Амурова декада



Сторінка4/6
Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6

***
Вона зараз іде в семирічку,

А в суботу на вечір в кіно.

І нащо я щоранку мав звичку

Виглядати її у вікно.


Це секрети блакитної кузні,

Коли хочте, то в ній я коваль.

Пройшов дощ Стала грязь. Вона грузне

Березневий затоптує жаль.


Вона скаже мені одно слово

І розсиплеться безліч огнів,

Заплететься зелена розмова

І підтягнуть щоразу півні.


Як ночами загублена пісня

Невідомо кому пролуна —

Стане в грудях так важко, так тісно,

Як навік розлучитися нам.


Вона зараз іде в семирічку,

Чи учить, чи учиться — секрет.

86

І нащо я щоранку мав звичку



Виглядать у вікно, як поет.

***
Тобі й про тебе моє слово,

Що довго виносив в собі,

Як мати-покритка в журбі

Дитині пісню колискову.

Тобі за тебе і за мене,

Хоч ти й не я, а я не ти,

Хоч нам на двох вінок плести

І буть артистами на сцені.

У тебе пудра не до речі

Стоїть чогось там на столі,

А в мене жар вже спопелів,

І холод торсає за плечі...

Щодня повз нас проходять ранки,

Проходять ранки по росі,

А вечір, злодій мов, засів

І допиває наші шклянки.

Ми осеніємо так рана

Тут ти вже я і я вже ти...

Та ну до дідька сум, хрести,

Давай но весело ми глянем.

87

***
Вам (ви не дивуйтесь) розцвітають вишні.

Кажете ласкаво, що зима у нас.

Хочу так тихенько, просто так, не пишно,

Хочу розказати вам же і про вас.

Ні, про вас ні слова Тільки про кімнату.

Осьде троє вікон і парадний хід.

Ви лишили штору високо підняту —

От я й зазираю, хоч цього й не слід.

Осьде етажерка Пушкін. Блок. Єсенін.

На столі поважні Віппер і Рожков.

Це не я, це вечір молодий, зелений

Зазирає в вікна. Це не я прийшов.

Ви така простенька...Вибачте, забувся.

Осьде розклад лекцій: завтра в Ш.П.Т.

Ось портрет над ліжком близький вам зігнувся,

Дайте, хай він коси ваші розплете.

Ви така От знову. То не я, то вечір

Ніжно вам шепоче й стука у вікно.

Я прийшов попестить тільки ваші речі,

Це в'явив кімнату вашу перед сном.

88


***
Здорова будь, ромашко,

Ростеш,


Цвітеш —

І я.


Так. Я собі ромашка,

А ти собі

Будяк.

Зітхнула панна важко,



Згадала перелаз,

Зозулине намисто

І несказаний сказ.

Мовчить собі ромашка,

Засмучена така.

Не хоче бджілка сісти —

Боїться будяка.

Здорова будь, ромашко,

Чому поблідла так?

Зітхнула панна важка

Замовк, мовчить будяк.

89

ІЗ ЦИКЛУ «ОТАВА»



***
Ніхто не проводив мене в новобранці,

Очей нічиїх не заслала сльоза,

Лиш плакали вікна задрипаних станцій,

Коли за окропом нашвидку злізав.

Ковтав паротяг ненажерно простори,

А колії бігли і бігли назад...

Далеко, далеко мої осокори,

Далеко юрить, догорає мій сад.

І хай догорає, не треба нічого!..

Опалою листя ніхто не змете...

Лишіть на хвилину самого, самого —

Дитинство згадати моє золоте.

Там дома мій батько старий вже в дорогу,

В останню дорогу збирається йти,

Там мати вже ледве ворочає ноги,

Чекання обом їм так важко нести...

На муштру виходять, ідуть новобранці —

Батьки, не чекайте у ріднім краю!

Кричав мені ворон сьогодні уранці,

Що голову тут покладу я свою.

90

***
І знову муштра. Знов рушниця.



Вже важко дихати мені

Нічого...Тільки б притулиться,

Розп'ясти руки на стіні.

Як тяжкий молот, б'є у груди

Команда раз-два-три-бігом!

Тікати, бігти б у нікуди,

У степ, у нетрі дикуном!

Нічого». Тільки б притулиться,

Позбувсь я інших вже бажань.

Тремтить в руках моїх рушниця,

Блищить багнета різь і грань...

Я скоро «Я» своє забуду,

Я тільки номер 302.

Болять до сліз у мене груди,

Багнетів повна голова.

***
... У вас там досі вже морози

І пала зараз білий сніг,

Немов збігають білі кози

З гори на гарний переліг.


Ви наладнали вже там сани,

Дзвінок дзеленька на дузі, —

А я тут боркаюсь в тумані

І марширую по грязі.

91


З ЛАЗАРЕТУ
Не з поля бою до шпиталю

Мене учора привели

І положили, не сказали,

Чи буду дужим знов коли.

Товариші в моїй палаті

Лежать, як мертві, всі бліді;

Здається: всі такі окаті

І білі всі, мов лебеді.

Чому ж згорнули вони крила

І не летять шукать озер?..

Чи мати плавати не вчила,

Чи всі безкрилі тут тепер?

Ах, любі лебеді незнані,

Хто вас приборкав уночі?..

Хто це регочеться, як п'яний,

Хто плаче, долю кленучи?..

У мене крила перебиті,

Мені не в силу боротьба,

А там моя десь ходить в житі

Ще не приборкана журба.



УЧНЯМ
Ще тільки місяць я в шинелі,

Ще тільки місяць я без вас,

А вже в душі, як у пустелі,

Вітрами риє смертний час

Він розпорошує надії

На зустріч з вами в кращі дні,

І серце мовчки холодіє

Моє в далекій чужині.

92

Сьогодні муштра і рушниця

І завтра, й далі без кінця,

І ніч мене знов чорна птиця

Бере за крила, як мерця.

Лечу до вас тоді я в школу,

І знов вертаються мені.

Життя і радість, а додолу

Спадають камнем чорні дні.

І ваші очі знов для мене

Сіяють зорями вночі,

І знов ведуть в життя зелене

Шукать незнайдені ключі.


САНІТАРОВІ
Змолоду батька у тебе не стало,

Клапоть маленький лишився землі,

Лиха судилось зазнати не мало,

От уже й зморшки лягли на чолі

Далі два роки тут в армії бути,

Маєш вернутися — дома ж нужда.

Треба щось їсти і ноги обути,

Посієш, а вродить тобі лобода.

А тут же і сили твої підірвали,

Там муштра, тут хворі — і сумно стає...

І думаєш часто: «За що ж ми страждали».

Отут наше лихо твоє і моє.

Та що ж — не журися. Така наша доля,

І лихом об землю зі сміхом удар...

Колись ти згадаєш про мене на волі,

Що був я тут хворий, а ти санітар.

93


***
Хочу метелиці! Хочу хуртовин!

Хочу схопитись шаленим конем!

Десь я пірнав би в снігу, як той човен,

Десь би світився облудним вогнем.

Може, догнав би тебе я в снігу де,

Може, вогнем би тебе заманив,

Так би припав я до тебе на груди,

Як осінь припала до вижатих нив.

Бачу ще й зараз я зламані брови,

Бачу заплакані очі твої...

Хочу метелиці! Хочу хуртовин!

Згадками хочу себе напоїть.



ВАРТОВИЙ
Змарнілий ясень тиче суччя,

Коли повз нього я іду,

І злісно загородь колюча

За руку шарпає худу.

Стирає вечір позолоту,

Де промінь бігав, як живий,

Шукають очі — де ворота?

Ах, там одвічний вартовий!

І знов не пустить, як і вчора,

А завтра, певно, буду я,

Як зараз він отам суворий,

На варті каменем стоять.

І буде голову дрімота

На груди здавлені хилить,

І в ці зачинені ворога

Упруться думи, як воли.

94


ФРАГМЕНТИ
Другові моєму

Павлу Коломійцю

І.
Отак по коліна зайду у Дністро

І бризкати буду на тебе,

У кров обмочу я іржаве перо

І буду співати, як лебідь.

Ой, леле мій смутку! Як хвиля крила

Черкнеться, але н? замочить —

Нехай пролітає, минає стріла,

Я жити, я бризкатись хочу.

Ще тільки — но сонце моє ізійшло —

Купатися будемо разом!

Ще тільки зростає зелене стебло

І дивиться в світ з перелазу.

Ти хочешь тікати — тікай! Дожену!

І бризну веселкою в очі.

Ти ждеш, прихилився, смієшся? — ну-ну...

Ти крила приборкати хочеш?

Стою по коліна й плещуся в Дністрі...

Ех, бризнути б так на Бендери!

Чіпляє, налипло вже щось на пері,

І сохнуть слова на папері.



II.

Далеко, далеко розклав хтось огонь.

Хто ж кине вогню у замети?

Рушницю, сказали мені, запатронь,

Вартуй, ось отут кулемети.

95


Стою я на варті і вже не плещусь,

Дністро ж цей і так каламута.

Насупилось небо» Ох, бути дощу...

І крила прийдеться згорнути.

Ти — що ж це, жартуєш? — я вийшов з води.

Набрав ти піску повні жмені —

Осліпнути страшно — я буду блудить...

Ой, руки у тебе зелені!

Ти кличеш плескатися знов у Дністро?

Ти кличеш розправити крила.

Я вискубу зараз найкраще перо

З його помарнілого тіла.

Ось вискуб і сів написати листа

З думок — необїжджених прерій.

А сонячний ранок помалу згаса,

І сохнуть слова на папері.



III.
Скінчив вартувати — на муштру іду,

Я ввесь, як нога, по команді,

А друг мій блукає в осіннім саду

І марить снігами Гренландії.

І тут незабаром вже сніг упаде,

І випне земля білі груди...

Ах, серце у мене таке молоде,

А скоро вже битись не буде

Прийшов відпочинок — я скинув шинель.

Спотів, мов побув у калюжі

Лечу тепер білих шукати пустель,

Зустріти тебе там, мій друже

Вже там не піском ти, а снігом сипнеш

Як вітер, мій друже, на мене.

96

І знову здивуєш, покличеш мене

І руки простягаєш зелені.

А потім побачиш когось на лугу —

Той руки одчинить, як двері.

Десь крикнуло раптом самітнє пу-гу!

Знов сохнуть слова на папері.

IV.
Чому задивився ти так на багнет,

Очима обводиш рушницю?

Ти хочеш сказати, що я не поет? —

Я знаю тюю таємницю.

Ти хочеш сказати, що я дівчачур,

І ти вже сказав це тендітно,

І брови у тебе хитнулись, як шнур

Птахів, що летіли привітно.

Я чув ще недавно тужливе кур-ли.

Хотів я сказать їм що-небудь,

Та очі лиш смутком мої зацвіли,

І з ними поплив я, як лебідь.

А далі я вискуб криваве перо

І кинув на землю із неба.

Внизу каламутний котився Дністро,

І щось гомонів він про себе.

Вхопив ти, мій друже, скажи — так чи ні?

Чи вітер заніс у Бендери?

Більш ніколи слова черкнути мені,

І сохнуть слова на папері.

Отак по коліна зайду у Дністро

І бризкати буду на тебе,

У кров обмочу я іржаве перо

І буду співати, як лебідь.

97


ПЕРЕД НОВИМ РОКОМ
Я сам що хоч, а не знайду ключа,

Куди не глянь — і тут, і там замки.

Ах бідненьке сполохане зайча,

Як відчинить тобі? Мороз такий!

Зайчатко — стук, і лапкою скребе

Ага! Ти вістку, чую, принесло.

Ах, ти ж таке на хвостику рябе,

А голосок — немов то б'ється скло.

Іде, іде новий до тебе рік

А що несеш, зайчатко, розкажи.

Зайчатко ж тільки — скік!

Сполохав хтось чужий.

І рік новий заплутано іде

Без побажань, без пісні, без вина,

Ото ж і скік зайчатко молоде

Туди, де сон, сніги, сосна.

Іди, Заходь. Заглянеш у шпиталь

І музику почуєш нервів-сгрун.

Скажи мені, кого мені так жаль?

Танцюють нерви. Сніг. Бурун.

Так. Так. Ну-да. Не любите зайчат.

На новий рік вам треба Галь, Марусь.

Ах, ти ж таке зайчатко, під халат!

Сосна.


Сніги.

Лаггуньки.

Хрусь.

98

ЛIХТАРI


І.
Уламок скель, підточений вітрами,

От-от нестримно, знаю, упаде...

(Тоді-то я скаженими словами

Шпурну грозою в серце молоде).

І байдуже тоді-куди йому котиться,

Чи в море впасти, чи в безодню вниз,

Бо літ його дзвенітиме, як криця,

І розпорошить, і запалить хмиз.

Тоді і там, де сонце не гуляло,

Де не точив ще вітер своїх крил —

Порветься в шмаття чорне укривало,

І з камнів вікових зірветься пил.

Пустеля душ позбудеться покою,

А може хай пісок і площина?

Мо' краще буть дитиною такою,

Щоб дум своїх не випити до дна?

Ах ні! Ні, ні! Сто тисяч раз доволі!

Катастрофи планет несе луна.

Немає хлопцдка малого Толі,

І бавиться тепер ліхтариком Борзна.



II.
Ти не шукай тепер зв'язку й початку,

Хто підпалив, і хто тепер горить,

Не покладеш тепер на серце латку —

Пожежа там і хаос, і вітри.

Березова кора смоляним духом.

Що я надрав для печі на розпал,

99

Манити більш не буде німо й глухо



У ліс березовий. Я на вокзал

Піду вночі один за ліхтарями,

Де семафора 'дчинить юний день.

Хай ноги візьмуться хоч пузирями,

Не сяду я на цей трухлявий пень.

Нехай ці ліхтарі не сонце, знаю,

І колії до станцій лиш ведуть —

Я всюди й поночі тебе пізнаю,

Як солов'я по голосу в саду.

Гей! Світять ліхтарі землі майбутнє,

Що сонце нове вийде із станка!

В очах мені ще трохи каламутно,

Та бачу—ось протягнена рука.

III.
Одно мене ще трохи так турбує,

Що не вернусь я більше відсіля...

Ах, ти один, один лише ти чуєш,

Як уночі хитається земля.

І їй давно, давно уже набридло

Топтатися під сонцем навкруги,

Кислосолодкий місяць, як повидло,

Поети вже взяли на пироги.

А як же я? Плісніти буду вічно?

З дитячим словом буду й далі йти?

І ліхтарі вже снять вночі космічно

І хочуть вирватися з тісности.

Я знаю, ліхтарі підстерігають —

Когось побачать — вирвуться з землі!

Мені не дарма так вони моргають,

Що ось папір у мене на столі.

100

Ну, так. Тут на столі лежить поема.



І знов нема початку і кінця,

І знов у ній питання: хто ми? Де ми?

І та поема ось де. Ця.


***
Ах, сьогодні у сні мені парк шелестів,

І були ви удвох біля мене,

І лунав поблизу десь «Циганочки» спів,

Колихав моє серце шалене.

Темна ніч деревам шепотіла; шу-шу,

(І дрижали ми втрьох полохливо).

Прийде осінь до вас, ваше листя струшу,

Буде падати листя тужливо.

Пийте ж, зорі мої, пийте сонце удень,

Поки серце у вас юно дзвонить...

Ну, цілуй! Ну милуй! Ну, співай же пісень —

Близько осінь несе журні тони,

І над парком тоді раптом сонце зійшло

Подивились ми — листя опало,

Наче хмелем тоді наші руки сплело,

І обнявшись утрьох, ми ридали.

101

ДОРОГОЮ
Колеса мчать. Колише потяг.

Стрибає серце. О-так-так.

Кругом сніги. А у воротях

Там дома, знаю, квітне мак.

Колеса мчать. Біжать простори,

Стовпи, і станції, й дроти,

А однорукі семафори

Лише роззявили роти.

Вони ж три місяці до цього

Сміялись глибоко мені,

Що перетнуть назад дорогу,

Й загину я на чужині

Колеса мчать. Дрижать вагони,

А ззаду вітер тре бузу...

Ні, серце більш не похолоне —

Я зустріч радісну везу!

102


ІЗ ЦИКЛУ

«ВКЛЮЧАЮ СЕРЦЕ

ТОБІ В ГРУДИ»

***
Повінь!

Повінь!


Гей на човен —

І пливемо,

друже,

вдаль!


Гордий парус вітром повен,

Грає сонце, мов скрипаль.

Ой же вітер дужий віє!.

Далі й далі

береги!

Руку,


руку дай,

Маріє!..


...Чуєш —

чайчине ки-ги.

Пісню!

Пісню голубину!..



Камінь буднів обминем...

Я люблю тебе єдину —

Чи почула ти

мене?


103

КАСКАД
Вітерує вітруган,

Котить листя по землі

Люба, славна, дорога, —

Це осінні кораблі

Де причалить, де заснуть,

Де згорнуть їм паруси?

Де зустрінути весну?

Де ти руки подаси?

Звечоріло, а

вітрилить.

Дивна сила йото пліч,

Гей, які ж широкі крила!

Буде вітер цілу ніч.

Вітерує, вітерить

Вій вітрило-вітруган!..

Пролетів метеорит,

Згасла іскряна пурга.

Не один ще упаде —

Це ж осінній зорепад,,.

Люба, славна, де ти, де

П'єш цей зоряний каскад?

***
Сьогодні великдень у мене —

Прийшла


Довгождана, прийшла!

Твій голос

Ловлю, як антена,

І брів твоїх болізний злам.

104

Де ж маю тебе посадити



В солом'яній хаті моїй,

Щоб вітер не дмухав сердито,

Не рвав

Пелюсток білих мрій.



Як маю тебе шанувати,

Коли тільки хліб і вода,

А я ж наче Крез той багатий,

Та тільки не вмію подать.

Хоч би хоч було де спочити,

З дороги ж натомлена ти...

Десь Мавка моя

Ішла житом,

А місяць дорогу світив.

Дубового листя і моху

На постіль тобі покладу, —

А може й спочинеш ти трохи

В саду моїх радісних дум

Заснеш —


І хатина з соломи —

Уже ось палац золотий,

І брови здивовано зломиш,

Всміхнешся у сні

Мені

Ти.


Сьогодні Великдень у мене —

Прийшла,


Довгождана прийшла!

Твій голос

Ловлю, як антена...

І брів твоїх болізний злам.

105

МАТЕРІ Й СЕСТРІ
Чи в нас і зараз на подвір'ї

Росте спориш густий і бузина

І пахне молоком,

І висне надвечір'я,

Подавши спати знак?

Гей, гей заснути — це нелегко,

Кістки спрацьовані болять,

Шугають думи десь далеко...

Не сплю самотній ось і я.

Давай же, мамо, поговорим.

Чого ж бо плакати?

Скажи —


Хоч двоє яблук чи вродила

Циганка-яблуня

В садку старім,

Чи так ото й росте собі без діла?

А може блискавка спалила,

Розбив на щепки

Грім?

.........................................................



Садок і зараз, певно, на поклонах,

Ногою в річку уступив.

Пожовклим листям тихо дзвонить»

А батько знов...

Запив.

Гей, гей же як пішли далеко



Мої розхристані літа...

Колись до річки я ходив

По воду з глеком,

А як було босоніж я літав!

106

Не раз топився влітку і зимою

Піймати сонце, бачте,

Я хотів...

Прийду,

І мокрий, і побитий, —



А мати все загоїть.

... Було облатує і плаче —

Такий був шибеник

Не раз тікав було із дому,

Хотів матросом,

Юнгою на морі буть.

А мопсу нашому розумному рудому

Хреста повісив був на грудь...

Ой, гавкав він!

А ти як била

За бозю віником мене!..

... А ще була у нас сліпа кобила, —

Колись я їй ще напишу сонет.

А ще згадав у Шурші як Данила,

Що нам колись сусіда був,

Я запалив,

Куривши нишком,

клуню, —


І з переляку

На вербу


Був видряпавсь.

Ото вже нюні

Як текли

Залить пожежу було б можна.

Коли б не ти —

Давно б на світі не було

Твого малого курія

107

І палія,—

А ти усіх одна впросила.

... переказать всього не сила —

Такий


був

я.

Теперь і я вже старіюсь,



Тиняючись по світу,

І ось не сплю, стара моя, як ти.

А ти б мені дала напитись горицвіту,

Зуміла б сон за руку привести.

Гей, гей моя ти, мамо сива,

Ще поговоримо,

Побачимось колись

Я ще здоровий і

... щасливий.

Казала ти колись малому ще

— на сливі

Зростає щастя,

Зростають груші —

на вербі,

Як плакав я.

А може й правда це...

Добраніч же тобі.

108



ВОВЧІ ЯГОДИ Й QUOD LEBET*

сестрі Олесі присвячую.
1.
Надворі вечір бородатий

Гаптує ночі паранджу,

Лягай і міцно спи, мій брате,

Бо завтра рано я збуджу.

До лісу підемо ми завтра,

Там по дощу тепер грибів!..

А скільки зелені і трав там,

І білих диких голубів!..

Нехай спурхне й тобі, як голуб,

Міцний дитячий тихий сон

Та вже натомлений і кволий,

Стели ж собі зозулин льон

А в сні, щоб скинув літ десяток,

А то з таким я не піду —

І не візьму тебе на свято

Стрічати осінь молоду.

І обеззброїла поета —

Папір забрала й олівець:

Бо все їдно ж судилась Лета —

Ото ж ну дрімки, молодець.

На випий трохи беладони

І — в сон, у царство лісове!..

... І вечір голову вже клонить,

А ніч у мандри знов зове.


__________________________

*всяка всячина (лат.)

109

2.
— Та вставай же!

та вставай!

Час уже до лісу.

Ах, ти ж сонний молочай,

Брате мій гульвісо.

Льоня встав уже давно.

Ну, а ти, як п'яний.

Глянь — цілує он вікно

Ранок несказаний.

А роса!


Роса, яка!

Кришталево-ясна...

Добудись цього Толька!

Та вставай, нещасний!

— Лесю-Шуро, не буди,

Ой же сон солодкий...

Я у сні іду туди...

Ну й лежи, колодко!

Що?

Колодка?


Я?

Поет?


І схопивсь на ноги.

Загубився десь кашкет —

Підемо й без нього.

От уже ми й на човні,

А обабіч скелі,

Он камінчики на дні

Хтось у річці стеле.

Ось і ліс Дуби, дуби.

Ну, розходьмось живo.

110

Хай покажуть нам гриби,

Хто із нас щасливий.



3.

Не чути голосу людського,

ні машини,

А як же ось життя

буяє навкруги!

І пісня як дзвенить

рослинна і пташина

І ломить мого серця

скелясті береги.

Сюди, сюди, — зовуть дубки, -

ходи-но!

У полі вітер крутить собі вус

Спочинь отут, натомлена людино.

Куші підтакують і манять на траву.

Чогось згадав слова я мимоволі —

…«Людина цар природи і вінець»,

А може пляма?

Чаша болів,

Що вже сама собі

обчислює кінець?.,



4.
І знову, брате, за своє?

А ти по-простому, як ми,

Усе, що ліс тобі дає,

В долоні радісні візьми.

Вставай, ходім із нами вглиб,

Піймаєм зайця, що побіг…

Дивись он кущ, а он і гриб,

111

Он вовчі ягоди тобі.

Ах, вовчі ягоди!

Про них

Оце я хочу написать —



Як з'їсти їх — ой, дивні сни!

Хіба я мед, що ти оса?

Та це, звичайно, сестро, жарт,

Що невідчепна ти така,

Ото ж і гніватись не варт

На твого брата-чудака.

І я ж природу бо люблю,

Як ти біолог, я — поет.

Сьогодні снивсь мені верблюд,

Я говорив з ним тет-а-тет.

— Розкажеш іншому кому,

Мені не треба Ну, ходім.

Я на буксир тебе візьму,

У мене ноги молоді

А то як жук ти листоїд

Пером папір усе їси.

А так, мій братику, не слід…

Ні не відчепишся 'д оси.



5.
Ку-ку, ку-ку, —кує зозуля, —

Кому покласти б ось яйце?

До слова так наш Толя тулить

Про вовчі ягоди слівце

З таким гриби шукати — горе

Кого він кличе в лісі тут?

Не вірші в нього — мухомори,

І без дощу ще й як ростуть.

112

Як он зозулі те намисто



Знизав кольчастий шовкопряд,

Слова на гілочку барвисті

Поет наш ниже ряд у ряд.

Неначе папороть зелена,

Або полин, чи сон-трава, —

Так про любов якусь шалену

Ростуть, цвітуть йому слова.

Як білка в колесі в полоні

Біжить на місці все однім, —

Так і поет. Чи правда, Льоня,

Нащо ж покручені пісні?

Про вовчі ягоди щось хоче!..

Шукав би краще ось гриби,

А то і в лісі свої очі

У білих мріях розгубив.


6.
Одзвеніли, одцвілися в лісі

Дзвіночки тьмяні беладони,

I ягідки вже налилися,

А в них отрута чорна, сонна.

Це торкнувсь я якось ненароком,

А чи, може, з'їв їх цілу жменю? —

Бо не так усе щось бачить око,

Дива дивні творяться круг мене

Ось у лісі озеро з'явилось,

І зозулин льон пославсь навколо,

І спурхнула сойка дрібнокрила,

Обігнувши дивне над ним кола

Підступила сторожко ліщина,

Вечір крадеться нарвать оріхів...

113

Випала із рук мені корзина,

Потонула неба синя

стріха.


Позіхнула стомлено росянка,

Наловивши мушок, стала їсти.

Ой же полювала вона зранку

Ця мала росянка круглолиста

Назбирав на спину диких грушок

І додому йде їжак поволі,

Може він на зиму їх насушить,

А росянка мушки ті посолить?..

Кріт нарив землі чотири купи,

А на них вужі лежать холодні,

Комарі товчуть над ними в ступі,

Вилетів кажан на них голодний.

Беладона снить про мадрагору,

Що на півдні десь вона зростає,

Дсооркнутисяш, — то й заговорить

І любов'ю серцю запалає.

......................................................

Ой, кого ж це сів я виглядати

І кому гриби оці пахучі?..

Може й скаже вечір бородатий,

Обламавши дня ще свіже суччя...


7.
— Ну кого ж там?

Ясно —


Мавку

Виглядає Толя наш, —

То ж слова іллюгьож плавко,

Як у баби «Отче наш».

114

А до чого беладона,



Вовчі ягоди оті?

Гей, поете мій бездонний,

Не лишайсь на самоті

Ось моя тобі порада:

Просто й коротко пиши,

Щоб і зміст був і порядок

І... шептали комиші

А тепер


і час додому!

Повні кошики грибів

І така солодка втома,

Як далекий тихий спів.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал