

О, геть же ти з шибки моєї мерщій!

Ти мені згадуєш рабськії пута,

Будиш ти безліч розбитих надій.

133


***
Прорізав тишу дзвін церковний.

Пливе кудись срібляний згук,

Німого жалю й смутку повний,

Народних тяжких давніх мук.

І наче сльози, тії згуки

У небі волі просять їм.

У дзвони сховані їх муки,

І не зостався дзвін німим.

Він розбудив і небо синє,

Збудив богиню там якусь

І до землі, до людства лине,

Назад, осяяний чомусь…

………………………………………..

Прорізав тишу дзвін ґвалтовний

І інші згуки попливли,

За ними шлях народу повний…

В серцях ті звуки ожили.

І ніч де ділась темна, темна,

І рапом з неба світ упав…

У нім краса була надземна,

її народ в серцях вітав…

І на коліна впали люди…

Благослови на смертний бій!

Благословляю… Воля буде…

Воскреснеш ти, народе мій!

134



ПОВІЯ
Фальшовані уста,

Слова — сичі.

Коса густа,

Що скинеться вночі,

І очі кам'яні

— Товаришу!

Постій!

Дозвольте прикурить!



Това-а…

Холодне світло ліхтарів

І по коліна сніг.

Цигарка не горить…

До мокрих ніг

Вигнанець пес прибіг

І лащиться.

І до грудей вона

Притисла пса.

Погрійся, на…

З дрижачих рук

Коса


І жовтий капелюх

Упали


В сніг

На брук.


135


М.І. ФЕСЕНКОВІ
На поле осінь виїжджає…

Ступають тихо по стерні

Булані коні Наші дні

В дорогу тужну виряджає.

А понад рідними ланами

Летять у вирій журавлі...

Припала осінь до землі

І дзвонить листям поза нами.

А ми шукать нової грані

В таємну далечінь ідем,

Щоб засіяти сяйним днем,

Або сконати спозарані.




***
Тісніше, щільніше один до другого,

Огнем хай єдиним палають серця,

Розбуркаєм вкупі ми брата сліпого,

У справу єдину розбудим серця.

Хай ворог лютує, сміється над нами,

Хай морить нас голод і болість тяжка —

Та вірними краю ми будем синами,

Не стомиться в праці крицева рука!


Без жаху поляжмо за правду святую,

Вартуймо ворожі ми заходи всі,

Прийде бо сконання на долю цю злую,

І їм милосердя не буде в грисi!

136


ВІНОК
Тобі із рожевих троянд я сплітаю

Вінок, що не в'яне, що вічно живий, —

Троянди ті в серці я в себе зріваю —

Бери ж, не вагайся, вінок чарівний.

Він осьде, в рядках моїх. Бачиш його?

Як промінь кохання ось сяє над ним!

Чи бачиш троянди ти серця мого

У сяєві тім чарівнім?

Хай я умру чи загину в неволі,

Вінок не зів'яне в моїй боротьбі,

Коли ж ти забудеш мене мимоволі,

Про мене на згадку він буде тобі.




***
Плачуть згуки у роялі,

Плач вмирає у тиші

Будить в серці мої жалі,

Будить спомини душі.

Стих рояль. А журні згуки

Понеслись у чорні далі,

І збудивши в серці муки,

Роз'ятривши давні жалі,

Рій за роєм понеслися

В далечінь таємну мрії

І сплелися, обнялися

Тихі й ясні, мов живії…

137


Я.А. ОЛІЙНИКУ

(дядьку від небожа)
Ти співати почав

В тяжкий час,

Коли нас

Ворог лютий сконав…

Ти співати почав

В тяжкий час.

Так співай же і вір,

Що ще прийде весна,

І недоля сумна

Ще сконає, як звір...

Так співай же і вір,

Що ще прийде весна…

Ти про волю співай,

І хай пісня твоя

У серцях забуя.

Ще надіями грай!

Ти про волю співай —

Підтягну тобі й я.




***
Ридав рояль, тужила скрипка.

Плелись вінки юнацьких мрій.

В саду обідраная липка

Розметеорених надій.

Здіймали крильця, вилітали,

Летіли бучно в сурмо-хор.

І з сміхом липку обдирали;

Котивсь далекий метеор.

138


***
Знов радозаісний б'ється сміх,

І низка вирваних утіх

В крові купається…

А небо бачить і мовчить,

Й землі не хоче запалить,

А все всміхається.

І кров забитих висиха,

Усмокче знов її суха

Земля з жадобою.

І так забута нами знов

Батьками лита за нас кров.

Давно з оздобою

Бона оспівана в піснях…

Та от та кров, та от той жах —

Знов юда-брат іде шукать,

Свого учителя продать.




В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ СЕСТРІ ЛIПI
Стережіться! Вже сідаю!

Відчиніть ворота вмент.

Гей там!.. Діду!

Їду!..


Рими — коні

на припоні

Бач, забились,

залудились

вже давно.

Рознесуть тепер ущент —

Н-но!

139



Гей, щодуху!

Грому, руху!

Поспішайте,

долітайте

Легше пуху;

Понад дахом

чорним птахом

бийте рими

Чарівними

голосами


На розлоги —

перелоги,

На розгони,

наче дзвони.

Над лісами, над полями

розвертайте

Довгі крила,

буде діла,

завертайте —

Гей до лісу

за завісу

із ряднини,

Найменини

гей на хрипи,

гей до Ліпи,

Буровієм,

буроломом,

Змієм,


громом.

Шануватись,

милуватись,

140

Ліки, ріки

З безголов'я

На здоров'я,

На всі віки

Ліпі

Тпру!


ГОДІ!
Годі нісенітниць

І збитниць —

Дівчат.

Град


Постигле жито

Б'є…


Гине Троя…

Зброя


Є?

Годі сидіти коло матері,

Коли у кратері

Вулкана


Вогні!

Ні!


Геть, кохана!

Не заважай мені.

Гей, друже, брат!

Град


Постигле жито

Б'є...


Гине Троя...

Зброя


Є?

141


ГОРЕ ПОЕТА
Зшиток товстющий, прездоровий

Я написав чудових віршів,

Я був поет не леєстровий,

Але писав куди не гірше.

Я був... Я був... та що казати,

Куди Олесь, Тичина... всі!

Я богом мав Парнасу стати,

І вам спадати у росі

Писав я дні, писав я ночі...

О, вірші, вірші, безталанні!

Нащо, нащо ж я маю очі?

Що наробили ви... погані?

Прокляті миші вірші з'їли...

Чудові вірші всі... дотла...

О, як, о як ви, кляті, сміли,

Що мушу вам зробить зо зла?..

Дивлюсь на вірші і ридаю,

І зсох, змарнів, увесь тремчу,

І всіх поетів проклинаю,

І музу зву свою в плачу.

О, музо, музо! Ще вернися,

Прийди мені допомогти!

Як Немезіда заявися

Мишей проклятих ізвести.



***
Гомін, громи, блискавиці,

Іскри, полум'я, пожар!

Місяченько блідолиций

Визирає з-поза хмар.

142

Скрізь у небі вибухає.

Хто це в хмари б'є з гармат?

Хтось сміється, хтось зітхає,

І замислився Сократ.

Довго думає. А що то?

Що за громи на землі?

У душі його гризота,

Рясно зморщок на чолі.

На світанку, буйно, скоро

Сіють зоряні дощі

Клени хтось труснув суворо,

І посипались хрущі.

Гомін, громи, блискавиці,

Іскри, полум'я, пожар!

Місяченько ж блідолиций

Визирає з-поза хмар.

В.Т.
Без свічок у церкві

Ми стояли рядом,

Не молились Богу

Серце і уста.

Нас кадили збоку

Свічки своїм чадом,

Чули, як читав піп:

«Повели Христа».

Я дививсь на тебе

І в очах щось рідне

Близьке своїй долі

Сховане знайшов,

Я журивсь, що скоро

143

Ця краса поблідне,

Що спочине серце,

Захолоне кров.

Догорить, як свічка,

Молодість і сила,

Прийде смерть обрізать

Кучері й косу

Підем чи не разом,

Серце, у могилу —

Дай же надивитись

На твою красу.

***
Мовчи! Облиш пісні кохання

И своєї пельки напихання,

Дивися серцем, що то там?

Під плач і сльози, і зітхання,

Чи чуєш смерті реготання

В танку голоднім над життям?

В танку під музику там дзвони,

З'єднали в купу сміх і стони

І наче злії брат з сестрою

Холера й тиф, де люди є,

Хто більш подужає, той б'є,

А потім плаче над труною…

Зніми туман з своїх очей,

Он в матерів тече з грудей

Дитині кров... О, вір очам!

Кривавий сміх і плач, і стони,

Це голод дзвонить гучно в дзвони.

Он, чуєш? Хліба просять там!

144



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал