Амурова декада



Сторінка1/6
Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,44 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Анатоль Олійник
Амурова

декада

Москва


«Тровант»

1998


__________________________________________________
Упорядкування О.А. Олійника і Г.М. Олійника

Передмова О.А. Олійника


До пропонованої збірки поезій Анотоля Олійника (1902-1936) увійшли вибрані твори різних років і в першу чергу кращі з тих, які не могли бути надруковані у період тоталітарного режиму.

М: Тровант, 1998 г. — 157 с, 9 ил.

ISBN 5-89513-009-7


Издательство «Тровант»

141092, Московская обл., г. Троицк, м-н «В», д 39
Лицензия Л/Р № 071046 от 24.05.94

© А. Олейник, О.А. Олейник

© Оформление — издательство «Тровант»

3

Любов упродовж десятиріччя


Ця збірка творів, написаних з 1921 по 1931 роки, дихає любов'ю: до матері і до рідного краю, до друга і

до малознайомої людини, до дівчини і жінки, до природи і до тварини, до всього сущого. Тепер у останні роки двадцятого століття любов до всього сущого, що є основою вчення Ісуса Христа, завойовує

все більше і більше умів. Та не ті ідеї опановували масами у тому числі і найбільш мислячою частиною людства — інтелігенцією на початку століття. А й зараз скільки ще їх, хто ще не вийшов з полону ідей соціалізму, революції, класової боротьби, хто й досі позбавлений елементарної національної самосвідомості.

Невдовзі після того, як УНР перестала існувати, і рештки української армії змушені Були інтернуватися на теріторії, зайнятій поляками, 20-річний юнак Анатоль Олійник написав такі рядки

Нехай і так. Хай порубали

Аж при землі зелений гай,

Ліси ж і потім виростали

І звеселяли рідний край.

І ми ростем — уже не лози,

Доволі гнутись, як вони!

Нехай кріпить зима морози,

Не подолати їй весни!

У багату і багатостраждальну літературу багато-

страждального народу увійшов ще один поет.

4

Анатоль Андрійович Олійник народився 9 листопада (27 жовтня за старим стилем) 1902 р. У повітовому місті Борзні на Чернігівщині Борзна — це давнє козацьке місто, де на той час був хоч і порівняно невеликий прошарок інтелігенції, але існували сильні культурні традиції. З містом пов'язане життя ряду діячів української культури, серед яких і такі імена як В.Забіла, П.Куліш, В.Білозерський, Ганна Барвінок, Любов Яновська, Христя Алчевська, АЛазарчук і богато інших.



Батько поета Андрій Андрійович Олійник працював службовцем у земстві Він був прогрессивно настроєним, систематично читав заборонену літературу і давав читати знайомим. Він переховував у себе декількох осіб під час єврейського погрому.

Мати Олександра Павлівна, уроджена Силич, походила із збіднілої дворянської родини. Вона була

людиною надзвичайно лагідної вдачі, при тому на своїх плечах винесла основний тягар нелегкого життя — в сім'ї Олійників виросло шість дітей. Три сини і три доньки.

Недивлячись на скрутні матеріальні умови багатодітної сім'ї, Олійники вчили своїх дітей. Пізніше п'ять з них, включаючи і Анатоля, стали вчителями.

Анатоль, середній із трьох братів, закінчивши початкове училище у 1914 р, вступає до Борзенської гімназії, а з 1920 р. вчиться у Борзенському педтехнікумі, який і закінчує у 1924 р.

Під час громадянської війни життя юнака ледь не

обірвалося. Влітку 1919 р. борзенські чекісти

заарештували чималу групу гімназистів, щось біля 30

5

чоловік, у їх числі і Анатоля Олійника, начебто за листівки. Серед ночі гімназистів повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останньої хати, заарештовані кинулися врозтіч. Вартові відркрили вогонь і застрелили 18 чи 19 чоловік, а іншим у тому числі і Анатолю вдалося втекти. Ця подія залишила у душі юнака глибокий слід, її відлуння зустрічається в його творах неодноразово.



Нахил до літератури, до поезії проявився у юнака ще у гімназії Він нерідко римував з експромту. Під час навчання у педтехнікумі А Олійник пише богато віршів. У ті роки йому не довелося мати безпосередніх контактів із професійними майстрами слова, і він вчиться самотужки на творчості класиків і насамперед Тараса Шевченка, а також сучасних поетів О.Олеся, Г.Чупринки, ПТичини і інших. Ровесники А.Олійника разповідали, що він був завжди обізнаний з усіма новинками української літератури. У педтехнікумі він об'єднує навколо себе тих, хто виявив нахил до художньої творчості Це літоб'єднання видавало рукописний альманах, редактором якого був Анатоль Олійник.

З 1924 р. після закінчення педтехнікуму АОлійник живе у Конотопі, де у школах викладає українську мову і літературу і одночасно працює коректором у редакції газети «Селянські вісті». У листопаді 1926 р. він був покликаний на військову службу, але через три місяці за станом здоров'я був демобілізований і знову повернувся у Конотоп. Багато уваги приділяє підвищенню кваліфікації, систематично читає лекції для вчителів і заочно вчиться в інституті соціального виховання.

6

З-під пера Анатоля Олійника з'являються новій нові поезії. В умовах тоталітаризму не просто було писати те, що і відповідало б поглядам автора, і не зашкодило б йому, тому у творах поета переважає пейзажна і інтимна лірика. З 1927 р. А.Олійник истематично друкується у журналах «Молодняк», «Червоні квіти» і у іншій періодиці Він неодноразово навідує Харків і зав'язує дружні стосунки з В.Сосюрою, П.Усенком, З.Біленком і іншими письменниками.



Якщо вважати, що у кожного поета має бути свій програмний, так би мовити, коронний вірш, то для А.Олійника, очевидно, таким віршем є «Співай, печаль». Цей вірш закінчується такими рядками:

Співай, печаль»

...а вітер дме!

Крило на гостре лезо.

Через 9 днів після написання згаданого вірша появиться ще один «До підшефної' школи сільської», у якому зустрічаємо такі рядки:

Чи я винен, що в серці щось коле,

Що заліг мені сум на чолі?.

То ж радіти б, що йшов з юнаками,

Колосиста моя люба юнь.

Та на грудях я ніс якийсь камінь,

Бо украдено радість мою.

У багатьох людей іноді буває передчуття чогось. У

поета це передчуття більш загострене. Згадані вірші

7


написані відповідно 18 і 27 жовтня 1929 р., а 28 листопада АОлійник був заарештований. В Україні набирав темпи процес по сфабрикованій тогочасним ДПУ справі Спілки визволення України (СВУ).

На щастя ув'язнення поета тривало лише 33 дні (мабуть тоді заплічних справ майстри провінційного міста ще не призвичаїлися вибивати від своїх жертв потрібні зізнання). Але надалі він вже не міг не тільки друкуватись, а й працювати у Конотопі.

Варто звернути увагу на передчуття поетом подальших подій 20 січня 1930 р., невдовзі після звільнення, А.Олійник напише дружині Марії Іллівні Рябчун такі рядки

Ударив перший грім — і досі

Іде заливчата луна.

Хоч і не літо, не весна

Була тоді а пізня осінь.

Уже збирався в гості грудень,

А я до тебе — і враз грім!

(Усі дороги, кажуть, в Рим).

О, скільки грому іще буде

«Скільки грому іще буде» — скільки ще репресій ТВДЙУ? більшовицьке керівництво.

Змушений покинути Конотоп, А. Олійник у 1930 р. переїздить вчителювати у селах Андрушівка, а потім Спичинці на Вінниччині І знову поет-педагог організує літературно-драматичні гуртки, об'єднуючи навколо себе здібну молодь. Один з його учнівгуртківців того часу Валентин Речмедін став пізніше відомим письменником. А.Олійник продовжує

8

писати поетичні твори, але на них позначився вже певний душевний надлам.



3 1932 р. А.Олійник живе і вчителює у Житомирі і того ж року закінчує заочний відділ інституту соціального виховання.

А тим часом в Україні починалась нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Надійшла звістка і про арешт молодшого брата поета Михайла, студента філологічного факультету Київського університету, який був засланий потім на північ, де після богатьох років ув'язнення і заслання помер. У цій ситуації А.Олійник звільняється з роботи, їде у Москву, там укладає угоду з постпредставництвом Каракалпацької АРСР і у січні 1933 р. переїздить працювати у Турткуль, тодішню столицю автономної республіки. Дружина поета згадує сказані їй тоді слова: «Я послав себе у добровільне заслання».

Там А.Олійник віддає себе різносторонтй праці. У газеті «Советская Каракалпакия» він завідує відділом культури, у педагогічному технікумі викладає російську мову і літературу і німецьку мову, редагує багато передач на радіо.

Його вірші і оповідання російською і у перекладі на каракалпацьку мову друкуються у тамтешній періодиці Він бере активну участь у створенні спілки письменників Каракалпакії. У липні 1934 р. Перший з'їзд спілки письменників автономної республіки обирає АОлійника членом правління спілки.

Пізніше, вже у 60-ті роки ветерани каракалпацької літератури Жолмурза Аймурзаєв, Калли Аімбетов, Науруз Жапаков з вдячністю

9


згадували свого побратима по перу, який вперше знайомив їх із здобутками європейських літератур, щиро ділився своїм знанням і майстерністю. У липні 1935 р. АлОлійник переїздить до Бухари, де працює доцентом педагогічного інституту.

У травні 1936 р. по дорозі у відпустку на Україну він

застудився на запалення легенів, яке ускладнилося лівобічним гнійним плевритом. Операція у Борзенський лікарні була невдалою, і поет у тяжкому стані був перевезений до Жовтневої лікарні Києва. Але там лікарі виявилися вже безсилими, і 24 серпня 1936 р. Анатоля Олійника не стало. Похований він у рідній Борзні.

За життя поет не встиг видати жодної книги своїх творів. Лише у 1968 р. правління Спілки письменників України за ініціативою С.В. Тельнкжа утворило комісію по творчій спадщині Анатоля Олійника під головуванням П.М.Усенка. Заходами комісії і насамперед завдяки активній допомозі С.В.Тельнюка у видавництві «Радянський письменник» у 1971р. вийшла перша збірка поезій «Вітрила напнуто» з передмовою В.О.Речмедіна.

Видана коштом упорядників, сина і небожа поета, «Амурова декада» є другою збіркою поезій А. Олійника. При її упорядкуванні першочергова увага надавалась кращим із тих творів, які не могли бути надруковані в умовах тоталітарного режиму. Більшість же творчої спадщини, як віршованої, так і прозової, що дійшла дотепер (а не все ж і збереглось), знаходиться у рукописах.

10

Ще на стадії підготовки цієї збірки до друку довелося почути зауваження, що слово амур означає не любов до всього сущого, а лише кохання між чоловіком і жінкою, тобто любов еротичну. Дійсно, як у римській міфології Амур, так і у грецькій Ерот (Ерос) вважалися богами кохання, і саме у певному вузькому розумінні поширюються слова еротика, еротичний. Але енциклопедичний довідник 1985 р. слову Ерос крім вищеназваного дає і друге значення (цитуємо): «2. Любов; у Платона і в платонізмі спонукальна сила духовного підняття, естетичне захоплення і екстатична спрямованість до споглядання ідей істинно сущого, добра і краси».



Читач має можливість самостійно пересвідчитися

у тому, який саме зміст має слово амур у Анатоля Олійника, коли прочитає вірш, що дав назву пропонованій збірці.


Олег Олійник

11


ЦВЕЙҐОВА ЛЮДИНА

Людино!


Болю невигойний!

Рабе!


Достойний радості,

любові,


волі, —

Як зміряти шляхи твоїх парабол,

Глибини таємниць

і безвість колій?

Скажи сама, людино!

... і не можеш,

Як і жаги напитися й любові.

Нема на світі й двох до атому

похожих.

Свій кожному

єдиний

голос крові.



12

СТЕЖКА
Добридень, стежко в щедру осінь,

В пахучі пасіки, сади,

В обійми стиглого колосся —

Веди невтомного, веди!

Сплатило літо всі данини

За трави росяні тобі,

Що ти водила й водиш нині,

Забувши втому, смуток, біль...

Добридень, стежко!

Хто не йде з нас —

Ніхто не вернеться назад,

Хай буде хмара величезна,

Хай кров'ю вибухне гроза.

По трупах листя далі й далі —

Ти безконечна не в сніги.
Мені не треба і сандалій —

Піду босоніж!

Граю гімн —

Врожаю гімн і стежці в осінь,

Що привела збирать зерно,

Що відпочить її не просять,

А засівати ідуть знов.

***


Комплексує весна поза школою,

Кожен колір фіксує і тон,

Щоб не вибилось літо із колiї,

Щоб розцвівсь запізнілий бутон.

Там кудись, гей, босоніж по зелені

І мої поспішають літа,

13
Де осінні столи вже застелені,

Де забуду і я вже літать.

Одцвітусь, як і ви, та не скоро я,

Білим цвітом до ніг упаду,

Не заржавію, ні, не захворію,

Проросту я в дитячім саду.

Вітер юності віє над мурами,

Відчиняючи двері в серця,

Хіба сором мені, що зажурений

Не знаходжу я ваших дверцят.

В протоколі хіба де ухвалено,

Як любити роботу й людей,

Коли хмари налізуть навалами,

І ридання прорветься з грудей!

В протоколі хіба так де сказано,

Що є серце, й надворі весна

Отакий я подертий, немазаний,

Те шукаю, що є лише в снах.

***
Похилий день іде на страту,

Нога за ногу, тінь на тінь.

Згасають блиски золоті,

І небо згортує церату.

Як мати жар в печі згорнула,

А потім висипала в двір

Тремтять уже вогні сузір

У піднебесних десь аулах.

Колись моя голодна мати

Казала: зорі — то жита,

14

А місяць — серп. От підростай



І будем золото те жати.

Стара безрадісна зозуле,

Тобі давно вже літ копа,

Я ж не нажав іще й снопа

И ніяк не вийду в поле з вулиць.

Та ти не журишся за мене —

На страту день недарма йде,

Дозріє жито молоде

І я твій росяно-зелений.

***
Ще жита зелені по коліна

І людей у полі ще нема,

А коси гостріння уже лине,

І серпом підтято вже туман.

Так життя наказує — так буде,

То ж готуйте там до жнив серпи.

Не висохні у землі ці груди —

Наливайсь, колосся, повно,

пий!


Надивляйсь, волошко синьоока,

Скільки в житі є там таємниць.

Розлило там сонце соку, соку, —

Скільки там, упившись, лягло ниць.

Ти чужа, сестрице, серед жита,

Я чужий усім серед людей, —

15

Та і нам до жнив удвох дожити,

Притулившися до матерніх грудей.

...Так життя наказує — так буде,

То ж готуйте там до жнив серпи,

Не висохні у землі ці груди —

Наливайсь, колосся, повно,

пий!


ПАНЕЛЬ
Гризе мишва життя орішок,

Поважно плямкають портфелі —

І кожен хоче як скоріше

Забуть «закона» Торічеллі.

А порожнеча виринає

З облич фарбованих уперто,

І неугавно шлунок грає

Одно єдине: жертви й жерти.

І все оправдане цим «їсти» —

Купити тіло чи продати.

Гуде, клекоче дико місто,

Тече людей потік строкатий.

Брудні логовоіца забуто,

Нема на лицях павутини,

І не дзвенить нужденне пуга.

Чудова, радісна картина!

Сердечні, ґвалт! А де орішок!

Ловіть, дівчата, за портфелі!

..............................................

Коли 6 пройти як найскоріше

Оці залюднені панелі!

16

***


Старий пеньок, вгорі — доріжка,

Проходять тіні біля нас...

Читає сад таємну книжку

І шевулить зелений ряст.


Читай, читай, дідускхаду,

Ми серцем чуємо тебе, —

Хай спіє гроно винограду,

Як спіє слово голубе.

Старий пеньок — і той послуха —

Він не глухий і не німий.

Над ним зелена завірюха,

А на ньому в обіймах ми.

Старий пеньок наш чув багато

І знав давно, що я прийду.

Ой, це ж йому велике свято —

Обох нас бачити в саду!

Мене самого він не любить,

На тебе сердиться саму.

Удвох ми тільки йому любі,

Коли світанок рве пітьму.

У нього корні оживають,

Коли сплетемо руки ми...

Бо ти ж йому — ти мавка з гаю,

А я захисник від зими.

...........................................

17

А сад читає таємниці,



Йому ж підказують півні.

Що нам повік не розлучиться, —

Мені й тобі! Тобі й мені!

ПРОЛІСКИ

(казка-поема)
І от весна вже справила

Зелений свій похід,

А серця не загравила,

А в серці й досі лід...

Було в неї три лицарі,

І вмерли всі вони.

Серця розбились криця ні

Під поглядом весни.

Що перший лицар — Березень,

В очах йому туман,

Стеріг у лісі проліски,

Щоб не зірвав їх Пан.

А проліски щовечора

Блакитний ткали сон.

Приспали вони Березня,

А їх взяли в полон.

Журились довго проліски

За мавками тоді,

Зігнулись їхні ніженьки,

І — вмерли молоді.

Любив, люблю вас, проліски,

Блакитні мої сни,

Вмираєте ви болісно

Під регіт навісний...

18

Прийшов і Квітень затишком



І зараз до беріз:

А де це ваші проліски,

Куди їх хто заніс?

Прострілені березоньки

Заплакано мовчать.

А хлопці соком весело

Напоюють дівчат.

І кинув Квітень квітами:

Плетіть, мерщій, вінки!

Ще раз обняв березіньку

Та й був собі такий!

Зійшло квіток — дивітеся,

Ой, скільки їх в траві!

Іде ось третій лицар мій

З вінком на голові

Та щось йому не весело.

Що, Травню мій, скажи!

Ічих квіток не вплетено,

Чп ти вже нам чужий?

Любив, люблю я змалечку

Блакитні мої сни,

Як з-за дитинства дідові

Казки, що не здійснить...

Ах — знаю, знаю! Пролісків

Нема... Я так і знав...

Весна похід свій справила,

А я й не закохавсь.

19


З АВТО
Гукає їхати авто.

Востаннє тисну руку.

Шумить юрба.

Вогнів потоп,

Але не видно бруку.

Машина рушила вперед.

Закрий прощальні очі —

Моє їх серце не вбере.

... Авто лише туркоче

Трясуться збоку візники,

Мережать коням спини,

Розперли шкіру маслаки,

На грудях кров і піна.

А він жене догнати нас,

Це, може, ти за мною.

Ридає спогадів струна...

Запахло десь сосною

Авто в сосновому гаю

Наш табір. Жалібниця

На святі зустріч.

Зелень. Юнь.

А очі, мов криниця.

Лети, авто!

20

***


Написав і закреслив — і знову

Закружляли сніжинки-слова,

Обліпили, як гілку соснову,

І вже ладні отут зимувать.


Ах, сніжинки-пустунки, як скоро

Обліпили ви он як мене,

Та от знаю, що вітер

суворий


Вас додолу усіх іструсне.
І закреслив я знов. Такі муки!

Бо то ж як розкажу я тобі,

Коли ти покладеш свої руки

На рояль і заграєш в журбі'


Бо то ж як розказати словами

Непотьмарену радість сонат?

Коли очі вібрують сльозами,

Коли серце — чутлива струна.


Кожен клавіш, струна — твої друзі,

І несеш ти їм радість свою,

І ридаєш ти з ними у тузі —

— А я з словом своїм — у бою!

21


БЕРЕЗА
Матері моїй.
Дерево любе в убранні і голе

Тукає дятел березі старій,

Тукає лунко по мерзлій корі, —

Де ти, березо, поділа свій голос?

Осені всі роздала ти червінці,

Ложе їй вслала. Сама тут стоїш,

Мрієш ти, знаю, піти у гаї —

Соку отам би було через вінця.


Тільки ж судилось отут біля хати

Зими прожити тобі і літа

Листям, як мріями, тільки літать,

Тільки гіллям безпорадно махати.

Може, тобі вже нога заболіла,

Може, вона замерзає в снігу.

Тихо лунає їй дятелів гук —

Шашель, березо, тебе переїла.


Виклюю шашелі — тугу й тривогу.

Так і береза, так мати моя:

Дятел — не дятел, а син її — я.

Думами мати десь стеле дорогу.


Так вже судилось десь там біля хати

Зими прожити тобі і літа-

Мріями тільки за дітьми літать,

Тільки гіллям безпорадно махати.

22


РОЗГУБЛЕНІ СЛОВА
(акро-акорди)
І.

Лісом зростають слова на папері,

Іскрами сяють і гаснуть вночі.

Літо вснує павутиною двері.

Я не почую руки на плечі.

Руки на струни — й на сині озера

Урну печалі несуть журавлі.

Буду ростити слова на папері,

Інеєм сипати цвіт по землі-

Скоро, мій друже, я буду вже вдома-

Ой, скільки довгих без музики днів!...

Все наче знаєш і — все невідома

Айстри осінні осінні пісні.

II.

Тобі, лілеє моя біла,

Очам розгубленим твоїм

Листочком слово затремтіло,

Якесь неказане ніким

Лоскоче в серці мені слово

І вабить вийти за межу,

Летіти, вирватись готове —

І хочу, й можу, й... не скажу.

III.

Акорд один і я піду вже

В дупгі сховавши скорбний тон...

23


О, грайте ж, грайте, любий друже,

Сплітайте радісний полон!

І хай забуду, чи в дорозі

Без вас я серце розгублю —

У струнах ваших мої сльози

Росою гратимуть: люблю.

Я ввесь в акорді!. Як антена,

Ловлю я кожен ніжний тон.

І вас, Бетховена й Шопена —

Люблю — і йду до вас в полон.


***
Стара, як світ, кохання пісня, —

Скарбниця радості людської,

І вічно їй у грудях тісно, —

Ніколи рани не загоїть.

Візьми ж мій дар,

на що був здатний,

Що краю,


меж,

кінця


немає,

На нім не треба ставить дати,

Найозвірілішим мамаям

Його ордою не стоптати.

Кохання пісня —

вічно юна,

І буде жити і торкати

Життям налагоджені

струни.

24

ВУРКАГАН


На обрії хмара, як рана в крові…

Поранило сонце й не вбило.

Зросли будяки у сухому рові,

Взялись павутиною й пилом


Як грубі мужицькі долоні, поля

Порепались густо від спеки.

І погляд у матері мертво закляк

На хмарі кривавій, далекій.


Ізранку був вітер, — і скоро ущух,

Мов десь поламав собі крила.

... Земля на колінах молила дощу,

Береза, як свічка горіла.


Нічого...

Ніхто не вблагає... Село

Хрести добивали і дзвони.

Хлопчиська на північ кудись понесло —

Насіння в незнанеє лонo.
У безвість вагони по рейках біжать.

... Панам я носити валізки?..

На полі немов на залізі, іржа

Поїла все...

Станція близькo.

25


***
Дійти б до води, а тоді хоч бігом...

А ноги, як дідові, кволі,

І спрага вчепилась за горло його,

Ні звуку, ні краплі навколо.

Пакгавзи.

Ще трохи.

впаде…

Водогін —



І хлопчик припав до калюжі

Цей трунок малому до сліз дорогий,

Гей, хлопче, там пий, та не дуже!

Людей на вокзалі Людей і людей…

З торбинками, з клунками й діти,

Пероном начальник суворий іде:

Спинили десь потяг бандити.

Я буду валізки носити панам? —

Ніхто доручити не може.

Обірвані хлопці дали стусана:

— Катісь колбасою там, воша!

Окраєць за день.

А що мамі 'днести?

Не знає:


Земля їй пером

Упали в блакитне склепіння мости.

І ніч напинає шатрo.

26


На буфері іде один уночі

Не знають куди й семафори.

Про маму на небі щось зірка ячить,

Скрегочуть колеса суворо.


… Москва заглушила і кинула в шир.

Тут хлопці на «діло» — ножами.

І пазурі тихо висовував звір,

Коли було треба пошамать.


І далі і далі в незнані міста,

І сам, і гуртом із братвою.

Колючками швидко будяк обростав

І важко хитав головою.


В дитбуд забирали — за два дні утік.

До моря!


Здорова, Одесо!

Іще вуркаган покуштує куті —

Вже п'ять йому років на десять.

Дівчата, такі ж вуркаганки.

Любов...

Любов локона вуркагана.

... Чийсь ніж у кишені смакує вже кров,

На обрії хмара, як рана.


***
Дощу, чуєш, хмаро?

Як спраглій землі

Дощу треба, зливи у спеку —

27

Так сонця шукає мій хлопець у млі,

Шукає людину далеку.

А люди холодні, байдужі, чужі,

Не сходять до нього із ґанку…

Він носить на спині уже вантажі

І любить собі...

вуркаганку?

У тім його й горе: вона не така

Дочка начміліцї Таня...

Так доля уміє нитки життя ткать,

За що ж зачепить, не дістане

Звичайно, іцо Таня не знала його.

(Химерна любов вуркагана).

Ходила до школи край його бігом,

А він, як укопаний, стане

Рубав він раз дрова, де школа її,

І пальця врубав ізненацька...

Санком за хвилину із йодом стоїть,

Зав'язує... Таня Гайдацька.


***
Зима доживала останні вже дні.

.....................................................

.....................................................

— «Братва! Веселіше за «діло».

«Лягавого», хлопці, дочку затягніть» —

Наказ отамана Чудила.

28

У синьому присмерку Таня іде,



Сама вона з клубу виходить...

у місячнім сяйві обличчя бліде,

Мов чує страшную пригоду.

І враз стало темно

Не вирвався й крик.

На руки взяли...

Ось упала...

Ага!


Боронить?!

Дроворубу

кадик

Ріжте


за зраду

і

драла.



.......................................................

.......................................................

І врозтіч пурхнули від Тані «чижі» —

Спішила людина з наганом

А місяць ще раз заблищав на ножі

І кров'ю залив вуркагана.

....

На обрії хмара, як рана.



  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка