Амурова декада



Сторінка2/6
Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6

ГIРКИЙ СМIХ
Сільська учителька — це драма

(Ще й для байдужих глядачів),

Що ще хоч мріє вечорами.

Та плаче з розпачу вночі,

29

Знайомих, кіт мов їх наплакав, —

Так остогидли вже вони…

Раз був артист, якийсь бурлака,

Що допивав свої штани.

Кіно на місяць раз буває —

Піди — учадієш отам.

Наб'ються, наче до трамваю, —

Та й в чому підеш?* без пальта.

Снується, рветься злотна пряжа

Дівочих ви плеканих мрій.

А час іде, і, глянь, стара вже,

Сестра, он осінь надворі

... Вікно газетою запнула,

Обула чоботи і йде…

Десь там бджоляток повен вулик

Це забуття тобі удень.

Та ні Увечері ще треба

В сільбуді лекцію читать:

«Землі походження і неба» —

(або «як жити без пальта»).

Хоч не дивись туди у залю;

Кохання вільне там, жага.

Обняв он хлопець свою кралю, —

Там віє пристрасті пурга.

«Земля — жили щоб і любились,

А небо нам, як те рядно, —

Не тратьте, вчителько, там сили, —

До нас спускайтеся на дно».

Таку подав їй хтось записку

І ще нашкрябав хтось — «люблю»

Та: «краще 6 Ви були модистка,

Бо вчительок я не терплю»...

30

Снується, рветься злотна пряжа



Дівочих виплеканих мрій,

А час іде, і, глянь, стара вже,

Сестра, он осінь на дворі.

АКРО-ДНІ
Ну, які ж бо ви дні прудконогі!

Ах, за вами не вгнатись мені…

Серце кров'ю ридає в дорогу —

Почекайте, нестримані дні!

Одпочиньте зі мною ви, друзі, —

Море казку загра кораблю...

Іневіють квітки мої в лузі,

На останнє шепочуть: люблю.

Лізли 6 тихо собі, невблаганні,

І не сіяли б смутку й турбот —

ЛіТоЛі — то, я знаю, останнє

І останній мені поворот.

Тоді буде не Л і —, а вже дама,

(Огорбатіє день, як верблюд...)

Ляже ніч... а я мовчки до ями,

Я з собою сховаю — люблю.

31


ТАРАС

На 67 роковини смерті Т.Т.Шевченка

Народження

Ревом реве і несе хуртовина,

Лютий всіх коней запріг заразом.

Загадує зараз моя Україна —

Ох, і ридала ж вона над Дніпром...

А снігу. Ой, снігу. Засипані села,

Піниться борошно мельнику з ніг.

Іде народити і килими стеле,

А лютий ладнає новий свій батіг.

Зірвав із покрівлі зчорнілу солому,

Погнав, як ягнята на білі поля.

А подих свій дужий покинув малому...

Тоді зеленіла, бриніла земля.

Дитинство

Зігнувся упертий Дніпро на світанку —

Приснилась холодна в туманах Нева

В село заблудила далека циганка,

Від неї вже долі його не сховать.
— От бачу. Хоч слухай, не слухай, Гри горе,

На всій Україні твій перший Тарас...

Чекає недоля. Це слава. Ось горе… —

А хлопець ягнята на вигоні пас.

32

Сміявся і сонце ловив у калюжі,



І грав на сопілку, і плакав, гукав:

— Коли ж то ми станем і вільні і дужі,

Не стане ні пана в нас ні кріпака?

Поет

Аж ось і впіймалося сонце у руки.

Бризнула пісня натхненна, дзвінка.

І правда, і воля, і щастя, і муки

І слово пророче із уст кріпака.

І чуються сльози гіркі і пекучі

І дзенькіт кайданів у звуках пісень.

Кріпачка-покритка стоїть мов на кручі

І очі востаннє до сонця несе.

Ось грім знов ударив і... змовк у безодні

На скалки розбився і стала гроза.

Не пісня, а дзвони пісні великодні

І тиха, журлива та щира сльоза.

Неволя
Він вільний. Чи вільний, як сестри в неволі,

Як волю купили одному йому?

Як піт їх іллється на панському полі,

Як в хату вертають, не в хату — в тюрму?

А снігу. Ой, снігу. На заспані села.

Жива домовина із снігу росте.

33

Гей, геть до казарми ти, сіра шинеле!

І сміхам залився розтерзаний степ.

Нікого. Нічого. Лиш крук серед ночі

Із криком тужливьім бува пролетить

Та з шомполом унтер кричить і регоче —

Оце вся й утіха його самоти.

Ми — йому

І довго стогнали в ярмі наші села,

І пута плелися із панських химер,

І груди давила безрадісна стеля…

В невільній сімї він, наш батько, помер.

Ударили громи: а хто ми? А хто ми?

І поки терпіти? Несила! Кінець!

І буря зірвала з покрівлі солому».

До моря погнала панів, як овець.

І йде ось сім'я. Твоя вільна і нова,

В серцях у нас слово Твоє проросло.

Твоїм таким тихим, незлим Твоїм словом

Вітаєм Тебе ми, життя джерело.

***
Одгриміли гармати у полі

І нескоро ізнов загудуть…

Ой, лягло тоді наших доволі,

Як пожовклого листя в саду!

34

Пролетіли над містом буруни



І засипали очі піском…

Розірвались натягаєш струни,

Закрутились гадючим клубком.

Розгубилося нас на розпуттях —

Не один і не два.» А тепер —

Скільки хоче із нас щось почути

Про батьків, і братів, і сестер!

ЛИСТ
1.
Одчини, не бійся, я твій наречений.

Я прийшов сказати, що розцвівся льон.

Я прийшов сказати весняне, зелене —

Я прийшов здійснити твій дівочий сон

Одчини, не бійся, я твій довгожданий,

Я вінок для тебе довго так сплітав…

Поруч із тобою я, як сніг, розтану,

Я без тебе ласки, щастя ще не знав.

Одчини ж бо двері, простягни ж бо руки

Завтра одцвітуться і маки, і льон.

Наді мною в'ються чорні хижі круки

Виклювати очі, випить кров-вино.

Одчини ж, не бійся. Я — це я, твій Толя,

О, моя далека, близька, не моя...

35

Одцвілася смутком наша спільна доля..

Одчини — це я.
2.
Ні листа від тебе і ніяких чуток

По снігу до тебе рушу босоніж.

Принесу тобі я мій вечірній смуток,

Посивілий смуток наших роздоріж.

Піде і зі мною сніжна хуртовина,

По дорозі танці дикі заведе…

Я прийду до тебе, хоч під снігом згину

Чуєш, хуртовина реквієм гуде

Чуєш мою пісню, люба моя мила —

Це розбилась чарка, розлилось вино…

Чуєш, хуртовина у душі завила,

І одчай до серця відчинив вікно.



3.
Хто тепер цілує пишні твої коси,

Обніймає палко, одіж розрива,

Хто у тебе ласки, поцілунків просить,

І чия на грудях зараз голова.

Хто тепер отруту тіла п'є жадли во,

П'ють, казали хлопці, п'ють твоє вино…

Віддавайсь Нічого...Будь хоч так щаслива,

Я ж згубив надію, знаєш ти, давно

Хай же, хай цілують, хай ласкають тіло,

Хай за мене, люба, п'ють твою любов.

36

А мені з тобою випить не судилось,



В безвість безпросвітну я навік пішов.

4.
То була востаннє, ти востаннє в мене,

Без руки й без слова, так сама й пішла…

Ніч така коротка, ніч така шалена

На долівці тіло люто розп'яла…

Я тремтів, як листя. Зуби-кулемети

Цокали.» А серце билося, як дзвін.

І рука ляскала... Де ти люба, де ти.

О, чого нахабно так сміється він.

Ти йому сказала, що тебе я кликав,

Що твої я груди білі цілував…

О, проклята Люба. Так кохаю дико,

Так ніхто, ніколи в світі не кохав.



5.
Вечір синьоокий. Смуток посивілий.

Під вікном гуляють. Пісня. Регіт. Свист.

«Думает мальчонка, что его любила»».

І кінчать ладнаюсь я до тебе лист.

Може ж це неправда. Може це здавалось.

А коли й любила, то забула вже.

Глянь, на твоїх грудях одяг розірвали,

І на них обличчя прилягло чуже…

Там же на вершечках гостреньких, рожевих

Поцілунків диких я розлив винo.

37

Розплелися коси Вся спокуса Єва —

Хто тебе всю вип'є, хто побачить дно.

Ні, цього ніколи. Так повік не буде.

Кличу. Одгукнися. Ти ж моя, моя.

Одчиняй же двері. Положи на груди…

Одчини — це — Я.


***
Золоті берези і зелені сосни...

О, які контрасти —

радість і печаль.

Я такий осінній — тоскно мені, тоскно —

Ти ж така весела, весняне дівча


***
Зима. Сільбуд. Жіночі збори

І переступки змерзлих ніг.

Обличчя кожне помідором

І на плечі на кожнім сніг.

Хустки, спідниці кольорові

І кожушанки є старі —

І на чоло полізли брови*

Самі жінки?

а надворі

І парубки і чоловіки;

Це, значить, лекцію жінкам

Про їх трагедію одвіку

Читає лекторка струнка.

38

Несмілі тихі запитання



І сміх розбещений в кутку:

(найшлась і жінка якась п'яна) —

— Горить залізо, каже, куй,

«Вам тридцять літ, а ви старі вже

І діти немічні у вас,

Шептуха очі вам полиже —

Такий то вам гарячий час».

І наче мати дітям радить,

Як шанувать себе і жить.

За новий побут у громаді,

Здоров'я, жінко, бережи!

І так ось затишно в сільбуді

І пломеніють очі їй, —

А шануватись треба буде

І любій лекторці моїй.

Така натомлена, ти, люба,

До моря треба, та... мовчу.

Я обірвав би собі чуба, —

Та ним хіба ж я заплачу!

І кашель твій мені докором

Лунає в грудях і пече

Весна ось, літо, люба, скоро, —

А в тебе сум тече з очей.

Зима гуляє за сільбудом

І замітає десь наш дім…

Колись і наше свято буде, —

Кохана лекторко, ходім.

39

***


Нічний візник жене коня ускач

І крешуть іскри з каменю копита

А темряви ніяк не розтопити

І не змете її якийсь деркач.

Лиш де-не-де ліхтар йому моргне

У лабіринті мертвосонних вулиць, —

І кінь тоді сторожко вуха щулить:

Біжить потворна тінь ускач перед конем.

Лютує пасажир: (і хмариться візник)

«А чорт поніс тебе вночі сюдою —

Та ти мені плати за ці вибої!»

Ліхтар почув таке — загас і зник.

«Поволі хочеш, пане мій?

Тпру,


стій!»

Метнули очі гніву блиски —

І ось торохнулись по брукові валізки —

— «Ізлазь, та швидче, пузатій!»




СПРАГА

І.
Палають спрагаю уста

І рясно піт тече солоний, —

А не одна ж іще верста

Мені показує долоні,

Сухі, порепані такі

І чорним-чорно мозолясті…

Ой, де ж на стежці, на якій

Мені криниця скаже — здрастуй?

Заснув десь вітер у піску,

40


Що як розпечене залізо…

Розбий ці сумніви, розкуй, —

Бо не дійду я, не долізу.

Хоч би почути голос твій,

О, невблаганне моє небо.

Подай хоч вістку, світе мій, —

Я збожеволію без тебе

Уже ж не сила промовлять.

... хіба чекати тільки чуда…

Так у посуху жде земля

Грози на чорні свої груди.
II.
Дощу. Дощу.

Дай, небо,

зливи.

Посуху,


спрагу

дай заллять.

На хмару дивлячись зрадливу,

Лежить розхристана земля.

Ізнов неплідне хмар злягання

І сухогрім'я блискавок.

І я не знаю, — чи благання,

Чи це з землі прокляття ток.

І знов безхмарне небо синє

І німозір'я угорі…

Так можу й я по волосині

Цією спрагою згоріть.

41


АКРОПОБЗА
Не співав я ніколи так буряно,

А сьогодні, як буря і сам!..

Заніміла десь пісня зажурена —

Горобиної ночі краса.

Ах, ті блиски на обрії дальньому,

Доранкової сутіні сни,

Крешуть іскри в танку вакханальному,

Усміхаються цвітом рясним.

Моя пісня сьогодні нестримана

Ароматом квіток упилась…

Розгойдай мене, забери мене,

Упої мене щастям тепла…

Скоро холод мене обійматиме,

І забудеш, як сон, ти мене...

Ранок прийде з дощами, гарматами,

Яснозоряну ніч прожене

Безтурботно ти будеш і восени

Чарувати красою усіх…

Утоптав тобі стежку хтось росяну —

На моїй буть довіку росі

Одгорять мої блиски під зорями,

Втихомирюсь, загасну і я...

Іскру-зірку згублю десь край моря я

И засвічу ще Флоренсі маяк.

Тоді може згадаєш зажурено

Одвеснілого хлопця в Борзні,

Лебедину цю пісню і буряну,

Яснозоряну літнюю ніч.


7 серпня 1929р.

42

ДЕЛЕГАТЦІ З РОБОСУ


Пташки давно на півдні, друже,

Без розпоряджень і відозв.

А ти до сонця очі мружиш

І ждеш його подвійних доз.

Лагідна, кротка спілка Робос

(Енгармонійне слово «З'їзд»)

Даруй мені за руське «робость»,

Це просто римі тут обріз

Ти вже не в кожанці, не в кепі,

Що ти не в чоботях, це так.

Те все зносилося, чи в склепі,

І все ж, на щастя, ти не та.

Не та, що бавиться фокстротом

І в танці випурхне на стіл,

Хоч ми дивитися й не проти

На ті химерні рухи тіл.

Про манікюр, про рухи — й годі'

І не про тебе ліберті,

І не була тобі в пригоді

Незнана пудра (ах!) Коті

Ти засоромилась рожево —

Це просто ранок на лиці

Ти делегатка зараз Єва.

Мовчу...


Язик на гаплиці...

Лікнепко журна синьоока,

Це не знічев'я смуток твій.

У колективі, певно, склока,

Складай одверто, друже, звіт.

Святково слухали про будні,

Як слухав я твою любов

43


В ті дні останні, незабутні,

Що не повернуться ізнов.

Пора й додому, теплі очі —

Не впізнаєш тепер мене.

Тобі, осінній друже, хочу

Сказати слово весняне.

Дебати. Доповідь. Ухвали.-

У протоколі ти і я.

Навіщо ж усміх заховала,

Ізнову знайдена моя.



ПОРАДНИКАМ МОЇМ
Кажіть, що хочте, —

а на продаж

Душі своєї

я

Не дам.



У вас щодня нова пригода,

Голодних критиків орда.

Мій світ маленький, але

ясний, —


Глухий для вас і вам

німий,


І внімцвіте

Марія


рясно,—

А ви


брудними чобітьми

Пройтися


хочете?

А гетьте!

44

Я нею тільки і живу,



Одній Марії я — поетом, —

Нащо мені «геройський» ВУСПП?



СПІВАЙ, ПЕЧАЛЬ...
Співай, співай, моя печаль,

Дитинно-колисково...

А я гостритиму меча,

Сталитиму підкови.

Ще стільки темряви у нас,

Ще непролазні хащі...

Незавойована весна,

І стільки днів пропащих.

Прийшла — і будь.

Твоя це ніч,

Як згадка про кохану.

Бува печаль в сто крат цінніш,

А ніж весілля п'яне

Співай, печаль...

Далека путь,

І збилися підкови.

В душі у мене, як в степу,

Де трави колискові

І дивно так: на трави меч!

(Аналіза й синтеза).

Співай, печаль...

... а вітер дме!

... Крило на гостре лезo.
18 жовтня 1929 р.

45

***


Др підшефної школи сільскої

Ми ходили гуртом восени,

Не забуду я днини отої

І села на імення Сахни.

Тільки вийшли ми в поле осіннє,

Вітер палко за ноги обняв,

Показав чиїсь очі нам сині, —

І побіг навпростець, навмання.

Пролетіли зажурно над полем

Караваном сумним журавлі…

Чи я винен, що в серці щось коле,

Що заліг мені сум на чолі?.

То ж радіти б, що йшов з юнаками,

Колосиста моя люба юнь.

Та на грудях я ніс якийсь камінь,

Бо украдено радість мою.

Ой, мовчала 6, печале глибока…

Товариство, співайте пісень:

Хай не буде у полі толоки,

Хай нас вітер на крилах несе!

Гей, які ж необмежні простори!

Скільки нам ще іти до села —

Буду ж з вами співати бадьоро,

Щоб надійна робота була.

Ну, співайте ж бо, хлопці й дівчата,

Оглушіть цю осінню печаль, —

Ще роботи ж нам край непочатий,

І про втому нам треба мовчать!


27 жовтня 1929 р.

46
***


Бубновим тузом дірка в дверях,

Відро й пісочок у кутку…

Чи знаєш, Мавко, де тепер я,

Чи чула пісню ти таку?..

Ку-ку, ку-ку, моя зозуле!

Ішов, ішов я — і загруз.

Десь там уже на грудях вулиць

Біліє сніг»

бубновий туз...

«Бубновий туз»...

вікно в'язниці.

Мені сніжинок не ловить...

Була у сні ти, як черниця,

І снилось — я без голови…

Без голови»

і тільки ноги

Топтали перший білий сніг.

Прийшли до чорного порогу,

Переступили —

і без ніг...

Без ніг...

порожні тільки груди

А серце десь не тут, а є —

З тобою завжди воно буде,

Воно з тобою і твоє.

Моя безрадісна зозуле,

Кружляє сніг уже в танку,

А я...


я в'язень...

чи ти чула?

...Відро й пісочок у кутку.
28 листопада 1929 р.

47

***


І Другий день іде байдужo,

І наче тут я вже давно,

І наче завжди бачив, друже,

Це заґратоване вікно.

І як їх думи не збирай ці,

А кров на ламповому склі…

На ґратах хліба два окрайці

Чорніше чорної землі.

Хтось їх забув отут «пошамать»,

На волю, може, вже пішов,

З грудей зваливши сірий камінь,

І топче снігу білий шовк.

А я немов у домовині —

Болять кістки вже від лежні…

Вчепивсь за ґрати вечір синій

І шепче-шепче щось мені…

Ні, не розважать анекдоти,

Ні, не розважать і пісні —

І вже повіситись охота

На заґратованім окні.



(не закінчено)

***
Згасає день за ґратами...

Думки мої дощем.

А скільки їх згасатиме

І згасне тут іще?

48

Іде, іде знов мучити

Безсонна довга ніч...

Печаль моя, співуча ти —

А слухати мені

Не раз вночі загуркає

Суворий вартовий,

Схилившись над «прозуркою»

У пастку до «мишви».

Лежу собі, мов граф тут я...

Думки мої, думки.

Згадав я з географії за

За морем Соловки...

Не дарма ж мого пояса

Забрали й не дали...

Заснути б, заспокоїться —

Але ж коли? Коли?.

Та ні, ні! Не загину я!

Пливу морями дум —

Побачусь я з дружиною,

Люблю її й знайду.
30 листопада 1929 р. Ніч у ДПУ

***
Немає ліків моїй рані,

Немає берега для дум...

Сиджу в Борзні, як у вигнанні

І листоношу в гості жду.

Не знайде він мене. Надворі

Така метелиця мете.

Трясе мене уява хвора,

Лиш двері рип — і серце — тень.

49

Чи то знов з ордером на арешт,

Чи листоноша — 'д Мавки лист.

Отак по струнах бува вдариш,

І звуки вже переплелись.

Мінор — мажор» і цвіт вишневий,

І цвіт не цвіт, а іній, сніг.

Ах, зрозумійте ж бо мене ви,

Чому я кличу Мавку в сні

Мети, метелице, як хочеш,

Бо листоноша і не йшов,

І йти не буде. Вже півночі,

А я не сплю, неначе вовк.

Неначе вовк біжу снігами,

Та не втекти мені від дум

Сиджу в Борзні, як у вигнанні

І листоношу в гості жду.
Січень 1930р.


***
Ударив перший грім — і досі

Іде заливчата луна...

Хоч і не літо, не весна

Була тоді, а пізня осінь.

Уже збирався в гості грудень,

А я до тебе — і враз грім!

(Усі дороги, кажуть, в Рим)

О, скільки грому іще буде!

Тоді ще тільки но світало,

Морозний сивий ранок був...

50

Вели як, бачив я вербу,

Віддану вітру на поталу.

А ти листа й мене чекала,

(Не чула брязкоту ключів?)

І може плакала вночі,

Кохана Мавонько, не малo.

Не треба плакати — що буде.

Міцніше стиснемо уста!

...Мов із могили я устав,

У ній пробувши цілий грудень.

Ударив перший грім — і досі

Іде заливчата луна,

Хоч і не літо, не весна

Була тоді, а пізня осінь.

ПЕРЕД КАРТИНОЮ «АРФЯНКА НА ЛЕВІ»
На левові арфянка —

Подолано царя!

І звір назустрич ранку,

І звірові зоря.

Замислено, поволі

Ступає гордий лев…

На струнах руки — болі

Розкидало мале.

Дитина — й подолала

Без кулі і меча,

А тільки ж пісню ткало

На струнах те дівча.

51

Тенета їм незнані,



І одіж, і клітки...

Цвітуть ясні дерзання,

Як макові квітки.

І лев тепер покірний,

І кроткий нині лев,

І в тілі вже не вирне

Палахкотіння зле.

Мені у грудях тісно,

Ще крапля, і тоді —

Зметнеться птиця-пісня,

Як чайка на воді

Дерзаю я! Ти будеш!

Співатимеш і ти.

Схились мені на груди —

І буду я нести.

Нести тебе, кохана...

... А ти на міст хиткий.

Цвітуть мої дерзання

Як макові квітки.


З ДОРОГИ У НЕВІДОМЕ

Фрагменти
І.
Далі й далі в чорне поле...

Чорний поїзд, чорна ніч.

Тяжко й сумнo.

Як ніколи, —

Стільки згадок — протиріч.

Де ви, рейки, і куди ви,

52

Де кінець вам і

мені?..

... Вуркаганом,



юродивим —

Бачив я себе у сні.

Темно й глухо.

Безпорадно.

І очам не стримать сліз…

У вагоні курять...

Чадно.

Під вагоном стук коліс



Як же байдуже стукочуть,

Як же байдуже біжать!

Я оглухти зараз хочу,

Щоб не чуть, що ти чужа.

А вони своє уперто:

«не сказала і щасти»...

… Ні! Без тебе краще вмерти,

Серед ночі одцвісти.

Де ви, рейки, і куди ви,

Де кінець вам і

мені?..

... Вуркаганом,



юродивим —

Бачив я себе у сні.

Біль і сум... І як ніколи,

Стільки мрій і протиріч.

Далі й далі в чорне поле

Чорний поїзд, чорна ніч.

53

II.
Б'ється серце швидко-часто.

Біль і радість,

сон і сум.

Драстуй, згадонько квітчаста —

Я люблю!

Я все знесу!..

Як одіти тебе в слово?

(Тепла й люба згадка ця).

Твої очі веселкові

Й маки рідного лиця.

Білі чайки — твої груди,

Руки — ніжні лебеді —

Як же я тебе забуду,

Як же жити ще тоді!

Ти ж мені зростила крила

И не даси, щоб я упав...

... Розгулялась,

забарилась

Довга чорна ніч сліпа.

Далі й далі мчать колеса.

... І нема тебе — і тут.

Де той Київ, де Одеса,

Де ж ті квіти нам цвітуть?

Де ви, рейки, і куди ви,

Де кінець вам і

мені


... Вуркаганом,

юродивим


Бачив я себе у сні.

54


Бачив я тебе в полоні.

Хтось цілує...Ти чужа

...Серце трепетне холоне,

Видирає очі жах.

Гетьте, думи чорні, вперті!

Ти кохаєш, любиш Ти.

Ні! Без тебе краще вмерти

Серед ночі одцвісти.

Біль і сум…

і, як ніколи,

Без надій і протиріч!.

...Далі й далі в чорне поле

Чорний поїзд Чорна ніч.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал