Або І таке буває Корисно для читання тим, кого мордують нічниці* Дніпропетровськ Журфонд


І знову про спирт. Хіба його можна забути?



Сторінка4/4
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,49 Mb.
1   2   3   4

І знову про спирт. Хіба його можна забути?
Минуло десь з півроку, аж сталося таке, що весь завод здригнувся. В сусідньому цеху, про всяк випадок дамо йому номер сорок, на особливо точних операціях, де спирту за технологічним процесом використовувалося кожен місяць не менше як півтори тонни, розкрили розкрадачів спирту. А було так.

У тому цеху для перевезення матеріалів використовували моторолер-фургончик. Якось він перевозив декілька рулонів бязі зі складу, що розташований за територією заводу, на основний майданчик, в сороковий цех. Оскільки розмір рулонів не дозволяв закрити дверцята вантажного відсіку моторолера, водій-експедитор віз їх в напіввідкритому стані. І тут при розвантаженні в цеховому складі виявилося, що один рулон відсутній. Доповіли начальникові цеху Володимиру Кузьмичу Притискачу. Той здійняв ґвалт, мовляв, вкрали рулон бязі, і зателефонував в ОБХСС. Хто не знає, що таке ОБХСС, розшифрую - ”отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности”.

Дуже грізна організація, бо якщо хтось вкрав на заводі ”соц.собственности” більше, ніж на тисячу карбованців, то міг отримати років десять, а в особливих випадках – вищу міру. Хто не знає, що таке вища міра, скажу по-простому, без витребеньок – розстріл. ОБХССники – хлопці меткі. Тільки-но прибули на завод, зразу ж пройшли по маршруту, яким їхав моторолер. Десь там побачили якісь сліди, та й зайшли в інструментальний цех. Зайшли та й кажуть першому-ліпшому працівнику: ”Передай усім, якщо через півгодини рулону бязі не буде, перетрусимо весь цех, всіх працівників, починаючи від прибиральниці й закінчуючи начальником цеху. Знайдемо всю ”шабашку” і реквізуємо. Мало не покажеться”.

Не буду сильно зациклюватися на ”шабашці”. Старше покоління знає, що в ті часи без ”шабашки”- ні тпру ні ну. Дефіцит не тільки виробничий, а й побутовий інколи доводив до гріха найчесніших і найсвідоміших представників радянського народу, та навіть зачіпав і членів КПРС. А ще й дефіцит обслуговування. Тобто, якщо ви, наприклад, змогли по блату придбати швейну чи пральну машину, холодильник, і, навіть, легкове авто, то де вам було взяти запчастину аби відремонтувати в разі їх поломки.

А тут – інструментальний цех з найкращим обладнанням. Тому ОБХССники знали, що говорили. Але вони дуже багато знали й того, про що не говорили до потрібного часу. Слід відзначити, їм уже надходили анонімки, що на заводі крадуть спирт, а особливо – в сороковому цеху. Потрібен був привід. А тут і привід з’явився сам по собі. Отже, доки в інструментальному працювала голосова пошта, ОБХССники в сороковому проводили перевірку: ”а може вже й не один рулон бязі пропав?”.

Та й знайшли недостачу декількох десятків метрів бязі. А тоді: ”Так, може, у вас і спирту недостача?” Та давай і витрати спирту перевіряти. Вже й з інструментального цеху притягли рулон бязі та так вибачалися і перед начальником сорокового цеху і водієм-експедитором моторолера, а особливо – перед ОБХССниками, і навіть сам начальник інструментального цеху. Мовляв, хлопці випадково знайшли, та не знали кому віддати. ”Мене ж не було в цеху, а оце я тільки з’явився, так вони мені й доповіли, що знайшли той рулон. Я ж кажу, то ж рулон сорокового цеху, негайно ж віднесіть, та й сам прийшов перевірити, чи не ”заникають” часом.

А ОБХССники вже ”крутять” комірницю та завідувачку складу. Знаходять огріхи, а тоді вже – майстрів, а далі економістів, заступника начальника цеху та декого з них в ”каталажку” до себе у відділ. А переночувати ніч в слідчому ізоляторі не якомусь там волоцюзі, чи хулігану? Поважна людина, заступник начальника цеху, з яким ще сьогодні зранку ручкався головний інженер заводу та навіть і сам директор – член бюро міськкому партії єдиної і неділимої в Радянськім Союзі.

А тут – з бандюками разом. А жіночці – замість теплої постелі та в смердючу камеру. Отак-то.

Після жахливої ночі в слідчому ізоляторі почалася писанина, як в добрій канцелярії. Всі, кого залишили на ніч в ”кутузці”, почали зізнаватися. А далі вже перекинулося й на тих, хто ще ходив ночувати додому, але боявся, що його чи її –

відправлять на нічліг в буцегарню. Три місяці та тридцять томів слідчої справи – отаке надбання ОБХССників. Та ще дев’ять працівників цеху, від маляра до начальника цеху, загриміли, як то кажуть, на нари, від трьох до одинадцяти років.

Отаке діло – спирт. Та це ще й не все. Після суду обов’язкове засідання бюро міськкому партії. Всі заступники та головні спеціалісти заводу отримали по партійній лінії догани, хто за халатність, хто за безконтрольність. Та найбільше було прикро заступнику директора з капітального будівництва. Він же найняв бригаду, яка за дві каністри спирту заасфальтувала два кілометри дороги від траси до заводської бази відпочинку. Це, правда, неофіційно врахували і замість суворої догани із занесенням в особову справу ”впаяли” просту догану із занесенням. А ще йому було прикро, коли, направляючись на засідання бюро, в приймальню першого секретаря зайшов голова суду і член бюро міського комітету партії та ще й друг заступника директора з капітального будівництва. Подивився і єхидно так: ”Ну як, Гриша, дорога, яку ти заасфальтував за дві каністри спирту, ще не розсипалася?” Та й пішов до кабінету секретаря. Гриша сплюнув спересердя, а тоді: ”Коли пив зі мною спирт на дачі, не згадував про дві каністри. А тепер… Падлюка!”.

Деякі начальники цехів, щоби бути від буцегарні якнайдалі, під приводом знищення старих звітних документів, начебто помилково, терміново спалили всі звітні документи за найближчі п’ять років. За вітром, з димом і попелом, пішли всі документи про те, хто, скільки, коли і кому видавав спирт.

Отримали по догані від директора заводу – та й по всьому. Все ж таки не буцегарня

Проте заводський народ став менше вживати спирт для особистих потреб, а особливо – носити його додому. Майже весь спирт витрачався тільки на технологію. Різко скоротилася кількість затримань на прохідній заводу, та навіть й у витверезник стали менше потрапляти.

Минув майже рік і якось головний бухгалтер заводу, сусіда Жоржа Ревазовича, пожалівся: ”Прямо й не знаю, що робити далі? Раніше завод за рік використовував п’ятдесят тонн спирту, а в цьому році за десять місяців тільки тридцять. Ох! Поріжуть ліміти! Що будемо робити?” На це Антоніус резонно відповів: ”Ще рік не скінчився. Виконання плану буде вимагати збільшення витрачання спирту, так що майже ввійдемо в норму”. А таки майже ввійшли. За десять місяців трішки забувся той ОБХССно-спиртний кошмар.

Але спирт ”тирили” і вживали не тільки начальники. Робітники теж не ловили гав. От, приміром, майстри дільниці Івана Трохимовича жаліються, що погано паяються радіоелементи, бо хтось розводить спирт водою. А він їм у відповідь: ”Та хто ж, окрім вас?”. А ті: ”Це слюсарі-сантехніки, коли в нічну зміну в цеху нікого немає. Відкривають відмичками шафи та шухлядки, відливають з пляшок половину спирту, а туди навзаєм – води. А то, буває, що весь спирт заберуть. Тоді зовсім нічим протирати контакти радіоелементів і місця паяння”. Іван Трохимович відмахується від них, як від набридливих мух. А ті – знов своєї. Не допомагає.

Та якось зранку – в цеху переполох. Народ прийшов на роботу, а на дільниці всі столи, проходи і навіть двері в жовто-коричневій суміші, яка, до того, так пахтить, що хоч проси в штабі цивільної оборони протигази.

Проводять службове розслідування. Шукають тих, хто таке сотворив, і виявляється… Слюсарі-сантехніки, коли друга зміна покинула цех, як завжди, замість того, щоби зайнятися ремонтом обладнання, подалися відкривати шафи і шухлядки та шукати спирт. Не довго й шукали. В одній, напіввідкритій шафі, серед всілякого мотлоху стояла, як царівна, півлітрова пляшка спирту – повна по горлечко.

На радощах хлопці випили раз, потім другий. Не встигли по третій, як з них, пробачте на слові, ”з усіх дірок” почала ”фонтанувати” жовто-коричнева смердюча суміш. Хлопці тікали з цеху, а з них вистрілювало і лилося потоками в різні боки.

Перелякані слюсарі-сантехніки пишуть пояснювальні записки, визнають, що крали спирт, але не розуміють, чому таке з ними сталося. А все дуже просто. У майстрів урвався терпець і, коли вони зрозуміли, що допомоги від начальства не дочекатися і спасіння спирту – справа рук самих майстрів, їх руки і сотворили. Хтось із них додав до спирту добрячу порцію пургену та й виставив пляшку майже на видному місці.

Хто не знає, що таке пурген, тим краще й далі не знати. А хто взнав, той більше ніколи не буде вливати в себе невідому рідину, хай би вона якнайсмачніше пахла спиртом. От і наші горе-випивохи заприсяглися – більше ніколи не нишпорити по чужих шафах і шухлядках. В покарання за заподіяну шкоду вони вичистили та вимили столи, стільці, двері і підлогу від нечистот. А на додачу ще й без місячної премії залишилися.

Ударний труд” молодих робітниць


Держава потребувала зміцнення оборонної могутності і завод розбудовувався. В цех, де працював Іван Трохимович Штурмило прийшло поповнення. Особливо багато прийшло молоденьких дівчаток – випускниць школи. Начебто, всі дівчата, як дівчата, вчаться на монтажниць, а одна тільки вісім класів закінчила, хоча за віком випускниця. То вона інколи по два роки в одному класі сиділа. Всі дівчата вчаться на монтажниць, а Жанну ще й у вечірню школу влаштували. Треба ж дівчині мати середню освіту.

Проте наша Жанна виявилася кріпкеньким горішком. За місяць стало зрозуміло, що монтажниці з неї не вийде, то ж перевели її на пакувальну дільницю. Та й там з неї ніякого толку. Не хоче працювати та й усе.

Але ж радянська система завжди націлювала керівників бригад, дільниць, цехів і навіть заводів, разом з профспілковими, комсомольськими та партійними організаціями на виховання та перевиховання відсталих елементів. То ж, почали виховувати. Спочатку майстер, начальник дільниці, потім профспілкове бюро цеху та комсорг. Вже й начальник цеху з секретарем партійного бюро декілька разів запрошували в кабінет Жанну та намагалися достукатися до її свідомості. Та все закликали до совісті. Намарно. А звільнити не можна. Профспілка не дасть згоди звільнити молоду робітницю.

Аж тут в сусідній цех треба було відправити декілька робітниць. Не довго думаючи, включили в список і Жанну. Керівництво цеху, партійна, профспілкова і комсомольська організації, а разом з ними й Іван Трохимович були задоволені, що їм так легко вдалося позбутися ледачої робітниці.

Минув місяць і тут грянув грім. Виявилося, що Жанна з їхнього цеху пішла, але ж до сусіднього не прийшла. Десь загубилася по дорозі.

Начальник сусіднього цеху відхрестився від неї, як від омани. Та й чому б він повинен був розшукувати? Не прийшла, то й не прийшла. А відділ кадрів всю вину звернув на Жоржа Ревазовича, ну й, відповідно, на Івана Трохимовича, як на секретаря партбюро цеху. Від дирекції заводу надійшла строга команда розшукати робітницю.

Цілий тиждень партійний, профспілковий і комсомольський актив замість виконання плану розшукував зниклу працівницю. Побували у квартирної господарки, де повинна була жити Жанна. Потім – в селі, де жила її мати зі своєю меншою донькою. Навіть в сусідньому місті, де жив її батько.

Ми вже не говоримо за лікарню, міліцію і навіть морг. Та найбільше допомогла її колишня квартирна господарка. Спочатку вона розповіла, що Жанна донедавна довгенько не з’являлася, після того, як пішла від неї, не заплативши за останній місяць. Та якось з’явилася, забрала свої речі, віддала частину боргу. Після її відвідин господарка виявила, що у неї пропали троє рейтузів і панчохи. Зате залишилися листи, які писала Жанні менша сестричка, якій було десь років п'ятнадцять .

Господарка – жіночка проста, тому поняття моралі, щодо читання чужих листів, її не обтяжували. Та коли вона прочитала ті листи, то прийшла до висновку, що, незважаючи на свій поважний вік і великий стаж в будівельній галузі, таких висловів, з такими кучерявими зворотами, зі згадуваннями чоловічих та жіночих органів, вона ні разу не чула. Все ж запам’ятала і потім, для характеристики своєї пожилиці, розповідала всім своїм сусідам і знайомим. Відповідно, розповіла і цеховій комісії.

Комісія ошелешено слухала перли семикласниці із сільської школи. Іван Трохимович принагідно згадав свого армійського старшину, проте не зміг згадати, щоби навіть старшина колись вживав подібні терміни.

Найбільшого в справі розшуку зниклої працівниці добилися комсомольці.

Один із хлопців, що працював на шахті, похвалився, що в їхньому чоловічому гуртожитку, в одній із кімнат, де проживає четверо хлопців, ще й дівчина другий місяць живе.

Хлопці працюють в шахті позмінно, по двоє. А дівчина теж чергує в кімнаті, позмінно. Хлопці їй приносять їсти й пити. Інколи відпускають її погуляти на день чи два.

Цехова комісія в повному складі з’явилася в гуртожитку шахтарів і склала акта, що наша Жанна жива і здорова. Другого дня підготували документи і подали до відділу кадрів на звільнення по статті ”За систематичні прогули”. Але ж профспілка стоїть на сторожі Закону. Звільнення тільки зі згоди профспілкового комітету заводу.

І от іде засідання профспілкового комітету. Окрім членів комітету, присутні директор заводу, секретар парткому, начальник цеху, секретар партбюро цеху, голова профспілкового бюро цеху, а ще ж і винуватиця Жанна та її матуся, яка приїхала вболівати за свою доньку.

Коли оголосили пропозицію керівництва цеху щодо звільнення Жанни за систематичні прогули, слово взяв сивовусий і сивоголовий ветеран заводу Калістрат Калістратович. Було йому десь, мабуть, близько сімдесяти, а може, й за сімдесят, але наш ветеран виглядав ще досить жвавим. Працював він у відділі кадрів та ще й був обраний членом профспілкового комітету заводу.

Калістрат Калістратович – не просто ветеран заводу, а один із перших його працівників. Ще коли тільки починали робити перші танки і для них знадобилися фари, заклали перший камінь в будівництво цього заводу. Той камінь, начебто, разом з першим секретарем обкому закладав і Калістрат Калістратович, бо він вже на той час був досвідченим працівником.

Подейкували, що перед тим він працював на заводі, де виробляли порох. Та й сам наш ветеран, коли в компанії перехиляв десь за третю чарчину, любив розповідати про свої трудові звитяги.

Його розповідь зазвичай починалася так: ”Когда я на пороховом заводе служил…” А далі там вже були різні історії. Як не забуду, то деякі з його історій розповім пізніше. Тут вже іде засідання профспілкового комітету заводу і наш ветеран не просто сказав, а відрубав: ”Нікого, нікуди не звільняти. Треба виховувати молоде покоління будівників комунізму. Тому пропоную повернути Жанночку в електроприладобудівний цех. Нехай або начальник цеху, або начальник дільниці вкупі з головою профбюро цеху беруть над нею шефство. А де комсомольці? Включити її в передову комсомольсько-молодіжну бригаду. Всі повинні займатися виховною роботою. Майстру оголосити сувору догану, начальнику дільниці і голові профспілкового бюро цеху – по догані. Начальника цеху попередити, що при повторенні подібного буде поставлене питання щодо його службової відповідності, а ще буде оголошена догана по партійній лінії із занесенням в особову справу”. Оттак-то.

Ніхто не заперечив ветерану і всі члени комітету дружно проголосували за пропозицію Калістрата Калістратовича. Начальство цеху сиділо похнюплене, аж слова попросила мати нашої ”іменинниці”: ”Ой, людоньки добрі! Які ж ви всі тут хороші, в комітеті! Не те, що оці, з цеху. Ой, велике ж вам спасибі за те, що правильно розібралися. Вона ж, моя доня, дуже хороша і турботлива. Вона ж завжди на вихідні приїжджала додому і привозила гроші, та ще й подарувала мені рейтузи і панчохи. Я, мабуть, і меншеньку донечку Зіну до вас приведу. Ви ж потурбуйтеся, будь ласка, щоби взяли на хорошу роботу”.

Жорж Ревазович, Іван Трохимович і голова профспілкового комітету цеху вже не похнюплено, а приречено дивилися і слухали, чекаючи, що ж буде далі. Знову слово взяв Калістрат Калістратович і дав урочисту обіцянку, що він, як працівник відділу кадрів, особисто візьме участь в працевлаштуванні як старшої доньки, так і меншої. Доб’ється для обох місця в заводському гуртожитку і буде особисто відслідковувати, щоби їх не зобижали.

Минуло десь місяців зо два. Цехове начальство разом з усім колективом успішно трудилося над виконанням плану. Дві сестрички, як дві мальвочки, інколи приходили в цех, а частенько й зовсім не з’являлися. Всі вмовляння працювати ніякого толку не дали. Сестриці як не хотіли працювати, так і не працювали. Подавати ж на звільнення за порушення трудової дисципліни ніхто не ризикував, пам’ятаючи засідання завкому.

Усе ж заробітна плата нараховувалася дівчатам регулярно. Бригадир комсомольсько-молодіжної бригади почав ремствувати, але начальник цеху разом з партійним, профспілковим і комсомольським керівництвом дали йому добрячої словесної прочуханки, тобто провели виховну роботу, і рекомендували терпіти, щоби не трапилося гірше. Що вони мали на увазі, яке таке те гірше, вони ще й самі не знали. Аж ось, трапилося.

Наші дівоньки замість того, щоби працювати, гуляли собі в міському парку. Був літній погожий день. Сестрички після випитих два по два бокали пива сиділи на лавочці і курили. Аж до них причепилися якісь два лобурі і запропонували гуляти разом. Тим паче, що в них є випивка – дві пляшки горілки та чотири пива. Закуску зараз куплять, а у одного з них від дядькової квартири є ключі.

То й подалися нові знайомі гуляти разом в дядьковій квартирі. Дядько – вже старенький дідок, колишній працівник правоохоронних органів, якраз сидів дома. Йому хотілося випити чогось кріпенького, але пенсія закінчилася, а наступну принесуть тільки через тиждень. Тож він таким гостям був вельми радий, бо мав надію випросити у них на випивку. А коли господар побачив, що випивка сама прийшла додому, дуже зрадів.

Хлопці налили діду один раз, потім другий, а затим і третій. Дід сп’янів і пішов спати. Йому більше й не треба було нічого. Квартирою це помешкання назвати було дуже важко.

Вхідні двері були розбиті, мабуть, ногами гостей, порізані і поколоті та більше нагадували діряве решето. Стіни буро-рудого кольору, в плямах, мабуть, від пива, і в брудних шматках, що звисали аж до долівки. Все вказувало на те, що вони утворилися від випивки і закуски, котра встигла побувати в шлунку випивохи і якій не сподобався тамтешній клімат. Тож, вона з великою швидкістю вивергалася назовні і летіла на стіни й долівку. Потім засихала. Таргани повзали по стінах та обідали тою закускою. Стільцями служили складені з цеглин та якогось мотлоху підставки. Стіл на трьох ніжках, підпертий до стіни і вкритий газетою, на якій теж гуляли таргани, які, мабуть, вважали, що це тарганячий парк культури і відпочинку.

Аякже, тут було що випити і закусити свіженького. Точилися розмови, інколи веселі, а то навіть на пісню зривалося. Таргани ворушили вусами та дивилися, як гості почали гуляти. Тут відкрилися двері і в квартиру зайшли вже п’яненькі дві нових гості з пляшками вина. Це були хоч і передчасно змарнілі від постійного зловживання спиртним та й взагалі від розгульного життя, але ще дебелі молодиці, віком десь років за тридцять.

Їм подобалися хлопці, а те, що тут знаходилися якісь дві худі шмаркачки, які, очевидячки були конкурентками, не сподобалося. Та робити нічого. Гулянка продовжувалася. Вже вечоріло, спиртні напої скінчилися і хлопці вирішили податися за добавкою.

Тільки-но вони пішли, як старші дівчата почали атаку на молодих. Старіша і дебеліша з них безапеляційно заявила: ”Так, штахетки, забирайте манатки і чешіть звідціля, поки ми вам не повидирали очі”.

Молоді, але вже досвідчені і дуже грамотні дівчата, не дуже бо й злякалися. Молодша – Зіна – видала таку тираду, що старші пороззявляли роти і блимали очима. Нащо вже вони, які, здавалося, пройшли і Крим, і Рим та знали такі матюки, від яких навіть биндюжники могли би почервоніти, були ошелешені.

У цей час відкрилися двері квартири і перед очима постала ще одна проява. Це була дійсно не людина, а якась почвара. П’яна, брудна, немита. Від неї смерділо так, наче з нужника, в якому ніхто ніколи не прибирав. І старші й молодші почали разом виганяти прибулицю. Це їм не дуже вдавалося. Проява падала на долівку, щось мимрила, а потім чи то заснула, чи то прикинулася, що спить.

Аж тут з’явилися з випивкою ”кавалери” наших ”панянок”. Спільними зусиллями, взявши за руки і ноги, викинули незвану гостю за двері і повсідалися гуляти далі. Старші дівчата вирішили тимчасово припинити сварку з молодшими товарками, боячись, що хлопці можуть віддати перевагу молодим і викинуть їх, як викинули зачмурену прояву. Вже коли настала глупа ніч і закінчилася чергова порція спиртного, молодші дівчата подалися до аптеки і принесли декілька пляшок потрійного одеколону.

Усі були вже такі п’яні, що їм і потрійний одеколон видався, як декому коньяк. Аж тут одна із старших товарок піднялася і побрела до балкона. Може, їй закортіло до туалету і вона, в хмільному чаді, переплутала напрямок. Балконних дверей вже давно не було і їх роль виконувала фанерка, яка закривала тільки нижню частину дверей.

П’яна ”пані”, хилитаючись всім тілом, наче матрос на палубі корабля під час шторму, почала відкидати ту фанерку, перечепилася і погуркотіла на балкон. Падаючи, звалилася на низьку балконну огорожу, верхня частина її тіла переважила нижню і вона полетіла, наче великий птах з підрубаними крилами, з четвертого поверху.

П’яний гурт не помітив втрати бійця, тобто ”воячки”, і продовжував собі пиятику, наче нічого й не сталося. Хтось із сусідів з другого поверху, почувши, що щось гепнуло, виглянув у вікно. Під будинком в кущах він побачив лежачу бездиханну жінку, і негайно зателефонував до швидкої допомоги.

А потім, знаючи, що на четвертому поверсі збираються постійно п’янички і там часто виникають сварки і навіть бійки, злякався. Він подумав, що це там вже когось вбили і викинули з балкона, тож зателефонував і в міліцію.

Коли швидка допомога і наряд міліції прибули майже одночасно до місця пригоди, виявилося, що наша ”велика пташка” жива і майже неушкоджена, тільки сильно подряпана, бо впала в кущі, які росли біля будинку. Міліціонери піднялися на четвертий поверх, де засідала бойова команда по нищенню спиртних напоїв, і були дуже здивовані. Там було все тихо й мирно. Спиртні напої були знищені, а винищувачі мирно собі спали, хто де. Хлопці з молоденькими дівчатами на долівці, а старіша – з дідусем, господарем квартири, в його ліжку. І, начебто, всі були задоволені.

Та їх мирний сон був нагло перерваний охоронцями правопорядку. Довелося всім підніматися, їхати до відділку та давати пояснення, яким чином їх подруга зробила політ. Всі клялися і божилися, що нічого не знають. Ніхто постраждалу не викидав з балкона. Все ж ”бойову” бригаду разом з господарем відправили ночувати в ”мавп’ятник” до вияснення обставин, а на завод відправили депешу та наполягали, щоби з винуватцями пригоди провели виховну роботу.

Знову було засідання профкому. Знову на адресу керівництва цеху лунали обурливі висловлювання та погрози від членів профкому і, особливо, від Калістрата Калістратовича. Говорилося щось там про несправджені надії щодо виховання молодого покоління і втрату довіри до них. Знову оголосили догани. Але ті догани для керівників нашого цеху були наче почесні грамоти. Бо ж, перевели Жанну і Зіну до іншого цеху, який був більш морально стійкий. Там за останні півроку не було жодного порушення трудової дисципліни та громадського порядку.

Отже члени профкому висловили надію, що трудовий колектив того цеху проведе необхідну виховну роботу, виправить наших красунь і вони стануть гідними представниками робітничого класу та Ленінського комсомолу.

Увесь електроприладобудівний цех з полегшенням зустрів таку новину. Після цього, мабуть, понад рік не траплялося ніяких пригод. Вже колектив цеху завоював перше місце в соціалістичному змаганні за останній квартал. Його давали не тільки за виконання плану і якісну продукцію, а й за відсутність порушень трудової дисципліни, громадського порядку і моралі. Як бачимо, цех був готовий прийняти чергову партію порушників для перевиховання.



Боротьба з ”несунами”
Стався, правда, десь місяців зо два тому випадок, але він не зміг суттєво вплинути на морально-політичні показники колективу цеху.

Як і в кожному колективі, а особливо великому, є люди, які окрім спирту (бо спирт, як ми вже говорили, то для декого – хобі) тягнуть додому із заводу все, що погано лежить.

Давно вже їм прізвисько дали – “несуни”. Ось один із таких несунів частенько тягнув додому різні деталі. То конденсатори, то транзистори. Щось там він дома стругав та паяв. Мабуть, хотів зробити радіотелескоп, щоби підтримувати зв'язок з інопланетянами. А може, на ”товкучку” радіодеталі носив та продавав з-під поли. То нам достеменно невідомо.

А відомо те, що бригадиру це вже добряче допекло. Дефіцит і без цього, з незалежних від бригади причин, постійно виникає. А тут ще й зумисне створюється. От і вирішив він провчити ”несуна”. На той час статус заводу, як режимного об’єкта, підвищився і, якщо цех охороняли, як і раніше, тітоньки з пістолетами, то зовнішня охорона була довірена воякам внутрішніх військ. Тож комендатура, відповідно комендант, чергові коменданти – офіцери, а на прохідній і на постах та вздовж огорожі – солдати з карабінами.


Отже, коли ”несун” у кінці зміни набрав у пакетик декілька десятків радіоелементів та поклав їх до кишені пальта, а потім пішов прийняти душ, бригадир анонімно зателефонував черговому коменданту. Він повідомив, що через третю кабіну буде виходити такий-то й такий та виносити радіодеталі.

Черговий комендант тут же віддав наказ охороні посилити пильність і перевірити такого-то й такого. Ось наш ”несун”, як ні в чому не бувало, підійшов на прохідній до своєї кабіни. Дав пропуск вартовому в руки. Той подивився та й запитує: ”А що ви виносите?” – ”Нічого я не виношу”, - у відповідь. - ”Як це, нічого? – запитує вартовий. – А що у вас у внутрішній кишені пальта? Покажіть”. Нема куди подітися нашому ”несуну”. Треба показувати, що там у тій кишені.

То ж він і говорить: ”Подумаєш, лайна там набрав. Що вам жалко?” А вартовий: ”Нічого не знаю, показуйте”. Несун виймає пакетик, розгортає, а там дійсно шматок справжнього лайна, яке ще й смердить неймовірно.

Вартовий лається, викликає чергового коменданта. Той прийшов і як побачив таке, давай і собі лаятися: ”Це ти що, падлючий сину, спеціально таке утнув, щоби над охороною позбиткуватися? Ну, я тобі задам перцю!” А той: ”Я ж не навмисне, я не хотів”. ”А що ж ти тоді хотів?”

”Несун” проситься і молиться, чи вже й на коліна майже не падає. Клянеться, що більше таке не повториться. Звичайно, що не повториться. І сміх, і гріх. А що тут поробиш? Немає за що притягнути до відповідальності ”несуна”. Таке добро ніхто не забороняє виносити із заводу. Це не дефіцит, слава Богу.

Наступного дня весь цех сміється, вже й весь завод знає, і до керівництва заводу дійшло. А притягти до відповідальності немає за що. Все ж від такої наруги перевиховався наш ”несун”. Припинив тягти із заводу не тільки радіодеталі або ще щось, а, навіть, і спирт не бере. А бригадир усміхається. То він, коли ”несун” ходив у душ, підмінив пакетик з радіодеталями на шматок смердючого лайна...

До чого призводять порушення правил техніки безпеки
Розумні люди знають, що порушувати правила техніки безпеки заборонено. А тих, хто порушує, чекає кара, і не тільки від начальства чи інспектора з охорони праці. Все ж, деякі працівники, нехтуючи забороною, наживають собі неприємності.

Ось і монтажниці цеху складання приладів випросили в сусідньому цеху перекис водню, аби стати красивими. Якщо хтось не знає, як це робиться, то коротенько розповім. При митті голови у воду додається перекис водню і тоді дівчата з чорнявих, русявих, або рудих казковим чином перетворюються в яскравих блондинок.

А що поробиш? Мода вимагає жертв. Інколи – великих. Так і сталося. Одна з кандидаток у блондинки поставила пляшечку з перекисом водню у себе на монтажному столі біля нагрівального приладу, та й працює собі. Аж тут – вибух. Пляшечка розлітається на шматки. Один осколок зачіпає ніс, інший – вухо. З поранених місць цебенить кров. Всі перелякані. Терміново надають потерпілій медичну допомогу та викликають карету швидкої допомоги. Перебинтовану дівчину відправляють додому.

А вже тут як тут інженер з охорони праці і складає акта про нещасний випадок на виробництві. Всі, від бригадира до начальника цеху, підписують акта. Куди подінешся, доведеться отримувати догани і майстру, і начальнику дільниці. Та й начальнику цеху перепаде на горіхи від головного інженера, а то й директора заводу.

На щастя, поранення незначні. Наступного дня наша потерпіла вже на роботі. Але це ще не все. Десь так, мабуть, через день, з’являється в цеху оперуповноважений КДБ. Він забезпечує виконання режимних вимог на заводі, обслуговує завод

Аякже, завод режимний. Заходить оперуповноважений до начальника цеху, показує акта про нещасний випадок та й запитує:

”Товаришу Антоніус, ви підписували цього акта?” Той: ”Звичайно ж, підписував”. - ”А що там написано читали?” – ”Читав”. – ”І ви згодні, що у вашому цеху була диверсія?”

У Жоржа Ревазовича піт виступив не тільки на лобі, лисині, а ще й в інших місцях, про які ми тут не будемо говорити. Очі у нього застигли, як дві вишні в крижині, щелепа відвисла і він на кілька хвилин втратив мову. Коли ж прийшов до тями, то тремтячим голосом запитав: ”Товаришу Семенов! Хто вам таке сказав?”

Уповноважений у відповідь: ”Ніхто нічого не говорив. Про це написано в акті, який ви підписали. Ось дивіться: ”Нещасний випадок з монтажницею Миколаєнко Галиною Іванівною стався внаслідок диверсії”.

Жорж Ревазович і хрестився, і божився, хоча був атеїстом, що він не міг таке підписати. КаДеБіст наполягав на своєму. Все ж вдалося встановити, що той клятий запис зроблений хоч і однією рукою, як увесь акт, але колір чорнила трішки інший.

Тут уже в уповноваженого лице стало буряковим, брови збіглися на переніссі, очі стали ще колючішими, ніж завжди, губи стулилися так, начебто йому хотіли запхати в рота кляту ручку, котрою зробили той дурний запис.

Через півгодини інженер з охорони праці під наглядом оперуповноваженого КДБ Володимира Олександровича Семенова писав пояснювальну записку, де в подробицях було викладено, як, коли і для чого він вніс запис про ”диверсію”.

Йому, бачте, хотілося зменшити кількість травм на виробництві внаслідок нехлюйства працівників та безконтрольності керівництва. От він і надумав уже після того, як всі підписали акта, дописати ”диверсію”. А оскільки в кульковій ручці закінчилася паста, то дописувати довелося пастою трішки іншого кольору.

То ж, до догани начальнику цеху за порушення вимог техніки безпеки додалася і догана інженеру з охорони праці за підробку документів.

Начальник дільниці Іван Трохимович Штурмило теж попав під роздачу і отримав догану за безконтрольність. Коли він пожалівся своєму другу Бутителю, той філософськи відповів: ”Таке теж буває”. І розповів свою історію.

Якось його дружина теж погналася за модою і попросила принести і їй перекис водню. Васько, який не звик носитися з маленькими пляшками, припер додому повну півлітрову пляшку і віддав дружині. Та була така рада і вдячна Василеві, що навіть не вилаяла його за те, що він, ізнов приплентався додому п’яний.

Віддав Василь Бутитель дружині пляшку з перекисом водню та й забув про неї. Було б що згадувати. Якби то був спирт, була б інша справа. А то – перекис водню. Минуло декілька днів. В неділю, як і завжди, купальний день. Дружина Василя, огрядна тітонька, так, мабуть, кілограмів на дев’яносто, а може, й більше, набрала води у ванну та й давай купатися.

Василь мирно куняв у кріслі перед телевізором, в якому показували чергову передачу про досягнення в сільському господарстві. Аж раптом вибух струснув кімнату. Двері ванної кімнати з гуркотом відлетіли і звідти, гойдаючи в різні боки своїми ”моцними телесами”, вискочила благовірна Василя в чому матуся народила і кричала таким диким голосом, наче той Тарзан в джунглях. Потім знепритомніла і впала.

Василь хоч і злякався, все ж не втратив присутності духу, і потайки, наблизившись до ванної кімнати, зазирнув туди. Нічого страшного, окрім осколків півлітрової пляшки під ванною та розлитого перекису водню, не було. Потім уже дав понюхати дружині нашатирного спирту і, коли вона прийшла до тями, вклав її в ліжко та й почав прибирати наслідки вибуху.

Це сталося тому, що дружина Василя, щоби пляшка не заважала нікому, поставила її під ванну. Коли ванна заповнилася гарячою водою, то почала нагрівати пляшку з перекисом водню. Той від нагрівання вибухнув і налякав бідну жінку. Так що і таке буває.




Щасливий чи не дуже, та все ж кінець парубоцького життя Івана
Ця оповідка була би неповною, якби я не згадав та не розповів вам, як же наш славний герой Іван Трохимович Штурмило залицявся, сватався та й оженився. Смішного в цьому немає нічого, адже майже кожен нормальний чоловік мріє знайти собі гарну, розумну, освічену, здорову, веселу, ставну, чуйну, роботящу, не бідну, не дуже худу, але й не дуже товсту, в міру балакучу дівчину, яка би полюбила його батьків, і щоби потім стала його дружиною. При тому вона повинна вміти смачно готувати, прати, прасувати, працювати на заробітній посаді, але на роботу йти тільки тоді, коли погодує чоловіка зранку гарячим духмяним супцем або борщиком, бутербродом з маслом та бужениною. Ще й пригостить кавою з молоком. Потім одягне його в чистий випрасуваний костюм, білу сорочку і зав’яже краватку, взує в намащені ваксою звечора туфлі, та перевірить, чи нічого не забув чоловік вдома, як то: носовичок, цигарки, гаманець з грошима, авторучку та інші причандали. Взимку ще й рукавички, а коли дощ – парасольку.

З роботи дружина теж повинна прийти першою, і до приходу чоловіка приготувати йому щось смачненьке та ще й з м’ясом. Це можуть бути галушки, вареники, пельмені, голубці, холодець, ну й на закуску щось екзотичне, наприклад, пиріжки ”вчиняні” з яблуками або полуницями. Інколи можна замінити млинцями зі смородиновим варенням або медом.

Непогано, коли дружина розбирається у футболі, але на стадіон не ходить, а вболіває вдома на кухні. Тоді з нею можна обговорювати не тільки питання виховання дітей та інші сімейні проблеми, але й сказати так: ”Ти знаєш, що сьогодні ”Дніпро” буде грати з ”Арсеналом?”. Я думаю, що ”Дніпро” виграє”.

А дружина у відповідь: ”Я теж так думаю, бо київський ”Арсенал”, як для нашого ”Дніпра”, команда посильна. Там бо половина команди, якщо не більше, грають хлопці, яких віддали з ”Дніпра”. Ну хоча би і Музилу, наприклад. А от, якщо би це був лондонський ”Арсенал”, то я не впевнена, що наші хлопці зіграють хоча би внічию.”

І яким би ви не були палким прихильником ”Дніпра” і дивилися його ігри по третьому разу на каналі ”Футбол”, навіть якщо ”Дніпро” програв ”Колосу” із села Пекельне, то погоджуєтеся зі своєю розумницею-дружиною.

А ще дружина повинна вміти працювати на дачі. Тобто копати, висаджувати розсаду, полоти, поливати, підгортати. Збирати врожай та робити різноманітну консервацію. Варити варення і компоти та закривати це в скляні банки.

Ще дружина повинна піклуватися за дітьми, навіть якщо вони вже одружені. А коли в дітей з’являться свої діти, тоді вона повинна вміти ходити і за дітьми дітей. Але ще повинна вона також і вчити з дітьми уроки, допомагати виконувати семестрові завдання, курсові роботи, реферати, та і в підготовці тої ж таки дипломної роботи не пасти задніх.

Коротше кажучи, робити все, аж допоки ті не отримають диплома. Ну, само собою, вона повинна пристойно заробляти так, щоби вистачало не тільки на чоловіка, а вже і на подарунки діткам дітей.

Та де таку знайдеш?..

То ж Іван Трохимович, хоч і був ще з юних літ женихом завидним, а от про одруження і не задумувався серйозно. І не те, щоби він був переконаний холостяк. А все, якось, не до того. А тепер, начебто, вже й треба би було, бо до тридцяти наближалося. Та все ніколи. То навчання, потім робота, а тут ще й партійна діяльність та різні громадські обов’язки. Якось уже й начальник цеху Жорж Ревазович зробив зауваження своєму підлеглому, бо скільки ж можна холостякувати. А Іван Трохимович – ні мур-мур.

От тоді Антоніус і розробив операцію. Одного разу викликав він нашого героя до себе і сказав так: ”Ми сьогодні з дружиною йдемо на концерт Магомаєва. А у нас зайвих два квитка. Бо вийшла неузгодженість. Дружина через свої канали дістала два, а я через свої – теж два. От, один квиток буде тобі, а інший, я думаю, якось реалізуємо”.

Івану що? Місяць тільки починається, цех поки що чекає ”дефіцити”, отже працює впівсили. Партзбори на наступному тижні. Вечір вільний. Та й погодився.

Аж там – все сплановане, бо у дружини Жоржа Ревазовича незаміжня співробітниця – дитя емансипації. Звичайно ж, освічена, - закінчила університет. Працює в науково-дослідному інституті старшим науковим співробітником. Хоч і не юна, але дуже гарна жіночка. Ім’я теж у неї було гарне – Розалія. От вони і вирішили познайомити двійко одинаків.

Усе було чудово. Концерт сподобався. Начебто й нові знайомі сподобалися одне одному. Після концерту Іван провів Розалію до гуртожитку науково-дослідного інституту, де вона мешкала. Чудовий теплий вечір спонукав до прогулянки, та й час ще був не надто пізній, і дівчина, мабуть, була не проти прогулятися парком. Проте наш герой подякував супутниці за чудовий вечір і гарне знайомство та й подався до свого холостяцького лігвища.

Наступного дня, уже з самого ранку, закрутили Івана Трохимовича виробничі, партійні та громадські клопоти, що він навіть і забув про свою нову знайому. Вже й другий та й третій день іде…

Що ж робить Жорж Ревазович? Він телефонує дружині, а та й говорить Розалії: ”Іван Трохимович передавав тобі привіт і хотів би зайти сьогодні увечері в гості, але не впевнений, що це тобі сподобається”.

А та: ”Чому? Я й не проти, але якось незручно”. А дружина Жоржа Ревазовича їй: ”Як це незручно? Хлопець бо, хороший. Тобі подобається? ” - ”Та, так”, - Розалія їй у відповідь.

Усе ж, вирішивши трішки підстрахуватися, вона запросила двох своїх подружок з гуртожитку на вечерю. Адже кавалера треба зустріти по ”повній програмі”. Підготувалися дівчата добре. І коньяк, і шампанське купили, і салатів різних наготували. та й чекають.

А тим часом Жорж Ревазович викликає Івана Трохимовича та й говорить: ”Виконай, будь ласка, моє прохання. Як будеш іти додому, зайди до Розалії і передай їй оцей пакунок. Моя дружина щось їй купила, а сама терміново поїхала у відрядження. А мені треба до сина на збори в школу”.

Іван був не проти, а може, навіть і задоволений, що привід знайшовся. Та й пішов.

Зустріли дівчата гостя добре. Все було гарно, все було смачно. Всі пили і закушували, співали пісні, а потім дівчата почали палити цигарки. Сказано ж, емансипація. Тут Іван Трохимович вибачився і сказав, що йому вже час іти, бо в нього є одна нагальна справа. І хоч сонечко тільки сідало за обрій, як говорять, час ще був дитячий, та наш герой покинув гостинних дівчат і почимчикував додому.

Дівчата, ошелешені таким вчинком гостя, в задумі курять, пробують зрозуміти, де стався прокол. Та так і не зрозумівши, лягають відпочивати. А що ще можна робити, коли гості втікають?

Наступного дня Розалія про все розповіла дружині Жоржа Ревазовича. Як вона з подругами готувалася до зустрічі з Іваном Трохимовичем, як той прийшов та випивав і закушував, а коли випивка і закуска закінчилися, подякував за гостину, попрощався та й пішов додому.

Дружина все це переповіла Жоржу. А коли Жорж запитав у Івана, як пройшов вчорашній вечір, той розчаровано відповів: ”Я думав, дівчата, як дівчата, а вони п’ють та ще й курять. Мені такі не подобаються”. А про себе ще й подумав: ”Всі дівчата –

голуб’ята, а де ж ті чортові баби беруться”. Ото й закінчилося Іванове женихання.

Та скільки мотузку не в’юнитися, а край таки приходить.

Настав час відпустки. Іван Трохимович поїхав у свою рідну Кам’янку. Звідти ж він повернувся не то закоханий, не то ошелешений. А може, і те, й інше.

У перший же вечір познайомився в клубі з випускницею торгово-кооперативного технікуму, яка тільки тиждень тому приступила до роботи в місцевому універмазі й отримала горде звання – молодий спеціаліст.

І почалося… Всю відпустку вони провели разом. Іван Трохимович ледь не спізнився на роботу, бо до останнього дня не міг розлучитися з Дашею, так звали його кохану. Довелося після пізньої гулянки, рано-вранці, першим автобусом від’їжджати з Кам’янки.

А вже десь за два тижні потому подали вони заяву до ЗАГСу. Бо, як кажуть люди: ”Хороший парубок, хоч води напийся, та й досі не женився”. А то ще кажуть: ”Лисий кінь – краса, лисий парубок – біда”. І хоч наш герой ще й не полисів, та треба було поспішати.

То ж, і став невдовзі Іван Трохимович сімейним і поважним чоловіком, що не заважало йому інколи, все ж, втрапляти в різні історії.


Пошуки ”поштової скриньки”, ”соняшні дари” та ліквідація дефіциту
От, приміром, вже середина місяця, а цех – в суцільному дефіциті, і план починає горіти, як суха солома в степу. Вже відправили заводських постачальників ”по всіх містах і вісях”. Але ”дефіцитних позицій” більше, аніж постачальників на заводі, тому черга доходить до цеху. Що толку сидіти на дільниці чи в кабінеті, коли немає плану?

Приймається рішення і частина ІТР цеху відправляється теж неозорими просторами Радянського Союзу. Що таке ІТР пояснюю для молодшого покоління. Так називалися інженери, техніки, плановики, економісти та ще багато різних посад.

І відправили Івана Трохимовича ”штурмувати дефіцити” спочатку в Харків, а далі – в Ульянівськ. Вже надвечір Штурмило вийшов з поїзда на залізничному вокзалі Харкова. Там переночував у кімнаті відпочинку, де в одному приміщенні розміщувалося, мабуть, з півсотні таких же нетяг, як і він сам. А ще ж треба зранку знайти завод.

О! Я ж забув сказати, що коли його відправляли у відрядження, то дали тільки номер ”поштової скриньки”, а яка відкрита назва заводу та його адреса не повідомили, бо й самі не знали.

Тут, мабуть, теж треба зробити зупинку в нашій оповідці. Режим секретності – то така велика штука. Всі заводи, котрі хоч якимось, навіть маленьким боком, були притиснуті до оборонних підприємств, мали ”поштові скриньки”.

Це не та поштова скринька, куди люди вкидають свої листи, чи поздоровні листівки, а секретна назва підприємства, щоби ворога заплутати. Навіть деякі колгоспи, що постачали для армії зерно, м'ясо та інше продовольство, теж мали номер ”поштової скриньки”.

А тут завод, котрий поставляє деталі для танкової промисловості. Йому, як кажуть, сам Господь Бог велів бути з ”номером”.

Але ж Івану треба знайти той завод.

Зранку, стоячи в черзі на вмивання в загальному туалеті, він поділився своєю проблемою з таким же бідолахою-командированим, як і сам. Той і присовітував йому: ”Як вийдеш на привокзальну площу, то побачиш дідусів, які дають різні довідки приїжджим. Запитаєш, що тобі треба та даси п'ятнадцять копійок. Отримаєш адресу”.

Іван Трохимович так і зробив. Вийшов на площу, підійшов до маленького худорлявого дідуся, який, мабуть, зустрічався ще з самим царем Олександром II під час служби гусаром у царському війську. У відповідь почув: ”Їдеш до ”Кінного базару” трамваєм одинадцятий номер, а там і побачиш свій завод”.

І дійсно це був завод, який був потрібний Штурмилу. Протягом дня Іван вирішив усі питання і, вмовивши провідника вагону поїзду, що відправлявся в його місто, передав дефіцитні деталі. Послуга обійшлася не так вже й дорого. Всього якихось там п’ять карбованців.

Того ж вечора Іван подався швидким поїздом до Москви, щоби їхати до Ульяновська. До приїзду в Москву все було добре, все йшло по плану, а в Москві –

проблема. Немає квитків. Ну, ніяких немає. Ні купейних, ні плацкартних, ні СВ. Таки, біда.

Та ми ж знаємо, що наш Іван ще з дитинства був хлопець метикований. Тож, коли він відправлявся у відрядження, то прихопив із собою чемодан, в якому рядами стояли пляшки з олією соняшниковою, а впереміжку між ними – зі спиртом. В торбі три добрячих кусні сала, кілограмів зо два кожен, два кільця домашньої ковбаси, півтора десятка варених яєць та інших припасів, а ще чималенька торбинка смаженого соняшникового насіння.

Перед від’їздом у відрядження хтось сказав Івану Трохимовичу, що в Ульяновську олія і насіння – великий дефіцит. Та й сало – теж. Ну а спирт, і так відомо, скрізь великий дефіцит, окрім оборонних заводів, де, як ми вже це відзначали раніше, його хоч греблю гати. Сало ж, найперший продукт для українця при всіх режимах і на всіх географічних широтах і довготах.

Отже, квитків немає. В касах величезні черги, але й тільки. Тоді наш герой чимчикує до чергового по станції, заходить в кабінет, виймає з чемодана півлітрову пляшку олії і відкорковує її. Зразу ж кабінетом починає розповсюджуватися п’янкий аромат українських ланів, степового сонця, смажених пиріжків з картоплею чи капустою, а може, із м’ясом, і ще чогось такого невловимого, духмяного і смачного, смачного...

У чергового, який зранку поснідав лише склянкою чаю та булочкою, а вже й до обіду було недалеко, від цих ароматів і спогадів починає текти слина. Вона переповнює його рот, язик починає в ній тонути, і черговий тільки встигає мовчки ковтати ту слину, а щось сказати не встигає поміж черговими ковтками.

Наш земляк ставить ту пляшку на стіл черговому і говорить: ”Це вам сонячний і соняшниковий привіт з України. Коли будете їсти салат, змащений найпахучішою і найдобрішою олією, то згадайте і мене Івана Штурмила, якому сьогодні неодмінно треба виїхати в Ульяновськ”.

Через декілька хвилин черговий, повністю зійшовши слиною, від чого язик у нього звільняється з полону, запитує:

”Так це мені?”

”Звісно ж вам, а кому ж іще”, - відповідає Іван.

”А вона не отруєна?” - запитує черговий.

”Давайте зараз перевіримо, - Іван йому у відповідь, - Але ж тоді я не поїду в Ульяновськ, а буду жити тут, у вас на вокзалі в туалеті”.

Черговий навіть усміхнувся від такої пропозиції. Все ж, йому, мабуть, стало шкода олії.

А тут ще й аромат так забив його бідну голову, що в ній аж замакітрилося, і тоді він нашому Штурмилу: ”Та добре вже, залишайте. А вам що треба?”

”Та квиток мені до Ульяновська на сьогодні”, - відповідає Іван.

Черговий хутенько сховав під стіл пляшку з олією, потім щось написав на аркуші паперу, віддав Івану Трохимовичу і сказав: ”Ідіть в двадцять восьму касу, покажете цю записку і отримаєте квиток”.

Прямуючи до каси, Іван спробував розшифрувати запис на аркуші, що дав йому черговий, але там були такі ієрогліфи, що, мабуть, і китайці вкупі з японцями не змогли би прочитати. Та коли наш мандрівник дав того папірця касиру двадцять восьмої каси, та аж підплигнула на своєму стільці і, з готовністю виконувати всі вимоги Івана, запитала: ”Вам куди, на коли і скільки квитків потрібно?” Той у відповідь: ”Та що там. Один квиток на сьогодні до Ульяновська”. Касир догідливо: ”Ой, пробачте, будь ласка, але СВ на Ульяновськ немає, а купейні тільки верхні полиці”. ”Та, давайте вже верхню. Якось перебуду”, - знехотя промовив Іван.

У купейному вагоні їхали якісь дві тітоньки в гості, а ще – дядько, теж з України, на автомобільний завод за двигуном для ”Уазика” голови колгоспу. Коли Іван розповів, як він купив квиток, то дядько, якого звали Микола, похвалився, що він теж запропонував пляшку олії, але касиру. Вона хутенько комусь зателефонувала, прибіг якийсь мужик, взяв гроші і пляшку олії, а навзамін дав квиток.

Правда що, дядько Микола працював постачальником в колгоспі та був і битий, і тертий, і м’ятий вовк. Олією не дуже розкидався і розливав її в чвертки. Хто не знає, що таке чвертка – скажу.

У них в колгоспі горілку частенько продавали не в півлітрових пляшках, а в половину менших, тобто по двісті п’ятдесят грам. От пляшку і прозвали чверткою.

Дядько Микола горілку купляв тільки в чвертках. Вся його сім’я збирала ті пляшки, де тільки вдавалося. Тож, коли він відправлявся у відрядження, то був затоварений чвертками з олією, як ”бомбист” або, як тепер говорять, ”шахід” - гранатами. За розмовами, спогадами і сном вони й не зчулися, як поїзд зупинився в Ульяновську.

Схема з олією та смаженим насінням працювала, як швейцарський, чи там німецький годинник, і Штурмилу залишилося чекати ще три дні, доки виготовлять деталі і він зможе їх забрати із собою.

А от у його нового знайомого, дядька Миколи, вийшла заминка. Начебто всі папери були, і рознарядка з Міністерства, і наряд з Главку, і листи від обкому партії з України до Ульяновського обкому партії. А справа не просувалася. Паперова маруда, незважаючи на змащування олією, займала чимало часу.

Бюрократія – це, мабуть, найвище досягнення людського суспільства, особливо соціалістичного. Вона змушує людей проявляти таку винахідливість й ініціативу, таке терпіння і таку пробивну силу, що більше ніяка сила не здатна. Якби не було бюрократії, то людство просто би вимерло.

Адже, якби не було бюрократії, щоби робили прості люди? Немає з чим боротися. А наразі, якщо немає боротьби, то немає і життя. А так кожен, хто зустрівся з бюрократом, а ще краще – з великим ланцюгом бюрократичної машини, і виконав поставлене керівництвом завдання, чи вирішив свою проблему, вже може вважатися героєм.

Але подолати всю бюрократичну систему, мабуть, нікому не під силу. Вже і генсеки з нею пробували боротися, деякі президенти теж намагалися. Та вона – як стоглава гідра. Не встигли відрубати одну голову, як на її місці вже три проростають. Тьху на неї. Вже й мене бюрократичний вир почав затягувати і я забувся за наших героїв. То ж, повертаємось якнайхутчіше до них.

Іван Штурмило, чекаючи, коли виготовлять запчастини, об’їздив і обходив мало не все місто, побував у музеях, в кінотеатрах. Того вечора він відпочивав в номері готелю, де вони жили з дядьком Миколою. Аж той прийшов та й говорить: ”Збирайся, та сходимо в гості, бо я завтра від’їжджаю. Все вирішено”.

А було так. Дядько Микола вже почав втрачати надію, що він зможе колись виплутатися із бюрократичних тенет, бо навіть втручання секретаря обкому не допомогло. Вкотре вже нашому небораці було обіцяно все вирішити терміново, але десь знову папери поклали так, що не можуть знайти. А там в черговий раз треба ще щось узгоджувати та збирати підписи. Аж тут йому один щасливець, котрий уже вивозив новий двигун із заводу, порекомендував зустрітися з дружиною заступника директора заводу із загальних питань і попросити допомоги у неї.

Дядько Микола так і вчинив. Подзвонив по телефону і відрекомендувався, що він з України, і що його попросили передати невеличку передачу для неї. В ті часи, часи розвиненого соціалізму, в Ульяновську, а може, ще й в деяких інших містах Радянського Союзу, була велика продовольча проблема. Там був великий дефіцит м’ясних і молочних продуктів, та й з іншими було не дуже густо.

То ж, коли дружина заступника директора розгорнула пакунок і вздріла там дві пляшки олії, кільце домашньої ковбаси, добрий шмат сала, та ще й з півкіло домашнього масла, стала дуже веселою і привітною.

Дядько Микола поділився з нею своєю бідою, на що та дала йому таку пораду: ”Телефонуйте голові колгоспу. Нехай він готує вантажну машину за двигуном для ”Уаза”, вантажить в неї кабанчика, літрів п’ятдесят олії, ще можна мішечок соняшникового насіння та прихопить яблук і присилає сюди. Все буде вирішено”.

Він так і вчинив. Наступного дня ”Газон” вирушив з України в дальню путь. Сьогодні ж він приїхав. Розвантажили привезене і вже ”Газон” знаходиться на території заводу, де в нього завантажили новенький двигун. Окрім того, поклали в кузов велику купу запчастин, починаючи від запасного генератора, вентилятора, помпи і закінчуючи свічками запалювання, прокладками та іншими дрібними деталями.

А дружина заступника директора запросила нашого дядька Миколу на вечерю. Та йому йти одному було незручно, от він і запросив нашого Івана Трохимовича.

Що там було? Дружина не ходила, а літала по квартирі, заступник директора теж був дуже задоволений. Адже тепер з півмісяця, а може, й більше, він не буде отримувати від своєї благовірної різні прізвиська, котрими вона мала звичку його обзивати, коли той просив що-небудь з м’ясного на сніданок або на вечерю, чи, наприклад, смаженої картопельки на салі, чи хоч би на олії. А якщо він наважувався попросити ковбаски, то отримував таку тираду і порівняння його відносно ковбаси, наприклад, краківської, чи одеської сирокопченої.

Але сьогодні… Задоволені господиня з господарем цвіли і пахли. Підливали і підсипали гостям напої і наїдки та запрошували до себе в гості, якщо їм доведеться бути в цих краях.

Наступного ранку дядько Микола з двигуном і запчастинами рушив вантажівкою додому. А Іван погуляв ще день, а потім отримав дефіцитні деталі та й махнув і собі в рідні краї, на завод, до свого дружного колективу, і, звичайно ж, до молодої дружини.
Іван штурмує нові горизонти

Весільні звичаї
У цеху електроприладів, як і завжди, вирувало виробниче життя. Наш герой під мудрим керівництвом партійних органів продовжував боротися за виконання плану, за підвищення трудової дисципліни, покращення якості продукції і продуктивності праці. Багато часу доводилось витрачати на виховання та боротьбу за високу свідомість працівників, як на виробництві, так і в побуті. Адже пережитки капіталізму, незважаючи на постійну боротьбу з ними, все ж, якимось чином вилазили, і подекуди острівцями, а то й великими островами, врунилися буйними пагонами та розкошували, як лопухи та інші бур’яни, на ниві розвинутого соціалізму. Тож, боротьба з ними вимагала постійної напруги і великих зусиль, а ще й знань марксистсько-ленінської теорії та і практики теж.

Боротьба велась з перемінним успіхом, і навіть деякі керівники, та й Ванько, інколи наражалися на ті пережитки, і страждали від них.

От, приміром, повертається Іван Трохимович після напруженого трудового дня до своєї молодої дружини та маленького синочка, а тут – весілля грає, дзвенить і розливається двором та вже й на вулицю виплюскується. Бо у нас, як весілля, так і на третій день народ ще гуляє. Не встигає герой трудового і виховного фронту порівнятися з воротами господи, де так пишно та гучно гуляють весілля, аж вискакує на вулицю господар – батько жениха, який ще здалеку помітив Штурмила.

А той господар працює слюсарем на дільниці у Івана Трохимовича.Запрошує господар, а тут вже й господиня підпряглася, та й інші родичі і гості. Ніякі відмови не діють. Аякже, такий дорогий та шанований гість. Вже й під руки беруть, ледь уже й не за ноги, щоби занести за святковий стіл. Що поробиш? Доводиться підкоритися, а то ще пришпилять начальнику пиху та зневагу до робітничого класу.

А за столом – випивки та закуски ще на одне весілля, хоч би й на тиждень – вистачить. І пішло і поїхало… Перша штрафна чарка, завбільшки, як добра склянка, за нею вже й друга пливе до рота. Не встиг Штурмило отямитися – тут третю наливають та в руку тицяють. Бо треба випити за молодих аж три рази, щоби їм щастя було та любов. Потім – за батьків жениха, далі – за батьків нареченої, а тут ще – й за родичів.

Настає час випити за простого, сердечного і справедливого начальника дільниці, секретаря партійного бюро цеху – вихователя та наставника Івана Трохимовича Штурмила. А як же не випити за весь колектив дільниці, за трудовий колектив цеху? Тости та здравиці накочуються, як океанські хвилі на вутлий човен, і вже через півгодини штормить так, що Івана Трохимовича хилитає та кидає з боку на бік.

Усе ж він витримує штормову навалу, піднімається і починає рухатися до драбини, котра приставлена до будинку. Що було причиною подальшої поведінки нашого дорогого начальника, важко визначитися. Адже, ні господарі, ні інші гості, ні сам винуватець не змогли це толком пояснити наступного дня. Штурмило по стежці, котра хилитається, наче палуба корабля, що ширяє на хвилях штормового океану, доправляється до драбини, чіпляється на неї і дереться вгору. Драбина теж хилитається, як ванти парусника, та все ж не падає, і наш моряк видирається на стріху хати, і починає щось кричати.

Мабуть, йому здалося, що він на партійних зборах і вирішив штовхнути ”речугу”. Якщо молодим не зрозуміло, що таке ”речуга”, поясню. Це коли йдуть збори, чи партійні, чи комсомольські, чи профспілкові або хтось з місцевого начальства робить доповідь, менше начальство і прості члени виступають, а от великі начальники, присутні на цих зборах, штовхають ”речугу”. Вони ж не можуть виступати, як прості. Їх завдання націлити на мету, мобілізувати народ на виконання і перевиконання, а це можливо тільки при допомозі ”речуги”.

А оскільки трибуни не було, от він і вирішив використати замість трибуни дах будинку. Можливо, що Іван Трохимович вирішив теж націлити на мету, мобілізувати на виконання і перевиконання планів новоствореної сім’ї. А що вже підпилий народ співав, танцював під веселий акомпанемент баяну і бубона, і не звертав уваги на його ”речугу”, він і надумав, як привернути її в інший спосіб.

Необхідно відзначити, що весілля відбувалося в ту пору року, коли яблуневі і грушеві сади наливаються соковитими плодами, які розміром з гранату-лимонку, рясними гронами звисають з віт дерев.

Ось і тут. Розлога гілка з великими, але ще не дозрілими і твердими, як ядра старовинної мортири, - плодами, впиралася в Іванові груди. Він ще трішки покричав, навіть пробував свиснути, але куди там, ніхто навіть голову не підняв. Та й свисту не вийшло, а так, щось схоже на гугняве, хрипле ревіння, вмираючого від старості і немочі, змореного роботою вола.

Іван Трохимович розсердився, зірвав найбільшу грушу та й кинув її, мов гранату, в співаючу і танцюючу юрбу. Та чи то окомір у нього збився, чи сили не вистачило, але велетенська груша тільки й долетіла до шибки літньої кухні. Дзенькоту і падіння розбитої шибки ніхто не почув, то ж і не звернув уваги. Це розлютило нашого ”гранатометальника”, він зірвав другу грушу і тепер уже зі всієї сили пошпурив її у веселий натовп.

Цього разу спроба виявилася більш прицільною і груша влучила в бубон. Той гухнув і загув, та й годі. Тоді, розгніваний до краю, кандидат на ”штовхання речуги”, почав зривати раз за разом груші і яблука та й кидати їх в юрбу. Комусь влучило в спину, комусь – по плечах, нареченому врізало в перенісся, а нареченій хряпнуло в око. Вона з переляку і від болю посунулась набік і стала падати. На місці її ока наливався червоносиніми соками добрячий пухир.

Лише тепер весільний народ звернув увагу на ”гранатометальника”, музика затихла і тільки чутно було крики тепер уже побитих і розгніваних наречених, їх батьків і гостей. Батьки молодих почали вмовляти Івана Трохимовича злізти з даху будинку. Та не тут то було. Той почав щось виголошувати, і хоч в загальному гаморі важко було щось почути, все ж інколи проривалися окремі фрази. Там було і про дільницю, і парторганізацію, і керівну роль компартії та Центрального комітету у вихованні сім’ї, та ще багато різних фраз, які ми не будемо наводити, бо вони сьогодні вже неактуальні.

Весільному народу лиха поведінка начальника дуже набридла, то ж, найсміливіші і найтверезіші почали стягувати агітатора з даху. Той, знесилівши чи то від штовхання ”речуги”, чи від гранатометання, вже й не дуже опирався.

Врешті Іван Трохимович опинився на землі. Деякі гості, вражені гранатами, намірялися дати доброї прочуханки кривднику. Але більшість, особливо тих, хто знав начальника дільниці, незважаючи на деякі неприємності, які він створив нареченим, батькам та й гостям трішки, його не тільки не побили, а навіть і не сварили. Зовсім навпаки, налили на коня та й відправили додому від гріха подалі. Наречений і наречена, з обкладеними примочками синцями, на юних і гарних, трішки, правда, розмальованих гранатами з груш і яблук – обличчями, відпочивали в хаті на дивані, а народ продовжував далі гуляти весілля.

Зранку Іван Трохимович з великими труднощами піднявся з долівки, де він вклався спати в одежі, коли на автопілоті придибав додому.

В квартирі був сам-один. Дружина, мабуть, повела синочка до садочка та подалася на роботу. Голова дзвеніла не згірш дзвону на дзвіниці Преображенського собору. В роті було так, начебто там переночувало з півсотні вуличних котів, які шукають поживу на смітнику. Коли Іван глянув на себе в дзеркало, то побачив там якусь неголену і брудну мармизу зі скуйовдженим на голові волоссям, в якому горобці звечора звили гніздо. Йому стало не по собі. Та мармиза дивилося на нього червоними очима, червонішими від вареного рака. З великим труднощами ледве впізнав себе.

Вказівним пальцем Іван почав тикати в ту пику, що виглядала на нього із дзеркала, і з його уст злітали різні погрози. А той теж і собі щось там махав вказівним пальцем, губи його теж щось там мимрили. Наш нетяга розлючений, як учорашньою своєю поведінкою, так і сьогоднішнім виглядом, почав тикати собі під носа дулі і гнівно кричати: ”Ось тобі! Ось тобі! Ось! Щоб знав як пити! Дурень! Ось тобі ще! Щоб знав як пити!” А що? Теж виховна робота.

Та нічого, відбулося якось. Дружина три дні навіть не муркнула в його бік. Начебто це був не її такий добрий та ласкавий Іванко, а стілець чи стіл, наприклад. Та зрештою заспокоїлась. А Жорж Ревазович тільки й сказав: ”Ну, Ваня, я й не знав, що ти у нас такий майстер ”штовхати речуги” з високої трибуни”.



Навчання у ВПШ
У трудах і турботах, націлених на виконання плану дільниці та й цеху в цілому, проведення агітаційно-пропагандистської та виховної роботи, промайнуло майже два роки, і тут сталося таке, про що Іван Трохимович навіть і не мріяв. Сам секретар парткому заводу, в присутності директора – члена бюро міськкому партії, викликав Штурмила і виголосив історичну промову.

Щось там було про ріст кадрів, про їх політичну зрілість, теоретичну підготовку, про молоду зміну тим хто тут сидить, а насамкінець сказав, що Івану Трохимовичу треба їхати до Києва на навчання у вищу партійну школу. Директор і собі щось там говорив, а потім вручив йому направлення на навчання.

Радісний і майже щасливий наш герой прибіг додому, щоби порадувати свою дружину Дашу. Та у відповідь почув таке, що хоч зараз повертай направлення і залишайся вдома.

Довелося наступного дня секретарю парткому і навіть директору – умовляти Дашу і доводити їй, яка кар’єра чекає на чоловіка, коли він отримає диплома про вищу партійну освіту. Що це в майбутньому – не тільки секретар міськкому, а то й секретар обкому, а можливо, як буде все добре, ще й в ЦК заберуть.

Он скільки таких прикладів. Була собі трудова людина, а як набралася грамоти у ВПШ, то вже так високо злетіла, що нам простим смертним і не видно звідси. Хіба що, інколи, на партгоспактивах в президії сидить та ”речугу” штовхає . А так – тільки портрети в газетах, та в телевізорі бачимо.

Але Даша – ні в яку. Вже й пообіцяли, що поки Іван Трохимович буде навчатися, виділять в новобудові трикімнатну квартиру. Та ще багато чого обіцяли. Може, начальство так сильно і не переймалось би тим навчанням, так документи вже були відправлені в Центральний комітет партії України. Бо якщо заміну робити, то хтось повинен за це відповідати. Кому ж хочеться за якогось там Івана отримати догану. Хай вже краще їде. А з квартирою якось буде. В тім будинку тільки фундамент заклали. Таки вмовили Дашу.

Через тиждень – Штурмило Іван Трохимович, студент ВПШ, вчить партійні науки, а після занять прогулюється Хрещатиком, відвідує кінотеатри, інколи з колегами, такими ж слухачами, і в ресторан загляне. Але без зайвостей, як ото, приміром, на весіллі.

Уже декілька місяців хлопці вчаться премудростям партійної науки. Освоїлись, і навіть, знайомства завели. Керівництво вищої партшколи, турбуючись не тільки за оволодіння теорією марксизму-ленінізму, а й за культурний розвиток майбутніх керівників партії, регулярно організовувало культпоходи в театри і музеї.

Якось, після занять, староста групи оголосив, що післязавтра буде культпохід в театр. Явка на захід стовідсоткова. Ніяких відмовок бути не може.

Аж тут підходить до Івана один із слухачів, і слізно вмовляє його виручити. Щось там йому треба кудись поїхати, чи сходити в гості до родичів, чи може, на побачення. А чому саме Іван може виручити, то він напевне знає, бо бачив, як той гуляв парком з гарною дівчиною, мабуть, уже встиг познайомитися. Тож, нехай її запросить на вакантне місце. Іван подумав, а чому й ні. Рідне начальство далеко, дружина – теж, та й запросив свою нову знайому.

Коли наш партійний слухач зі своєю подружкою всілись на місця, що були вказані в квитках, то виявилося, що сидять вони окремо від усіх слухачів вищої партшколи, та ще й в партері. Поруч були незнайомі люди. Та й нехай.

Спектакль почався, й увімкнулися телекамери. Це столичне телебачення робило репортаж про розвиток культури в країні.

Аж тут сусіди Івана по кімнаті в гуртожитку ВПШ підходять до оператора телекамери, дають тому десять карбованців, показують на Івана та його супутницю й говорять: ”Ми вас дуже просимо: Коли будете показувати залу, повертайте в бік отого хлопця з дівчиною. Він говорив, що ні разу не знімався на телебаченні, а так хочеться, щоби його колеги по роботі, сусіди і родичі побачили”. Оператору що. Треба ж когось показувати, а тут ще й десятку дали. От він раз-по-раз і наводить камеру на нашого театрала та його супутницю.

Іван Трохимович цього не помічає, бо його увага прикута до вистави, та ще й супутницю розважає. А треба відзначити, що Іван Трохимович, як справжній джентльмен, бо він в столиці вже третій місяць, подарував ще й квіти своїй супутниці. На сцені розвиваються події, а в партері Іван Трохимович упадає за гарненькою сусідкою, як голуб за голубкою, оператор водить камерою то на сцену, то на двійко наших голуб’ят.

А в цей час у нього вдома увімкнений телевізор, і синок, який тільки-но дивився мультфільм, раптом уздрів свого батька.

– Мамо! Мамо! - закричав малий, - Іди дивись! Нашого ”папку” по телевізору показують!

Даша зайшла, глянула на ”картину олією” і від злості мало не розбила телевізор.

Наступного дня секретар парткому і директор заводу стояли ”на вухах” перед розгніваною, мов голодна тигриця, Дашею. Згадала вона їм все, що вони їй обіцяли, та ще багато дечого згадала, а потім поставила питання руба. Або вони їй повертають додому чоловіка, і більше ні на яке навчання не відправляють. Або вона йде до секретаря міськкому партії, і викладає все, що вона знає. А також про те, що вони відправили на навчання у ВПШ морально-нестійкого елемента.

Звичайно ж, що ті терпіли всю наругу, яку їм чинила Даша, але коли дійшло до секретаря міськкому партії та про морально-нестійкого елемента – тут у них із середини вдарили дрижаки.

Виду, звичайно ж, ніхто не подав, але від одного нагадування таких термінів кожен із них подумав про свої посади. Всі ж знають, що морально-політична стійкість була наріжним каменем комуністичної партії. В разі чого, начальство особливо не панькалося, і крісла вилітали з-під сідниць, як ракети з пускової установки, зразу ж, і притому – на другій космічній швидкості.

З великими труднощами таки вдалося заспокоїти, хоч і розгнівану, але вже знесилену від пережитого стресу, нещасну жінку. Було обіцяно, що Іван Трохимович повернеться додому якнайскоріше, а сьогодні Дар’я Миколаївна може взяти сина і поїхати в гості, в столицю, до свого, хоч і невірного, але любого Іванка. Гроші на проїзд та проживання буде забезпечено. Легковик директора відвезе їх на залізничну станцію, а водій ще й посадить у вагон. Квитки будуть через півгодини. Можна збиратися в дорогу.

Даша заспокоїлася і пішла додому збиратися, маючи на увазі, що, коли вона приїде в Київ, то дасть добрячої прочуханки своєму невірному благовірному.

Було все. І поїздка до Києва. І прочуханка гульвісі від дружини. І каяття нашого партійного слухача та присягання у вічному коханні. Ще й обіцянки були, що такого більше ніколи не повториться.

Змилостивилася наша Даша. А ще, коли Іван Трохимович зводив дружину на Хрещатик та в столичні магазини, а на завершення в театр та на концерт столичних знаменитостей, то вона й зовсім розтанула.

Перед від’їздом все ж насварилася пальчиком Івану і сказала так: ” Якщо ще таке повториться, то я тобі на голові, і не тільки на голові, а й в інших місцях, все пір’я обскубу”.

Ванько, пам’ятаючи науку грізної дружини, вів себе не просто зразково, а навіть – ідеально. Вдень на лекціях, звечора й до ночі в бібліотеці осягав премудрощі марксистсько-ленінської науки. Оцінки – тільки п’ятірки, і ніяк не менше. В ресторани, чи навіть в кафе або бар - ні-ні. Коли культпоходом з групою бував у театрі чи в кіно, то ховався в найтемніший куток, де б його не дістали ні телекамера, ні фотоапарат.



Перипетії інструкторської діяльності
Травневе сонце розсипало свої іскри Києвом та його околицями. Вулиці розквітали каштановим білопінним морем. Щасливий Іван Трохимович з чемоданом і портфелем в руках, з червоним дипломом в кишені піджака їхав на залізничний вокзал, щоби вже завтра зранку бути вдома. Він навіть не залишився на випускний вечір, який його одногрупники планували гучно відзначити в ресторані.

Вдома Дарина, хоч і грізним поглядом, все ж радо зустріла нашого відмінника-випускника вищої партійної школи. А коли він ще й виклав столичні подарунки та різні гостинці для неї і синочка, то й зовсім розтанула.

Зранку Іван Трохимович відправився на доповідь начальству, та й не встиг докладно розповісти про свої успіхи. Його тут же відправили в міський комітет партії, де перший секретар міськкому, без зайвої балаканини, зразу ж запропонував посаду інструктора.

Вручили інструктору Івану Трохимовичу Штурмилу ключі від кабінету з великим столом і чотирма телефонами. Чому аж чотири телефони? Один – прямий з першим секретарем міськкому. Другий – прямий з директором підшефного заводу. Третій телефон диспетчерського зв’язку з усіма службами міськкому партії. І четвертий – звичайний, з якого можна було телефонувати, наприклад, додому, щоби попередити Дарину Миколаївну, коли Івана Трохимовича чекати на обід.

Доручили нашому інструктору відповідальну роботу. Найперше, збирати відомості про роботу його ж таки рідного заводу та доповідати щодня секретарю міськкому з промисловості, транспорту і зв’язку. Відомості різноманітні. Тут і виконання плану по валу, реалізації, в номенклатурі, продуктивності праці, якості продукції та з багатьох різних виробничих показників.

А ще – виконання соцзобов’язань, плинність кадрів, робота громадських організацій, чергування добровільної народної дружини, виховна робота. Хух..! Всього й не перелічити.

То ж, мало не щодня Іван Трохимович буває на рідному заводі, і знає, що й де там робиться. А ще ж – контроль за наданням шефської допомоги сільським трудівникам. Осінь в розпалі. Треба збирати врожай. От і відправляють працівників заводу збирати помідори, буряки, капусту чи що там ще вродило. Іван Трохимович теж там. Все тримає на контролі. Та й не може все втримати. Бо вже відправляють не тільки на збір урожаю, а й на інші сільгоспроботи. В колгоспі кадрів не вистачає, то ж треба допомагати і з оранкою, і з посівною. Розсаду висаджувати треба? Треба.

А вже й на ферми треба допомогу. Бо голова колгоспу, потерпаючи від дефіциту кадрів, домовився з циганками, що вони будуть доїти корів. Коли ж голова приїхав на ферму і побачив, як в діжці з молоком циганки купають циганчат, щоби росли здоровими і сильними, дуже опечалився.

З того часу циганок більше не залучали до доїння корів. Але ж кадрів не вистачає. Відправили на допомогу заводських працівниць. А Івана Трохимовича – уповноваженим. І вже кожен день він звітує. Якщо плюс, то добре, якщо мінус – отримує на горіхи від секретаря міськкому партії. Плюси і мінуси – дуже важлива штука. От, коли молока надоїли більше ніж вчора – то плюс, а коли менше – мінус.

Уже більшу частину часу він проводить навіть не на заводі, а в колгоспі. Якось повернувся наш інструктор із села, аж тут викликає його перший секретар міськкому на доповідь. Іван Трохимович, як інтелігентний працівник, швиденько поправив зачіску, галстук. Щіткою вичистив піджак і туфлі, та й подався на доповідь.

Секретар на той час був чомусь не те що стурбований, а навіть більше – дуже злий. Мабуть, отримав на горіхи з області за погану шефську допомогу селу. Тож, тільки-но Штурмило зайшов до кабінету, як почув грізне: ”Де тебе трясця носить? Скільки можна чекати? Ти що, зовсім уже знахабнів?” Іван почав виправдовуватися, мовляв, тільки з колгоспу приїхав. На що у відповідь почув таке: ”Ти був у колгоспі? Що ти тут брешеш? В кабінеті відсиджувався! Хіба з колгоспу такі мазунчики приїжджають? Ти подивися, в тебе ж туфлі блищать – ні пилинки, ні росинки на них. Негайно в колгосп і без плюсів не повертайся. Хоч тиждень, хоч місяць там живи”.

З тих пір у Івана Трохимовича з’явився цікавий звичай. Тільки-но його викликають до начальства, а особливо до першого секретаря, він вибігає на вулицю. А далі – все залежно від погоди. Коли сухо шукає купку пиляки, а в дощ – калюжу. Швиденько обмазує туфлі чи ботинки, та й штани – теж, майже до колін, а тоді вже забігає до начальницького кабінету і хутко вимовляє, що тільки-но прибув із заводу, чи там з колгоспу. Таки трішки легше стало.




Неждана зустріч і політ бойових побратимів
Інструкторське життя, хоч і не дуже легке, котилося своїм шляхом. Вже Івана Трохимовича перший секретар навіть хвалив деколи, за самовідданість та ініціативу, проявлені під час виконання завдань партії та уряду.

Одного осіннього холодного дощового дня сидить наш герой в своєму кабінеті, обвішаний телефонами, і веде одночасно розмову з двох, а третій, засунутий у кишеню піджака, чекає своєї черги. Аж тут відчиняються двері і заходить до його кабінету серйозний чоловік в модних плащі і шляпі, ще й при краватці, та й питає, чи це часом, не кабінет підземного льотчика авіації Штурмила Івана.

Іван Трохимович спочатку трохи здивовано, а далі вже й радісно впізнає свого армійського товариша і друга. То ж – стрілець-радист Микола, на прізвисько Лі Зад Нап. Багатенько часу минуло, а все-таки впізнав.

Приїхав Микола у відрядження на завод танкових приладів і, коли випадково почув прізвище Штурмило, то зразу ж згадав армійську службу і бойового побратима Ванька.

Після роботи два друга зайшли до кафе, добре прилили зустріч, й захотілося Івану Трохимовичу похвалитися своєю дружиною, синочком. Та ще й далі поспілкуватися.

І ось, вже п’яненькі, з двома пляшками вірменського коньяку ”зарулюють на автопілоті” два наших ”літуни” в квартиру Івана. Дарина Миколаївна не дуже бо й рада, та де ж ти подінешся від такої напасті.

Хлопці випивають. Дарина пригощає закускою. А в них – спогади, спогади… От пішли на балкон покурити. А там завели пісню:

”Под крылом самолета о чем-то шумит зеленое море тайги…”

А потім:

”Там, где пехота не пройдет,

Где бронепоезд не промчится,

Тяжелый танк не проползет,

Там пролетит стальная птица…”

Аж чує Дарина – якийсь підозрілий шурхіт на балконі, і коли підійшла до дверей, мало не знепритомніла з переляку. Її благовірний Іван зі своїм другом Миколою стоять на поручнях балкона, тримають один одного за руки, хилитаються в різні боки і, як справжні авіатори, збираються плигати з парашутами. Ще й пісню якусь співають. За парашути їм правлять парасольки.

Тут Дарині Миколаївні стало зовсім зле, вона закрила від переляку очі і опустилася на диван. В цей час щось загуркотіло, почувся страшенний, навіть не крик, а рик, і коли перелякана жіночка відкрила очі, то побачила двох літунів, що лежали на підлозі балкону. Стрибок і політ двох ”майстрів авіації” закінчився майже благополучно, якщо не враховувати синців наших ”стрибунів”, та невеличкого серцевого нападу господині.

Після польоту хлопці присмирніли, то й не було вже з ними великого клопоту. Повкладала вона спати обох на одному дивані. Хай і далі згадують свою бойову авіаційну юність, хоч би й у сні. Що їм наснилося, пригадати зранку жоден не зміг. Випили кави, швиденько зібралися, причепурилися та й подалися – кожен у своїх справах .




Справжній політ підземного льотчика авіації Івана Штурмила
Ох уже ця шефська допомога!

Знову Іван Трохимович контролює роботу працівників заводу у підшефному колгоспі. Вже він об’їздив ферми та й до полів дібрався. А там, під лісосмугою, стоїть літак. Треба сказати, що той літак звався АН, ще й з якимось там номером. Але народ прозвав його ”кукурузником”. І так та назва прилипла, що вже ніхто його й не називав справжнім іменем. А все – ”кукурузник” та й ”кукурузник”.

Під крилом того літака на зеленій травичці сидить пілот. Чекає, коли привезуть нову порцію хімікатів для знищення довгоносиків на бурякових плантаціях. Вже другу годину чекає.

Іван Трохимович на колгоспному УАЗику помчався до контори колгоспу, щоби пришвидшити їх доставку. Та й не вдалося йому це. Бо голова колгоспу поїхав сам особисто в райцентр до першого секретаря райкому партії, щоби звідтіля вибивати в обласній сільгоспхімії ті засоби знищення шкідників. Вантажівка вже другу добу стоїть на обласному складі хімікатів та чекає, коли ж їх привезуть із заводу-виробника.

Подався наш інструктор назад, до пілота, щоби повідомити тому, що, мабуть, сьогодні вже роботи не буде. Пілот не дуже бо й засмутився, а оскільки сонечко підбилося аж до зеніту і настав час обіду, то й запросив Івана Трохимовича перекусити разом чим Бог послав.

Мабуть, Бог ставився до пілота дуже прихильно, хоч би й тому, що літун частенько знаходився в небі і був найближче до Вседержителя. Тож і послав нашому пілоту запечену курку, кільце домашньої ковбаски, свіженькі помідори, огірочки, горщик сметанки, банячок меду, баночку червоної ікри та ще багато інших їстівних припасів.

Ми ж знаємо, що пілоти завжди були на особливому продовольчому забезпеченні. До того ж, за роботу з дуже шкідливими хімічними препаратами, простіше кажучи, отрутохімікатами, додавався спеціальний продуктовий пайок за шкідливість. Та й голова колгоспу ставився прихильно до важливої бойової одиниці, котра допомагала в боротьбі зі шкідниками. От і підсобляв продуктами, які тільки були в колгоспній коморі.

Та й як йому було не підсобляти? Тільки-но голова згадає ті скрутні часи, коли не було хімічної авіації, а довгоносики нищили бурякові плантації і нічого не можна було вдіяти, так одразу ж дає команду комірниці видати пілоту з комори продукти, яких той тільки забажає. А то ще згадує, як колись, ще в ті часи, коли він був агрономом, старий голова колгоспу, виступаючи на зборах по підбиттю підсумків роботи за рік, сказав так: ”Позаторік ми посіяли сто га буряків і довгоносик їх усі винищив до ноги. Торік ми посіяли двісті га буряків і знову довгоносик їх з’їв усі. Пропоную в цьому році посіяти п’ятсот га, хай їсть, може подавиться”.

Нині ж, як дадуть довгоносику отрути з літака, то аж до самої осені жодного не знайдеш. Чи то подохли всі, чи повтікали туди, де немає хімічної авіації.

Усе, пора і мені обідати, бо пілот з Іваном Трохимовичем все з’їдять і нічого не залишиться.

Дивись – вони вже сидять в затінку під крилом літака й трапезують. А в пілота ще й спирт є. Аякже, хіба може літати хоч один літак без спирту? І понеслася душа в рай. Все одно хімікати сьогодні не привезуть, а як привезуть, то аж надвечір. Отже день вільний.

Мало-помалу, чарочка за чарочкою, і вже наші хлопці добряче напідпитку, а до вечора ще дуже далеко. Та спирт спиртом, аж закортіло хлопцям поласувати пивком. А де ти його в степу знайдеш? Найближчий пивний ларьок у Кременчуці. До Кременчука сто кілометрів. Та для літунів – це не відстань.

Пілот – хлопець бойовий, та й наш Іван Трохимович не з останніх, бо він же – підземний льотчик авіації. Все. Рішення прийнято. Запускається мотор, любителі пива всідаються в кабіну і злітають в небо.

Аж тут трапилася невеличка заминка. Справа в тім, що пілот звик з давніх-давен після доброго обіду поспати не менше ніж годину. А потім уже працювати. Звичка, звичайно ж, гарна, але сьогодні вона зробила погану послугу.

Пілот, після гарного обіду та ще й з випивкою, заснув прямо в небі, за штурвалом. Іван Трохимович, незважаючи на свої бойові якості та звання підземного льотчика авіації, таки трішечки злякався. Все ж, пересилюючи страх, він пробував розбудити сонька. Але той – ні в яку. Спить, ще й похропує. Але штурвал з рук не випускає.

Іван Трохимович навіть почав заспокоюватися, аж гульк – назустріч вертоліт. Може, тим вертольотом керував теж сонний і п’яний пілот, може, він був сліпим – те залишилося невідомим. Більш вірогідно, що він летів своїм маршрутом і вважав, що ”кукурузник” повинен йому поступитися дорогою. Але ”кукурузник” не звертав і продовжував політ назустріч вертольоту. Якби ж то пілот вертольота знав, що в літаку п’яний екіпаж. Ще й при тому, що один літун спав, а в іншого, який нічого не тямив в управлінні літаком, але не спав, почали очі лізти на лоба, і холодний піт, а може, й ще яка рідина, котра має звичку виділятися в жахливі моменти, вкрили з голови і до підошов.


Недосвідчений в управлінні ”кукурузником” і переляканий підземний льотчик авіації торсав пілота і несамовито кричав, але той тільки мугикав, не розплющуючи очей. Іван в нестямі закричав сам до себе: ”Це тобі не в бункері під землею відсиджуватися під час бойових навчань”, а потім сіпнув за штурвал так, що кукурузник почав робити віраж наліво. Пілот вертольота чи то проснувся, чи раптом прозрів, чи злякався, але теж почав робити віраж, і теж – наліво. Коли ”кукурузник” і вертоліт розходилися на зустрічних курсах метрах в п’ятидесяти один від одного, Іван побачив пілота вертольота, який теж з виряченими очима і розкритим ротом з жахом спостерігав за повітряними камікадзе. А пілот ”кукурузника” спав собі.

Ось уже й Кременчук видно на горизонті. Тут і пілот проснувся, та й говорить: ”А що це було?”

Переляканий і збуджений Іван Трохимович розповів йому такими словами, яких не має в тлумачних словниках, і хто він такий, і що було, а насамкінець закричав: ”Повертай назад, йолоп! Не хочу ніякого пива! Давай, швидше додому і на посадку!” Пілот знизав плечима, розвернув свій бойовий літальний апарат, і здивовано запитав:

- А ти що, пива вже не хочеш? - Нічого я не хочу! Ні пива з раками, ні спирту з таранькою! Нічого не хочу! Додому хочу! На землю хочу! - кричав несамовито Іван.

- Додому то й додому, - спокійно промовив пілот. Йому теж чомусь уже перехотілося пива.

Прилетіли, приземлилися благополучно, й Іван Трохимович, навіть не попрощавшись, подався до колгоспного ставка, щоби змити із себе страх, а ще й – наслідки страху від ”бойового” польоту.


Сатураторні бочки і циганські штучки
Закінчилось літо, за літом – осінь. Зима і початок весни промайнули так швидко, що Іван Трохимович і незчувся. А тут уже й першотравневі свята та День Перемоги, з демонстраціями і мітингами.

Та закінчилися й свята, і знову почалися трудові будні. А вони видалися нелегкі. На заводі знову надзвичайна подія. Так, начебто, все в нормі. План перевиконали, і передсвяткові зобов’язання в соціалістичному змаганні теж виконали.

А цигани та деякі працівники заводу все зіпсували. Звичайно ж, хто знав, що таке може статися. А таки сталося.

Одного теплого травневого дня у начальника енергослужби задзвонив телефон і приємний баритон промовив, що знає проблеми заводу щодо забезпечення працівників газованою питною водою в літній період.

Вановська пересувна механізована група готова виручити керівництво у вирішенні цієї проблеми. На запитання начальника енергослужби, що для цього треба, приємний баритон відповів, що ”потрібні зовсім маленькі, маленькі дрібнички”. ”Незабаром до вас приїде бригадир. З ним треба укласти угоду. Після чого працівники бригади Вановської пересувної механізованої групи виготують, змонтують і встановлять сатураторні установки. І тоді – всеньке літо працівники заводу будуть пити охолоджену газовану воду. Та й пункт колдоговору по забезпеченню працівників охолодженою газованою водою буде виконано. А ви заплатите гроші – та й по всьому”.

Ще він зазначив, що треба спочатку виготовити перехідні ємності, бо на заводі, особливо влітку, слабкий тиск у водонапірній системі. Власник приємного баритону знав і це. То ж не дивно, що у начальника енергослужби він викликав ще більшу повагу до себе.

Через декілька днів на прохідній заводу з’явився повновидий чорнявий чоловік і зателефонував начальникові енергослужби. Той вийшов за прохідну і в приймальній секретаря парткому заводу був укладений договір, згідно з яким, Вановська пересувна механізована група спочатку виготовляє сатураторні ємності, за що отримує гроші, а потім по окремому договору поставляє сатураторні установки. Договір підписали, або, як-то кажуть - ”вдарили по рукам” і працівники бригади були готові приступити до роботи.

Та виникли деякі труднощі. Начальник енергослужби, звичайно ж по секрету, розповів бригадиру, що у них режимне підприємство і сторонніх осіб на територію не допустять без оформлення пропуску. А для того, щоби оформити пропуск, необхідно мати ”допуск”. На що бригадир спокійно відповів, що вони про це добре знають, а також знають, що гараж заводських автомобілів розташований за територією режимної зони, тож, там можна спокійно все зробити. А якщо їх оперативно забезпечать матеріалами, і найперше – листами з нержавіючої сталі, зварювальним апаратом, то буквально за три дні все буде зроблено.

І робота закипіла. Як потім розповідали охоронники гаража, хлопці працювали і в суботу і в неділю майже від світання і до темна. За три дні шість трьохсотлітрових бочок із нержавіючої сталі були готові і залиті водою по вінця .

На приймання продукції запросили представників енергослужби на чолі з самим начальником. Бочки всім сподобалися. Аякже, раніше вони бачили бочки тільки з чорного металу, а тут бочки вилискували на сонці, наче б то були із срібла. Задоволені були всі – і працівники бригади, що виготовили бочки, і начальник енергослужби.

Після оглядин усі подалися до приймальні секретаря парткому, де й віддрукували історичного акта, який звучав майже дослівно так:

”Ми, Вановська пересувна механізована група, виготовили шість сатураторних ємностей на 300 літрів кожна по ціні 2 крб. 99 коп. за один літр, що складає загальну суму п’ять тисяч триста вісімдесят два крб. Окрім того за дострокове виконання завдання та високу якість виробів нам належить премія в сумі 618 крб. Всього до сплати шість тисяч карбованців. Представник заводу ім’ярек такий-то роботу прийняв”.

Усе було як годиться. Акта скріпили підписами, але ж треба ще й вдарити печатку. Та печатку в канцелярії вдаряють лише на підписи керівництва заводу.

Подався начальник енергослужби до головного інженера за підписом. Той, коли уважно прочитав акта, то вимовив декілька епохальних фраз: ”Де ви цих циган знайшли? Що це вони вам за бочки ”впарили”? Покажіть мені їх!” Потім, коли головний інженер особисто перевірив і вироби, і тих, хто їх робив, то категорично відмовився ставити підпис на акті. Та й пішов собі до кабінету.

Що залишалося робити нетягам? Зайшли вони до відділу кадрів і попросили вдарити трикутний штамп відділу кадрів. Звісно ж, трикутний штамп відділу кадрів ніколи не був вказівним перстом на фінансових документах, то ж працівниця відділу кадрів без особливих сумнівів пришпандорила його на того акта. Та й потому.

Минуло тижнів зо два і гримнуло так, що здригнулися десятки начальників різних калібрів, починаючи від першого секретаря міськкому, директора заводу і закінчуючи майстром енергослужби та інспектором відділу кадрів, вкупі із секретаркою-машиністкою парткому заводу.

Та як і не гримнути? Бригада Вановської механізованої пересувної групи прибула до ”циганського барона” без грошей, то ж отримала на горіхи за невиконане завдання. Довелося барону особисто втручатися в ситуацію. Була споряджена велика група циган і циганок з дітьми різного віку, від немовлят до підлітків, - до приймальні Центрального Комітету КПРС. Там вони стали табором, а виборні відправилися в приймальню і почали жалітися, що їх зобидило керівництво такого-то й такого заводу, та до того ще й режимного. Хлопці в приймальній ЦК КПРС були стріляні горобці, то ж негайно відрядили циганську делегацію до Міністерства, якому був підпорядкований завод, а самі хутенько подзвонили першому секретарю міськкому партії та дали тому добрячої прочуханки за ігнорування потреб національних меншин.

Першому нічого не залишалося, як викликати партійного куратора заводу, тобто інструктора Івана Трохимовича Штурмила, та надавати йому скільки фігуральних ляпасів, що інший, може, і не витримав би. Але Іван Трохимович, як досвідчений виробничник, і не таке чував, працюючи майстром та начальником дільниці, то ж переніс і цю наругу. А далі перший сказав так: ”Негайно на завод, роби, що хочеш, але якщо мені подзвонять з ЦеКа та попрікатимуть циганами, то я тебе сам циганам віддам на виховання”.

Як у циган виховують неслухів, Іван нещодавно дізнався. Якось циганська бригада ремонтувала техніку в колгоспі, але голові колгоспу не сподобалася якість робіт. Тож він вирішив їм не платити. Закінчилося тим, що голову колгоспу побили, начальнику міліції сокирою розрубали шинелю, добре, що хоч до тіла не дістало. Після цього декілька міліціонерів відлежувалися понад тиждень у лікарні.

Така перспектива Штурмила аж ніяк не влаштовувала. Помчався наш інструктор на завод, а там… - директор, головний інженер і винуватці виготовлення ”нержавіючих бочок” почуваються, як на особистих похоронах.

Бо делегація циган подалася в Міністерство і облягла, в повному розумінні цього слова, прохідну. Тобто, одна частина циганок з маленькими дітками лягла на ганку Міністерства, а інша – біля воріт, звідкіля виїжджали міністерські машини. Як на гріх, в цей час автомобіль з Міністром намагався виїхати, мабуть, десь у своїх справах. Та виїхати не зміг, бо, як уже говорилося, циганки і циганчата лежали на дорозі. А тут ще й виборні від циган подали йому скаргу на керівників заводу, котрі не платять гроші за виконану роботу, і з погрозою, що в разі невиплати, вони зберуть всіх циган на Червоній площі біля Кремля.

Розгніваний та ще й нажаханий можливістю звинувачення його в ігноруванні потреб національних меншин, як від ЦК КПРС, так, не виключено, що і від міжнародної спільноти, Міністр повернувся до свого кабінету. Тут же, по телефону дав наказ директору заводу вирішити питання з циганами негайно, але як вирішувати, не сказав.

Та директор і так зрозумів, якщо він не виплатить гроші циганам, то знімуть з директорського поста, а якщо заплатить, то може, й не знімуть. Але гроші всім посадовим роззявам, винуватцям співпраці з Вановською пересувною механізованою групою, доведеться викласти зі своєї кишені. Тож, він намагався трішки пручатися, мотивуючи тим, що акт недійсний, що там немає офіційної печатки.

На що Міністр йому сказав так: ”Якщо цигани мені знову перекриють дорогу, я сам з тебе офіційну печатку зроблю і ”пришпандорю” до акта. Плати, поки ти ще директор”.

Довелося директору, порушуючи всі вимоги фінансової дисципліни, давати вказівку головному бухгалтеру на видачу шести тисяч карбованців з заводської каси. З тими грошима відправили до Москви заводську бригаду у складі головного інженера, секретаря парткому та основного винуватця – начальника енергослужби. Іван Трохимович допомагав споряджатися бригаді в далеку і небезпечну дорогу та надавав моральну підтримку.

От і настав пам’ятний день. В Москві, на Красній площі, зустрілися представники заводу і бригада Вановської пересувної механізованої групи. Коли представники заводу почали торгуватися, хоча б на зменшення суми, то бригадир циган відповів просто: ”Ми ж не собі ці гроші беремо. Привеземо і віддамо барону, а він виплатить зарплату за нашу роботу. От і все”. Що ж поробиш? Довелося віддати.

Тільки-но наші касири прибули з Москви на завод, аж тут як тут з’явилися представники відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності нашої славної радянської міліції і почали трусити всіх, причетних до справи з сатураторними бочками. Як говориться – діло йде, контора пише. Всі пишуть пояснювальні записки. Хто, кому, куди дзвонив, що говорив, що писав, що підписував? Хто кому давав команди – письмові чи усні? Чи є свідки? І так далі і тому подібне. Тиждень писали, назбирали томи паперів та й відправили до суду. Суд не довго й розбирався, і постановив: ”З усіх, причетних до справи, стягти із заробітної плати на покриття збитків заводу, а рівно й держави, з кого одну третину місячної заробітної плати, а з кого – половину, протягом року”.

Довго будуть пам’ятатися сатураторні бочки, циганські штучки та необачність деяких працівників заводу.

Іван Трохимович, звичайно ж, у фінансових справах ”приший кобилі хвіст”, то ж, його ніхто й не зачепив. Та і як зачіпати, коли партійні органи все і всіх контролюють.

Навпаки – наш інструктор підготував матеріали на бюро міськкому партії і всім членам партії, причетним до ”бочкоріади”, вкатали – кому просту догану, а кому й сувору, та ще й із занесенням до особової справи. Та врешті все стихло. Проходить час і будь-яка, навіть найгучніша, пригода втрачає свою принадність і забувається.

Ви теж, мабуть, подумали, що історія з нержавіючими бочками скінчилася? Де ж пак!

Продовження ”бочкоріади”

Після суду всі якось забули за ті злощасні бочки. Вже ніхто із керівництва не хотів пити газовану воду. А інші якось переб’ються, та й літо начебто не дуже спекотне видалося.

Бочки стоять собі сиротливо та сумирно біля складу тари. Аж якось зранку, прибігає завідувач складу до начальника охорони та й зчиняє переполох. І як його не зчиниш, коли три бочки десь поділися.

Режимний відділ разом з начальником охорони шукають ті бочки, а їх наче вітром здуло. І в міліцію повідомили і міськком партії проінформували. Другий тиждень ведуть розслідування – і ніякого сліду. Невже ті кляті бочки крізь землю провалилися?

Вже і водії, і працівники охорони, і складський персонал дали письмові пояснення тому ж таки відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, а бочки не знаходяться. Тут, мабуть, треба трішки пояснити, чому бочки з нержавіючої сталі викликали такий ажіотаж. Ну, по-перше, в таких бочках добре солити чи квасити овочі на зиму, кому що подобається. Хто – капусту, хто – помідори, а хто – огірки. По-друге, ми з вами пам’ятаємо, що хоч заводу ті бочки начебто були й не потрібні, але ж то – соціалістична власність. Та ще й дуже дорогоцінна, бо одна бочка обійшлася в одну тисячу карбованців. А що таке тисяча карбованців у ті часи? Це майже мотоцикл з коляскою. Три бочки – легковий автомобіль ”Запорожець”. А шість – то вже дефіцитні ”Жигулі”. Отаке-то.

Тому ж шукають, шукають, але знайти ніяк не можуть.

Та ніщо не буває так довго таємним, щоби колись не стало відомим. Так і в цій історії.

Приходить до начальника режимного відділу сторож з автотранспортного цеху та й говорить: ”Я оце і не знаю, чи вам говорити, чи зразу до міліції йти. Бо я знаю, де одна бочка. А де одна – там й інші можуть бути”. Начальник режимного відділу зразу ж пожвавився, та саджає на стільця відвідувача, та пригощає чаєм, та дуже просить сторожа розповісти все, що той знає.

От і вияснилося, що бочки поцупили начальник караулу охорони разом з черговим телефоністом та водієм вантажного автомобіля. В нічний час водій разом з черговим телефоністом завантажили бочки в автомобіль, а начальник караулу особисто випустила через прохідну автомобіль з краденим. Потім наші ”відповідальні крадії” чесно розділили здобич, внаслідок чого кожен отримав по одній бочці. Водій свою здобич вже зранку відправив до села і продав, начальник караулу свою закопала в огороді, майже на два метри в глибину, а телефоніст, вважаючи що на нього не впаде підозра, заховав у своєму гаражі.

Але ж треба було такому трапитися. Сторож автотранспортного цеху чомусь вештався біля гаражів та й вздрів ту бочку.

Знову розслідування та притягнення до адміністративної і судової відповідальності викрадачів та посібників, а керівників за те, що допустили безконтрольність і халатність – до партійної відповідальності. А для цього треба готувати необхідні матеріали. То ж і немає коли нудьгувати Івану Трохимовичу Штурмилу.

Відпочивати теж інколи треба, але без особливих надмірностей
Не все ж і робота. Інколи й відпочити необхідно. Особливо – в літню пору.

Івану Трохимовичу, мабуть, вперше за багато років дісталася путівка в Будинок відпочинку і він із задоволенням відправився туди, щоби набратися нових сил для боротьби за побудову комунізму.

Будинок відпочинку був розташований в мальовничому місці на березі Дніпровського водосховища. Наш відпочивальник насолоджувався придніпровською природою, приймаючи сонячні та водні ванни. Інколи з вудочкою всідався на прибережному камінні та ловив пічкурів.

Одного разу його сусіда по кімнаті Володислав Ількович Миколаєнко запропонував поїхати до яхт-клубу, розташованого зовсім неподалік, та покататися на яхті. У нього там були знайомі яхтсмени, от вони й пообіцяли його потішити.

А що нашим відпочивальникам? Зібралися та й поїхали. Тим паче, що знайомий ще й легкового автомобіля прислав для гостей.

Чудесна майже тиха і тепла літня пора. Білосніжна парусна яхта лине дніпровським плесом, як царівна по бальному паркету. Хлопці милуються чудовою природою. Ось уже й лівий берег. Від пахощів соснового лісу голова макітриться краще, ніж від чарки горілки. Та й без цього не обійшлося. І горілка була, і були шашлики, і – рибний балик та ще багато інших смачних страв.

Як водиться, після декількох чарок почалися розповіді про різні бувальщини. Іван Трохимович розповідав про свої пригоди, а Володислав Ількович – про свої.

Після закінчення медичного інституту молодий спеціаліст Миколаєнко В. І. отримав призначення на посаду лікаря-анестезіолога в хірургічне відділення лікарні міста Славогірська. Прийняли його добре. Ще й кімнату в гуртожитку виділили. Все складалося якнайкраще. А оскільки він був мужчина видний, статурний та ще й лікар, вся жіноча частина лікарні, особливо незаміжні молоденькі лікарки і медсестри, закохалася в нього без пам’яті.

Одна поперед одної вони виявляли йому різні знаки уваги. До і після операцій навперебій пропонували чай, каву та ще й домашні пиріжки. Звичайно ж, кожна з них запевнювала, що пиріжки спечені нею власноруч і за власним, тільки їй відомим рецептом. Прали та прасували білий лікарський спецодяг. Запрошували до клубу на кіно.

Їх багато, а він такий тільки один. Як не пручався наш молодий спеціаліст, все ж таки втрапив у жіночі тенета та й одружився на молодесенькій, гарненькій операційній медичній сестричці. І вже нікуди не подінешся. Вдома разом, на роботу і з роботи – разом. Та й на операціях разом. Повне єднання.

Спочатку було добре, а потім вже й на зле пішло. Треба відзначити, що Володислав Ількович подобався не тільки жіночкам – медпрацівницям, а й – пацієнткам. Така жіноча природа. Тут її готують до операції, а вона, лиш біль відпустить хоч на хвилинку, вже й поглядає на нашого Владика.

Та то ще й нічого. Гірше те, що коли людині, яку готують до операції, вводять знеболювальні препарати, вона розслабляється до такого стану, що у неї в мізках, нарівні з реальними образами, виникають ще й всілякі химери.

І тоді починається: хтось співає пісні, хтось читає чужі чи свої вірші. Той гне таке матюччя, що не тільки жіноча частина медперсоналу червоніє, а й чоловіча.

Але жіночки-пацієнти – то така категорія! От, приміром, операція. Бригада хірургів, анестезіологів і допоміжного персоналу робить все можливе, щоби якісно виконати операцію по видаленню ураженого хворобою органу. Звичайно ж, під загальним наркозом. І починається…

Жіночка спочатку співає, потім вже й у коханні освідчується Володиславу Ільковичу. Розповідає, як він їй дарував квіти, водив до ресторану, де вони утаємничено, при свічах, цілувалися. Те, що це чує медперсонал, ще біда й не дуже велика, але ж поруч дружина – хірургічна медсестра. Як їй таке чути? А як почувається наш фіктивний горе-залицяльник? Хоч би ж то правда була. А то…

Коли пацієнтка після наркозу очунюється, дружина Володислава Ільковича вчиняє їй допит: ”Де і коли у неї було з Владиком?” Та клянеться і божиться, ще й хреститься, що то якась омана. Вона нічого не пам’ятає, що вона говорила під час операції. Що нічого між нею і Володиславом Ільковичем не було ніколи й не буде.

Але найбільше на горіхи перепадає Владику від дружини дома. Йому розповідаються всі його мислимі і немислимі гріхи. Складаються у валізу його пожитки та виставляються до коридора. І ніякі заперечення та клятви в розрахунок не приймаються.

Та все ж, цього разу він ночує вдома. Наступного дня у дружини спадає наступальний агресивний порив, вона починає тверезо розмислювати і, начебто, прощає міфічного горе-залицяльника.

Минає деякий час і вже інша велелюбна дама, знову ж таки на операційному столі, привселюдно освідчується Владику в коханні. Це стає нестерпним і він, з жалем, розлучається з посадою лікаря-анестезіолога та переводиться черговим лікарем приймального покою.

А тут – свої проблеми. Особливо в нічний час або в святкові та вихідні дні. Народ-бо п’є так, що інколи втрачає людську подобу. А то ще – ламають руки і ноги, розбивають одне одному голови, підсмажуються на вогнищі, розведеному в квартирі під п’яну руку від цигарки. І всіх треба рятувати.

А ще ж і буйні бувають.

Для боротьби з буйними Володислав Ількович розробив свою методику. У нього завжди напохваті велика швабра, котру ще років двадцять тому виготовив його тесть з дубової гілки. То ж, швабра частенько рятує медпрацівників від особливо буйних пацієнтів.

От, приміром, привозять після автокатастрофи чотирьох, з виду начебто пристойних чоловіків. В костюмах і при краватках, але ж п’янючих!..

Десь вони не вписалися на автомобілі в поворот і з переламаними руками, ногами і розбитими головами отримують медичну допомогу.

Троє поводяться більш-менш пристойно, а один, високий і дебелий дядько солідного віку, влаштував такий гармидер, що дрижить і хилитається все приймальне відділення.

. Йому, бачте, не подобається, як його прийняли та ще й не так надають медичну допомогу. Він кричить, хапається за телефон, щоби серед ночі підняти з постелі першого секретаря міськкому партії і голову міської ради та пожалітися на медперсонал, що не може надати кваліфіковану допомогу. Ще й нечуйно до нього ставиться. Медсестрички відтісняють його від телефону. Тоді він хапає стілець і з перев’язаною головою, як справжній вояк, що отримав поранення в бою, йде в атаку на медсестричок з метою заволодіння телефонним апаратом.

І тут Володислав Ількович напружується, в ньому пробуджується і починає нуртувати нескорений дух і завзяття його давніх предків – запорозьких козаків. Він хапає в руки свою зброю – велику швабру і наносить нею відчутний удар нахабі межи плечі. Потім, використовуючи швабру як піку, збиває п’яного забіяку з ніг. Той падає навзнак, стілець вислизає з рук і вдаряє його по обличчю. Відчувши серйозний опір, бешкетник спочатку на чотирьох, а потім вже й на двох дає драла з лікарні.

Наступного дня забіяка приходив вибачатися за свою поведінку та просився, щоб не було розголосу про його вчорашні п’яні витівки. Бо він і не винуватий, що так сталося. То все, мабуть, внаслідок струсу мозку. А ще й розповів Володиславу Ільковичу як таке спричинилося.

Вчора у Володимира Миколайовича Черевика, так звали нашого розбишаку, був день народження. Тож після партійних зборів іменинник із друзяками подався до свого кабінету.

Володимир Миколайович обіймав посаду начальника механічного цеху. Його друзі – теж не останні люди на заводі. Приміром, Сергій Петрович – начальник відділу технічного контролю, Іван Іванович – начальник транспортного цеху. Був з ними й секретар партбюро заводу товариш Вареник М.В.

І почалося поздоровлення…

Черевик В.М., як справжній і відповідальний товариш, не міг не вгостити своїх гостей коньячком.

Випили хлопці пляшку за успіхи у виробничій сфері і громадсько-політичному житті, за родинне щастя, за здоров’я іменинника, а ще й – за дітей і дружину. Гарно поздоровили, та вже й час по домівках.

Аж ні. Біля прохідної зустріли Володимира Петровича Плішина – головного механіка заводу. А у того – теж день народження. Та хіба ж можливо не поздоровити такого поважного чоловіка?

Тож віншування було продовжене в найближчому кафе.

Тільки опівночі добряче підпилі хлопці вирішили добиратися додому. Й тут Володимир Петрович вніс пропозицію: ” Так, хлопці, не нервуйте. Зараз сідаємо в мого ”Москвича” і я вас розвезу по домівках”.

Навіть не зважили на те, що водій був чи не найп’яніший від інших. Всілися та й покотилися. Та ще й як покотилися! Володимир Петрович полюбляв швидку їзду, а коли сідав за кермо під ”сильним градусом”, то навіть Шумахер не зміг би його обігнати.

Хлопці зрозуміли, в яку халепу втрапили. Володимир Миколайович, що сидів поруч з водієм, почав виривати кермо із його рук і тягти вправо. Сергій Петрович, що сидів позаду водія, намагався теж вирвати штурвал і тягнув вліво. Іван Іванович намагався втихомирити усіх трьох. Кожен із них вигукував щось своє. Криком і руками намагався довести свою правоту. І лише секретар партбюро Микола Васильович Вареник спокійно собі спав, злегка похропуючи.

”Москвич” гасав по дорозі неначе скажений кінь. До того часу, поки він шалено мчався широкою нічною трасою й пручався під натиском трьох водіїв, – ще якось тримався шляху.

Та коли, внаслідок різкого повороту вбік, рівна і широка магістраль перетворилася на вузьку і звивисту дорогу, автомобіль не втримався й разом з бойовою командою загуркотів у кювет.

Чи то наші хлопці виявилися дуже кріпкими горішками, чи то ”Москвич” в останньому пориві зробив усе, що міг, щоби не спричинити шкоди своїм водіям, але вийшло так, що після декількох кульбітів та удару в стовбур акації, той перетворився на купу металу.

А що ж наші герої? На великий подив, усі залишилися живі, хоч і з ушкодженнями.

Володимир Петрович і Сергій Петрович – з переламаними руками і ногами, Володимир Миколайович – з травмованою головою, а Іван Іванович – з переламаною ключицею сиділи ошелешені на траві і стогнали. Один тільки Микола Васильович відбувся незначними подряпинами та вивихом лівої руки.

Поки постраждалі стогнали і корчились від болю, Микола Васильович, зрозумівши всі наслідки пригоди, тихцем, скрадаючись в темноті як злодій, поспішно ретирувався з місця пригоди. Потім на попутному автомобілі добрався додому – та й мовчок.

П’яні і травмовані хлопці й забули, що з ними був ще один учасник віншування іменинників. Коли вони після лікування повернулися на завод, то кожен отримав своє. Кого з посади турнули, кому догану по партійній лінії ”вліпили” ще й квартальної премії позбавили. Микола Васильович Вареник теж приклав до цього свою злегка травмовану руку.

Володислав Ількович, закінчивши розповідь, раптом промовив: ”Я знаю, чому так трапляється. Ось, наприклад, візьмемо будь-яку людину. Окрім фізіології є ще й духовна субстанція. Так ота духовна субстанція, як і все інше, має полярну структуру. Чесність, добропорядність, правдивість, гуманність, щирість й усі інші позитивні якості людини, або як ми говоримо – чесноти, то ”білі ангели”. І навпаки – жадібність, нахабність, хтивість, заздрісність, грубість і всі інші негативні якості, або вади, то – ”чорні ангели”, або ж біси.

Кожної хвилини, та що там хвилини, кожної секунди вони воюють між собою. Коли тимчасову перевагу отримують білі ангели, людина творить добрі справи, як тільки починають перемагати біси, так і чекай, що людина буде творити чорні справи.

Усе ж таки є невелика частина людей, в котрих білих ангелів дуже багато і вони надзвичайно сильні, і це – найсправедливіші, найчесніші, найгуманніші, найдобропорядніші представники людства.

У значної частини людства білі ангели слабкі і не можуть чинити спротив численним і сильним бісам. Ці біси вимагають собі пожертви і тому люди крадуть, вбивають, гноблять інших, заздрять і, взагалі, здійснюють всілякі ганебні вчинки.

У багатьох людей кількість ”білих ангелів” і бісів майже рівна. І сили у них приблизно рівні.

І тут вступає в бій ”зелений змій”.

Тільки-но чоловік вливає в себе порцію алкоголю, як ”білі ангели” починають хиріти. Зате біси, підкріпившись, йдуть в атаку. Ослаблені ”білі ангели” відступають, а ”чорні ангели”, навпаки, захоплюють все нові й нові території. І тоді людина стає грубою, нахабною, хтивою, злостивою. Вона готова навіть на злочин. Або як мовиться – ”їй і море по коліна”.

Чимало людей ходить до церкви, щоби Господь-Бог допоміг впокорити бісів та посилити ”білих ангелів”. Та є люди, у яких біси такі сильні, що тільки-но ця особа виходить із церкви, як вони знову насідають на ”бідолаху” і гноблять ”білих ангелів”. І бої продовжуються з новою силою.

Тож я, коли чергую, постійно спостерігаю ці бої. Тому що переважна більшість постраждалих, котрі потрапляють до приймального покою, знаходяться в стадії сильного сп’яніння.

А для того, щоби біси не змогли подужати білих ангелів я, інколи, в тяжких випадках, надаю підтримку шваброю”.

Ось уже й сонечко хилиться до землі, мабуть, хоче поспати. Й хоча Володислав Ількович розповів тільки дещицю пригод, які з ним траплялися, а вже пора й на яхту та до свого берега.

Трішки втомлені, але веселі й задоволені, висловлюючи подяку яхтсменам за чудово проведений час, повертаються Іван Трохимович та Володислав Ількович в Будинок відпочинку до своєї кімнати.

На жаль, швидко минає не тільки цей чудовий день, а й дні відпочинку. І наші герої повертаються додому до своїх сімей і буденних справ.

Іван Трохимович Штурмило – до свого кабінету, стола і телефонів, а Володислав Ількович Миколаєнко – до своєї бойової зброї – швабри. Він і надалі, в особливо важких випадках, допомагає ”білим ангелам” боротися з бісами.

Які ще пригоди випали на долю Штурмила, читайте далі.

Знову рідний завод
Тяжко бути пенсіонером колишньому ”воєнпреду”
Волею партії і міністерського начальства інструктора міськкому партії Івана Трохимовича Штурмила направили на рідний завод. Останнім часом директор заводу часто хворів, план не завжди виконував, отже відправили його на заслужений відпочинок.

Заступника директора Миколу Кононовича Песиголовця призначили директором, а Івана Трохимовича, як досвідченого виробничника і партійного діяча, для зміцнення кадрів заводу – заступником директора.

Звичайно ж, відповідальності більше, але ж і заробітна плата вища. А ще ж – і рідний колектив. Тут всі свої, і Жорж Ревазович – головний інженер заводу, і Василь Бутитель – начальник цеху, та й усі інші – давні друзі й товариші. Ось лише Жака Ілліча відправили на пенсію, і він тепер нещасний, та ще й дуже. На ставок ловити рибу голова колгоспу не пускає. На полювання хлопці тепер беруть рідко, та й то – з великою неохотою. Важкий та й місця багато займає. А випити – ще й який мастак.

Якось запропонував він своїм давнім друзям Василеві Бутителю й Івану посидіти увечері в нього на дачі. Іван і говорить: ”Добре. Пляшечку візьму”. На що Жак йому у відповідь: ”Ти що, дурний? Яку пляшечку?” Тоді Іван: ”А що? Дві брати?” Розгніваний Жак йому: ”Без чотирьох не з’являйся”. Іван здивовано: ”Нас тільки троє буде”. А той: ”Я ж тобі говорю, чотири бери, п’ять буде забагато”.

Сіли, випили, та й почав Жак Ілліч жалітися, як його тепер зобижають. На ставок ловити рибу не пускають, на полювання не беруть. А ще міліція реквізувала всі сітки. Та найбільше що його опечалило – це сусіди. Справа в тім, що у Жака дача – суцільний плодовий сад. Яблуні, вишні, груші, сливи, а в куточку, прямо на межі з двома сусідами –

величезний горіх. Він закривав обом сусідам по півдачі. Бо що там тієї дачі – аж чотири сотки. Більше не можна. Як сказав один партійний керівник: ”Дай їм дачі, так вони і про завод забудуть”. То ж, виділяли по мінімуму, і не всім підряд. А Жаку Іллічу, як важливій персоні, по блату виділили вісім соток. От і ріс садок.

А сусіди жаліються Жаку Іллічу, що його горіх душить у них дерева на дачі.

Він же не звертає на них уваги. Сидить собі на лавці та видає команди дружині, яка вилізла на найвищу гілку і рве, наприклад, яблука, де і яке яблуко зірвати: ”Он там ще не дістала, а оте яблуко забула, підніми голову та й побачиш”. А потім обурено говорить: ”Ти диви, наш горіх душить їхні дерева. А чому ж у нас горіх не душить дерева?”

Але то було колись. Тоді, коли Жак Ілліч Рябокляч – підполковник, старший ”воєнпред” і вершитель заводських доль порухом брови віддавав накази. Нині ж –

простий пенсіонер, хоч і з великою пенсією, але ж пенсіонер.

І сусіди вибрали час, коли Жака не було на дачі, обкраяли того горіха з двох боків, строго по своїх межах. І став горіх схожий чи то на американського ”панка”, чи то на якесь чудисько з фільму жахів. Жак Ілліч, коли побачив таку наругу над своїм горіхом, до хлопців-сусідів: ”Що ж ви, хлопці, зробили?” А ті у відповідь: ”То не ми, а хто, ми не знаємо”.

Нетрадиційна риболовля
Іван і Василь вирішили трішки розважити нещасного Жака Ілліча. Якось на вихідний день запросили його з’їздити до Дніпра та посидіти з вудочками на березі.

У п’ятницю по обіді Василь та Іван обговорювали деталі поїздки, аж тут до них завітав оперуповноважений Семенов. Попросився і собі поїхати. А що? Нехай. Місце в машині буде.

Ще тільки-но сонечко починало золотити білі пухнасті хмарки, як четвірка рибалок виїхала на трасу і легковик почесного пенсіонера помчав туди, де Дніпрова хвилька лагідно плюскоче в берег, а в глибинах Славутича водяться стокілограмові соми. Кожен з мандрівників мріяв спіймати, якщо не сома, то хоча би підлящика, та й карасик чи там таранька згодилася би.

Через якісь годину-півтори вони вже були на березі дніпровської заводі довжиною з півкілометра та шириною метрів двадцять. Всілися на камінні, нижня частина якого ховалося в Дніпрових водах. За ними стелилася стежина, по якій вряди-годи хтось проїжджав на велосипеді або прямував пішки. На протилежному боці заводі місцеві хлоп’ята теж намагалися ловити рибу.

Стояла така тиша, що річне плесо було гладеньке, мов дзеркало. В ньому відбивалися білі хмарки, що повільно пливли по небу, дерева на березі, і навіть силуети наших рибалок на камінних валунах. Поплавки стояли непорушно, як солдати в караулі біля мавзолею Леніна. Каміння під сонячними променями нагрілося і наші рибалки почали вже куняти. Тільки перед обідом повіяв легенький вітерець, розганяючи серпневу спеку.

І тут почалося. Поплавки стали пірнати один за одним. Четвірка ожила, і в радісно-тремтливому захваті сіпала вудлища, але на гачках сиділи пічкурі розміром менше мізинця.

Через годину, коли наші рибалки заморилися від безперервного сіпання вудлищ, видирання гачків з горла пічкурів, нанизування нових черв’яків, вони вирішили порахувати свій улов.

Виявилося, що спіймали аж шістдесят ”рибин”, і найбільша з них, котру впіймав Володя Семенов, не влізла в горлечко пляшки з-під лимонаду. Всі інші пірнули туди без опору.

Подейкують, що Володя, нині вже Володимир Олександрович, служить десь в чині генерала, і коли заходить розмова про риболовлю, завжди розповідає цю історію молодим колегам. Правда, пляшку він давно замінив на бідон, а пічкура – на сома. Отже, в теперішніх його розповідях, спіймана рибина не влазила в горлечко бідона.

Та то спогади. А тоді, Василь та Іван навіть трішки засмутилися від такого ”великого улову”, а Жак Ілліч мало не плакав, примовляючи: ”Оце дожився. Раніше рибу менше ніж моя долоня я додому не привозив, а тепер…”

Та як говорив якийсь мудрець, - ”надія помирає останньою”. Наші рибалки знову закинули вудки і завмерли в надії спіймати хоч якого-небудь карасика.

Аж тут за їх спинами загуркотів мотоцикл, на який ніхто не звернув уваги. Але хлопчаки, що сиділи на протилежному боці заводі, почали чомусь голосно сміятися і показувати на них пальцями.

Іван Трохимович спочатку не зрозумів, що діється і чому хлопці сміються. Він подивився на себе, а потім – на своїх друзів. Начебто все було в порядку. Ґудзики і блискавки на курточках і штанях застебнуті. Дірок в одежі немає. Шви на штанях цілі, і зі штанів нічого не виглядає. А хлопці посхвачувалися зі своїх місць й тицяють на нього пальцями, та вже не сміються, а регочуть.

Іван, нічого не розуміючи, оглянувся і побачив позад себе таку картину, від якої спочатку втратив мову, а потім почав втрачати й глузд. Не далі ніж в метрі від нього, на стежині, розсипом валялися десятків зо три лящів, декілька судаків і сомик – вагою кілограмів зо три. Поруч лежала майже порожня велика торба.

Та все ж, прийшовши до тями, Іван миттєво зрозумів, що й до чого, і почав гукати до мотоцикліста, що віддалявся далі й далі. Той за гуркотом свого апарата не чув вигуків, але через деякий час відчув, що заднє колесо підстрибує на вибоях сильніше ніж це було раніше. Тут він зрозумів, що багажник став легким, оглянувся і побачив пустого багажника та рибалку, котрий махав руками і щось кричав. Мотоцикліст нарешті втямив, що сталося.

Якраз за спиною Івана була вибоїна, а за нею – бугор. Коли мотоцикліст проїжджав мимо і втрапив заднім колесом у вибоїну, а потім врізався у бугор, то задню частину мотоцикла підкинуло, слабенька мотузка лопнула, торба ізслизнула з багажника й риба золотисто-білим килимом розсіялася стежкою за спиною Івана Трохимовича.

Мотоцикліст розвернувся і під’їхав до місця втрати дорогоцінного вантажу. Коли ж зупинився і глянув на чоловіка, що його гукав, то закричав: ”Ваня! Це ти!?” На що Іван відгукнувся: ”Коля! Це ти!?”

Отак зустрілися однокласники. Микола розповів, що працює в рибальській артілі. А опинився тут, тому що в них заведено при поверненні з улову, перш ніж прибути до причалу бази рибартілі, завернути в умовне місце і частину улову зарити в піщаній кучугурі для себе. Потім бригада прибуває до причалу, де рибу вивантажують та зважують. А вже опісля він сідає на мотоцикла і їде забирати рибу, залишену для себе.

От і цього разу все було по плану, та мотузка виявилася слабкою. Зате зустрілися. А так, може, й не вдалося би.

Василь Бутитель мотнувся до легковика, приніс півлітрову пляшку спирту, яку тут же випорожнили за зустріч однокласників. Микола на радощах віддав півторби риби і сомика на додачу нашим ”пічкуроловам”, і запросив до себе ввечері додому на юшку. Повеселілі Іван, Василь та Володя почали збиратися в гості, і навіть Жак Ілліч усміхнувся.

Що сказати? Була випивка і добра юшка. Була гарна вечеря. В тиші серпневого вечора лунали пісні під гармошку та спогади про школу й армію. Розповідав Микола, як він ловить рибу зимою й катається мотоциклом по кризі та ще всілякі інші оповідки. Що минулої зими він здав в рибартіль чотири з половиною тонни риби і скільки ж пропив.

Рибу, заховану сьогодні в піщаній кучугурі, Микола планував продати, аж тут –

такі гості, та ще й з випивкою. А ще запропонував Івану завтра зранку піти з ним на баркасі трусити сітки.

Уже опівночі, захмелілі гості і господар повкладалися спати. Дружина Миколи була на добовому чергуванні. Вона працювала в лікарні і не заважала хлопцям гарно погуляти.

Здавалося, не встиг Іван заснути, аж хтось його торгає і промовляє: ”Та вставай же. Ти ж обіцяв мені допомогти трусити сітки”. То був Микола, котрий проснувся о п’ятій годині ранку і пробував підняти мимовільного помічника. Може, він його й не чіпав би. Але напарник Миколи вчора подався на весілля, а як відомо, весілля закінчується тільки на третій, а більш ймовірно – на четвертий день. Самому ж дуже важко і баркасом управляти, і сітки трусити.

З великими труднощами Іван розтулив повіки, підвівся і виглянув у вікно. На вулиці сіяла сіра монотонна мжичка, шурхотіла листям дерев і травою. Йому стало зле, але куди ж подінешся. Пообіцяв, а обіцянки треба виконувати.

Василь, Володя і Жак Ілліч солодко хропли, коли Іван і Микола почапали калюжами до берега. Та тільки підійшли до баркаса – з’явився напарник Миколи. Він бурчав, що весілля нікуди не годне, що це не весілля, а казна-що. Навіть пива не було. От він і вирішив зранку наступного дня не йти на весілля, а краще піймати рибки та вторгувати на пиво.

Іван уже хотів повертати до теплої хати, але хлопці почали насміхатися, і він, щоби не осоромитися, вирішив, все ж таки, спробувати рибальського щастя.

Тут я трішки змалюю обстановку. У Миколи та його напарника були встановлені на водосховищі п’ять стометрових сіток. Дві біля цього берега, а три – біля протилежного. Вирішили спочатку потрусити ближні сітки. Відчалили від берега, завели двигуна та й подалися.

У першій сітці було всього дві рибини: підлящик і судачок вагою менше кілограма, в другій не краще – всього три рибини. Тож хлопці розвернулися та й подалися до протилежного берега.

А це ж водосховище, яке місцеві жителі гордо називали морем. До протилежного берега – понад шість кілометрів. Під прикриттям берега було ще терпимо, а як вийшли на відкритий простір, отут і почалося. Дощ січе в лице, пронизливий поривчастий вітер піднімає хвилю та б’є в борт баркаса. Не бризки, а цілі потоки води летять в баркас і обливають бідолах. У Івана завдання – вихлюпувати коряком* воду з баркаса. Він і не думав, що серед літа можна так мерзнути. Микола сміється та примовляє: ”Ну що? Як тобі наша рибальська романтика? Це тобі не в теплому кабінеті сидіти та вказівки видавати і папери підписувати.” А Іван у відповідь: ”Ну вас к бісам з вашою романтикою. Краще б я спав у теплій хаті”. Та вже нікуди з баркаса не подінешся. Треба терпіти.

Коли добралися до сіток на тому березі і потрусили, то набралося десь, мабуть, кілограм тридцять риби, хоча при нормальному лові могло було бути центнерів зо два. Поки трусили сітки, вже й обідня пора настала. Дощ трішки вщух, та й сонечко із-за хмар інколи прокльовувалося. Стало тепліше. А тут уже й додому почовпали по хвилях.

Прийшли. А що ж здавати в рибартіль? Напарник лається. Оце заробив на пиво. Та все ж взяв три рибини і десь подався. Чотири рибини, кожному по одній, відклав для гостей Микола. Решту здав на риббазу, та й попленталися до Миколиної хати.

Василь, Володя та Жак Ілліч вже чекали на них. Розділили на всіх рибу, і ту, що вчора подарував Микола, і сьогоднішню. Володі Семенову, окрім його частки, віддали весь вчорашній улов пічкурів, разом з найбільшим, що не влізав у горлечко пляшки, а на додачу – ще й сомика. Випили ”на коня”, закусили та й подалися задоволені додому. Завтра ж бо, кому на роботу, кому на службу, а Жаку Іллічу – дачу сторожувати, щоби капосні сусіди не заподіяли ще якоїсь шкоди.


* коряк - черпак для вихлюпування води з човна


Тепер уже циганки не дають спокою
Сповнений заводськими турботами, сонячний червневий день наблизився до обіду. Директор Микола Кононович Песиголовець та його віддані бойові помічники –

Жорж Ревазович й Іван Трохимович подалися на обід.

Їдальня була за прохідною заводу, щоби не тільки заводський люд, а й прилеглі до заводу організації, або й просто проїжджі могли спокійно собі пообідати. Під час перерви, коли обідало керівництво заводу, майже у всього колективу обід закінчувався, тому в їдальні було небагатолюдно. Отже, кожен новий відвідувач був помітним.

Коли наша трійця приступила до другої страви, а це були лангети з телятини з картопляним гарніром, до зали зайшли дві панночки. Чорняві красуні в сонцезахисних окулярах, джинсових спідницях небесного кольору і таких яскравих кофтинах, що всі, хто був на той час у їдальні, як по команді повернули голови в їх бік. На кофтинах були намальовані пальми, синє море і жовтогарячий, аж золотистий пісок. На ньому сиділи й лежали звабливі бронзозасмаглі в білих бікіні кралі. А ще у кожної красуні спереду, нижче шиї, кофтини піднімалися такими твердими і на самих вершечках гострими барханами, що Жорж Ревазович поклав виделку в тарілку з лангетом і схвильовано промовив: ”Вот это да! Я таких красавиц давно не видел!” Ніздрі в нього почали роздуватися, як у здоровенного ”жабуна” шия під час шлюбного сезону. Вуса стали сторчма та й сам він миттєво піднявся зі стільця і виструнчився, немов солдат по команді ”струнко”. Микола Кононович щось і собі промурчав на кшталт: ”Скільки світу, стільки й дива”.

Тільки Іван Трохимович проявив пильність. Він звернув увагу, що після того, як дві красуні переговорили з дівчатами, котрі стояли ”на роздачі”, чорнявки в

оточенні майже всіх працівників їдальні подалися в підсобне приміщення. Вже й завідувачка їдальні разом з шеф-кухарем покинули свої бойові пости і подалися за колективом.

- Щось тут не так, – промовив Іван Трохимович. – Щось мені це нагадує, та ще й не дуже приємне.

Микола Кононович, чи то від цікавості, чи для того, щоби зблизька подивитися на красунь, а може, хотів полюбуватися пальмами, морем і барханами, піднявся та й подався в підсобку. Хоч не виключено, що його насторожило висловлювання Івана Трохимовича.

Іван Трохимович і Жорж Ревазович й собі двинули услід за шефом. Коли відкрили двері підсобки і заглянули туди, то перед ними відкрилася така картина, що куди там Рєпіну з його ”Не ждали”.

На столі підсобки лежали купками бюстгальтери, жіночі трусики і колготки.

Якось я вже згадував про дефіцит. Так ось на той час такі жіночі інтимні наряди були в дуже глибокому дефіциті. Звичайно ж, товари з такими назвами були в продажу в наших магазинах. Але це були ватяні рейтузи по коліна – коричневого, темно-синього, брудно-зеленого кольору; нитяні панчохи, а бюстгальтери з такого товстого сірого матеріалу, що якби дівчат призвали до війська і відправили, як тепер говорять, в ”гарячу точку”, їм би були не страшні не тільки ворожі кулі, а навіть й осколки гранат.

А тут… На столі лежали імпортні білосніжні, ажурні бюстгальтери, жіночі трусики. І вже від одного тільки погляду на них у дівчат починали з’являтися дивні блискітки в очах.

Що вже говорити про чоловічу половину. Та це ще не все. Частина дівчат, до пояса оголена, приміряла бюстгальтери, а завідувачка їдальні, з формами як у ”борчинь із сумо”, й ще з більшими формами за неї – шеф-кухар намагалися натягти на себе бікіні. Ті бікіні з великими труднощами доповзли до колін наших моделей та й застрягли. Красуні-гості збирали гроші за товар та ховали в гаманці… Аж тут трійця грізних командирів ввалилася у відкриті двері.

Загальний переполох, крики і втеча. Все ж таки не всім вдалося втекти – не встигли. Завідувачка їдальні і шеф-кухар плакали, розмазуючи сльози по товстих і масних щоках та просилися й благали не карати. Продавці стояли мовчки.

І почався ”розбір польотів”. Виявилося, що красуні-гості – циганки із сусіднього міста. На запитання, чим вони займаються, відповіли, що зайшли попросити напитися води, а ще, може, купити ковбаси. На обвинувачення у спекуляції – заперечували й кричали, що у них дома немовлята, яких треба годувати мамчиним молоком.

Та Микола Кононович продовжував допит. Тоді дівчата закричали: ”Що, не віриш, начальник, що ми дітей годуємо груддю?” Задрали блузки з синім морем і пальмами і звідтіля вискочили парами величенькі гостроверхі бархани. Красуні гойдали ними то вліво то вправо. З кожним гойданням бархани вдарялися об стіл і біле молоко розліталося в різні боки, обдаючи наших ошелешених начальників й переляканих працівниць їдальні. А циганки увійшли в азарт і продовжували далі хилитати барханами та примовляти: ”Що, начальник, не віриш? Не віриш? Ось дивись!”

Микола Кононович сором’язливо відводив очі та витирав долонями лице і піджак. Жорж Ревазович захоплено споглядав на таку виставу, а Іван Трохимович подався до телефону та викликав міліцію.

Два міліціонери: майор уже в солідному віці і молодий лейтенант з’явилися в той момент, коли дівчата трішки притихли, мабуть, заморилися. Але щойно майор став їх допитувати, звідки вони, що тут робили, чому займаються спекуляцією, ті, як і раніше, оголили свої бархани і почали знову ними гойдати, вдаряти об стіл, і розбризкувати молоко. Та на майора це не справило ніякого враження. Він був, як то кажуть, ”битий гусь”. На своєму міліцейському віку і не таке доводилося бачити.

Забрали міліціонери дівчат-красунь у відділок. Наступного дня майор розповів, що дівчата хоч і зізналися в тому, що торгували дефіцитними речами, але сказали так: ”У нас дійсно грудні діти, і якщо ми до вечора не з’явимося вдома, завтра весь табір буде тут, і оточить міліцейське відділення. Отоді ви взнаєте, як знущатися над нами”.

Майору згадалися бочки, сільськогосподарський реманент, і ще мабуть деякі пригоди, пов’язані з циганами, тому він, як-то говорять: ”щоби бути від гріха подалі”, дав команду випустити дівчат. Нехай собі їдуть додому – годувати дітей.

На заводі винуватиці спекуляційних оборудок легко не відбулися. Сюди додали ще й втрату пильності. Та й ”вкатали” завідувачці їдальні й шеф-кухарю по догані і зменшили квартальну премію на п’ятдесят відсотків.

Чутка про пригоду, що трапилася в їдальні, розповзлась по заводу, а потім ще й пішла гуляти містом. Прості люди сміялися, а міське начальство ще й кололо очі директору.

Та то вже така його доля. Щоб не сталося на заводі, а відповідати керівництву.

Та не тільки красуні-циганки, а й свої – заводські дівчата

приносять неприємності
Не встигли від циганок оговтатися, а тут – нова пригода.

Повертається осіннім дощовим вечором Іван Трохимович з роботи, аж гульк – в калюжі посеред дороги борсаються дві тварини, схожі на свиней. Такі ж брудні і кожна – на чотирьох лапах. Ще й рохкають, начебто справжні свині.

В сутінках не дуже розглянеш, що ж воно таке. Коли це фари автомобіля, що наближається, освітлюють і калюжу, й тих двох. Тварини перебирають лапами та посуваються до тротуару. Іван починає розуміти, що тут щось не так. У свиней, що голова, що задня частина знаходяться майже на одному рівні. А тут – голова і плечі без змін, а задня частина то піднімається, то опускається. І вже в яскравому світлі фар видно, що то дві людини, котрі рачкують в калюжі, не в змозі піднятися з колін та стати на свої дві ноги.

З останніх сил, за допомогою Івана Трохимовича, дві бруднющі та п’янющі ”дамочки” все-таки піднімаються. Хилитаючись та намагаючись щось промовити, вони чіпляються на Івана, ще й фонтанують на нього лишки випитого й з’їденого. Не втримавши такого навантаження, він разом з п’яничками падає в калюжу.

А тут вже й спецавтомобіль медвитверезника, наречений народом ”луноход”, прибуває за викликом якогось сердобольного перехожого. І що ж? Забирають п’яничок, а з ними й Івана Трохимовича. Бо він теж брудний і ”пахучий” після спілкування з ”дамочками” та спільного лежання в калюжі.

Усе ж, вже у медвитверезнику, з’ясовується, що Іван Трохимович тверезий. Що він тільки намагався витягти жіночок з болота та порятувати їх. Отже, його відпускають додому, а дівиць залишають у медвитверезнику, обмивають під душем та вкладають спати.

Брудний, зі смердючим запахом калюжі й ”фонтанних викидів” п’яничок та дуже злий прямує Іван Трохимович додому.

Його люба Дариночка намагається впізнати в зачучвереному і смердючому опудалі свого Іваночка. Ось їй це вдається. І тут починається…

Згадуються всі його мислимі і немислимі вади, сиплються прокльони, аж виявляється, що Іван Трохимович тверезий. І коли він викладає своїй дружині, як те все було, вона заспокоюється, допомагає роздягнутися, обмитися, та й, взагалі, привести його до пристойного вигляду.

Та це ще не все. Наступного дня на завод надходить інформація від начальника медвитверезника і тепер уже Іван Трохимович дає пояснення та виправдовується перед директором заводу, секретарем парткому та головою профкому. Дякуючи Богу – виправдався. Чого не скажеш про героїнь вчорашньої пригоди.

Усе ж, мабуть, треба розповісти, як жіночки дійшли вчора до такої ”кондиції”, що їм калюжа здалася дуже милим місцем відпочинку.

У дівчат зранку був піднесений настрій – завтра починається відпустка. Тож, після зміни відпускниці вирішили прилити таку приємну подію. Чим найкраще і найшвидше можна відзначити, це ми добре знаємо. Звичайно ж, спиртом.

Випили по одній, потім – ще по одній. Третю сам Господь Бог велів. В ще більш піднесеному настрої подалися додому. Аж виявляється, в однієї чоловік працює в другу зміну, а в іншої – й чоловіка нема.

Тож дівчата проводжали одна одну по черзі додому, а там ще добавляли, аж за якимось разом не змогли дійти, та й вклалися в калюжі відпочити. Але ж холодно. Почали вовтузитися, щоби піднятися, а тут й Іван Трохимович нагодився. Та й влип!..

І то ще нічого. Третього дня до директора заводу на прийом записалася та, що заміжня. Коли Микола Кононович вздрів у себе в кабінеті ”створіння”, у якого на місці обличчя було щось таке кругле і все в синцях, він аж здригнувся – чи то від переляку, чи від несподіванки.

Те ”створіння” з плачами, мало не падаючи на коліна, почало благати директора, щоби він його пожалів. Директор ніяк не міг второпати, кого і за що він повинен пожаліти, аж допоки із плутаної розповіді не ”докумкав” – що й до чого.

А сталося таке. Коли наша відпускниця, та що заміжня, притьопала другого дня додому з витверезника, то її благовірний, котрий не спав усю ніч, розшукуючи ”пропажу”, спочатку на заводі, потім в лікарні, і, навіть, у морзі, провів з нею добру ”виховну роботу”.

Внаслідок цього обличчя відпускниці переливалося синіми, зеленими, червоними й помаранчевими кольорами. А наостанок вона була ще й попереджена. Попередження було таке: ”Не доведи Боже, її будуть виховувати на зборах колективу цеху, а до того ще й портрет буде розміщено на заводському стенді, де зазвичай розміщували інформацію про пияків, хуліганів, завсідників медвитверезника, крадіїв та інших морально нестійких елементів, то їй краще додому не з’являтися ніколи. Бо за таку неславу він, тобто чоловік, її просто вб’є”.

Ось вона й просилася в директора, щоби той виховував її без зборів трудового колективу і без інформації на стенді.

Що залишалося робити директору. Довелося проводити виховну роботу ще й з чоловіком цієї ”розмальованої красуні”, але в цивілізований спосіб.

Зате Іван Трохимович Штурмило тепер десятою дорогою обходив п’яничок, котрі навіть і просили про допомогу.

Заводські та Івана Трохимовича досягнення
Завод розвивається, зростає. Зростає і його вага в Міністерстві оборонної промисловості. Ось уже й перше місце у соціалістичному змаганні серед заводів Міністерства завойоване. Приїде заступник Міністра вручати перехідний вимпел, грамоту і премії.

Усі чекають, та не просто чекають, а – готуються до приїзду високого гостя. Ось і приїхав. В заводській актовій залі місця вільного немає. Заступник Міністра вручає ”чотирикутнику” перехідний прапор Міністерства. Ті його цілують, тобто прапор, а не заступника Міністра, і клянуться, що будуть ще краще керувати заводом та досягати нових високих результатів у соціалістичному змаганні. О, для тих, хто не знає, що таке ”чотирикутник”, коротеньке пояснення. Перший кут, найбільший і найважливіший –

директор заводу, другий кут, хоч і менший, але теж дуже важливий – секретар партійного комітету заводу, третій кут, інколи жіночий – голова профспілкового комітету заводу, і четвертий куточок, може бути або молодим хлопцем, а то й дівчиною – секретар заводського комітету комсомолу.

Після вручення заступником Міністра прапора, грамот і премій, та виголошених клятв, не тільки великим ”чотирикутником”, а й ”чотирикутниками” меншими, тобто цеховими, починається святковий концерт силами заводської художньої самодіяльності.

Тут, як і в кожнім заводськім чи колгоспнім колективі, є свої Магомаєви, Алли Пугачови, Софії Ротару, а ще – знамениті танцюристи, хори й оркестри.

На завершення великі міністерські та партійні гості вечеряють у ресторані, приливаючи нагороди.

От і цього разу все було як завжди. Та коли в чудовий травневий вечір, після добрячої вечері, заступник Міністра вирішив прогулятися вулицями міста, заводські командири пішли його провести. Не можна ж гостя залишати наодинці, хіба що – в готельному номері.

Заступник Міністра із місцевою свитою простує тротуаром, а у вечірньому повітрі буяє ароматний, п’янкий запах бузку. Так буяє, що, особливо після ”надцятої” чарки, можна і з глузду зійти. І тут високоповажному гостю так захотілося хоча би одну китицю бузку. Але кущ за огорожею сусіднього напіврежимного підприємства.

Та ми ж знаємо нашого відчайдуха Івана Трохимовича. Не довго роздумуючи, плигає він через огорожу, наламує великий букет бузку, і урочисто вручає заступнику Міністра. Той щасливий і від самого бузку, і від того, що є люди, які готові для виконання його побажань наражатися на небезпеку. І десь там, в закапелках душі і пам’яті сановитого гостя відкладається маленька крихітка вдячності Івану Трохимовичу. Десь там в рангах прихильності, може, хоч і на найнижчій поличці лежить наш Ванько.


Відрядження до Міністерства
Робота заступника директора заводу – не тільки вирішення питань на заводі, а й вирішення їх у Міністерстві. То ж довелося Івану Трохимовичу частенько, майже щомісяця, а інколи й частіше літати до столиці. Ще коли одному, то нормально, бо для нього, ”підземного льотчика авіації”, небесна стихія – рідний дім, а ще як згадати той випадок, як вони з бойовим побратимом Миколою намагалися полетіти з балкона. Або політ за пивом до Кременчука.

Та коли їде велика делегація на нараду в Міністерство, то вже складніше. А директор заводу, окрім того, що він, через велике пузо, в ширину більший ніж у висоту, ще й боїться літаків, а вже здійснювати перельоти, то й поготів. Та винахідливі підлеглі: Жорж Ревазович й Іван Трохимович знайшли ключик до вирішення і цієї проблеми.

Ось тільки розпочався трудовий день, надійшла команда: ”Бути у Міністерстві завтра зранку: директору, головному інженеру і заступнику директора”. Наша трійця швидко збирається, сідає в заводську ”Волгу” і рушає в путь. Підлеглі веселі і задоволені. Аякже, в столицю їдуть. Директор сидить насуплений, бо треба буде в літак сідати. ”Волга” мчить вулицями і виїжджає за місто. Тут Іван Трохимович дає команду водію зупинитися. Той гальмує біля герба міста. Тоді Іван, звертаючись до супутників, запитує, чи є у них в портфелях випивка і закуска. Виявляється, що немає. Супутники отримують від нього в свій бік зневажливе: ”Ех… слабаки”. Портфель заступника директора відкривається і звідти, як із чарівної скриньки, видобувається пляшка горілки, сало, ковбаса, огірок, хлібина, сир. Коротше кажучи, все, що треба.

По першій чарці – за вдалу подорож, по другій – за рідний завод, по третій – за рідне місто. Декілька хвилин – і пляшка порожня. Їдуть далі. Аж на узбіччі – монумент славним продовжувачам коров’ячого і волячого роду. Могутня постать метрів до п’яти в довжину і метрів зо три у вишину, націленого вперед рогами, з дужою шиєю, кільцем у носі, широкоплечого, товстоногого бугая. Ще й інструментарій для продовження роду такий великий, та так чітко вирізняється на загальному тлі пам’ятника, що кожен, хто окине оком цього велета, здивовано і захоплено скаже ”Ух ти! Оце так!”

Але для наших командированих не це головне. Під захоплені вигуки подорожуючих, по команді Івана Трохимовича автомобіль зупиняється біля могутнього монументу слави українських степів. Знову, як за помахом чарівної палички, відкривається його портфель, видобувається друга пляшка і закуска. Тепер уже п’ють за досягнення в промисловості, транспорті і сільському господарстві, особливо – в тваринництві. Доки хлопці випивають, перекурюють та розповідають анекдоти, я постараюсь швиденько розповісти про пригоди, які протягом десятків років відбуваються на цьому місці.

Два рази на рік з биком, біля якого наші командировані виливають з Миколи Кононовича боязкість польоту на літаку, відбуваються дивні речі. Щорічно, на ранок Міжнародного жіночого дня, в кільці чорно-білого бика обов’язково з’являється букет квітів, а на ранок Великодня його гордість – інструментарій продовження могутнього роду обов’язково пофарбований в червоний колір. Вже влада виставляла міліцейський пост на ніч перед святами. Та все одно на ранок 8 березня бик вітав усіх проїжджих квітами, а на ранок Великодня – свіжопофарбованими ”крашанками”.

Як пустуни примудрялися це зробити, залишається загадкою. Влада, не в змозі спіймати винуватців, поставила жирну крапку в цій історії і побудувала стаціонарний двоповерховий пост автоінспекції. Та й це не врятувало, бо навіть і в нинішні часи, двічі на рік, бик зустрічає ці свята з обновкою.

О, вже хлопці випили останні краплі, друга пляшка опустілою сиротиною котиться в кювет і наша команда рушає далі.

Ось і аеропорт. Реєстрація на рейс, і після цього, в парку аеропорту, під вигуки про вдалий переліт, третя пляшка йде вслід за першими двома. Директор, витіснивши хмелем страх, весело і хоробро ступає на вхідний трап літака, а за ним слідують бойові помічники. Розміщуються в сидіннях, пристібаються і тут же засинають. Літак злітає і, долаючи сотні кілометрів, доставляє народ в столицю.

В аеропорту прибуття стюардеса розбуджує трійцю хоробрих літунів, і вони, вже трішки протверезілі, відправляються до готелю. Там випивається четверта пляшка – за вдало виконаний переліт, і всі лягають відпочити, щоби завтра вранці з’явитися перед грізними очима Міністра в достойному вигляді.

Та буває й гірше. Чи то Міністерство так закомандувало, чи директор сам вирішив, але наступного разу він не став брати із собою ні Жоржа Ревазовича, ні Івана Трохимовича, а взяв головного бухгалтера Марію Василівну, яка теж боялася літаків як вогню. То ж, і подалися вони до столиці поїздом. Там вирішили всі питання і вже збиралися повертатися поїздом додому.

Аж тут Микола Кононович виявив, що в нього пропав портфель, та ще й де – в Міністерстві. Але ж Міністерство – режимна зона, й охороняється краще будь-якого найрежимнішого заводу. Майже всі працівники Міністерства кинулися на пошуки директорського портфеля. Може, й не дуже розшукували б, але там знаходилася отримана від Міністра копія директиви ЦК КПРС та Уряду на виготовлення найновіших електронних приладів нічного бачення, а ще – й пропуск до Міністерства.

Портфель знайшли в однім із кабінетів, та коли його відкрили, то виявилося, що окрім рушника, новеньких жіночих колготок і трусиків, придбаних у столичному універмазі, там ще знаходилися службові документи одного із уральських заводів.

І тут Марія Василівна згадала, що точно з таким же портфелем по Міністерству ходила молода жіночка.

Швидко вдалося встановити, що та жіночка з уральського заводу і сьогодні відлітає додому. Тут же зателефонували в аеропорт і попросили дати оголошення, що така то й така особа, коли знаходилася в Міністерстві, переплутала портфелі. Для того, щоби краще реагували як працівники аеропорту, так і винуватиця обміну портфелями, управляючий справами Міністерства сказав диспетчеру аеропорту, що вона взяла портфель заступника Міністра.

Вже майже з трапу літака нашу міняльницю повернули до будинку аеропорту, там її чекала міністерська машина, і жіночка була доставлена для вияснення, чи не спеціально був викрадений портфель.

Таки виявилася прикра помилка, адже портфелі були дуже схожі. Але поки з цим розбиралися, то настала ніч, і літак міняльниці полетів, і поїзд Миколи Кононовича разом з Марією Василівною вже відправився додому. Наступний рейс літака на Урал і поїзд нашого директора – тільки завтра.

Довелося невдахам коротати решту ночі в черговій кімнаті Міністерства. Вони ще, як кажуть, для годиться, трішки полаялися, звинувачуючи одне одного в роззявкуватості, подрімали, та й подалися з самого ранку: хто в аеропорт, а хто – на залізничний вокзал. Директива була доставлена на завод майже вчасно.



Новий приїзд заступника Міністра
Холодний листопадовий ранок з туманом, пронизливим вітром і великими калюжами зустрів Івана Трохимовича при виході з під’їзду будинку, в якому він мешкав разом зі своєю любою дружиною Дариною і синочком. Та все ж, незважаючи на негоду, він широкими кроками поспішав до рідного заводу. Не встиг відкрити двері кабінету, аж тут задзеленчав телефон прямого зв’язку з директором.

Микола Кононович був, як то кажуть, не в гуморі. Йому ще з самого ранку на домашній телефон повідомили, що сьогодні комісія на чолі із заступником Міністра відлітає до них на завод. Він уже другу годину ламав голову, але так і не зміг зрозуміти, до чого б це. План виконується справно, ніяких НП, тобто надзвичайних подій на заводі вже давно не було. Але чому ж тоді заступник Міністра з двома помічниками, відклавши всі свої справи, буде сьогодні у них?

Терміново зібрана нарада, роздані завдання по наведенню порядку в цехах, на території, підвищенню дисципліни та виконанню інших надзвичайних заходів, що проводяться в пожежному порядку, коли прибуває висока комісія.

Уже настала обідня година, а високі гості все ще не могли вилетіти зі столиці. Через густий туман аеропорти Славська, Дніпропетровська, Запоріжжя були закриті. Тільки надвечір літак вилетів зі столичного аеропорту до Донецька, бо лише там приймали на посадку літаки. Директор прийняв рішення відправити службову ”Волгу” під командою Івана Трохимовича для прийому та доставки високоповажної комісії.

У густому тумані директорська ”Волга” торувала шлях майже в триста кілометрів до Донецька, а потім із заступником Міністра та його помічниками повернулася до нашого міста, коли годинник показував на четверту.

Незважаючи на те, що для високих гостей були замовлені номери в місцевому готелі, їх там чомусь ніхто не чекав. Двері були замкнені із середини, і ні поодинокі, ні хорові вигуки всієї прибулої команди, ні стуки і грюки в замкнені двері не допомогли, щоби хоч хто-небудь відгукнувся.

Уже було близько п’ятої години. Вимучені важким перельотом, не менш виснажливою нічною, в густому тумані, дорогою та вигуками і грюканням у двері зачиненого готелю, знесилені гості були готові ночувати хоч і в кабінеті директора заводу на столах.

І тут наш Іван Трохимович, котрий, як завжди, в найтяжчі моменти знаходив правильні рішення, пішов у розвідку. Як справжній розвідник, або навпаки, як досвідчений злодій, він обстежив кожну шпаринку в будівлі готелю і знайшов…

Із задньої частини готельного корпусу на першому поверсі була відкрита кватирка. Туди й подряпався наш відчайдух. Звичайно ж, це було нелегко. Та все ж, йому вдалося пролізти у вузький отвір, і хоч руки вперлися в унітаз, а голова – в бачок того унітаза, Іван Трохимович майже благополучно приземлився на підлогу туалету. Це ж іще й пощастило, що якийсь постоялець відкрив кватирку на провітрювання. В місті, як це часто бувало й раніше, вкотре з якихось причин відключили воду, тому ”духмяні” випари з туалету не гармонували з високою назвою готелю. Бо називався він ”Космос”. Та то було пусте. Основне, що вдалося втрапити всередину. Далі все було, як говорять, справою техніки. І хоча костюм Івана Трохимовича був не тільки пожмаканий, а ще й вимащений в якусь незрозумілу речовину, він цілеспрямовано попростував коридором до кабінету, де повинна була знаходитися черговий адміністратор готелю.

Вона там і була. В сутінках кабінету при ледь жевріючому світлі електричної лампочки, що висіла десь в кінці коридора, дебела жінка середніх років, розмірами і формами жіночки зі скульптури В.Мухіної ”Рабочий и колхозница”, розкинувши в різні боки могутні кінцівки, мирно, але гучноголосо хропла, повідомляючи пожильців, що вона спить кріпким сном і будити її небезпечно. А також про те, що в готелі все спокійно.

У звуках, які видавали її рот і ніс, чутно було посвист буйного вітру, котрий рветься у всі шпарини, в які тільки можна було проникнути; і грім літньої грози, і шум прибою. Інколи пробивався протяжний гудок – чи то пароплава, чи то паровоза. А то раптом все згасало, і в тривожній тиші чувся такий тоненький звук, наче то був писк зляканої миші. Потім на коротку мить ставало так тихо, що було чутно, як в номерах сопуть пожильці готелю. І тут же нові гуркотливі звуки, схожі на рев ракети, що злітає, вивергалися із нутрощів адміністратора.

Наш нічний гість стояв у прочинених дверях кабінету адміністратора і роздумував:

”Якщо постукати в двері, або голосно звернутися, не виключено, що жіночка, хоч і міцної статури, може злякатися і лиха не обберешся. Таке ж може статися, якщо доторкнутися до рук або ніг сплячої красуні, ще й стусана можна отримати. Доторкуватися до голови, а тим паче до інших округлих, і не тільки – частин тіла було ще більш небезпечно. Адміністратор могла проснутися в цей момент і подумати, що її хочуть зґвалтувати чи вбити”.

Усі ці роздуми привели Івана Трохимовича до того, що він присів на відстані руки до ступнів адміністратора і почав тихенько їх гладити, а потім і почісувати пальцями. Тим часом адміністратор продовжувала свою ”серенаду сплячої красуні”. Раптом хропіння урвалося і по її обличчю попливла задоволена усмішка. Потім почулося мурмотіння, котре перейшло в тихий стогін. Все ж задоволена посмішка не сходила з лиця адміністратора.

Що наснилося жіночці в цей нічний час, та ще й під почісування п’яток, нічний гість не знав, та, мабуть, уже й не взнає ніколи. Він і далі продовжував чухати п’ятки і насмілився навіть тихенько прошепотіти: ”Тітонько, тітонько. Та просніться вже”. І тут усмішка спливла з лиця сплячої, вона розкрила очі і спросоння в сутінках побачила біля своїх ніг брудну, неголену істоту, що торкалася її ступнів.

Крик, що розірвав повітря кабінету і коридора нагадав Івану крик смертельно зраненої корови, котру вони вбили під час полювання з Жаком Іллічем. Але якби ж то все закінчилось криком. Жінка так штурхонула його ногою, що бідний нічний гість відлетів до дверей кабінету, вдарився головою об одвірки і впав на підлогу. В його запамороченій голові чулися якісь вигуки про допомогу, про злодіїв і ґвалтівників. То адміністратор готелю підскочила до телефону, викликала міліцію і несамовито кричала, згадуючи всі погані слова, які тільки знала.

Поки Іван Трохимович очунювався та пояснював розлюченій жіночці, що він не злодій і не ґвалтівник, приїхав наряд міліції. Двері готелю відкрилися. Змерзлі і вимучені гості зі столиці зайшли всередину і розповіли, що і як було.

Міліція благополучно поїхала собі геть, адміністратор заспокоїлась та поселила заступника Міністра і його помічників у найкращі номери, які були заздалегідь заброньовані для них ще вчора зранку.

Іван Трохимович вже на світанку повернувся додому, де про всяк випадок, отримав від дружини декілька ”теплих слів”. Там згадувалися і давні і не зовсім давні походеньки нашого героя. Про сьогоднішнє ”дуже раннє” повернення додому, та замурзаний вигляд теж згадувалося неодноразово. Якби-то Дарина Миколаївна знала, чим закінчиться цей день, то вона, можливо, і не такі б слова говорила своєму благовірному. Іван Трохимович витерпів усе мовчки. І те, що дружина говорила, і те, що хотіла ще сказати, але промовчала. Що не зробиш заради високого начальства.

Великі переміни
Тільки і встиг Іван Трохимович помитися, поголитися, перевдягнутися, випити чашечку кави, а вже треба бігти на завод.

Десь по обіді відпочилі високі гості з’явилися в кабінеті директора заводу, який вже другу добу, не знаючи причин приїзду заступника Міністра, потерпав від невідомості і навіть страху. Були також запрошені перший секретар міськкому і начальник міського відділення КДБ. І почалося…



Тривоги Миколи Кононовича
Недарма директор тривожився і навіть злегка побоювався приїзду заступника Міністра і цілий день гадав, до чого б цей приїзд. Думав про всяке. Згадав навіть, як на початку червня весь керівний склад заводу їздив до моря заводським автобусом на заводську ж базу відпочинку, щоби відпочити у вихідні дні. Це називалося семінаром.

Поїхали всі заступники директора заводу, начальники цехів та відділів. Було так гарно. Звечора в п’ятницю автобус з нашими ”семінаристами” відправився від прохідної заводу і покотив до самого синього Чорного моря. Після двогодинної поїздки зупинилися повечеряти на березі каналу ”Дніпро-Кривбас”.

Усе було як годиться. Випили, повечеряли та й покотили собі далі. Аматорська культбригада ”семінаристів”, і тих, хто вмів і любив співати, і тих, хто не вмів, але теж любив співати, голосно виводили народні і сучасні пісні. Керував хором голова профкому, який гарно грав на баяні. Опівночі народ почав дрімати, а потім і засинати. О другій годині ночі заснув найвитриваліший співець. Тільки водій надійно управляв ЛАЗом, котрий, невтомно долаючи кілометр за кілометром, наближався до заповітної мети учасників семінару і, врешті-решт, на світанні зупинився на березі моря.

Народ прочунявся і зачудовано вдивлявся в іскристо-синю безмежність, яка починалася за десять метрів від автобуса, бігла десь далеко – далеко, а там блакитніла та піднімалася вгору все вище і вище – аж до зеніту, а потім, вже за спиною, на лінії горизонту опускалася в зелень степів.

Усе було не просто добре, а чудово. Купання в морі, засмага в перерві між купанням, потім – юшка і до юшки, все як годиться. Далі – пісні під баян, гра у волейбол, а декому залюбки було просто полежати на гарячому, майже золотистому пісочку. Як кому було до вподоби, той так і відпочивав.

Жорж Ревазович, Василь Бутитель, Іван Трохимович та начальник відділу технічного контролю заводу Володимир Микитович Забуж вирішили зіграти в преферанс, або, як любовно говорять шанувальники цієї гри – ”записати пульку”. Перші троє вже нам добре відомі друзі і товариші з попередніх історій, а от Володимир Микитович за різними виробничими і житейськими турботами ніяк не міг втрапити до дружнього колективу наших героїв. Та прийшов і його час.

Отож, хлопці намалювали ”пулю” та й почали. Та, як часто буває, начальство зруйнувало їхні плани, й переінакшило на свій лад. В самий розпал гри підійшов Микола Кононович та й запитує:

- А що це у вас за гра така?

- Та тож пуля, - відповідають наші гравці.

- Що за пуля? Не знаю такої. Якщо вже грати в карти, то принаймні в ”очко”.

Звичайно ж, що то за гра така ”очко”, чуло багато людей, дехто навіть грав, але вигравали одиниці, точніше кажучи, ті, хто в юні роки пройшов ”бойові вуличні університети”.

Микола Кононович в жорстокі воєнні і повоєнні часи, в підлітковому віці, вижив тільки завдяки вулиці, а особливо за рахунок різних картярських і не тільки картярських азартних ігор. Старші хлопці дали добру науку, а Миколин хист до цієї науки виявився добре прилаштованим.

Час ішов і юний Песиголовець закінчив профтехучилище, як тоді говорили, ”ремесло”, відслужив у армії й почав працювати на заводі. Там він потрапив до інших вчителів, які навчили його справжнього ремесла і дали путівку в життя. Комсомол, а потім партія витрусили з його голови різні витребеньки й вклали потрібну для кар’єри марксистсько-ленінську теорію та забезпечили необхідною практикою.

Микола Кононович закінчив вечірній інститут і став стрімко підніматися по службовій драбині. Він думав, що вже й забув, як грати в те очко. Але випита горілка, пекуче сонце, а ще кляті хлопці зі своїми картами розбуркали давню пристрасть і він сказав: ”Никаких преферансов. Играем в очко. Точка”. Ніхто заперечувати не смів, лише Іван Трохимович відсів убік, поступившись місцем шефу.

І гра почалася. Жорж Ревазович і Василь Бутитель, як ми вже знаємо, були терті калачі, і грали так, що або трішки вигравали, або програвали, але – теж небагато. А ось Володимир Микитович, зовні спокійний, товстіший за Миколу Кононовича і в плечах і в животі, добродушний, лисуватий дядько, тільки-но почалася гра в очко змінився до невпізнання. Він голосно кричав, розмахував руками, мотав головою, мов кінь, котрого кусають ґедзі, майже не пасував і добавляв, добавляв, добавляв…

Дуже швидко у нього закінчилися гроші, і він почав просити у хлопців, щоби ті йому позичили. Іван Трохимович та ще дехто, окрім директора, звичайно, котрий принципово не позичав нікому з гравців, позичив Володимиру Микитовичу невелику суму, яка через декілька ”конів” перекочувала до Миколи Кононовича.

Жорж Ревазович і Василь Бутитель, як не старалися, але теж програли всі гроші, що в них були на той час в кишенях, і відмовилися грати далі. Та не такий був Володимир Микитович. Він вимагав продовження гри. А у відповідь на зауваження, що у нього відсутні гроші, зняв спортивну куртку і поклав її на ”кін”.

Микола Кононович і всі присутні намагалися відмовити азартного гравця від продовження. Та де там. Він уперся, як той, прошу пробачення, баран. Ще й випита горілка, мабуть, будила бурхливу уяву про його геніальний талант гравця в карти та давала надію, що він відіграється.

Тоді вже і Микола Кононович ввійшов в азарт. В його голові постали картини буремної воєнної і повоєнної юності, і відновилися всі навички гравця азартних ігор.

А ще йому дуже хотілося покарати невгамовного дилетанта.

І почалося. Декілька хвилин – і футболка опинилася у директора заводу. Тоді Володимир Микитович поставив на ”кін” спортивні штани. Штани спостигла доля куртки. Потім настала черга сандаль, плавок і кепки. Ось уже і майка перекочувала до Миколи Кононовича. Залишився наш азартний гравець майже голий, і тільки сімейні чорні сатинові труси до колін прикрашали його велике, ще не засмагле тіло.

Володимир Микитович пробував щось говорити, до когось апелювати, просив позичити хоч трішки грошей, з метою відігратися, але ніхто його не підтримав, не тільки матеріально, але й морально. Всі зійшлися на думці, що оскільки настала пізня година, треба йти спати.

Аж тут директор звернувся до присутніх, щоби вони підтвердили, що виграні речі у Володимира Микитовича належать йому – беззаперечно. Всі погодилися. Володимир Микитович – теж. Ще Микола Кононович запитав, а чи має він право розпорядитися цими речами на свій розсуд. Всі відповіли ствердно, що може. Тоді він наказав Івану Трохимовичу і Бутителю зібрати і зв’язати всі виграні речі в один вузол та вкинути їх у вбиральню, розташовану біля огорожі бази відпочинку.

Іван Трохимович почав заперечувати, мовляв, жаль, речі ще добрі, але директор насупився і грізним тоном промовив, що закони гри в очко не відмінити нікому, і тому бажання того, хто виграв – закон. І попленталися Ванько і Василь в супроводі майже всіх ”семінаристів” до нужника. Там пропхали колишні шати шановного начальника ВТК в діру нужника, де вони й знайшли свій останній спочинок.

Майже голий, протверезілий та присмирілий Володимир Микитович стояв і не знав, що ж йому далі робити. Сердобольні друзі і товариші поділилися хто чим зміг. Хтось знайшов запасні штани, які ледь налізли на нижню частину і застрягли там, де ноги втинаються в тулуб. Спереду вони були нижче пуза, а ззаду добралися до середини сідниць та й застрягли. Далі вже – ні туди, ні сюди. Хтось знайшов сорочку. Її теж з великими труднощами натягли на плечі постраждалого від карточної спокуси. Спереду сорочка не застібалась ні на один ґудзик, більше того навіть не сходилася на могутньому торсі. Вона була як у малюків – льолею, російською - ”распашонкой”. То ж, Володимир Микитович наступний семінарський день просидів у будинку, бо й поплавати було ніяк в теплій, прозорій і такій цілющій морській воді.

Довго ще кепкували над Володимиром Микитовичем очевидці пригоди. І коли поверталися додому, і потім на заводі розповідали про картярські ”вихиляси” начальника ВТК заводу.

То ж, і за цю пригоду, будь вона неладна, турбувався Микола Кононович.

– А що, як хтось стукнув у Міністерство, чим займався директор заводу на базі відпочинку. Це ж аморальна поведінка, за яку дуже легко позбутися і партквитка, і посади. Ще деякі свої грішки згадував він, та так і не вгадав, що ж воно таке сталося. А таки сталося.

Виявляється, у дружини директора двоюрідна тітонька проживає в Англії. Ще й висилає передачі своїй сестрі, котра, правда, живе в іншій області.

Під час німецької окупації тітоньку німці вивезли в Німеччину на примусові роботи. Там вона познайомилася з полоненим, якимсь англійським офіцером-льотчиком. Сталося велике кохання і, коли американці звільнили наших закоханих, вони поїхали жити на ”острів”. Той англієць був з дуже заможної родини. Спочатку тітонька, знаючи норов сталінського режиму та остерігаючись за родичів на Батьківщині, довгі роки не подавала про себе жодної вісточки. Та коли Сталін помер, і вийшло деяке послаблення, вона розшукала свою сестру і зрідка відправляла їй посилки.

Дружина Миколи Кононовича була мудра жінка. Вона розуміла, що в разі просочення інформації про зв’язки із закордоном та ще й отримання посилок, кар’єрі чоловіка буде гаплик. То й мовчала, і ніде нікому нічичирк. Але наші славні органи не дрімали, і через декілька років, все ж, виявили зв’язки із закордоном та встановили факт отримання посилок із тамтешнім ганчір’ям. Сам факт зв’язків з ворожими елементами вже викликав занепокоєння влади, а тут ще й отримання посилок, та ще й ким – родичами директора оборонного заводу, де режим – понад усе. За такі діяння покарання неминуче.

Органи проінформували партію та Міністерство і оргвисновки не забарилися. Тому і примчався заступник Міністра з помічниками, незважаючи на нелітну погоду.

Микола Кононович клявся і божився, мало не плакав, доводячи, що він нічого не знав. Але ж у керівника такого рангу не тільки він повинен бути бездоганним в ідеологічному плані, а й родичі, не тільки рідні, а й двоюрідні, а то й троюрідні. Бо не тільки виготовлення оборонної техніки, а й зберігання секретів від ”шпигунської агентури” капіталістичних держав – то найвищий обов’язок кожного працівника режимного підприємства. А тут – директор.

Щоби не надто зобиджати відданого і кадрового працівника, тріумвірат у складі заступника Міністра, секретаря міськкому партії і начальника міськвідділу КДБ вирішили ”кинути” Миколу Кононовича Песиголовця на укріплення сільського господарства й направили директором приміського радгоспу. То ж, для сторонніх очей, це було навіть виявленням довіри партії досвідченому керівнику. Микола Кононович навіть не пручався й не висловлював незадоволення. Та й кому ти його висловиш? Добре, що хоч так обійшлося. Якби таке сталося років п'ятнадцять тому, то не тільки в приміському радгоспі директором не бути, а навіть в сибірському – бригадиром.

Отже – перше питання було вирішене. Та залишалося друге, не менш важливе. А кого ж призначати директором? Кандидатура головного інженера Антоніуса Жоржа Ревазовича відпала зразу. Толковий спеціаліст, ініціативний, добрий товариш, але з мутним родоводом. Як уже говорилося, був він не то грузинський грек, не то грецький грузин. А якщо і в того десь за кордоном з’являться родичі? А кого тоді треба буде знімати за втрату політичної пильності? Питання.

Аж тут око заступника Міністра впало на Івана Трохимовича Штурмила. Згадав він сьогоднішню нічну поїздку, героїчне подолання Іваном перешкод, з ризиком для здоров’я і репутації, задля поселення в готель високих гостей. Згадав, як торік в травні Іван, ризикуючи своїм здоров’ям, плигав через огорожу напіврежимного об’єкту іншого Міністерства за бузком, щоби вдовольнити забаганку високого начальства. Та й по роботі до заступника директора особливих претензій не було. Були догани. А в кого їх не було? Коли заступник Міністра декілька років тому працював директором великого заводу на Уралі, то любив говорити так: ”Я ношу догани від Міністра, як нагороди. Якби в мене не було доган, то Міністр мене і не знав би. З кожною доганою я стаю більш розумнішим, досвідченішим і відомішим начальству”. Отак.

Перший секретар міськкому теж знав Івана Трохимовича як облупленого. Декілька років інструктор Штурмило виконував найскладніші завдання, які він йому доручав. А що інколи Ванька заносило, то не без того. Він з помилок і ”заносів” робив правильні висновки, і ніколи їх не повторював.

Начальник міського відділу КДБ теж не мав до Івана Трохимовича зауважень. Все ж таки - ”партизан”.

От і порішила висока трійця рекомендувати вищим партійним і державним органам призначити на посаду директора заводу Штурмила Івана Трохимовича.

Якби років двадцять тому хтось сказав простому сільському хлопцю Ваньку, хай із ”партизанським минулим”, та ще й ”підземному льотчику авіації”, що він буде директором великого оборонного заводу, той би тільки подивився на віщуна і покрутив пальцем біля скроні. Мовляв: ”Ти що, з глузду з’їхав?” А сьогодні сталося.

З такої нагоди новий директор заводу терміново організував банкет в ресторані, де тепер уже не тільки високих, але й дорогих гостей Іван Трохимович пригощав від щирої душі.

У той час, коли пізній вечір плавно перекинувся в глупу ніч, славне товариство розбрелося на нічліг, і наш герой теж повернувся додому до своєї любої дружини і не менш любого синочка. Та не встиг відкрити двері, як понеслося: ”Знову, лайдак поганий, дома не ночуєш? Де тебе носить, п’яна твоя мордо? Ось тобі не-минай-корчма! Отримуй!” Та ганчіркою його – межи плечі.

На що у відповідь почула: ”Я не лайдак і не-минай-корчма, я директор заводу”. Дарина Миколаївна не те що сердита – розлючена, іронічно промовила: ”Гляди, доп’єшся, що вже й Міністра собі припишеш”. – ”Нічого я не приписую, от подзвони до своєї подруги Галини. Вона тобі скаже. Вже не тільки завод, а все місто знає. А ти сидиш у своєму кабінеті директора магазину і нічого не знаєш…”

Звичайно ж, до Дарини Миколаївни доходили сьогодні чутки, що знімають директора заводу, і можливо, її Івана призначать, але вона не йняла тому віри. Який же директор заводу із її Ванька? Заступник директора ще сякий-такий, а щоб директором, то вже занадто.

А таки праві були нашіптувачі. Довелося Дарині Миколаївні змінити гнів на милість й приголубити свого трішечки шалапутного, та все ж милого Іванка – новопризначеного керівника.

Як жилось-булось директору заводу Івану Трохимовичу Штурмилу, читайте далі.


Куди ж привела рідна партія ?
Нас партія вела дорогою прямою в комунізм.

А привела туди – де править дикий бал капіталізм!

З народного…

Хто хоче перемогти горілку – той завжди програє

Роки в турботах про план, боротьбу за якість, а в подальшому – і за перебудову закінчились чомусь повним хаосом, й Радянський Союз розвалився, як невипалений глиняний глечик, в денці і стінках якого виявилося більше піску, аніж глини.

Підприємства-постачальники та й деякі підприємства-споживачі з неозорих просторів могутнього колись Союзу раптом опинилися за кордонами незалежних держав. Танкові заводи, як і більшість оборонних підприємств, припинили виробництво військової техніки. Перейти на рейки виробництва мирної продукції було дуже складно, бо й трактори теж, як виявилося, були нікому не потрібні.

Настали не те що складні, а взагалі тяжкі часи для заводу. Тяжкі вони були і для кожного працівника, не важливо чи був то директор заводу, чи інженер, чи токар, чи будь-який інший спеціаліст. Вже і заробітну плату почали платити заводськими виробами, меблями з кабінетів та навіть канцелярськими приладами. Пішли в розхід і заводські вантажні та легкові автомобілі.

Іван Трохимович поміркував, поміркував та й оформив собі в рахунок боргів по заробітній платі заводського ”Уазика”. Колись він купив ”Жигулі”, але так на них ні разу й не поїздив. Синок, що вже виріс на той час, якось випросив у батька покататися, та так покатався, що з тих ”Жигулів” залишилися в гаражі розбитий кузов і непрацюючий двигун.

”Волгу” не можна було ”приватизувати”, бо вона рахувалася на спецобліку. Та й, який же то директор без службової ”Волги”? Ну, та нічого, ”Уазик” був ще в доброму стані, повністю укомплектований. Хочеш – сідай і їдь, куди тобі треба. Та, оскільки, свій гараж був зайнятий розбитим легковиком, який синок все обіцяв відремонтувати –

довелося ”Уазика” залишити ”під замком” на заводському складі. Тоді була осінь. Потім зима дуже довго не закінчувалася, а коли прийшла весна й Іван Трохимович заглянув до ”Уазика”, серце у нього обірвалося і він ледь не заплакав. Те, що він побачив, не можна було назвати автомобілем. Коліс не було, акумулятор знятий, все, що колись було біля двигуна – стартер, генератор, карбюратор, та й інші прилади чи то випарувалися, чи спритні хлопці, підробивши відмички, повитягували та використали в особистих цілях.

Розслідування показало: таки хлопці-спритники постаралися. Викликав їх до себе Іван Трохимович, вилаяв і наказав писати заяви за власним бажанням. Ті й раді такому повороту справи. Звільнилися. А більше й зробити нічого неможливо. Бо тягли із заводів, під виглядом погашення боргів по зарплаті, все, що треба і не треба, і всі, хто тільки міг. Міліція не встигала приймати заяви про крадіжки, а не те, щоб ще когось ловити за якусь дещицю. Ще б коли весь автомобіль пропав, то хоча б робили видимість, що шукають злодіїв та вкрадений автомобіль. А запчастини шукати – немає коли та й квит.

Посумував-посумував Іван Трохимович, а потім пішов до магазину, взяв пляшку, випив та й по всьому. Як би там погано не було, але горілка в магазинах з’явилася в необмеженій кількості. Не те, що в роки перебудови.

Іван Трохимович згадував ті часи, немов кошмарний сон. Центральний комітет партії на чолі з Генеральним Секретарем і Президентом СРСР – Михайлом Сергійовичем, вирішив перемогти алкоголізм і пияцтво, які були, як відомо із партійних документів – пережитками капіталізму. Сім десятків літ партія боролася з багатьма пережитками капіталізму. Частину вдалося побороти, частина пережитків перефарбувалася, як от, наприклад, бюрократія; і вони стали вже ”родимою плямою” соціалізму. А пиятика, як тільки з нею не боролися, і не здавалася, і не перефарбовувалася.

Отож Михайло Сергійович вирішив спочатку побороти горілку. Того, що вирубали виноградники по всій державі, де тільки вони були, а частково і садки пустили під пилку, було замало. Заборонили торгувати спиртними напоями. Зазвичай на велике місто залишали не більше двох магазинів, а в малих містах – по одному. І тільки за умови, що вистоїш кілометрову, а то й двокілометрову чергу, можна було купити щось схоже на спиртний напій. Самогонка подорожчала і стала стратегічним продуктом. Спирту на заводі теж не стало. Та все ж, коли комусь хотілося випити, то у нього був широкий вибір. Можна було стояти майже цілий день в черзі до магазину, і то ще невідомо, чи купиш, чи ні. Або мати добрі зв’язки з продавщицями горілчаного магазину. Це, правда, була прерогатива начальства і осіб, наближених до них, а також родичів, сватів, кумів та дуже добрих друзів. Тому-то не завжди вистачало в магазині горілки навіть на привілейовану категорію. Що там вже говорити про простих смертних, котрі вистоювали намарно цілими днями довгі черги, щоб купити пляшечку.

То ж більшості народу залишалося купляти самогон за ціною, як добра горілка, або гнати самогон самим. Можна ще було пити одеколон, або різні хімреактиви, де був присутній хоч і в мікроскопічних дозах спирт. Був ще один варіант, і останній. Покинути пити. Але це для нашого народу було найтяжче. На таке могли сподобитися, хіба що, одиниці.

Наші хлопці були не такі. Вони могли мотатися по місту в пошуках горілки цілісінький день, годинами вистоювати в чергах, аби купити пляшку, проявляти чудеса конспірації в купівлі самогону. Та інколи, коли вдавалося придбати пляшечку, все ж траплялися неприємні історії.

Якось наші герої – Штурмило, Бутитель і Забуж поїхали у відрядження до столиці.

Вже вечоріло, коли вони подалися на нічліг до готелю. Іван Трохимович, завдяки Дарині Миколаївні, був у дружніх стосунках з керівництвом міського ”Торгу” і мав від цього велику вигоду. В нього завжди була в резерві пляшечка коньяку, або в гіршому випадку горілка. Та й цього разу в його портфелі, закутана в рушник, тихенько плюскалася коньяком пляшка. Бутитель це знав, тому запропонував купити в магазині закуску, щоби в спокійній обстановці повечеряти, як годиться, тобто з випивкою.

Добре, коли є випивка. А ще ж і закуска потрібна. В домашніх умовах – проблем майже ніяких. Як би не було сутужно, але дома в кожного завжди лежав шматочок сала, та й ковбаска з сиром водилася. Інші припаси теж можна було знайти в домашньому холодильнику. Не останні ж наші хлопці на заводі. Але – то дома. А от у відрядженні –

зовсім кепсько.

Придбати у ті часи закуску, навіть в столичних магазинах, була надскладна проблема. Адже продукти, які завжди були найкращою ”закуссю” для командированих, тобто: ковбасу, сир, рибні консерви та й інше, продавали в московських магазинах тільки за талонами. А вони видавалися винятково москвичам. Гроші стали додатком до талонів. І скільки б ви не пропонували грошей, без талонів продукти купити було неможливо. Потім вже й на промислові товари ввели візитки, і тільки – для москвичів.

От, приміром, ви у відрядженні. Шкарпетки протерлися, запасні забули взяти з дому. Ви заходите в перший-ліпший магазин, де торгують шкарпетками. Даєте гроші і говорите: ”Мені, будь ласка, шкарпетки”. А у відповідь чуєте: ”Давайте візітку.” – ”Яку ще, таку візітку?” - Запитуєте ви. ”А такую, что вы москвич. А то понаедут тут всякие, а потом нам – москвичам не хватает”. – ”Я же тоже ваш – советский, у меня советские рубли,” - продовжуєте наполягати. ”Знаете, что… Идите вы со своими советскими рублями куда подальше. Не будет визитки – ничего не продам. Все”.

Розвертаєтеся та й плететеся собі в дірявих шкарпетках далі. Починаєте розуміти, що не тільки все Підмосков’я, а й з близьких і далеких республік їдуть до столиці гонці по харчі та інші товари і вигрібають усе, що можна вигребти. А бідні москвичі не можуть спокійно без черг придбати, ну хоча б ті ж шкарпетки.

Але наші хлопці не пальцем зроблені. Я вже неодноразово відзначав метикованість Івана Трохимовича, та й Бутитель недалеко від нього відставав, особливо, коли йшлося про випивку.

Отже, хлопці зайшли до універмагу і почали просити, щоби їм продали сто грам ковбаски і сто грам сиру на вечерю. Буцімто, приїхали вони з якогось дуже маленького і дуже далекого міста, такого, що не кожен географ знає його назву. Що вони ще зранку нічого не їли. Що гроші в них є, радянські ж таки рублі, а не якісь там долари чи марки.

Продавщиці були невблаганні й відмахувались від прохачів, як від настирливих осінніх мух. Та наші хлопці знали, що робили, бо повторювали таку операцію не вперше. Так і цього разу. У світі не без добрих людей. Знайшлася сердобольна бабуся, яка ніколи не вибирала норму по талонах, та й відірвала нещасним командированим дещицю. Тої дещиці вистачило придбати і ковбаски, і сиру, ще й на банку рибної консерви розжилися.

Вдоволена і майже щаслива трійця вийшла з магазину і вже намірялася йти в готель. Аж тут Іван Трохимович згадав, що йому треба купити гребінець і зубну щітку. Гребінці, а рівнозначно й зубні щітки теж на той час були великим дефіцитом. Тож, він віддав пляшку хлопцям, велів готувати вечерю та й подався до універмагу. Через годину Іван Трохимович з покупками та у веселому настрої повертався до готелю. Та коли він зайшов у номер, де оселилася наші герої, то побачив такі сумні й винуваті обличчя своїх підлеглих, що зразу ж здогадався, що тут щось не те.

- Що тут у вас сталося? – насторожено запитав директор. Хлопці опустили голови та й не знали, що сказати.

- Та говоріть вже, не мучте мене, що у вас тут сталося?

І тоді Василь сумно, ледь не плачучи, промовив:

- Так він же, гад, розбив пляшку з коньяком.

- Як, і хто це він? – скрикнув схвильовано Іван.

- Та, оцей же, гад – Володька. Він вийняв пляшку з портфеля і почав мостити її на столі. А воно ж, одоробло неповоротке, зачепилося пузом за стілець, поточилося, махнуло своєю клешнею та й збило пляшку. Та, падаючи, вдарилася об металеву ніжку стола й розлетілася на друзки. Ми ганчірочкою, що змогли, те зібрали, і в кухоль вичавили. Там його й було грам сто, може, трішки більше. Потім процідили та й випили. Ти ж, все одно, таке не пив би, бо гидливий дуже. А ми – нічого, хлопці прості.

- Надавав би я вам зараз по пиці. Та не хочеться руки бруднити. Чаю хоч поставте… Далі Іван Трохимович почав вживати такі ідіоматичні звороти, які не можна публікувати, щоби не образити слух ніжних створінь та не привчати дітей. Нехай вони вивчать хоч те, що їм в школі задають. Тож я не включаю лайки Івана Трохимовича до цього тексту.

Похнюплена трійця мовчки повечеряла та й повкладалася в ліжка і в повній тиші поснула. Навіть її хропіння цієї ночі було якесь сумне…

Та повернемося до новіших часів.

Підприємницька діяльність Івана та Василя
Уже завод, доведений, як мовиться, ”до ручки”, не тільки не виготовляв прилади, а й навіть найпростішу деталь був не годен виробити. Станки та інше обладнання розпродали, розікрали та роздали за борги. Електроприлади пішли за ними. Робочий люд розбігся – хто куди. Одні торгували на базарі тим, що отримали на заробітну плату або вкрали, інші поїхали на заробітки – хто в Європу, а хто в Росію. Кому вдалося, той оформив пенсію. Коротше кажучи – збанкрутів завод. Коли там залишилися тільки директор та його заступник, тобто, Іван Трохимович Штурмило й Василь Іванович Бутитель, та ще – головний бухгалтер, вирішили вони створити кооператив та зайнятися підприємництвом.

З великими труднощами укомплектували ”Уазика” Івана Трохимовича приладами та запчастинами, обміняними на ринку на інші металовироби. Може, й тими запчастинами, що їх підприємливі підлеглі поцупили колись з того ж ”Уазика”.

Для початку завели пасіку. У Бутителевого діда позичили дві сім’ї бджіл з вуликами та ще дві сім’ї купили. І почали. Чи там багато того меду у них виходило, а мороки було дуже багато.

Перевозять якось вони бджіл на літній період, туди, де багато різнотрав’я, аж тут – ”даїшники”. Старший лейтенант Песиголовець вчинив допит:

- А чи всі документи в порядку? А техогляд проходили? А медичні довідки ?

Запитань стільки, що тільки для відповідей півдня потрібно. А потім ще запитання:

-А що везете?

Тож, поки Іван відбивався від ”даїшників” і дійшов до відповіді на останнє запитання, Василь встиг трішки відкрити вулика.

Розтривожені бджоли почали вилітати та робити розвідку. Деякі навіть стали робили обліт та посадку на старшого лейтенанта. А тут Іван підоспів з відповіддю:

- Бджоли веземо.

Коли старший лейтенант почув слово ”бджоли”, а ще й побачив, як котрась сідала на нього, то так перелякався, що швиденько віддав документи Івану й чкурнув у свій автомобіль. Бджоли – за ним. Той бухнувся на сидіння і кричить сержанту:

- Тікаємо!

А сержант:

- Що сталося? Бандити женуться?

Старший лейтенант кричить:

- Гірше! Бджоли!



Утекли ”даїшники”, а наші пасічники поїхали собі спокійно далі.

Потім Василь розповів, що ще в ті часи, коли старший лейтенант не був старшим лейтенантом і ”даїшником”, а всього лиш хлопчиною восьми років на ймення Валера, він проводив літні канікули у своєї бабусі. А його бабуся мешкала по сусідству з Василевим дідом. От тоді і сталася з ним така пригода. Дід качав мед, а Валера прийшов у гості до діда. Може, й задля того, щоби поласувати медком. Дід, з добрості, вгостив хлоп’я шматочком сот з медом. Це така добра штука, що коли я згадую, як сам колись вживав такі солодощі, то й тепер слини набирається повний рот.

Дід пригостив, а Валера почав смоктати, жувати – словом, причащатися. Аж раптом дід почув такий пронизливий крик, від якого у нього затрусилися руки й перехопило дух. То кричав Валера. Він стояв з роззявленим ротом, а на язиці сиділа бджола. Вона помирала, бо віддала в боротьбі за мед останнє, що в неї було, своє жало. Начебто смішно, але смішного тут дуже мало, бо язик Валери розпухав на очах, що загрожувало перекриттям дихання. Далі зрозуміло, що могло бути.

Дід покинув усі справи, та на велосипед, прихопивши волаючого від болю Валеру, та й до сільської лікарні. Там нашого ласуна швидко порятували. Але з того часу і до сьогоднішнього дня у Валери панічна боязнь бджіл. Вже тільки від однієї назви йому стає зле, а коли побачить бджолу, то тікає, світ заочі…

Як не турбувалися про бджіл наші підприємці, та щось меду в них було, мов кіт наплакав. Вирішили вони розширити свою діяльність. На той час дуже дефіцитним товаром стали труни.

Так-так, звичайні труни. Чи то лісоруби перевелися, чи то дорого деревина обходилася, але труну знайти було важче, ніж зустріти, в той час, чесного ”даїшника”. Люди ж, особливо старшого віку, мерли як мухи на Покрову, а ховати не було в чому. Ось Іван Трохимович та Василь Іванович й вирішили робити труни та продавати.

У далекому селі в одного старенького-старенького дідуся вони випадково виявили десятків зо два довгих і товстих колод. Тим колодам було років, може, й менше, ніж діду, та все ж достатньо. Проте матеріал був міцний. Треба тільки попиляти, постругати та збити. Ото й труна готова. Наші підприємці так і зробили. В діда і пилка була дворучна, ще й сокира добре нагострена.

Наробили вони трун, навантажили на ”Уазика”, ще й на причіп зверху поклали та прив’язали. І повезли до міста. Аж тут – знову Валера-”даїшник” чатує на дорозі, щоби роздобути якусь поживу. В часи розвитку ”дикого капіталізму” ”даїшникам” жалування виплачували нерегулярно та ще й в малих дозах. А жити ж треба якось. Ось вони й добували собі корм. Як говорять: ”Корівка травою на лузі вдовольняється, а ”даїшники” на асфальті знаходять прокорм”. Я, мабуть, забув розповісти, що той ”даїшник” був не просто собі так Валера, а синок Миколи Кононовича Песиголовця, тобто, як інколи говорили на нього колеги і знайомі – молодий Песиголовець.

Так от, зупиняє Валера ”Уазика”, підходить та й запитує, як завжди, окрім прав, ще й техпаспорта, медичну довідку, страховку, аптечку та ще багато дечого. А потім – що веземо, куди веземо та документи на товар. Аж бачить – труни. Але ж цікаво, а раптом –

недозволений товар в трунах перевозять, та й відкриває віко верхньої, а там людина горілиць лежить. ”Даїшник” здіймає тривогу, викликає підмогу, вихоплює пістолет, щоби заарештувати вбивцю, аж тут людина, що лежала в труні, підіймається, позіхає та й говорить: ”Що тут сталося? Не дадуть і поспати. Не пішли би ви всі, придурки, під три чорти”. Та й знову вкладається спати в труні. А то – Василь Бутитель спав. Після важкої роботи по виготовленню трун вони вдвох з дідом добряче хильнули. А вже й їхати треба. Автомобіль заставлений трунами. Місце – тільки для водія. Ось він і ліг в труну, та й заснув. А тут – ґвалт підняли, спати заважають.


Валера розсердився, що його в переляк увігнали та й склав протокол, в якому записав: ”Водій Іван Штурмило перевозив у труні сплячого трупа, який від крику проснувся, лаявся нецензурними словами і ображав честь і гідність представника влади. Потім знову впав у труну і помер. За приниження гідності і честі представника влади трупом, який перевозив І.Т. Штурмило, накласти на нього штраф”. Отак-то.

Закінчилися у діда колоди – і закінчився трунний бізнес. Іван Трохимович подумав, подумав та й подався найматися на роботу в сільгосппідприємство, яке очолював Микола Кононович Песиголовець. Колгоспи на той час теж пішли за вітром, але мудрі люди, особливо такі, як Микола Кононович, уміли пристосовуватися при будь-якій владі і при будь-яких умовах. Тож він, при розпаюванні колгоспів, устиг вихопити добрячий шмат колгоспної землі – гектарів на двісті, та й оформив оренду на сорок дев’ять років. Ще й техніку, хоч і не нову, встиг правильно оформити на потрібних людей, то ж і не залишився без роботи і шматка хліба з маслом, створивши приватне сільгосппідприємство. А Іван, як не є, все ж колишній підлеглий, як раніше любили говорити - ”перевірена кадра”. То й прийняв його Песиголовець на роботу начальником охорони. В кого в кого, а у старшого Песиголовця завжди було що охороняти.

Менший, той, що ”даїшник”, теж не ловив гав. Ще коли Іван Трохимович з Василем Бутителем були підприємцями, та їхали десь по своїх бізнесових справах, зупиняє їх Валера Песиголовець та давай, як завжди, перевірку по всіх параметрах . А нічого не виходить. Автомобіль справний, техогляд пройдений, медична картка і поліс страхування в наявності. Вантажу немає. Аж тут напарник Валери зупиняє ”Москвича”. В ”Москвичі” дядько за кермом, перегар чутно навіть у відкритому просторі за декілька метрів. Напарник Валери починає ”патрати” дядька на солідну суму. Аякже, такий випадок. Дядько починає виправдовуватися. Мовляв, це ми вчора з кумом повечеряли та по сто грам випили. На що Валера тут же філософськи парирує історичною фразою: ”І щоб ми ото робили, якби ви не пили”.

Добрі нині часи настали для Валери. А було ж і погано. Ще тільки пробився він в славну ”даїшну” когорту, як сталася з ним неприємна пригода. Слід відзначити, що майже завжди конкурс при вступі в автомобільну державну інспекцію був значно вищий, аніж конкурс у найпрестижніший ВУЗ Радянського Союзу. Та й нині – теж

непросто. Самі знаєте, що для цього треба. А хто не знає, то й не треба знати, щоби бути подалі від спокуси.

Так ото – про давню пригоду. Стоїть сержант Песиголовець В.М. зі своїм старшим колегою на відповідальному посту. Це, якраз на перехресті, де шлях з міста виходить на республіканську трасу. Зупиняють автомобілі. Далі вже, як пофортунить. Буває ж густо, а буває, інколи, й пусто. А план виконувати треба. Бо в радянські часи без плану ні одна організація, жодний працівник не працює. Воно, подейкують, і зараз таке ж саме.

І от, закортіло напарнику в посадку. Буває ж так. Тиск збільшився і треба його злити. Залишився Валера наодинці з трасою і потоком автомобілів. Аж тут – мчиться новісінька ”Волга”. Номери йому не те що відомі, а вкарбовані в пам'ять, і навіть якби Валеру розбудили серед ночі, він би без зупинки і зволікання сказав би, що це ”Волга” першого секретаря міського комітету партії. Команда ж ”даїшним” начальством дана така: ”При проїзді не тільки міліцейського начальства, а й першого секретаря міськкому партії треба прийняти стійку – ”струнко” і віддати честь. Що й зробив сержант Песиголовець, коли ”Волга” зрівнялася з ним. А вже як придивився, то побачив – на правому сидінні спереду сидів інструктор Іван Штурмило. З лівого віконця ”Волги” визирнула усміхнено-нахабна фізіономія водія першого секретаря міськкому Гриця і крикнула: ”Давай, ”салага”, вітай начальство!”

Автомобіль помчався далі, а Валера кричав услід слова, котрі я не ризикую тут вимовити, аби мене не звинуватили в паплюженні славної когорти стражів дорожнього руху і партійного начальства.

Така придибенція сталася тому, що ”перший”, як це часто бувало, викликав інструктора Штурмила і дав тому завдання привезти з підшефного колгоспу м’ясця та й інших припасів для партійної комісії з області. От Ванько і поїхав. А Валера цього ж не знав. Старші товариші нашого інспектора дорожнього руху були добре навчені, і за кілометр могли визначити, хто їде у ”Волзі” чи то ”Сам”, тобто перший секретар міськкому партії, чи хтось із підлеглих. Тож, зорієнтувавшись, і вели себе відповідним чином. А Песиголовець проколовся.

Може, з того часу він і намагався за будь-якої нагоди вчинити Івану Штурмилу ”перевірку на дорогах”. Особливо ж, коли той після банкрутства заводу пішов на вільні хліби підприємництва.

Ще можна сказати, що Івану Трохимовичу пощастило. А от Василь Іванович Бутитель завербувався на заробітки до Росії. Знайомі допомогли влаштуватися на бурову вишку – добувати на Півночі нафту.




Жорстокі звичаї суворої Півночі
Там теж без пригод не обходилося. В бригаді буровиків, де працював Василь, був уже в літах, з начальницьким черевцем, дядько. Звали його Вадим Іскрович Журавель. Він про себе нічого не розповідав. Коли бригада отримувала аванс чи платню, то купляла, як годиться, випивку і закуску та добряче гуляла. Тоді барак, в якому мешкало близько десятка членів бурової бригади, гудів до пізньої ночі.

Вадим Іскрович участі в таких заходах не брав. Ні з ким не підтримував дружніх стосунків. І взагалі, досить зверхньо ставився до членів бригади, особливо молодих. До бригадира тільки й прислухався, та й то не дуже. Після роботи, особливо в довгі зимові вечори, лежав на ліжку і слухав транзисторний приймач. Але через півгодини вискакував в коридор до туалету. Звідти з’являвся з почервонілими щоками і злегка збуджений. Знову вкладався в ліжко. За вечір він робив чотири-п’ять походеньок до туалету та й засинав собі.

Та якось, все ж, хоч і тоненькою цівкою, інформація про минуле Вадима Іскровича проповзла в їхній барак. Колись наш відлюдько був заступником голови райвиконкому в одній із областей України. Чи то він брав хабарі, чи, може, полюбляв горілку та дівчат, чи ще чимось недобрим відзначився, того, достеменно, не знав ніхто. Лишень і стало відомо, що вигнали його з посади й ледь не запроторили до буцегарні. Добрі давні друзі тільки й змогли йому допомогти влаштуватися подалі від рідного міста. От і потрапив він в Північні краї на бурову вишку.

Хлопці з бригади дуже зацікавилися, що ж поробляє Іскрович в той час, коли вискакує так часто до туалету. І виявилося. В туалеті була велика ніша, закрита фанерою. То був сховок нашого відлюдька, де в нього завжди знаходилося дві-три пляшки вина. То ж, Вадим Іскрович виходив начебто до туалету справити нужду, а насправді – за тим, щоби хильнути якусь дещицю винця та й ”кайфувати”. Звичайно ж, що деяким членам бригади така відлюдькуватість і зневага до колективу не сподобалися.

Одного довгого зимового вечора, хлопці, як завжди, хто грав в доміно, хто – в карти. Вадим Іскрович поводився так, як і попередні вечори. Разів зо два збігав у туалет. Після першого походу поводився нормально, а після другого заходу – ліг на ліжко і глибоко замислився. Потім пішов втретє. Коли він повертався після третього заходу, лице його було вже не червоне, а багряне, гримаса перекосила обличчя і він страшно закричав: ”Хто це зробив, падлюки?! Я вас виведу на чисту воду!”

Більшість нічого не зрозуміла, а двоє зробили невинний вигляд. Бригадир почав запитувати в нього, що трапилося. Але той скрипів зубами, плювався і посилав прокльони на голови своїх співмешканців.

Уже опівночі розлючений Вадим Іскрович, а з ним і вся бригада поснули. Зранку, ні з ким з бригади не розмовляючи, Іскрович подався в контору бурової і того ж дня кудись виїхав. Більше хлопці його ніколи не бачили.

Після робочої зміни, коли закінчилася вечеря, Василь і розповів, що трапилося. Він і ще один мешканець барака, коли виявили алкогольний сховок Журавля, надпили одну пляшку вина до половини, а потім заповнили її своїми внутрішніми резервами. Тобто тим, чим лікуються деякі хворі люди. Таке лікування називається уринотерапія. Але ті люди лікуються своїми персональними резервами. А наші кмітливці вирішили полікувати Вадима Іскровича своїми. Це вони так відомстили йому за зверхність і зневагу до всієї бригади.



Пенсійні розваги
Минуло декілька років і наші заслужені ветерани вийшли на пенсію. У дітей вже свої дорослі діти. Правнуків ще немає. То ж, тепер у них основне завдання – якнайшвидше втекти з дому та з такими ж дідусями, як і вони, грати в доміно під розложистою вербою, що широкими вітами накриває величеньку галявину в дворі їхньої багатоповерхівки.

Баталії тривають аж до пізнього вечора. Вже й темно зовсім і майже не видко цяток на доміношних камінцях, а вони грають до перемоги.

Та як настає день, коли листоноша приносить пенсію, чимчикують наші герої до магазину, купляють, що там уже забажається. Чи пляшку горілки, чи вина, а буває що й пива до рибки. На тім же столику, під розложистою вербою, де грають в доміно, чинно всідаються, випивають та згадують пригоди, які з ними відбувалися за довге життя. Звичайно ж не без шпильок.

Особливо любить це Василь Іванович. От, приміром, починає він так: ”Дивись, Іване. Ти працював інструктором міськкому партії, вищу партійну школу закінчив. Навіть директором заводу був. Ще й господарство Песиголовця охороняв. А пенсія в тебе яка? Я ж на Півночі за п’ять років заробив собі пенсію втричі більшу ніж у тебе”.

Іван сердиться. А що ти зробиш? Таки правда. Та й недовго сердиться і починає дражнити живодером. Бо ще коли Василь працював начальником випробувальної лабораторії, вони напилися з Віталькою Юхименком спирту та й вирішили провести випробування на виживання мишей і пацюків. Того року їх розплодилася сила-силенна. От вони і зробили експеримент.

У нічну зміну, коли на заводі були тільки чергові електрики і сантехніки, відкрили дверцята випробувальної камери холоду і тепла. На дно поклали шматки ковбаси і сиру, а самі вийшли погуляти на вулицю. Через деякий час повернулися, а в приміщенні лабораторії пацюки, як жеребці скачуть, миші гасають по столах і вже в прилади намагаються залізти. Найсильніші сидять у випробувальній камері холоду і тепла. Тут дверці камери закриваються і три пацюки та чотири миші стають бранцями наших випробувачів.

Василь і Віталька натискають кнопки і камери починають наповнюватися теплом, і аж до температури п’ятдесят градусів за Цельсієм. Піддослідні тварини спочатку бігають, плигають, дряпаються на стінки камери, намагаючись втекти, потім знесилено падають, важко дихаючи. Все ж залишаються живі. Хлопці раді вдало проведеному експерименту, наливають собі ще по чарці спирту, випивають і йдуть на подальший експеримент. Тепер вони включають дощ. Бранці спочатку раді, бо після спеки настає прохолода. Потім дощ припиняється і температура поступово знижується до мінусових значень. Хлопці вже куняють, та все ж в них вистачає сили випити ще по чарці спирту. На той час, коли температура в камері досягає мінус десять, вони вже безтурботно сплять. Зранку, прийшовши до тями, наші експериментатори відкрили камеру, але піддослідних тварин там не знайшли. Шукати їх не стали і подалися собі на базар пити пиво.

Через тиждень, коли треба було проводити випробування приладів на тепло і холод, камера ніяк не виходила на режим. Декілька днів слюсарі-ремонтники не могли встановити причину, аж доки не витягли з вентиляційних труб трупи бідних тварин, котрі, конаючи від лютого холоду, залізли в ті труби і забили вентиляцію.

З тих пір Іван, коли був сердитий на Василя і Вітальку, називав їх живодерами. Але Василь не дуже бо й ображається на те. То ж і цього разу. Випили по чарці, помирилися, випили ще по одній – та й грають собі далі в доміно.

Інколи, коли в мене з’являється вільна хвилина, я підсідаю до них, слухаю спогади, запам’ятовую. А оце вже записав, щоби ознайомити вас, мої добрі читачі.

Чи так було, чи ні, як тут написано, цього впевнено стверджувати не можу. Якщо хлопці щось і прибрехали, то запитання до них. Ідіть до багатоповерхівки, і як побачите наших героїв, котрі грають там в доміно, то й запитайте, що тут правда, а що вигадка.

А ще, буває, що приносить Іван Трохимович із собою та читає: виписки із характеристик, пояснювальних записок, доповідних та інших документів, котрі колись писали його підлеглі та колеги. Ще й листа від нещасливої студентки до своєї подруги дає почитати. Якщо хочете, можете прочитати і ви у наступному розділі.




Писемна народна творчість

(З архіву Івана Трохимовича Штурмила – мовою оригіналу)


Доповідні записки
1. Сантехник Баламутов П. В. заходил на работу с запахом спиртного, викачаный, вимазаный в снегу, грязный и в караульном упав и шатався.

Начальник караула С. А. Остроглазов


2. Задержанный электрик Розеткин С. С. был обнаружен после 17 час. 45 мин., ходил по коридоре, чуть держался на ногах, лицо красное, глаза тьмяные, со рта воняло спиртным, писать отказывался, пока мы не стали вызывать милицию. Потом испугался, и написал объяснительную и акт подписал.

Начальник караула М.П. Бедуля


3. Заместителю директора завода по общим вопросам.

В случае неришения этого вопроса материалы по данному вопросу будут направлены в соответствующие органы для Вашего уразумления.

Кладовщик Витренко Т. С.

З інструкцій
1. Инструкция о порядке проверки проведения паспортизации зданий и помещений без

складов, сберегательных и других касс, а также хранения оружия.

2. В случае поражения огнем человека необходимо пользоваться асбестовым одеялом.

3. Из инструкции для лудильщиков деталей. Обслуживание выводов в тигле производите в перчатках.

4.Работу производите на исправном оборудовании, пользуясь исправным документом и приспособлением по их прямому назначению.

5. Не приходите и не стойте под поднятым грузом.

6. Инструкция по охране труда для газоварщиков и загорезчиков.

7 Из инструкции для сварщиков аргонно-дуговой и плазменной сварки… - Защитные газы аргон и гелий нетоксичны, не опасны, в случае вытеснения ими кислорода из воздуха помещения.

8. Конструкция по соблюдению режимных требований при использовании почетно-множительной техники.


З виступів на зборах

1.Если так дальше будет, то я не знаю, что будет.

2.Соседи у нас хорошие, поэтому жизнь тяжелая.
З актів

1. Списать морально поврежденные учебники в количестве 1115 экземпляров.

2. Нами, сторожами задержан вольтметр Э 8021 по неправильно оформленному документу.

З наказів

1.За холостой прогул автомашины в г. Запорожье объявить выговор и лишить премии.

2.За своевременное представление отчетности по ф.2 за халатное отношение к своим обязанностям – выговор.
Службова записка

В связи с производственной необходимостью прошу установить в комнате № 306



Динамик-говоритель.


З автобіографій
1. В апреле 74 г. поступил на завод в качестве мастера. Учитывая мои, деловые,

моральные и человеческие качестве в ноябре 74г. был переведен и.о. старшего

мастера.

2. С января 81г. по настоящее время не работала в связи с переездом в город Желтые Воды к родителям. Брак с мужем не расторгнут, но разводиться будем.

3. Мать родилась по адресу Николаевская область, Волгоградский край, город Никополь.

4. Я находилась на девичьей фамилии матери, отец в свидетельство о рождении не входит.

5. Отец был осужден на 6 месяцев, отбывал срок в Павлодаре. В 1970 г. умер в Павлодарской области Иртышского района, там же похоронен за пьянство.

6. С июня 1981 г. по настоящее время не работаю потому, что находился на лечении от нервной системы.

7. В 1953 году поступил в Рудоуправление № 2 на должность пом. кочегара. В 1954 году уволился так как не обеспечивал себе жизнь.

8. В 1954 году после прохождения карантийного режима уехал в экспедицию по изучению Саянских гор. Уволен по собственному желанию. В настоящее время благоустроююсь.

9. Мать Роззяврот Пелагея Васильевна девичью фамилию не имела.

10. Национальное происхождение рабочий.

11. В 1956 году зачислена на должность старшего лаборанта кафедры ”Трактора и автомобили” Сельхозакадемии. Уволена по собственному желанию ввиду того, что мне было тяжело совмещать данную работу из спортом. Спорт бросить было невозможным. Я должна была участвовать во всех крупных соревнованиях по Л/А СССР и за рубежом. Работала по охране труда и снабжения. Уволена как не нужная для хозяйства.

Работала водителем автомашины ЗИС-5 на заводе Продмаш внутри завода.



Уволилась в связи с желанием выйти на трассу.

С 08.10.68 по 29.10.68 работала водителем автоколонны, откуда уволилась в связи с



агрессивностью некоторых членов коллектива, которые очень часто в моем

присутствии несли галимотню.

Работала на фабрике Днепрогалантерея поливщицей. Уволилась в связи с кризисным положением фабрики.

Работала на Днепропетровском кислородном заводе наполнителем баллонов. Уволилась в связи с тяжелым материальным положением и желанием уехать на родину.

12. Я вышла взамуж в 1962 году. Муж Голубчик Марьян Маркович 1939 года рождения Днепропетровской области в селе Голубковка . В данное время брачный союз не поддерживаю.

13. Мои родные родственники в плену интернированы не были. Муж писионер, но работает и живет до сих пор.



Вислови

1. Із пенсії гривню не викинеш.

2. Скільки п’яницю салом не годуй, а він горілки просить.


Пояснювальні записки
1. Начальнику цеха № 1 Роззяврот И. П.

От токаря Чемергесного В.А.


Объяснительная

Я, Чемергесный В.А. сегодня, т. е. 06 июля 1981г., выйдя за проходную для того, чтобы получить спецодежду, встретил старого знакомого с бутылкой водки, и распили ее проклятую, и, проходя через КПП, имел спецзапах.

2. Начальнику цеха № 2 Песиголовцу Н.К.

от работника цеха Сморчкова Э. П.
Объяснительная

Я, 21-го июля был на работе. В этот день получал расчет Моцигора Яша. В связи с этим в обеденный перерыв мы выпили вина, которое было принесено из дома.

У меня возраст преклонный, т.е. 60 лет и я почувствовал себя плохо, поэтому со стороны ВОХРа мне было предложено уйти с работы, что я и сделал.

Если я заслужил соответствующего наказания, то я не возражаю.

3. Начальнику ОМА Бевзю П. И.



Объяснительная

Я, Никоза В.А., был задержан на проходной завода охраной, в том случае, что я был выпивши, то я стопроцентно рекомендую снять с меня полностью тринадцатую зарплату, в чем и расписуюся.




П Р И К А З
Слесарь ОМА Никоза Виктор Антонович 26.11.1979г. был задержан на проходной завода в нетрезвом состоянии, к работе не допущен.

На основании вышеизложенного



Приказываю:

За прогул связанный с появлением на работе в нетрезвом состоянии Никозе В.А. объявить выговор и лишить тринадцатой зарплаты за 1979 г. на 100%.

4. Начальнику цеха № 5 Дериглаз С. П.

слесаря Хряпенка И. И.



Объяснительная

Я, как и все нормальные люди, встречал Новый Год, а когда пришел на работу меня не пустили на завод, так как сказали, что я пьян.



Прошу принять меры к виновным в срыве работы.

5. Начальнику цеха Бовдуру Г. В.

от слесаря-сантехника Поносова Ю.В.


Объяснительная

С 27.04. 82г по 28.04. 82г. я, находясь на работе, по собственной инициативе выпил дозу спирта (гидролизного) 0,200 кг, т.к. возникла необходимость нервозного напряжения.


6. Начальнику ОМТС Прушкину В. П.

от рабочего Прядкина Виктора Степановича
Объяснительная

Вчера приехал зять, онук сейчас находится у нас. Мы с зятем долго сидели, но, конечно, не без выпивки. Но сегодня Витренку не угодил и он вызвал ВОХРУ.





  1. Начальнику цеха Скибе В.С.


Объяснительная

Я, Квасницкий П. В.. 10.04.84г. прошел через проходную в выпившем состоянии, после чего я был отстранен от работы. До этого я выпил в связи с болью в области зуба с правой стороны.

8. Начальнику цеха Морденку П. К.

От слесаря-сантехника ЭМО Кабачника А. С.

Объяснительная

Меня задержали на проходной в том случае, что я был пъяный, т.к., я сегодня вышел из дому, чтобы пойти на работу во вторую смену. И когда проходил мимо дома своей двоюродной сестры, то увидел, что она выходит замуж. Я зашел ее поздравить, и разве я мог не выпить за ее молодую цветущую жизнь



Витяги з характеристик
За время работы проявила себя испотнительным работником.

Морально стихійна.

Досрочно грамотная.

Образование переднее.

Поведение – удолитворительное.

Национальность укрианка.



Скромен в быту. Спиртными напитками зло не употребляет. Женат.

Добросовестно исполняет семейные обязанности. Уважает старших себя по возрасту, занимаемой должности и зарплате.


Лист потерпілої студентки 1-го курсу
Риту-у-у-улька, здравствуй!
Ты уже, наверное, и не ожидала получить от меня письмо. Но, так уж получилось. Я только 10 числа (воскресенье) была дома. Представляешь? Ну, как можешь догадываться, настроение ни к черту! Дома грызут все время. Я думала, что отец будет ругаться, а оно все наоборот: отец молчит, а мама точит каждый день, Да, ты ж еще не знаешь, чего мы добились у декана. Пришли мы тогда в университет, нашла я сначала Грошина, начали мы с мамой разговаривать с ним (а отец, как мурло, стал в конце коридора и даже не смотрит). Грошин сказал, что уже, наверное, поздно и декан написал рапорт ректору об отчислении. Ну, мама тут сразу в плач. Грошин тоже заволновался, начал успокаивать ее (он прямо-таки прекрасный человек! Честное слово).

Пошли мы с ним в деканат, тут и отец приплелся еще. Грошин первым делом сразу журнал взял и давай ”радовать родителей моими успехами”. Мама тут еще хуже расстроилась. Декан подошел тоже, начал говорить, о 23-ем съезде, о том, что его с работы могут снять, а у него тоже есть дети, и понесся и т.д. и т.п.

Скоро пришли Женька Лабенко и Таня Крегман, они начали говорить, что позанимаются со мной, чтобы декан разрешил пересдать хотя бы один экзамен, а 2 остальные осенью. Но он ни в какую! Грошин на них тоже напустился: где вы раньше были, где комсомольцы были, староста, ведь на глазах у всех гибнул человек?

Вот такие дела!

Мама стала просить документы за 1-й семестр. Декан говорит – я могу дать, но я бы на вашем месте хорошенько подумал. Тут и ”папенька мой любимый” зашевелился - обрадовался такому исходу дела (ух и гад же!). Я его тогда чуть не задушила!

А Петр Антонович таким елейным, сладеньким голоском говорит: сходите к Чабаненко, поговорите с ним (это декан общенаучного факультета), если он возьмет ее, то хорошо, а она пусть поработает, узнает цену копейки, а то она уже за год слишком насладилась бездельем – пусть теперь трудится – аж кости трещат!

Мама говорит, ну, а документы вы все-таки отдали бы? Декан выпроводил нас посоветоваться, а через час сказать ему результат.

Вышли мы на улицу, пошли сели на бульваре. Тут моего ”розумаху” и ”прорвало”, как говорится. Как понесся – ужас! Как он только не обзывал меня - это ужас один! Я уже сижу реву, аж заикаться начала. Если бы не Женька и Таня – так бы он убил меня. А маме заявил – никаких документов – работать будет.

Пошли мы к Чабаненко, он всех выставил, меня одну оставил. Я уже сижу еле дышу – никак не успокоюсь. А он смотрит на меня, как удав на кролика. И начался допрос – в самом настоящем смысле этого слова. Я думала, что он будет спрашивать меня о чем угодно, только не то, о чем он первым же делом спросил.

Уставился на меня и тоном Генерального Прокурора спрашивает:

”С кем гуляла?!!!” Говорю: ”Ни с кем”. А он: ”Врешь!!!”- и кулаком – бах! – по столу.

Я так чуть не свалилась со стула – и от стыда и от страха (потом вышла, рассказала девчатам, так они аж за животы брались. И смех и грех!)

Вообщем, минут 30 читал мне мораль на ”популярные темы”, затем буркнул: ”Ну, черт с тобой. Пиши заявление. Возьму!”

Написала я ему заявление, вышла и, шатаясь, иду по коридору, аж родители мои подхватились.

Вообщем, буду ближе к делу, а то я уж слишком разговорилась. Они уехали на другой день. Я начала вещи складывать, а их же там ”тонны две” и все надо с собой везти, и пальто и все. Кошмар один! Больше половины на почту отнесла и сдала, целый день все носила. И сама уехала только в пятницу – 8 числа.

Чабаненко сказал предоставить справку с места работы, сдать 2 экзамена (математику и аналитику) – и зачислит на 2-й курс. Вот и все, пожалуй. Половины зачетов вовсе не надо, высшую алгебру ( экзамен) тоже не надо – он засчитал его за 1-й семестр.

А начерталку там учат лишь на 2-ом и 3-ем курсах. Вообщем, мне еще 2 года проучиться ( это ж общенаучный), а затем они переведут в какой-либо институт или оставят в университете на стационаре на 3-ий курс. Вообщем, год все равно пропадает. Вот такие дела! Не дай Бог никому!

Сегодня я уже ходила на завод, оценки же у меня по практике отличные, кроме того разряд есть. Берут в отдел технического контроля (ОТК) контролером. Ставка 50 руб. Может позже переведусь на станок. Наши на станках вкалывают рублей по 90. Ну, на первое время и это хорошо. Вот и все! Тебе уже наверное и читать надоело мою мазню. Кончаю.

Риточка! Напиши все подробно о Шуриной свадьбе – все от корочки до корочки, как вы доехали, как вас встретили. Как молодые отбывали ”Горько” - все, все напиши. Очень интересно.

Будешь ли летом работать? Пиши.

Я приеду в Днепр числа 15 сентября (вы будете наверное в колхозе), сдам экзамены и на занятия мне 18-го – 19-го.

Представляешь – надо будет приезжать на занятия каждый месяц на 2 дня. Но я первый раз приеду, а там будет видно – может, отпрошусь – а то ведь далеко и с работы никто меня не будет отпускать каждый месяц.

Да, Рита, таз со всей утварью (посудой и т.д.) я отнесла тете Лене – там у нее в конурке – напротив комнаты.

Пол я покрасила – еле краски хватило. Ну, вот и все.

Напиши обязательно о свадьбе.

До свидания.

Привет Дусе и твоим родным. Галя. 14. 07. 1966г.

Всі як подуріли – подалися в політику

Якось наших героїв, які забивали чергового козла, відволікла від такого важливого заняття літнього віку жіночка. Вона кричала пронизливим голосом, що ”Родина в опасности”, що ”на страну надвигается оранжевая чума”. А ще вона лаяла любителів доміно за їхню політичну пасивність. Доміношники спочатку ошелешено, а потім вже й з цікавістю, слухали представницю однієї з найпрогресивніших партій. Ще й потім газетки прочитали, які вона принесла. А вже як поприходили додому та увімкнули телевізори і послухали виступи кандидатів, котрих набралося декілька десятків, то втратили інтерес до гри в доміно. Відтоді іншої розмови, окрім того, який з кандидатів краще буде захищати народ, вже не було.

І подався народ в партії, хто яку собі уподобав, або де більше платять.

Це ще спочатку було, хто яку ідеологію вподобав. А потім: платять гроші – партія функціонує. Тільки припинили платити, тут же тануть осередки, як навесні сніг під палючим промінням сонця. Зате набухають там, де господарі партії платять гроші. А вже як партія до влади дорвалася, то доводить чисельність своїх членів до пріснопам’ятної КПРС часів розвинутого соціалізму. Там рахунок вже йде на мільйони. І всі начальники, починаючи від найменшого рангу і закінчуючи найвищим, вже в тій партії.

Одне було погано. Не стало між друзями єдності. Василеві Бутителю вподобався помаранчевий кандидат, Івану Трохимовичу – синьо-білий. Жорж Ревазович Антоніус хоч в молодості й був поціновувачем жіночої вроди, але в партію любителів жінок не захотів вступати, а подався до ”Жінки за молоду Україну”. Куди жінки, туди й Жорж Ревазович. А Володимир Микитович став дуже поміркованим, особливо після картярської пригоди, і тому вступив до партії, яка називається народною. Навіть Вітальку Юхименка втягли в політичну діяльність і відправили головою виборчої дільничної комісії.

І почалося. Тільки зустрінуться, так і починають доводити один одному – чий кандидат кращий. Та який-то він розумний, та як вболіває за народ, та яке щастя принесе кожному.

Спочатку були тільки словесні перепалки, а то вже мало і не до бійки почало доходити. Одного разу таки, навіть, і поштурхалися.

Відтоді нерозлучні десятками років товариші і друзі стали мало не ворогами. Вже й не вітаються. А ще коли Василя прийняли до штабу помаранчевих, а Івана – до штабу синьо-білих, то при зустрічі й відвертаються один від одного.

І виводять на мітинги народ. Василь Бутитель попереду помаранчевих, а Іван Штурмило – синьо-білих. Жорж Ревазович ходить на мітинги, де більше жінок, а Володимир Микитович, в залежності від того, хто сьогодні перемагає.

А вибори, як океанські хвилі, накочуються одні за одними. Здається, що тільки-но вибрали депутатів Верховної Ради, як уже насуваються вибори Президента. Та ще й не так собі, а в три тури. Вибрали Президента, а він починає кампанію за проведення позачергових виборів депутатів Верховної Ради. Бо ці йому не підходять. Таки провели позачергові вибори. А тут уже депутатів до місцевих рад треба обирати. Не встигли передихнути, а вже знов – Президентські . Дійшло до того, що ніхто не хоче працювати. А то ще й немає де працювати. Тому народ тільки почує про нові вибори, так і біжить у виборчі штаби партій і кандидатів, щоби заробити якусь копійчину.

Віталька Юхименко якось висловився так: ”При Сталіні ніхто не хотів керувати, всі хотіли працювати. При Хрущові ніхто не хотів працювати, всі хотіли керувати. При Брежневі ніхто не хотів працювати, ніхто не хотів керувати – всі хотіли контролювати. При Горбачові ніхто не хотів працювати, всі хотіли виступати і розповідати про перебудову, гласність і соціалізм з людським обличчям. Нині ж, оскільки немає де працювати, народ рветься брати участь у виборчім процесі”. І додав: ”Щоби заробити якусь копійку”.

Та то було в минулому році перед виборами. А після виборів з ним сталося таке…

Усі учасники виборчого процесу, незалежно від результатів виборів, понесли здавати звіти в свої партійні організації та отримувати винагороду, а Віталька Юхименко подався до Головного лікаря психоневрологічного диспансеру із заявою такого змісту:

Головному лікарю психоневрологічного диспансеру Розуму Петру Васильовичу

Юхименка Віталія Аркадійовича, голови дільничної виборчої комісії

З а я в а

Шановний Петре Васильовичу!

П р о ш у

встановити мені першу групу інвалідності на підставі того, що я протягом останніх двадцяти років є беззмінним головою дільничної виборчої комісії на виборах всіх рівнів і провів за цей період понад три десятки виборчих кампаній.

Моя нервова система виснажена в процесі тривалого спілкування в кожній виборчій кампанії з десятками кандидатів-мажоритарників різних рівнів (сільської, районної, обласної рад й Верховної Ради) та їхніми представниками, довіреними особами, спостерігачами.

Великий негативний вплив на мою нервову систему справили кандидати сорока політичних партій – учасників виборчого процесу, та вдвічі більший – кількість їхніх представників, спостерігачів і довірених осіб, а також представників засобів масової інформації – від місцевих до центральних.

Усі ці особи чинили психологічний тиск, вимагаючи, щоби тільки їх, або їхніх представників виборці вибрали на відповідні посади. Я вже не говорю про кандидатів у Президенти. Згубний вплив представників засобів масової інформації на мою нервову систему підтверджується тим, що коли я бачу газету, журнал, то хочу їх згризти, а коли дивлюся телевізійні передачі, у мене виникає бажання пожбурити в телевізора стільцем, або іншим важким предметом.

Особливою руйнівною силою, яка впливає на мою нервову систему, відзначаються члени дільничних виборчих комісій, котрі намагаються задовольнити забаганки кандидатів, від яких вони представлені. Стосовно них у мене виникає бажання – запхати їх усіх в урни для вкидання бюлетенів.

Що вже говорити про виборців, яких на нашій виборчій дільниці понад дві тисячі. Ці ”остолоп