Або І таке буває Корисно для читання тим, кого мордують нічниці* Дніпропетровськ Журфонд



Сторінка3/4
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,49 Mb.
1   2   3   4

Зіна Гололобова – знаменитість Славського університету
Не встигло ще зійти сонечко, коли сонний і знервований після нічної пригоди Толя поїхав до своєї молодої дружини. Ванько почав збиратися і собі їхати в Кам’янку, а Гоша відпочивав, бо на вечір у нього було призначене побачення зі студенткою університету Зіною Гололобовою.

Та студентка була дуже колоритною особистістю. В університеті вона навчалася вже шостий рік, а все ще була на четвертому курсі. Спочатку майже чотири роки Зіна навчалася в Московському університеті. З труднощами доповзла до третього курсу, а далі вже й несила була і деканату, і ректорату, та й самій Зіні. Тож перевелась навчатися до Славського університету. Взяли її на третій курс і вона за два роки таки добралася до четвертого курсу. Не можна було сказати, що Зіна була нестелепна до навчання. Просто дуже любила гуляти. Студенти – зранку – на заняття, а вона, якщо є гроші, в кафе, а якщо обмаль, то в кіно. А коли наставав вечір – на танці, або ж в кімнаті гуртожитку з друзями пила вино та грала в карти. Скільки разів студрада університету намагалася виселити її з гуртожитку, та все марно. Бо мала наша Зіна дуже багато різних довідок з медичних закладів. З цих довідок у неї було стільки всіляких болячок, мабуть, більше ніж навчальних предметів на механіко-математичному факультеті, де вона навчалася. І серце хворе, і печінка не годяща, нирки взагалі скоро не будуть працювати, а ще й до того алергія, дистонія, риніт, кон’юнктивіт, печія і ще дуже багато чого.

Отже, тільки доходило до виселення, Зіна бігла в деканат, показувала декану довідки і декан, подалі від гріха, – та нехай живе вже. Та то так, але ж місць в гуртожитку обмаль, на всіх не вистачає, а сусідкою по кімнаті у Зіни ніхто не хоче бути. Якщо не кожен, то через вечір у неї гості. І здебільшого не університетські, а якісь дядьки з торбами повними міцних напоїв. Комендант і студрада тільки тим і займалися, що ганяли Зіниних гостей та Зіну. А їй хоч би що. Все марно.

От починається новий навчальний рік. Заселяється гуртожиток. Всі старшокурсниці знають Зіну. Згодні з будь-ким в кімнаті аби не до Зіни. І от – вільних місць немає, тільки в кімнаті, де живе Зіна, вільні чотири місця. Приходять першокурсниці з направленням деканату. Студрадівці кажуть: ”Вільних місць немає”. Дівчата: ”Так нам же направлення дали”. Студрадівці: ”Ну, тоді до Гололобової в кімнату. Згодні? ”. Дівчата: ”Згодні, згодні, поселяйте!”. Студрадівці: ”Глядіть же, не приходьте жалітися”. Ті: ”Не будемо!”. Через тиждень приходять дівчата: ”Переселіть в іншу кімнату. Там же неможливо жити”. Студрадівці: ”А ми вам говорили, а ви погодилися. Вільних місць немає”. Дівчата до пізньої ночі в читальній залі, а потім до подруг ночувати, а Гололобова гуляє. Вже як зовсім непереливки, комендант і студрадівці роблять облаву і гості Гололобової десантуються на простирадлах з третього поверху. Знову ж таки, на простирадлах першокурсниць, які в цей час микаються по інших кімнатах гуртожитку у своїх подруг.

Та прийшов час розплати. Ректором університету був призначений молодий, але дуже амбітний і суворий чоловік. Колись він служив заступником начальника військового училища і тому вважав, що порядок понад усе. Раз на тиждень новий ректор робив обхід гуртожитків. Відвідував деякі кімнати. Вивчав побут студентів. І от одного разу, коли ректор з комендантом і студрадівцями йшов по коридору, з однієї з кімнат почулися вигуки, потім заграв магнітофон, щось затупотіло, двері відкрилися і звідти випав п’яний молодик. Комісія заглянула в ту кімнату і побачила картину, яку тепер можна побачити в деяких зарубіжних порнофільмах. Гола Гололобова танцювала з оголеним молодиком, три бовдури грали в карти, а ще один гість лежав п’яний на ліжку. Ректор грізно закричав: ”Хто жив у цій кімнаті?!”. Зіна вимкнула музику і п’яно відповіла: ”Я не знаю, хто тут жив! Я тут живу! А ти чого кричиш? Тобі що тут потрібно?”

Ректор від такого нахабства спочатку занімів, як стій, похлинувся, закашлявся, а потім закричав: ”Негайно викликати міліцію! Відібрати постіль! Залишити голі ліжка! Тут уже ніхто не живе!” Комендант зібрала постіль, гості повтікали, а на ранок Гололобову випроводили з гуртожитку. Не допомогли і довідки. І коли Зіна сиділа в парку, не знаючи куди йти, тут і побачив її Гоша. Він пожалів нещасну дівчину і відвів її в гуртожиток механічного заводу. Там жили його армійські друзі. Друзі на той час були у відрядженні і Гоша на декілька днів поселив Зіну. Тож він збирався йти в гості до своєї нової знайомої.

Коли по обіді Гоша прийшов у кімнату, де він поселив Зіну, там нікого не було, а за стіною чулися веселі вигуки і грала музика. Гоша постукав до тої кімнати, щоби запитати, чи не бачив хтось Зіну. Двері відкрилися і в кімнаті серед гурту хлопців красувалася його знайома Зіна, вже п’яненька і весела. Гоша спересердя сплюнув та й пішов собі в кіно.


Діду Ониську захотілося в майбутнє
А в цей час майже випускник Іван Штурмило йшов вулицею рідного села мимо хати діда Ониська. В дворі діда було велелюдно. Зібралися всі сусіди, духовий оркестр у повнім складі і з десяток молодих хлопців та дівчат. Куховарки готували капусняк і картоплю з м’ясом. На столах, виставлених у дворі, стояли пляшки горілки. Ванько зупинився біля двору і тут побачив своїх сільських друзів, які запросили і його до діда в хату.

Дід Онисько мешкав на краю села. Вже давно жив одинаком, бо його дружина померла, а оскільки він був дуже роботящий, то іншим поруч з ним було непереливки. З дідом не могла вжитися жодна претендентка на його хазяйство.

А воно у діда було чимале. Він тримав двох корів, три свині, півсотні курей та ще трішки качок і гусей. На городі в нього росли картопля, капуста, помідори та багато інших овочів. Був у діда і добрий сад. Все ж особливою гордістю діда Ониська були індики. Він їх розводив кожного року і навіть не встигав відвезти на базар. З міста приїжджали поважні люди на ”Побєдах” і ”Москвичах”, а інколи й на ”Волзі”, і величезні індики щезали в багажниках автомобілів.

У діда завжди було що випити і закусити. Та попри його працьовитість, справне хазяйство і повагу жителів села, діда Ониська дуже засмучувало те, що він не зможе побачити, як його будуть ховати, коли помре. Чи буде грати духова музика? Чи будуть говорити промови? Чи багато жителів села прийде на похорон? Тож дід Онисько вирішив подивитися на це, поки ще живий.

От і запросив в неділю майже всю громаду до себе в двір. Пояснив кожному, хто і що буде робити. Хто буде нести його в труні, хто – вінки, хто – хрест, хто буде говорити промови. Кожному був гарантований урочистий обід, а окрім обіду тим, хто буде нести труну, вінки, та духовому оркестру і промовцям додатково по пляшці горілки і запеченій курці.

Отже, дійство розгорталося. Одні знімали з горища труну, яку дід Онисько заготував ще декілька років тому, інші готували похоронний реманент. Кипів і булькав капусняк у великому казані. Від печені духмяні пахощі ширилися двором, виплюскувалися на вулицю і, навіть, сягали околиць села. Та от приготування закінчені. Дід Онисько ліг у труну, склав руки і дав команду хлопцям рушати. Процесія, як на справжньому похороні, вишикувалась і пішла вздовж вулиці. Духовий оркестр грав похоронний марш. Обкружлявши по сусідських вулицях, процесія повернулася в двір до діда. Хлопці поставили труну на табуретки. Промовці розповіли, який дід був при житті роботящий, хазяйливий, добрий та веселий. Як його любило все село. Як вони жалкують за Онисимом Харлампійовичем Киселем.

Весь цей час дід періодично злегка розмружував очі і споглядав із труни, чи багато йде народу, чи правильно несуть вінки та слухав промови і похоронну музику. Навіть сльозу пустив, коли останній промовець закінчив свій виступ. Духовий оркестр зіграв завершальний похоронний марш. Дід Онисько піднявся, задоволено крякнув і промовив: ”От тепер я знаю як все буде, коли помру, і можу спокійно жити далі. Всім дякую. Було дуже гарно. Хлопці, віднесіть труну і вінки на горище. Колись пригодяться. Всі сідайте за стіл і приллємо цю справу”.

Наш Ванько не пас задніх. Носив труну, допомагав готувати урочистий обід, а потому разом з усіма добряче пообідав. Після студентських харчів обід був розкішний, бо дід приготувався по-справжньому. Окрім капусняку, картоплі з індичатиною, холодцю, домашньої ковбаси, голубців, вареників з картоплею і сиром, смажених коропів, в’яленої тарані, пиріжків з яблуками під сметану та узвару, – додали ще й молочного киселю з вишнями.

Після добрячої випивки та розкішної закуски народ потягло на співи. Співали українські народні пісні, дехто з молоді затягував уже й сучасні. Аж тут підпилі хлопці з духового оркестру гримнули в свої труби на все село вальси і фокстроти. Вже і завечоріло, а у діда Ониська гуляння було в розпалі. Ванько згадав, що він ще не був сьогодні вдома, прихопив свою пляшку горілки та смажену курку і, трішки хитаючись від випитого та з’їденого, почимчикував до родинного вогнища.

Дорога була не зовсім рівною, як і будь-яка ґрунтова дорога в селі, а ще й випита горілка гойдала Ванька, як гойдають морські хвилі корабель. І от, в чергову хвилю, коли його занесло трішки в бік від дороги, відчув наш студент, що він летить.

Політ продовжувався недовго. Ванько навіть не встиг злякатися. Коли його очі призвичаїлися до нового місця перебування, а руки намацали чиєсь нерухоме тіло, наш студент навіть злякався. Та враз нерухоме тіло ожило і голосом п’яної Килини Мардоски заспівало пісню. Килина була хоч і не молодою, але й не дуже старою жінкою. Її чоловік ще років зо три як поїхав на цілинні землі на заробітки, та десь там і застряг. Тож Килина жила сама, та від того не дуже переймалася, бо мала багато вільного часу і свободи. Вільним часом, як і свободою, вона користувалася за повною програмою.

От і сьогодні у діда Ониська Килина добряче випила та погуляла. А коли вихилясом йшла додому, втрапила в пастку, яку викопали колгоспники, щоби підвести воду до ферми. Канаву глибиною два метри викопали, а труби ще не підвезли, тож і перетворилася канава в пастку для Килини і Ванька.

Щоби не було скучно, Килина відкоркувала свою пляшку та почала пригощати Ванька. Ванько не став зобижати даму і не відмовлявся. Горілку пили з горлечка, де ж було взяти в канаві склянку. Та коли в пляшці горілки залишилося менше половини, у Килини визрів новий план. Село собі спокійно спало, тільки собаки ліниво перебріхувалися. Місяць не світив, а поруч був молодий і гарячий хлопець. Ось Килина почала обнімати та цілувати Ванька. Той, знаючи з розповідей сільських хлопців велелюбний характер своєї нової сусідки і компаньйонки, та не маючи бажання мати з нею любовні справи, почав пручатися і видиратися з ями. Килина хапала Ванька, а той дерся на стіни і, вже коли Килина майже дісталася до його сутності, зробив останній рішучий ривок і видряпався з ями. Килина, хоч і залишилася знову сама в ямі, але все ж таки з трофеєм. Пляшка Ванька і запечена курка лежали поруч.

Ванько був радий, що відбувся тільки пляшкою й куркою. Майже тверезий після бурхливих миттєвостей, проведених в ямі, почвалав додому. А Килина вслід йому лаялася такими словами, яких Ванько не чув навіть від свого старшини у війську. Вона обзивала його всілякими поганськими словами, згадуючи його мужську сутність.

А ми скажемо вам, що Ванько благополучно відбув канікули, закінчив технікум, отримав призначення та почав працювати. Як йому працювалося та жилося, які з ним траплялися пригоди, ви дізнаєтеся в наступних наших оповідках.


Трудові звитяги Івана Трохимовича

(І тут не обійшлося без пригод)
Турпохід у тайгу
Після закінчення технікуму Ванько не став відгулювати заслужену відпустку, а з десятком своїх однокашників двинув до Сибіру на заробітки. Там вони будували школу, дитячий садочок, та ще багато різних освітніх і культосвітніх закладів. Два місяці пролетіли, як один день. Навіть вихідних не було. Зазвичай, в будні дні Ванько і його товариші працювали з сьомої години ранку і до двадцятої. В недільний день – до чотирнадцятої. Треба ж було хоч один раз на тиждень побувати в лазні. Та й одежу необхідно випрати, посушити та випрасувати, листа написати на рідну землю. Зважаючи на те, що в них панував сухий закон, і тільки в неділю надвечір можна було хильнути не більше, як одну чарчину, будівництво просувалася швидкими темпами.

Та настав день свята. Друга неділя серпня – День будівельника і хай там що, але в цей день всі, хто має відношення до будівництва, не працюють, а відпочивають.

От і наші хлопці, отримавши від начальника будівництва грамоти та премії, організували собі святковий вихідний день. Зранку затарилися закускою та ”харчовим спиртом”. А що? Є й такий. Щодо спирту та його видів, сортів і призначення я розповім трішки пізніше, а то хлопцям хочеться випити, а я тут відволікаюся.

З рюкзаками, повними закуски і випивки, Ванько та його друзі подалися в туристичний похід. Було заплановано пройти тайгою до справжньої сибірської ріки. Там добре посидіти, а надвечір повернутися до табору.

Спочатку все йшло за планом. З компасами, мов справжні туристи, хлопці заглибилися в тайгу. День чомусь видався похмурий. Великі сірі хмари пливли, ледь не зачіпаючи вершини височенних ялин і кедрів. Під ногами то розсовувався пісок, поглинаючи кеди, то чвакала болотна, змішана з опалими мохом і хвоєю, вода, а річки не видно й не видно. Вже декілька разів хлопці намагалися вияснити по компасу сторони світу та визначити напрямок руху. Аж ні. Не вийшло нічого. Одні кричали, що треба йти наліво, інші, навпаки, – направо . Дехто пропонував повернутися назад. Але де той назад, вже ніхто толком не знав. Хтось запропонував перепочити. Тільки-но присіли на перепочинок, а комарі, які й так не давали спокою, налетіли величезною армадою. Вони тонко і пронизливо пищали та встромлювали свої гострі хоботи у відкриті частини тіла, щоби напитися молодої і гарячої крові наших мандрівників. Це хлопцям не сподобалося і вони почали розпалювати вогнище, але у вологих хащах знайти бодай одну суху гілочку – марна справа.

Довелося відкоркувати пляшку спирту і за його допомогою сяке-таке вогнище було розведене. Звичайно ж, було більше диму, ніж вогню, та то й на краще – хоч трішки комарів розігнали. Залишки спирту, розділені по-братськи, тут же були випиті. Як завжди, однієї пляшки виявилося замало. Відкоркувати другу. Осилили й її. Відпочили і почимчикували далі.

Коли гульк, а тут уже й дорога. Що то за дорога і куди веде, не знав ніхто. Та й дорогою було важко назвати сліди від коліс вантажного автомобіля. Але то вже був шанс виплутатися з тайги. Аж тут проясніло. Хмари кудись повтікали. Десь там, на верхівках височенних кедрів заграли сонячні промені. Вдалині пролунав гудок пароплава.

Через півгодини наші туристи вже були на березі швидкоплинної сибірської ріки. Тут – роздолля... Вода прозора і холодна, наче тільки що витекла з підземного джерела. Чистий піщаний берег. Інколи річкою пропливають велетенські дерев’яні колоди. Мабуть, при сплаві відірвалися від плотів. Сонечко сяє та зігріває мандрівників.

Уже й вогнище справжнє можна розпалити. І почалося святкування. Одна біда –

спирт не горілка. Хлопці швидко сп’яніли. Не допомогло і купання в холодній воді. Одні лягли відпочивати, інші сиділи біля вогнища та співали пісень. Ванько підплив до величезної колоди, заліз на неї, та й поплив за течією, виспівуючи. Добре, що його несло до селища, де був табір наших будівельників. Ті, що були на березі, злякалися, чи не потоне часом їх друг. Таки не потонув. Навпаки, хміль


вдаряв у голову і йому було весело. Згодом холодна вода вигнала хміль з голови Ванька і в тіло вдарили дрижаки. В ту мить, коли колода опинилася навпроти селища, вона зачепилася за іншу колоду і наш мандрівник не втримався на своєму сідалі, плюхнувся у воду і поплив до берега.

Добре, що прибережний пісок був гарячий і Ванько зразу ж зарився в нього, щоби відігрітися. Тільки чубата голова, що стирчала з піску, видавала нашого мандрівника. Невдовзі прибігли захекані та перелякані хлопці. Спочатку вони хотіли віддухопелити відчайдуха, а потім заспокоїлися, допили рештки спирту та й подалися до табору. Завтра ж треба о сьомій годині вже бути на об’єкті.

Поки хлопці працюють, ще трішки розповімо про їхнє життя-буття в сибірській тайзі.

Селище, де наші будівельники показували зразки ударної соціалістичної праці, було невелике. Електрика вироблялася на місцевій електростанції, яка працювала на солярі. Обслуговували її моторист-дизеліст і електрик. Зазвичай, електростанція працювала без перебоїв десь близько тижня. Потім електрика зникала і декілька днів селище в темні години освітлювалось гасовими лампами. Через тиждень електрика з’являлася, але не більше, ніж на тиждень. Така циклічність роботи електростанції літнього часу ще сяк-так була терпимою, а от осінньої і, особливо, зимової пори –

біда.


Коли наші заробітчани почали обурюватися і висловлювати претензії начальнику ліспромгоспу, той відповідав: ”Знову обслуга електростанції, отримавши зарплату, запила. Тепер тиждень будуть пити”. Тоді хлопці запропонували, щоби той вигнав горе-працівників. На що почули: ”А де я інших знайду? Немає спеціалістів. Будемо зовсім без електрики. Ці хоч через тиждень протверезіють, та будуть працювати”.

Проте й інші штатні працівники ліспромгоспу – теж ”народ серйозний”. В той день, коли вони отримували аванс чи платню, відразу бігли до магазину, набивали сумки, авоськи, кишені курток пляшками з випивкою, як бійці на фронті – набоями.

Біля магазину починали переливати вогняну воду з пляшок у шлунки. Через 15-20 хвилин слабкі падали тут же. Сильніші намагалися, все ж таки, повернутися на роботу, але сил не вистачало і вони падали з дерев’яних трапів на землю. В ці дні селище нагадувало поле після жорстокого бою з переважаючим противником. Майже скрізь валялися тіла полеглих, яких зборов ”зелений змій”.

Тільки найсильнішим і найвідповідальнішим вдавалося якось там доповзати до робочих місць і вже потім продовжувати боротьбу з ворогом.

Зазвичай, основна маса борців із зеленим змієм за два-три дні, вичерпавши боєзапас і фінансові ресурси, хоч злегка і пошарпана, ставала до роботи. А от деякі особливо запеклі вояки, як, наприклад обслуга електростанції, затримувалися на фронті боротьби на тиждень, а то й довше, і вже зовсім виснажені поверталися на трудовий фронт.

Начальник ліспромгоспу, прибувши в черговий раз на об’єкт, де працювали наші хлопці, не стримався та й видав свою потаємну мрію: ”От якби ви залишилися у мене працювати назовсім, я би розігнав половину своїх працівників”. Ті після від’їзду начальника тільки усміхалися.

Та вже й осінь, хоч і з теплими днями, але вже холодними ранками і вечорами, не кажучи за ночі, почала забиратися в палатку Ванька та його товаришів. Останній об’єкт комісія прийняла з оцінкою ”відмінно”. Отримані солідні гроші за ударний труд. Поїзд, постукуючи на стиках рейок, погрюкуючи на перетинах колій, та подаючи басовиті гудки, доправив наших славних трудівників додому – до рідної України.

Спирт, ”воєнпреди” і виконання плану

Ода спирту
Коли наш молодий спеціаліст повернувся додому із заробітків, то зразу ж подався на завод, куди отримав направлення в технікумі. Завод той був дуже серйозний, бо виготовляв електроприлади для тракторів і комбайнів. А ще там був цех, де виробляли майже такі ж електроприлади, але для танків, і він називався режимним. При вході стояла будка, в якій дебела тітонька у напіввійськовій формі та з пістолетом на боці контролювала вхід і вихід працівників. В той цех будь-кого не брали, а тільки перевірених на благонадійність. Щоби не було родичів за кордоном, не було засуджених, в полоні та ще багато інших вимог висувалося претенденту на роботу в цьому режимному цеху.

Івана Трохимовича Штурмила, як колишнього спеціаліста по секретах, майже відмінника навчання в технікумі та ще й комсомольця, взяли в той цех майстром. А ще дали йому направлення в гуртожиток. Від того наш молодий спеціаліст був дуже гордий і щасливий.

Начальник цеху Микола Кононович Песиголовець – здоровенний дядько, з пузом, як у породіллі (Ванько грішним ділом подумав, що він п’є багато пива), радо зустрів молодого керівника і направив на дільницю монтажу та складання електроприладів.

Начальником дільниці був бравий чолов’яга всього на декілька років старший за Ванька, але вже досить авторитетний й ініціативний керівник. Він в юні роки займався самбо і навіть мав перший розряд. Нині ж, хоч і молодився та носив хвацько закручені вуса, на тім’ї пробивалася невеличка лисина. Звали його Жорж Ревазович Антоніус. Таке розмаїття прізвища, імені та по батькові викликало багато запитань, та все розкривалося дуже просто. Батько Жоржа Ревазовича був грек, предки якого ще декілька століть тому оселилися в Грузії, а мати – грузинка. Отже, він був, чи то грузинський грек, чи то грецький грузин. Та не це було головне. Головне було те, що Жорж Ревазович, як людина дуже емоційна, інколи й висловлювався аж надто емоційно, а до того ж ще й потрапляв у всілякі історії. Як не забуду, то про декілька пригод, що траплялися з ним, розповім пізніше.

А тепер все ж про виробництво, і в особливості – про спирт. От приміром, кінець місяця припадає на вихідні дні. А план горить. Чому горить план? Тому що постачальники не поставили своєчасно або комплектуючі, або матеріали. А то навіть спирт несвоєчасно привезуть. Але коли немає спирту, то ніякої роботи немає.

Звичайно ж, спирт потрібен для техпроцесу, тобто, для промивки контактів перед паянням, та й для інших операцій. Не будемо на цьому акцентувати. Бо контакти можна промити і потрійним одеколоном. Втім авантюристичні натури інколи промивають їх ацетоном, хоча це суворо заборонено тим же техпроцесом. Але вживати ацетон внутрішньо ще не наважувався жоден нормальний чоловік, тоді як спирт вживають всі, починаючи зі слюсарів, регулювальників, монтажниць та їх чоловіків і закінчуючи десь там в нетрях заводоуправління. Подейкували, що навіть головний інженер з директором інколи вдаряють по спирту.

Отже, як немає спирту, настає повний капець. Але це буває досить рідко, може, раз на десять років. Бо всі борються, щоби спирту було вдосталь. Рядові технологи, виконуючи команду своїх начальників, закладають спирту в норми витрачання якомога більше. Начальники бюро і відділів постачання додають свої коефіцієнти по збільшенню норм, і вже на вершечку заводу головний технолог та головний інженер додають і свій коефіцієнт. А тоді вже відправляють до міністерства на затвердження. Там іде зворотний процес, бо ж боротьба за економію вимагає зменшення витрат, в тому числі й спирту. Отже, в міністерстві норми урізають. Та як би не урізали, все ж спирту постачається на завод в достатній кількості, щоби вистачило як на потреби техпроцесу, так і на потреби по оргроботі, та на представницькі потреби.

Про деякі нюанси останніх я розповім іншим разом. А зараз треба виконувати план. Бо вже кінець місяця, всі матеріали завезені, залишилося тільки працювати, але ж завтра субота, післязавтра – неділя. Робочий люд планує: хто – відпочивати на пляжі, хто – в село до батьків, хто – на дачу, а начальство твердить своєї: ”Треба виконувати план, отже в суботу й неділю на роботу”. Те, що на початку місяця, майже тиждень, хлопці никали із кутка в куток, або грали в доміно чи шашки, а дівчата або теревенили, або в’язали шкарпетки – вже забуте.

І починається робота у начальства. Жорж Ревазович запрошує по черзі жіночу частину дільниці до свого столу, та починає вмовляти вийти на роботу у вихідні дні. Дівчата, хто як може, відмовляються, а він вмовляє. Через три години список жіночого колективу на роботу у вихідні складений. Жорж, витираючи спітнілі лице та голову, гортанно промовляє: ”Эти женщины взгромоздились на мою голову, истоптали волосы, и тонкими каблучками стучат и прокалывают мои мозги”.

Молодому майстру Івану Трохимовичу Штурмилу доручається вмовити хоча б трьох слюсарів. Ось заходить він на їхню дільниці і говорить: ”Так, хлопці, треба ж в суботу і неділю попрацювати, бо як не буде плану, то премії не буде”. На що у відповідь йому: ”Це у тебе не буде плану і не буде премії, а нам уже наряди закрили. Ти краще скажи, а буде…?” Наш майстер спочатку не второпав, про що мова, але, як уже говорилося неодноразово, був він хлопець метикований, то ж по роздумах і питає: ”А скільки?” У відповідь: ”Пляшку на суботу і дві пляшки на неділю”. Ванько далі, вже не роздумуючи: ”Без питань. Буде”.

Задоволений виконаним завданням, молодий майстер гордо кладе на стіл начальнику дільниці список слюсарів на суботу і неділю. Так що, як ви зрозуміли, без спирту план виконувати дуже важко, а то й неможливо.

Спирт – велике діло. Ось розпочинається звичайний робочий день. Бригадири отримали наряди, розподільниця робіт ходить по дільниці і наливає змінну норму монтажницям. Всього лиш двадцять мілілітрів кожній на зміну. І що ж? Ось ланка монтажниць із чотирьох дівчат. Значить, їм в технологічну тару кожній по двадцять мілілітрів. Тільки-но розподільниця відійшла, монтажниця, чия сьогодні черга, швиденько зливає три по двадцять в невеличку пляшечку, щоби взяти додому, а двадцятьма, що залишилися, ланка квацяє та маже місця для пайки всю зміну. Така економія.

А ще спирт потрібен, щоби вирішувати питання ”дефіциту”. Коли студент навчається в технікумі чи вузі, він вивчає чимало потрібних, а частіше непотрібних наук. Але жоден технікум, інститут, університет і навіть академія не вивчають, що таке ”дефіцит”, і не навчають, як його ліквідувати. А це – така наука! Притому, що дуже багатогранна. Дефіцит виникає зненацька, як простуда або якийсь цейлонський, азіатський, свинячий, курячий чи ще якийсь там грип.

От і у нашого молодого майстра проблема. Бригада слюсарів не може зібрати прилад, бо немає гайок. Тобто, гайки є – М8, а треба – М10. На складі кажуть, що бригада отримала всю комплектацію, згідно специфікації. Але ж гайок немає. Некмітливий і непідприємливий майстер доповідає начальнику дільниці, що утворився дефіцит, начальник дільниці лає майстра, бригадира, і всіх, хто поруч. Потім всі кудись біжать і щось вирішують. Бригада в цей час гуляє, час іде, план горить.

Кмітливий майстер бере із свого резерву пляшку спирту, йде на склад комплектації й звертається до комірника чи комірниці, не так важливо, із запитанням: ”А чи не вважаєте ви, що при простуді горілка краща для розтирки, аніж спирт?” На що отримує відповідь: ”Тільки невігласи або недоумки лікуються горілкою”. Тоді кмітливий майстер виймає з кишені пляшку спирту, урочисто, але тихцем, вручає її комірнику або комірниці і повідомляє, що потрібна гайка М10. Така гайка і в потрібній кількості знаходиться майже миттєво. Задоволений кмітливий майстер вручає потрібні гайки бригадиру. Бригада дає план, дільниця дає план, цех дає план, врешті-решт, завод дає план. Всі – від робітників до директора, а то бери й вище (а вище – це міськком та обком партії і міністерство), задоволені, отримують премію, а кмітливий майстер – ще й подяку від начальника дільниці.

От що значить спирт.

А от, приміром, приймання ”воєнним представником”, скорочено ”воєнпредом”, виготовлених для війська приладів, що їх називають ”вироби”, мабуть, з метою засекретити, щоби шпигуни не знали, що це таке.

Тут теж без спирту дуже часто ”і ні туди, і ні сюди”.

У першу зміну ще хоч якось можна здавати продукцію ”воєнпреду”, а вже в другу зміну, а в кінці місяця і в третю зміну – без спирту ніяке приймання не відбудеться, особливо, якщо в цю зміну працює Віталька Юхименко.

Ви запитаєте, що ж це за легендарна особа – Віталька Юхименко?. Розповім і неодмінно, бо таких особистостей не дуже багато. Ось підходить він до майстра Івана Трохимовича Штурмила і говорить: ”Я не буду вести приймання виробів, бо для протирки контактів використовують спирт не тої марки, що закладений в техпроцесі”. Іван біжить до начальника цеху, схвильовано доповідає про вердикт Вітальки. Начальник цеху лається та запитує, як це Юхименку вдалося визначити. Майстер відповідає: ”А він пробу зняв”.

”А хай йому грець, він же п’є все підряд”, - кричить начальник цеху.

”Та, ні, - відповідає Іван. - Він тепер п’є тільки спирт. Від червоного вина у нього все тіло покривається синіми плямами, від білого – жовтими плямами, від самогону – печія, від горілки болить голова, і тільки від спирту гідролізного найвищого очищення він отримує задоволення”.

Начальник цеху знову вживає декілька нецензурних слів на адресу Вітальки та спирту, але ж зразу відносно спирту бере свої слова назад, бо й сам, буває, причащається спиртом-ректифікатом.

Отже, технолог набрав мензурку спирту і поніс в лабораторію. Через декілька годин отримали результати аналізу, який був на сто відсотків спрогнозований Віталькою Юхименком.

Замість спирту гідролізного вищої очистки постачальники завезли неочищений етиловий спирт.

Начальник бюро постачання цеху отримав сувору догану та зниження премії. В той же день в цех був доставлений спирт гідролізний вищої очистки. Віталька зняв пробу і задоволено заявив, що це те, що треба. Начальник цеху вирішив особисто розпитати у Вітальки, яким чином йому вдається так тонко визначати якість спирту, на що той відповів: ”По-перше, коли я п’ю чистий спирт, мені робиться приємно на душі і не лізе в голову ніяка чортівня, по-друге – немає печії, по-третє – по мені не розповзаються алергійні плями. Та все ж, найголовніше те, що цех дотримується вимог технологічного процесу по застосуванню якісних матеріалів для оборонної продукції”.

Отак-пак!

Секрети приймання продукції
Та все ж і у Вітальки інколи бували зриви. Тільки-но майстер Іван Трохимович Штурмило заступив у другу зміну, то зразу ж подався до кабінету ”воєнпредів”. Тут в другій зміні правив службу Віталька Юхименко. Майстер запросив його до столу приймання ”виробів”, але оскільки Юхименко був не в гуморі, то висунув умову, що допоки не зніме пробу зі спирту, приймання не буде. Наш майстер, розуміючи в чому справа, приніс пляшку спирту, взяту із резерву, налив чарку і поставив перед Віталькою. Той сердито глянув на Івана і запитав: ”А ти?” - ”Так я ж працюю”, - відмовився Іван. На що Віталька ще сердитіше: ”А я що тут роблю? Сам пробу знімати не буду, а то ще отруїте мене”. Нема де дітися Ванькові. Налив і собі. Та й знову запрошує ”воєнпреда” на приймання. І почув у відповідь: ”Щось я ще не визначив якості спирту. Наливай по другій”. Знову затіялась суперечка. Так декілька разів, аж допоки спирту в пляшці майже не лишилося.

Тут була ще одна заковика. Треба було піймати момент, коли Віталька ще міг вести приймання й хотів. Бо колись сталося так, що цей момент проґавили, і ”дегустатор” тут же в кабінеті відключився. Приймання було зірване. Звичайно ж, що по шапці отримали і майстер, і ”воєнпред”. Та ”воєнпреду” - як з гуся вода, а майстер отримав догану. Отже, Ванько, коли побачив у пляшці денце, заявив: ”Все, йдемо на приймання”. Віталька почав опиратися, і тоді майстер, якому не було вже що втрачати, сердито промовив: ”Ну, що ж, іду здавати тебе охороні, бо ти тут п’яний на роботі”.

”Ха! Ха!, - промовив той, - Ти теж пив”.

”А от і ні, я не пив. Ось бачиш склянку? Я в неї зливав”.

”Ну, зараза! Ну, почекай! Я ж тобі зроблю!”, - і розлючений Юхименко пішов приймати ”вироби”.

Друга зміна вже закінчувалася, ”воєнпред” прийняв усю продукцію і заявив: ”А тепер наливай іще. Але і ти вип’єш зі мною. Цього разу мене вже не надуриш”. Куди діватися? Довелося випити Івану. Аж тут ”воєнпред”, який не те що дійшов до кондиції, а вже почав падати, зачепив рукою пляшку з чорною рідиною. То була туш. Пляшка перекинулась і туш полилась на ”Журнал пред’явок”. Велика чорна пляма розповзлась на обидві сторінки, де були записи про приймання продукції, знищивши плоди роботи цілої зміни. Віталька ж безтурботно спав, вклавши голову на стіл.

З великими труднощами працівники другої зміни, долаючи кордон охорони, вивели нашого ”воєнпреда” за територію цеху і заводу та відправили в гуртожиток відпочивати після тяжких трудів.

А зранку була буря. Начальник цеху грізно вдивлявся в ”Журнал…”. Але, окрім великої плями на обидві сторінки, не міг побачити нічого. Жорж Ревазович і собі силувався, наче вчений-археолог, котрий намагається під шаром пилу прочитати написи на древніх черепках, роздивлявся під шаром чорної плівки назви приладів та підписи ”воєнпреда”. На превеликий жаль, нічого з того не вийшло. Телефоном викликали в цех Ванька. Бідолашний майстер, отримавши добрячої прочуханки, стояв похнюпившись. Начальством було прийняте рішення – відправити Штурмила до Вітальки і живого, або мертвого доставити в цех. Аж тут Ванько твердо заявив: ”Я без пляшки спирту до нього не піду”.

”А, матері твоїй ковінька!”, - закричав начальник цеху та, додавши ще декілька фраз, які я не можу тут навести з міркувань моральної цензури, дав команду видати Івану пляшку спирту, надати заводський автобус і відправити до винуватця біди.

Коли наш бідолашний майстер зайшов у кімнату гуртожитку, де мешкав Віталька, той спав, як невинне немовля та зрідка посопував. Ванько голосно погукав: ”Віталька! Вставай!”. Та де там. Коли неодноразові вигуки і штурханина не дали ніякого результату, Штурмило вдався до більш надійної тактики. Відкупорив пляшку і став наливати рідину в склянку. Спирт, ллючись, задзюркотів – і тут сталося диво. Сонний Віталька щось забурмотів і почав підніматися. ”Що це ви тут наливаєте без мене?, - сонно промовив він і відкрив очі. - О! Ти диви! Не встиг проснутися, як уже наливають!”, - радісно вигукнув ”воєнпред” і потягся за склянкою.

”Пий, пий”, - сумно промовив Іван і показав йому ”Журнал пред’явок”

Юхименко глянув на величезну чорну пляму і його рука з чаркою спинилася на півдорозі до рота, очі вилізли з орбіт, рот здригнувся і він запитав: ”А що це таке?”

”Це твої художества, дорогенький”, - з гіркотою в голосі промовив Іван.

Переляканий Віталька хутенько одягнувся, і вже через півгодини два небораки сиділи в кабінеті начальника цеху та переписували все, що вчора було заявлено і прийнято. Залиті сторінки склеїли між собою, щоб замести сліди вчорашньої шкоди, особливо від старшого ”воєнпреда” - Жака Ілліча Рябокляча. Та й потому.



Як молодий педагог несподівано перетворився на ”воєнпреда”

Оскільки ми тут зачепилися за ”воєнпреда” Віталія Аркадійовича Юхименка, то необхідно ширше розкрити образ цього непересічного молодика. Взагалі-ж бо він був дуже обдарованою і освіченою людиною. Хоч і закінчив університет з відзнакою, все ж отримав направлення в сільську школу вчителем фізики та математики. Керівництво факультету обіцяло залишити на кафедрі, і начебто вже й вирішено було все, аж тут одна із випускниць щасливо вискочила заміж за завідувача кафедри, професора та майже академіка. І куди її подінеш? Довелося пристроїти на вже майже зліплене сідало для Юхименка Віталія.

От і відправився молодий спеціаліст в село навчати діток. Поселили його в хаті якоїсь бабусі. Вона була, начебто, й непогана. Але ж – воду треба носити за півкілометра з колодязя, туалет на вулиці, спати – на топчані. З горя Віталій Аркадійович напився, та так напився, що і першого вересня припхався в школу п’яний, мов чіп. Протягом наступних днів ніхто не бачив його тверезим. Виховна роботу, яку проводили з молодим педагогом директор школи, завуч, секретар комсомольського бюро, голова профкому та секретар партійного осередку, ні до чого не привела. Вже викликали його на товариський суд. Аж наш вчитель так набрався, що не дійшов до школи, впав серед вулиці у калюжу і заснув. Терпець увірвався не тільки у вчителів і директора школи, а й в заврайвно.

Отже, щоби не було більшого скандалу, викликали Віталія Аркадійовича у відділ кадрів райвно, дали в руки папір і сказали: ”Пишіть заяву за власним бажанням, і йдіть хоч під три чорти, хоч к трясцям, а тільки з очей наших якнайдалі!”. Віталька не дуже й засмутився, а може, й зовсім навпаки. Звільнившись таким робом від сільського життя, зібрав нехитрий скарб та й вийшов на трасу чекати попутного транспорту.

Та життя як та неврівноважена березнева погода. То після зими сонечко пригріє, і так тепло стає і на душі весело, то раптом хмарище чорно-синє наповзе та піде дощ, а то й снігом припорошить та вітрюганом з півночі скажено-холодним прониже аж до кісток. Та все ж, якщо вже весна, то неодмінно колись і потепліє.

От і тут. Раптом біля нього зупинився білий ”Жигуль” і здоровенний дядько басовито крикнув: ”Тобі куди?”

”Та до міста, ж”, - відповів Віталька.

”Так сідай, підвезу. Не бійся, я із студентів гроші не беру. Сам колись такий був”.

Юхименко, радо усміхаючись, вмостився на передньому сидінні і промовив: ”Та я вже не студент. В цьому році закінчив”. Слово за словом розговорилися водій і молодий спеціаліст.

І виявилося, що водій не просто водій, а Жак Ілліч Рябокляч, підполковник і старший ”воєнпред” на режимному підприємстві.

Є у нього донька, котра наступного року закінчує школу і треба буде вступати до інституту, а навчання туго йде. Якщо Віталій Аркадійович захоче і зможе підтягнути ученицю, і вона стане студенткою, то Жак Ілліч візьме найгарячішу участь в його працевлаштуванні.

Куди подітися? Згодився Віталька. І вже за кілька днів його учениця стала отримувати з математики і фізики самі п’ятірки. Отож, задоволений Жак Ілліч влаштував В.А. Юхименка молодшим ”воєнпредом” та й за гуртожиток домовився з директором заводу.

Перший рік служби Віталія Аркадійовича у ”воєнній прийомці” був дуже напруженим. Життя крутилося, мов карусель. Вдень робота, а ввечері заняття з підшефною. І не подумайте нічого поганого. Чи то школярка була не до вподоби вчителю, чи, може, вчитель боявся всесильного батька, те залишилось невідомим. Відомо тільки, що наступного року донька Жака Ілліча, навіть без допомоги батька, склала всі іспити на п’ятірки і поза конкурсом була зарахована до інституту. Ця подія була надзвичайно гучно відзначена. Віталій Аркадійович отримав посаду ”воєнпреда” і значну добавку до окладу та найкращу кімнату в гуртожитку.

Вільний час, який з’явився у нього, він використовував значною мірою для гри у преферанс та для прийому оковитої. А тут ще й спирту на заводі, якщо й не море, то добрий ставочок буде. От і почалися проблеми. Вже двічі охорона затримувала п’яненького Віталія Аркадійовича. Вже й попередження він отримав від Жака Ілліча. І попередження серйозне, незважаючи на послуги, які робив начальнику.

Тож, щоби не потрапити в лапи охорони, довелося Юхименку разом зі своїм другом Василем Бутителем, який працював начальником випробувальної лабораторії, шифруватися. Операція називалася ”Зелений змій під дубом”. Робилося це так. В обідню перерву Бутитель ховав пляшку у кишеню, спеціально пришиту спереду в середині штанів, і виносив за територію заводу та ховав її в дупло старого дуба. Там завжди були дві склянки, цибулина та сухар, а ще, якщо влітку – то огірок свіжий, а взимку солоний. Звичайно ж, охорона могла перевірити, що людина виносить з території заводу, але ж не треба забувати, що службу по охороні заводу несли тітоньки. Вони могли попросити показати кишені, та хто ж попросить показати кишеню штанів спереду у чоловіка. Та там і кишені не повинно бути, а зовсім інше.

Хто як міг, так і доправлявся додому
Якось літнього спекотного дня Юхименко і Бутитель після роботи провернули чергову операцію під вищезазначеною назвою. Після чого, хоч і хилитаючись, та все ж чимчикували, начебто, додому. Бутитель подався на автостанцію, щоби їхати в свої Крутихатки. Так називалося село поблизу міста. Чому так називалося, достеменно невідомо. Одна із версій, що тут колись пробували будувати свої ”невеличкі хатинки” великі начальники, та коли геологи знайшли поблизу села поклади урану, все начальство кудись здуло, наче вони були легенькі кульбабки. Інші навпаки говорили, що тут проживали ватажки бандитської зграї, які тримали в страхові і покорі все місто. Це було ще в повоєнні роки. Якось вся їхня бригада приїхала до міста наводити порядки. Але аборигени мобілізували всіх, хто мав зуба на нахаб з Крутихаток, і добряче віддухопелили зайд. Ті почали тікати під натиском переважаючих сил противника. Утікачі прибігли на трамвайну зупинку, захопили трамвай і змусили вагоновожату їхати прямим рейсом через міст на лівий берег річки і аж до кінцевої зупинки, а там уже було недалеко і до Крутихаток. Та не будемо заморочуватися на цьому. Підемо далі.

Отож, Юхименко таки дочвалав до автобусної зупинки. Розморений літньою спекою та спиртом, став втрачати і рівновагу, і тяму. Все ж таки вистачило сили стояти, хоч і хилитаючись, та махати рукою до водіїв. Аж зупинився легковик, і Віталька, відкривши двері і не дивлячись на якогось там ”водила”, бухнувся на переднє сидіння.

”Давай, шеф! Коти до ” заводської общаги”, - хоч і п’яним, та все ж командирським тоном наказав він, і продовжив: - Знаєш, я воєнпред, так що воруши граблями якнайшвидше і поїхали”.

”Добре, добре, товаришу воєнпред, все буде зроблено, як треба, - почув Віталька знайомий голос, і раптом, повернувшись лицем до водія, побачив свого шефа і благодійника Жака Ілліча Рябокляча. У нього спочатку відібрало мову, очі стали завбільшки, як фари автомобіля, і ошелешений ”воєнпред” промимрив, заїкаючись: - Това-ва-вар-ришу пі-пі-підполковник, це-це ви-ви?”

”Та я ж! А ти, погань п’яна, що оце витворяєш? Уб’ю! Задушу своїми руками!”, - закричав підполковник.

Віталькиним ребрам та іншим частинам тіла, мабуть, уже не раз доводилось за свої п’яні витребеньки відчути крутий норов майже двометрового і стодвадцятикілограмового з величезними кулаками шефа. Хміль з нашого героя випарувався майже миттєво, як вода на денці киплячого чайника, і розтанув легкою хмаринкою десь за межами автобусної зупинки. Він вискочив з машини, забіг наперед, став на коліна перед капотом і почав жалісно благати і Жака Ілліча, і капот автомобіля пожаліти і простити нерозумного, невдячного бідолаху.

Жак трішки втихомирився і буркнув: ”Гаразд уже. Сідай. Відвезу тебе додому, недоумок”. Не міг же він на очах у робітників заводу, які поверталися додому зі зміни, творити фізичну розправу над своїм підлеглим.

Зранку другого дня Юхименко отримав віч-на-віч останнє попередження від шефа і з гіркими думами та синцем під оком подався в цех на приймання ”виробів”.

Коли він туди прийшов, то на свій подив не побачив друга Бутителя. Ніхто не знав, де подівся начальник випробувальної лабораторії. Аж через три дні Василь з’явився в цеху і розповів сумну історію своїх походеньок того вечора, коли Віталька катався з шефом.

А було так. Вже майже смеркло, коли Бутитель добрався на автостанцію та почав шукати автобус, котрий відвіз би його додому.

Раптом почув крики людей, що стояли біля автобуса з написом ”Крутихатки”. На запитання Василя, чому водій не їде, той відповів, що отримав команду везти людей в протилежний бік, тобто в Кам’янку. Вже і квитки майже всі продали в касі на Кам’янку. А коли буде автобус на Крутихатки, він не знає. Диспетчер автостанції теж не міг дати зрозумілої відповіді і порекомендував звертатися в автотранспортне підприємство. Васько, який, як ми знаємо, знаходився під впливом спирту вищої очистки, підійшов до автобуса і сказав так: ”Якщо на автобусі написано, що він їде на Крутихатки, то так тому і бути. Люди! Кому треба на Крутихатки, сідайте в цей автобус”. Народ посунув в автобус, мабуть, маючи на думці, що Бутитель вирішив це питання з диспетчером автостанції. В автобусі зчинився ґвалт. Ті, що хотіли їхати в Кам’янку і мали на це право, бо купили квитки, лаялися та не пускали тих, кому треба в Крутихатки. Тим, кому треба було в Крутихатки, підбадьорювані вигуками Василя Бутителя та надписом на автобусі, все ж, заполонили салон і разом з Васьком почали кричати: ”Вези на Крутихатки!”. Водій вже добре знав буйну поведінку п’яного Василя Бутителя.

Як будуть час, папір, справний комп’ютер та гроші, то я колись опишу його походеньки та дам вам почитати, щоб ви знали, як це було. А зараз розповім про подальші події.

Тут же, цього спекотного літнього вечора, дві команди сердитих кам’янців і крутихатців, десь чоловік по тридцять в кожній, в заповненому під зав’язку автобусі, кричали кожен своє і штовхалися. Та найбільше бушував Василь. Він викрикував команди і погрози на адресу водія. Що робити? Водій завів двигуна та й рушив. Їхав він недовго. Раптом зупинився і вискочив з кабіни. Через декілька хвилин в салон зайшли міліціонери і забрали буйного Василя Бутителя. А то водій під’їхав до медвитверезника і здав порушника спокою. Потім, з почуттям виконаного обов’язку, розвернув автобус і повіз обидві команди на автостанцію. Народ в автобусі мовчав. Крутихатці, залишившись без предводителя, пригнічені чекали на свою долю, а кам’янці теж мовчали, не знаючи, що чекає їх далі.

На автостанції всіх чекала добра новина. Там уже стояв автобус на Крутихатки. Отже, всі поїхали, куди їм було треба. Одні в Крутихатки, інші в Кам’янку. Один Василь Бутитель цього вечора не доїхав додому, а заночував у медвитверезнику. На ранок, отримавши від ”скорого та правого радянського суду” три доби за п’яні походеньки, порушення спокою, та ледь не захоплення заручників, підмітав сміття біля будинку, де знаходилися правоохоронні органи та лікарня.

Десь, мабуть, місяців зо три все було тихо. Цех складання приладів і всі дільниці під мудрим і енергійним керівництвом начальника цеху Песиголовця, начальника дільниці Жоржа Антоніуса та майстра Івана Штурмила давали план. Василь Бутитель проводив випробування ”виробів”, Жак Ілліч давав команду Віталію Аркадійовичу, а той приймав ”вироби”, котрі після приймання відправляли на танковий завод.

Відрядження на танковий завод
Та щось таке сталося. Раніше, коли Віталька, хоч і п’яний, приймав ”вироби”, майже не було рекламацій. А тут - одна за одною. Вже п’ять комплектів приладів були забраковані на танковому заводі. За вказівкою директора нашого заводу була створена бригада по ремонту приладів, що вийшли з ладу, та відряджена в місто Х на танковий завод. Окрім двох слюсарів, двох монтажниць, майстра Івана Трохимовича Штурмила, начальника випробувальної лабораторії Василя Івановича Бутителя, в бригаду записали і Віталія Аркадійовича Юхименка. Він повинен був провести аналіз якості приладів спільно з ”воєнпредами” танкового заводу.

Треба сказати ще й таке. На дільницю монтажу та складання приладів, після закінчення ПТУ, прийшла працювати молода, незаміжня, миловидна, з розкішними формами білява дівчина. Було в неї, як на той час, цікаве ім’я – Сталіна. І от, ця дівчина впала в око Віталію. Та не просто впала, а він про неї тільки і мріяв. І хоча Віталій Аркадійович працював на серйозній посаді та мав вищу освіту, але був довгий та худий, мов черв’як, старіший років на десять, вже й лисина почала проявлятися на тімені, та ще й носив окуляри. Отже, для такої красуні наш ”воєнпред” був ніщо. Але що не зробить керівництво цеху, а то й заводу, щоби виконати забаганки ”воєнпреда”. І для виконання його бажань включили в команду і Сталіну.

Коли бригада прибула в цех монтажу приладів танкового заводу, то виявилося наступне. Перед тим, як монтувати на танки прилади, їх на спеціальному стенді перевіряли, тобто робили вхідний контроль. І от випробувальники вставили в стенд прилади, включили, щось тріснуло, зашипіло, пішов дим. Прилади згоріли. Випробувальники подумали, що це прилади дефектні і вставили ще один комплект. Все повторилося знову. Викликали начальника цеху. Він не повірив оповідкам працівників, примусив вставити третій комплект і повторити. Результат був той же. Потім таким же чином перевірив начальник КБ танкового заводу, і вже наостанок - головний інженер. Аж виявилося, що стенд для перевірки нещодавно ремонтували, і оскільки це робилося з великим поспіхом, то монтажниці неправильно припаяли декілька дротів.

Після цього в стенді усунули дефекти, а на завод, де працювали наші герої, відправили рекламації. Вони ж не думали, що там працюють такі спеціалісти, як Юхименко, Бутитель і наш герой Іван Штурмило. Їм вдалося довести, що прилади були якісні і вини їхнього заводу немає. Керівництво танкового заводу пообіцяло, що рекламації будуть відізвані. Все ж було вирішено, що прибула бригада відремонтує свої прилади на місці. Та вперся Віталька. Йому не подобалося, що після ремонту треба буде ще раз перевірити прилади та поставити свої підписи. Врешті він згодився за умови, що після виконання всіх робіт – в гуртожитку, де вони проживали у відрядженні, буде накритий стіл, буде спирт та ще й буде Сталіна.



Усе було здійсненне, окрім останнього. Дівчина вперлась, як молода дурна коза і не піддавалась ніяким вмовлянням. Тоді Іван відвів її подалі від Вітальки і щось зашепотів на вухо. Після чого підійшов до Юхименка і сповістив, що діло на мазі. Сталіна буде на вечірці. Все зразу ж зарухалося. Хлопці крутили гвинтики та гаєчки, дівчата паяли, начальник лабораторії перевіряв на стенді, майстер бігав сюди-туди, переносячи ”вироби”, а ”воєнпред” перевіряв, підписував паспорти та ставив на них штампи. Ось і робота скінчилася. ”Танкісти” теж, в присутності Віталія Аркадійовича, перевірили прилади і залишилися задоволені. Наша бригада весело попрямувала до гуртожитку, щоби відзначити успішне завершення завдання.

Сталіну посадили поруч з Віталькою і почалася вечірка. Сьогодні Іван не шкодував спирту і наливав, особливо нашому ”донжуану”, по повній і щонайчастіше. Спочатку Віталій Аркадійович, будучи в гуморі, почав жартувати, а потім запитав у Сталіни: ”Ти військовозобов’язана?” Та відповіла негативно. Тоді він терміново призначив її військовозобов’язаною і, доторкуючись до коліна, присвоїв звання єфрейтора. Дівчина відштовхнула його руку. Іван Трохимович грізно подивився на неї. ”Воєнпред” подумав, що їй не сподобалося, що він їй дав таке низьке звання і, повторивши спробу доторкнутися до коліна, зразу й без роздумів присвоїв їй звання лейтенанта. Сталіна, вже не так різко, все ж відвела руку Віталія Аркадійовича. Іван Трохимович знову грізно подивився на непокірну. Тоді наш ”донжуан” перехилив ще одну чарку, чи то для хоробрості, чи за звичкою, і знову доторкнувся, але вже вище коліна і урочисто промовив, що присвоює тій звання капітана.

З кожною новою чаркою рука Віталія Аркадійовича просувалася все далі й далі. Все вище й вище звання він присвоював Сталіні, і все менше вона опиралася під грізним поглядом Івана Трохимовича.

Коли Віталій Аркадійович випив чергову чарку і присвоїв їй звання полковника, рука його не дотяглася до заповітного місця і безсило опустилася. Голова впала, внаслідок чого ніс, губи і щоки занурилися в миску із закускою. І залицяльник тихо заснув. Іван Трохимович кивнув головою Сталіні, та хутенько піднялася і побігла до себе в кімнату.

Усі присутні, дуже задоволені, в тому числі й вечіркою, почали прибирати зі столу, мити посуд та готуватися спати. Завтра вже ж бо треба було від’їжджати додому. Та не так сталося, як гадалося. Віталій Аркадійович крізь сон почув дзенькіт склянок і подумав, що тут випивають без нього. Від того він проснувся. Коли ж побачив, що біля нього нема предмета його хтивості, то грізно запитав: ”Де Сталіна?! Хочу Сталіну!”. Час був пізній. Вмовляння говорити тихіше або зовсім замовкнути не дали бажаного. Він схопився, вискочив з кімнати і почав бігати по гуртожитку та знову кричати: ”Хочу Сталіну! Хочу Сталіну!”.

Якийсь командирований, здоровенний дядько, вийшов зі своєї кімнати і хоч тихо, та все ж зловісно промовив: ”Ти хочеш Сталіна?! Ось тобі Сталін!”. Та кулаком межи очі раз, а потім другий. Віталій поточився і почав падати навзнак. Василь та Іван підхопили нашого страдника, занесли в кімнату, приклали мокрого рушника до ”сталінських” місць, налили йому ще одну чарчину та й поклали спати.

Більше Юхименко не вимагав Сталіну. Чому так вчинив той командирований, так і залишилося нерозгаданим. Може, йому в ”сталінські часи” так залили за шкуру сала, що від одного нагадування цього імені він звірів, а тут ще хтось його хотів, а може, навпаки, він так обожнював Сталіна, що згадування його імені всує було крамолою і вимагало покарання. Та, мабуть, найбільш вірогідним було те, що дядько хотів відпочити, а тут, майже серед ночі, хтось голосно кричав і не давав заснути.

Коли наша доблесна бригада прибула з відрядження, то всі її члени, окрім ”воєнпреда” Віталія Аркадійовича Юхименка, отримали грошові премії від директора заводу за оперативне та якісне виконання завдання. А йому за п’яні походеньки і хуліганські домагання Сталіни було запропоновано Жаком Іллічем писати заяву за власним бажанням. Звичайно ж, шеф не залишив свого протеже в біді і влаштував інженером-конструктором в конструкторське бюро. Спочатку тепер уже колишній ”воєнпред” засумував, та декілька тижнів потому якось сказав Ванькові: ”Ти знаєш, я наче на світ народився. На дурняк ніхто не наливає, тим паче спирту. Своїх грошей не вистачає, та й алкогольні напої, окрім спирту, мені не дуже пасують. Отже, не п’ю. Читаю книжки, ходжу в кіно. Познайомився з гарною дівчиною”.

І таке буває.




Польові випробування або ”автотранспортна тряска” до Дніпра
Як уже неодноразово говорилося, вимоги до військової техніки були на декілька порядків вищі, аніж до звичайних тракторів для колгоспів. Тому виготовлені прилади спочатку приймали контролери відділу технічного контролю, а вже потім записували в спеціальний журнал назву приладу, його заводський номер та ставили підпис начальник дільниці та майстер ВТК. Далі – старший ”воєнпред” Рябокляч Жак Ілліч адресував для приймання меншим ”воєнпредам”.

Цей чолов’яга був колоритною особою. Найперше те, що мав зріст десь під два метри, а вагу – понад сто двадцять кілограмів. Та все ж не це було найяскравішою рисою Рябокляча.

А ось риболовля..! Це те, на чому Жак Ілліч, якщо не повністю, то щонайбільшою мірою втратив голову. Йому вже не вистачало вихідних для риболовлі. Тож він користався будь-якою нагодою, щоби погамувати жагу рибальської пристрасті.

Навіть випробування ”виробів” годилися для цього. От й організовував він випробування електроприладів не тільки на заводі, а й в полі, особливо біля річки, десь кілометрів за сто від заводу. Це було не важко хоча би й тому, що згідно всіляких секретних документів кожне найменування електроприладу необхідно випробовувати в екстремальних умовах. В спеціально обладнаній лабораторії в камерах прилади випробовували на вологу, на спеку, на холод. Адже,

Танки грязі не бояться,

Під водою, як в човні.

В спеку полем грізно мчаться,

Їм морози не страшні… –

співав підполковник Рябокляч, як тільки випивав четверту стограмівку. Чарку, в яку не поміщалися сто грамів спиртного, він навіть до рук не брав, вважаючи менший об’єм ганьбою для справжнього танкіста. Зважаючи на його серйозні габарити і масу, Жака не брала ні друга, ні третя, вже не говорячи за першу стограмівку. А от четверта робила з грізного, крутого на норов підполковника – романтика. Він згадував свою справжню військову службу, коли був командиром роти зв’язку танкового полку і починав співати.

Та повернімось до випробувань. ”Автотранспортну тряску” електроприладів проводили на спеціальному стенді, де їх трусили по дві години. Потім знімали і перевіряли на спеціальних приладах електричні параметри і, якщо вони були в нормі, то їх відправляли на танковий завод. Але така ”автотряска”, як висловлювався Рябокляч, це те ж саме, що пити замість горілки просту воду.

От і цього разу особисто старшим ”воєнпредом” була зроблена ”спецперевірка” стенду, після якої виявилося, що стенд не видає необхідних параметрів. Старший ”воєнпред” дав команду проводити ”автотряску в полі” під його безпосереднім керівництвом. Директор виділив вантажний автомобіль з водієм. Жак Ілліч з Іваном Трохимовичем всілися в кабіну і покотили в Кам’янку. Звичайно ж, ця поїздка була спланована Рябоклячем заздалегідь, тому в кузові вантажівки поряд з електроприладами лежали два мішки з рибальськими сітками, армійський намет та гумовий човен. В кабіні в ногах у Івана стояла десятилітрова каністра спирту та в портфелі ще дві півлітрові пляшки.

Через декілька годин ”спецрейс” прибув до місця призначення, тобто в плавні поблизу Кам’янки. Погода була чудова. Липень тільки починав свій розбіг. Сонце ще було височенько і добре припікало, а гарячий вітер додавав жару. Рябокляч скомандував, і Ванько з водієм почали встановлювати намет під крислатим дубом. Потім на гумовому човні попливли ставити сітки. Підполковник з берега продовжував видавати грізні вказівки. Вже сонце почало хилитися в бік високої гори, коли сітки були виставлені. Вітерець затих, плесо річки стало гладеньким, як підошва праски, і тільки зрідка чувся плюскіт риби, що скидалася, і легенькі хвильки котилися до берега.

Жак Ілліч задоволено споглядав виднокрай, а потім видав нову команду і доблесна трійця на автомобілі двинула в Кам’янку. Завбачливий командир все спланував зарані. Тому вони з Ваньком зразу ж пішли до місцевих рибалок з рибартілі. По-перше необхідно було роздобути рибки для юшки вже на сьогодні, а ще треба було придбати запасні сітки. Отже, в хаті бригадира риболовецької бригади, де знаходилося ще четверо дебелих хлопців-рибалок, почалися переговори. Щодо риби – питання було вирішене дуже швидко і майже задешево. Було сказано: ”П’ять кг риби – за пляшку горілки”. Хоча розмова про рибу була всього лиш пробним камінцем, а точніше для плавного переходу до вирішення основного питання.

Усе ж відносно сіток розмова ніяк не в’язалася. На запитання Жака Ілліча, як придбати сітки, звичайно ж за гроші, бригадир глибокодумно чухав потилицю, підкручував вуса, дивився чомусь у вікно і говорив щось про зловредних рибінспекторів, погані кодоли і нестійку погоду. Тоді Жак витяг головного козиря. Він теж глибокодумно подивився в очі бригадиру і промовив: ”А чи не випити нам спирту?” Голова бригадира смикнулася, руки різко подалися вперед і задоволено почали чухати одна одну. Губи розплились у посмішці і бригадир здивовано і задоволено запитав: ”А що? У вас є спирт? При нашій роботі спирт – це головні ліки. І для розтирки кінцівок, грудей та інших зовнішніх частин тіла, а ще й нутрощі інколи треба прочищати і дезинфікувати”. На що було сказано: ”У нас цього добра, як грязі”. Ошелешений бригадир тільки крутив головою, та все ж в глибині душі сумнівався.

Підполковник дав команду Івану принести спирт. Той без задньої мислі запитав у нього: ”Товаришу підполковнику! Нести пляшку чи каністру?” Коли бригадир почув про каністру, то рот його роздерся, як у сома, якого витягують на берег. Очі вперлися в обличчя гостя, задубілі щоки, мабуть, вперше за останні двадцять років, почали бліднути, і він застиг, як його дідусі і бабусі на світлинах, що висіли на стінах хати.

Жак промовив: ”Неси поки що пляшку. Там видно буде”. Коли Ванько повернувся з пляшкою спирту, бригадир продовжував стигнути, інші члени бригади теж сиділи ошелешені і занімілі, наче зійшли з картини ”Не ждали”. Тільки очі пильнували за тим, що робить Ванько. Він же поставив пляшку на стіл і запитав: ”Де у вас тут тара?”. Бригадир очима вказав на підвіконня, де стояли чарки. Ванько розлив спирт по чарках, всі випили і тут бригадира прорвало: ”Миколо! Швидко на горище хати! А ти, Грицю, на горище сараю! Та швидко! Там лежать..!”

Але Рябокляч збив його запал питанням: ”А яке вічко? Мені менше, ніж шістдесятка не потрібна. Я не якийсь там браконьєр, щоби ловити дрібноту”. Бригадир задумався і промовив: ”Тут без сто грамів не розберешся”. Випита була і друга пляшка, та зате було знайдене рішення. Через півгодини члени бригади притягли звідкілясь дві сітки з вічками на шістдесят. Бригадир і Рябокляч вдарили по руках, гроші і каністра спирту перекочували до рибалок, а сітки – в кузов вантажівки. Угоду прилили, як годиться. Задоволений Жак Ілліч та його помічники поїхали до свого табору на березі річки, а рибалки, трішки захмелілі і задоволені, розпрощалися з бригадиром і пішли по домівках. Завтра ж треба було з раннього ранку виходити на промисел.

Уже зовсім споночіло, то ж наші командировані розставили намет і вклалися спати.

Зранку їм теж треба було трусити сітки. Юшку варили вже на другий день з риби, яку спіймали самі. Під вечір витягли сіті повні риби, зібралися та й подалися додому. Їхати було всім весело і легко. Підполковнику – від того, що він спіймав багато риби та ще й новими сітками задешево запасся. Ванькові – бо йому неждано-негадано випало два дні майже відпустки, а водій теж радів з такої легкої роботи.

Наступного дня прилади після польових випробувань були перевірені на придатність і показали якнайкращі результати. Задоволений роботою майстра начальник цеху підписав у директора заводу наказ. В тому наказі Штурмилу Івану Трохимовичу була оголошена подяка та ще й премію виписали в розмірі двадцяти п’яти карбованців.



Невдала риболовля у ставку
Якщо польових випробувань не було, то Жак Ілліч робив таким чином: в заводоуправлінні говорив, що він поїхав на філіал. На філіалі говорив, що поїхав в заводоуправління і, незважаючи на свою дебелу комплекцію, ”сублімувався”, тобто миттю випаровувався, і вже ніхто не знав, де він знаходиться. Навіть утаємничені в його хобі знали тільки те, що він знову на риболовлі. А от де – знали тільки ті, що були з ним в цей час там, де був і Рябокляч.

Якось старший ”воєнпред”, який уподобав Ванька за його метикуватість, роботящість та веселу вдачу, відпросив його у начальника цеху допомогти в якійсь господарській справі. Начальник цеху не заперечував, бо, як уже говорилось, Рябокляч мав круту вдачу і міг в будь-який момент припинити приймання продукції. Це начальник цеху вже випробував на своєму досвіді.

Одного разу, перед першотравневими святами, старший ”воєнпред” викликав до себе начальника цеху і сказав: ”Сьогодні короткий робочий день, і тому вся продукція повинна бути пред’явлена до одинадцятої години. Мої підлеглі теж люди і хочуть закінчити роботу якнайраніше. Все, що буде пред’явлене до одинадцятої години, буде прийняте, а те, що після одинадцятої – буде відхилене”.

Начальник цеху хутенько провів нараду з майстрами та інженерами. Майстри побігли на свої дільниці підганяти слюсарів, монтажниць та регулювальників апаратури. А воно, як на гріх, то одне не ладиться, то інше і… затягнулося. Частину продукції записали на пред’явлення до одинадцятої, але більшу частину – об одинадцятій нуль п’ять, одинадцятій десять, одинадцятій п'ятнадцять. Жак Ілліч особисто адресував своїм підлеглим все, що було пред’явлене до одинадцятої, а все, що після – забракував у зв’язку з невідповідністю якомусь там державному стандарту.

Було тридцяте квітня і місячний план цеху зірвався, як короп з вудки у роззявкуватого рибалки. Начальник цеху навзамін передсвяткової премії отримав догану від директора заводу. Добре, хоч інші цехи спрацювали краще, і завод в цілому справився з передсвятковими зобов’язаннями.

Після свят, коли почали з’ясовувати, в чому ж там невідповідність, то виявилося, що технічний відділ заводу, який випускав фарбу для фарбування корпусів електроприладів, з метою уніфікації своєї продукції перейшов на інший стандарт. Тобто, фарба і її якість були такі ж, але посилання на держстандарт було нове, а в конструкторській документації на вироби це не було позначено.

Так що директор готовий був і сам їхати та допомагати Рябоклячу, хоча би і копати тому огород на дачі.

Та поїхав Іван. Правда, не копати на дачі, а ловити сітками рибу на ставку. На цей раз Жак Ілліч не захотів їхати на річку, бо, по-перше, не було приладів для випробування на ”автотранспортну тряску”, а по-друге – хтось йому сказав, що в сусідньому селі в колгоспному ставку ловляться такі великі коропи, що не менше, як по п’ять кілограмів. Хіба міг Рябокляч втратити таку нагоду? От і поїхали.

Тільки-но Ванько та ще один хлопчина, молодий ”воєнпред”, вкинули сітки в ставок, як з’явився сторож і здійняв такий лемент, що його почув голова колгоспу. Той прибіг на ”розбір польотів” і, з’ясувавши в чому справа, почав проганяти непроханих гостей. Та де там. Жак Ілліч почав напирати на голову. Голова і собі, бо був теж добрячої статури. Може, були б і побилися, та нагодився дільничний міліціонер, і Рябокляч, щоби не наразитися на протокол, ретирувався зі своїми помічниками. Тим паче, що цей колгосп і його ставок були на території іншої області, де влада старшого ”воєнпреда” була не те що мінімальна, а й зовсім ніяка. Його крики і погрози та розповідь, хто він такий і що вони приїдуть до нього проситися, не подіяли ні на голову колгоспу, ні на дільничного. З ганьбою та приниженням перед своїми помічниками підполковник покинув поле бою, проте не забув цю наглу пригоду.

Через декілька днів колгоспний молоковоз везе здавати молоко до молокозаводу міста. І хоч місто іншої області, та воно ж поряд, десь кілометрів, може, з десять, а до молокозаводу своєї області – понад п’ятдесят. От і домовився голова колгоспу з директором молокозаводу здавати молоко тут, а залік потім у себе в області робити.

Їде молоковоз і тільки в’їжджає в місто, як зупиняють його співробітники міського ДАІ. Перевіряють документи, дивляться технічний стан автомобіля. І, як навмисне, ручне гальмо несправне, та і протектори шин стерті. Даішники кажуть: ”Стоп, машина! Завертай назад! В свою область вези здавати молоко. Несправний автомобіль на нашу територію не пропустимо”. Водій з експедитором просяться: ”Молоко ж скисне, пропаде. Куди його потім подінеш?” А ті у відповідь: ”Нічого не знаємо. Завертай назад, а ні – відберемо права”. Ніде діватися нашим бідолахам. Повертають до рідного колгоспу, та до голови, та так і так... Голова лається, а нічого не вдієш. Пропало молоко. Наступного дня – та ж історія. Аптечка не укомплектована, вогнегасник прострочений. Знову назад завертають під загрозою залишити водія без прав. Третього дня замість експедитора їде голова колгоспу. Перед в’їздом у місто історія повторюється. Голова лається, кричить, що буде жалітися в партійні органи, бо молоко пропадає і план не виконується. А даішникам що… Не допускають порушень правил дорожнього руху.

Голова проситься, а вони йому у відповідь: ”Їдь до Жака Ілліча, просись”. Голова кричить: ”Хто такий Жак Ілліч? Він що, секретар міському партії, чи Господь Бог?” Ті у відповідь: ”Ще гірше. Він старший ”воєнпред” на режимному заводі”.

Нема що робити бідному голові колгоспу. Їде до Жака Ілліча. А той: ”Я ж тобі говорив, що будеш у мене проситися. Ну та ладно, я не злий. Вози вже своє молоко. Скажи хлопцям, що я дозволив. А на риболовлю можна приїхати на ставок?” - ”Та приїжджайте вже, хоч і сьогодні. Я хлопцям команду дам, щоби вам у всьому допомагали”.

З того часу підполковник регулярно вчащав на колгоспний ставок. Частенько і сам голова приходив та випивав по декілька чарчин із заядлим рибалкою Жаком Іллічем Рябоклячем.


Полювання для справжнього мужчини – найкращий відпочинок
Звичайно ж, наш заядлий рибалка був ще й великим прихильником мисливства. Так вийшло, що в бригаду мисливців зарахували і нашого Івана. Рушниці в нього не було, зате відповідальність була чимала. Якщо за мисливське спорядження відповідав кожен мисливець сам за себе, то матеріально-технічне забезпечення повністю лежало на Іванові Трохимовичу.

Загалом, мисливці народ кріпкий, то ж і запас повинен бути відповідний. Приміром, бригада з п’яти чоловік повинна мати не менше ящика горілки, трилітрової банки спирту, ящиків зо два пива. А ще ж – треба і відповідну закуску.

Коли бригада зробить марш-кидок кілометрів на десять чи то лісом, чи то полем, то вона може і випити багато, і з’їсти теж немало. Зранку все спорядження вантажиться в автомобіль. Мисливці всідаються, і заводський КамАЗ легко шелестить по асфальту. А потім натужно буркотить, долаючи то піщані гребені, то болотисті впадини. Ось уже й місце, звідкіля мисливці починають свій похід за здобиччю.

На жаль, цього разу з полюванням склалося трішки гірше. Ну що ви зробите, скажімо, в такому випадку? Ви стоїте серед лісу і чекаєте кабана, щоби стрелити, коли він вискочить попереду вас, а він вискакує з тилу. Окрім того, дуже розгніваний, бо якийсь недотепа-мисливець цілився в кабана, щоби його вбити, а тільки й зміг – що відстрелити хвоста. Хотів би я подивитися на вас, якби вам відстрелили хвоста. Отож.

І ось, Жак Ілліч стоїть на ”номерах”, чекаючи кабана. Аж раптом – позад нього тупіт, тріск, гнівне хрокання, що переходить в рик, і величезний кабан пре прямісінько на нього. Рябокляч не розгубився – увімкнув максимальну швидкість та й помчав до найвищого дерева. Він навіть намагався зберегти рушницю, але при спробі зачепитися за гілку був змушений залишити її. Нарешті сто двадцяти кілограмова і двометрова брила зачепилися за гілку і подряпалася якнайвище. В цей час кабан уже підскочив до дерева, але здобич була за зоною досяжності. Зранений і злий кабан, щоби вимістити свою злість, почав гризти іклами приклад рушниці, топтати її копитами, потім ще й дерево довбав і трусив так, наче хотів струсити Жака, як якого-небудь жолудя. Наш мисливець, який за коротку мить перетворився в жертву, сидів на найвищій гілці і дрижав так, що не тільки гілки хилиталися, а й стовбур вібрував.

Врешті-решт кабан зморився і почвалав собі в хащі, залишивши геть понівечену рушницю й тремтячого на найвищій гілці Жака. Раптом гілка під тягарем тремтячої туші тріснула і почувся зойк. Це наш мисливець гепнувся прямісінько на свою рушницю так, що ствол вгруз в землю, приклад відламався, і рушниця вже остаточно перетворилася в знаряддя для припинання на вигоні домашньої худоби. ”Жолудь” таки впав. При цьому зламав руку. Понад місяць Рябокляч не їздив ні на риболовлю, ні на полювання. Все заліковував бойові рани після несамовитих змагань з кабаном.



Та через два місяці все забулося, і нова експедиція в складі Рябокляча, Штурмила, Бутителя та ще декількох завзятих любителів дичини рушила на чергове полювання. Вже холоднодрижкий листопад з туманами і дощами змінив теплого і пишного золотолистого жовтня. Великі хмари, як дивізії важких бомбовозів, пливли майже над головою, чіпляючись за голі віти дерев. Навіть мисливські собаки, ловлячи дрижаки, тулилися то до ще теплого піддону автомобіля, то до ніг своїх господарів.

Та наших мисливців на чолі з Рябоклячем нічого не страшить. Як зазвичай годиться, присіли та добряче зігрілися привезеними вогненними припасами, що їх приготував Ванько, та й двинули за дичиною.

Бродять лісом, вкритим туманом, та шукають здобич. Аж раптом на узліссі, в густому тумані, показалося щось таке велике і з рогами. Мабуть, лось, подумалося Жаку, він націлив рушницю і бабахнув. Та не тільки йому вбачалося, бо тут же бабахнуло й у інших мисливців. Лось замукав, заревів, як справжнісінька корова, а то ж таки і була корова. І хлопці це добре побачили, коли наблизились до свого трофею.

Корова лежала вже мертва, аж тут прибіг і її господар. Однак, скандал. Дядько кричить, як кричала, вмираючи, його корова від пострілів наших мисливців. Кляне мисливців останніми поганськими словами та погрожує прокурором і секретарем райкому. Що робити? Давай хлопці проситися та вмовляти дядька. Гроші дядьку пропонують, а він затявся на своєму. Що гроші? Полова. А то ж – корова, годувальниця. Довго вмовляли мисливці дядька, та вже й Жак Ілліч чи не навколішки перед дядьком ставав. Бо хоч він і велике цабе, але ж корова – не риба. З рук не зійде так собі. Ще й генералу в Москву повідомлять. Та вговорили все ж таки дядька. Налили не одну чарчину, частину грошей віддали зразу, а іншу пообіцяли завтра ж віддати. Ще й Жак Ілліч пообіцяв від себе особисто, що домовиться з головою колгоспу і той з колгоспної ферми добру теличку дядькові задешево віддасть.

Ух! Вирішилося. Тушу порубали на шматки, та кожен мисливець – собі в торбу, а дядькові теж відвантажили. На радощах, що так все благополучно скінчилося, як сіли, та як гульнули…

Вже й темніти почало, додому пора, а хлопці гуляють. Хіба ж можна з полювання додому везти спиртне? Треба випити все, що є, а тільки тоді – додому. Та ось уже зовсім споночіло. Випита остання чарка. Народ вантажиться в КамАЗа. Автомобіль рушає і везе втомлених мисливців до теплих квартир. Але до них ще далеченько, то ж дехто починає куняти. Ванько, як наймолодший мисливець, притулився в самому задку, і теж куняє. Через якийсь час Бутитель, що сидить біля кабіни, починає вовтузитися, піднімається з лавки і, хитаючись, пробирається до заднього борту. Потім відхиляє брезент і щось там порпається. Брезент бовтається від вітру, зрідка дістає до Ванька. Сонний Ванько відчуває, що з брезенту, який хилитається у нього перед самим носом, щось капає на лице. Він спросоння лизькає рідину язиком, що потрапила йому на губи і бурмоче: ”Що, мабуть, дощ іде? А чого такий солоний?” Бутитель застібає ширіньку та й відповідає: ”Не знаю, начебто немає”. А той: ”А де ж тоді вода солона взялася?” Бутитель, щоби подалі від гріха, швиденько пробирається вперед на своє місце і затихає. Наш дегустатор задумливо бурмоче щось про природні катаклізми і знов поринає в сон. А тут уже й місто. Приїхали. Завтра ж усім – кому на роботу, а кому на службу.


Спорт руч-об-руч з виробництвом
А цех собі працює та дає план. Іван Трохимович росте. Вже він секретар партбюро цеху і тепер не тільки Жорж Ревазович, а й начальник цеху називають його по імені й по батькові та запрошують на футбол. Сьогодні футбольний матч на першість міста і заводська команда, в якій грає також слюсар, котрий значиться в списках дільниці Штурмила. Правду кажучи, Іван вперше побачив свого слюсаря десь через півроку з того часу, як почав працювати майстром. Та й то на партійних зборах, де треба було приймати слюсаря Бомбасенка кандидатом в члени КПРС.

Заводська команда з футболу виграла першість області і її відправляли за кордон чи то на товариський матч, чи на тренування до Середземного моря. Десь там на дуже високих ”верхах” було сказано, що наші футболісти – не просто футболісти, а ще й передовики виробництва, а передовики виробництва всі, як один, – члени партії.

Хто нас веде вперед? – Партія. Отож і організували збори. Там Іван Трохимович і побачив вперше свого слюсаря, за якого вся бригада закривала наряди і виводила його в передовики. Як сміялися хлопці слюсарі: ”Працюємо за того парня”. І все було б нічого, та трапився казус. Якийсь старезний дідусь, ветеран заводу та член партії з якогось затертого чи то одна тисяча дев’ятсот десятого, чи одинадцятого року, запропонував послухати біографію претендента в кандидати КПРС.

Коли секретар партбюро зачитував біографію Валери Бомбасенка, випливло, що декілька років тому він грав у команді ”Локомотив” другої всесоюзної футбольної ліги. В трудовій книжці принциповий кадровик так і записав: ”Гравець футбольної команди ”Локомотив”. Ветеран партії нашпорошив вуха і запитав: ”А з яких це пір в нашій державі є професіональні футболісти? Це у проклятих капіталістів грають професіонали. У нас же людина в робочий час працює. А у вільний час грає у футбола, чи ще там в якісь ігри. А це – нероба, а приймати в партію нероб не можна”. Як не вмовляли ветерана партії й інших учасників зборів і секретар партбюро цеху, і начальник цеху, і навіть заступник секретаря парткому заводу, більшість членів партії не підтримали пропозицію партійного керівництва. Довелося Бомбасенку їхати за кордон безпартійним.

Усе ж заводський народ любив свою команду і завжди ходив на футбольні матчі, щоби підтримати своїх.

Була ще одна немаловажна причина, через котру на футбол ходило чи не пів заводу. Зараз я про це розповім. Отже, і цього разу, начальник цеху Микола Кононович, начальник дільниці Жорж Антоніус та ще декілька керівників цеху зібралися на футбол. Похід на футбол – це не якийсь там культпохід в кіно. Це велика операція, до якої готувалися загодя. За великим рахунком – Свято з великої букви. Спочатку визначалась кількість бажаючих. В день футбольного матчу уточнювався список, потім ”казначей” збирав гроші. Призначалися відповідальні за напрямки операції. Для чого, далі зрозумієте.

Після роботи команда уболівальників цеху, а це бувало від десяти до двадцяти чоловік, разом виходила із заводу, сідала в трамвай. Той набитий під самий дах уболівальниками, які, як грона винограду, звисали з незачинених дверей. Навіть між вагонами та позаду трамвая чіплялися. Вся ця орава їхала до п’ятого магазину. Там всі виходили і направлялися в забігайлівку, яка гордо іменувалася ”кафе”. Одні, відповідальні за напрямки, витягували пляшки зі спиртом та потайки розливали в склянки з-під компоту. Інші купували сосиски чи сардельки. Після чого всі дружно, але з потаємною обережністю, випивали.

Коли весь спирт випивався і команда добре розігрівалася, відповідальні купували горілку та нову порцію сосисок й іншої закуски, пакували в пакети, після чого вся команда висувалася до стадіону.

На стадіоні: спочатку перед матчем, далі після першого, а потім і другого таймів команда уболівальників випивала та закусувала чи то приливаючи голи при виграші улюбленців, чи, навпаки, знімаючи стрес від програшу. І все було б добре. Але на цей раз сталося недобре. З чого почалося – не зрозумів ніхто. Чи хтось когось штовхнув, чи сказав не так, але народ був заведений тим, що суддя не зарахував гол, який забила наша команда, а потім ще й призначив пенальті в наші ворота. Противник пенальті реалізував і наші програли.

Що зчинилося після матчу?! Ванько толком і не зрозумів. Хтось почав кидати скляні пляшки на футбольне поле. Футболісти ловили ті пляшки та кидали їх на щільно забиті уболівальниками трибуни. Натовп погнався за арбітром. Той, мов заєць, скакав по полю, а потім під градом пляшок та інших предметів якось-таки втік за територію стадіону, мабуть, через вихід для футболістів. Та все ж найбільш роздратовані вболівальники десь його там спіймали і добряче віддухопелили. Потім повибивали вікна в коментаторській кабіні та інших кімнатах стадіону. Виламали всі двері.

Далі зчинилася бійка між уболівальниками та міліцією. Поламали лавки і кидали дерев’яні уламки на міліціонерів та один на одного. Івана разом з натовпом потягло прямо на міліцейську шеренгу, а оскільки міліціонери не збиралися здаватися без бою, то почали своїми дубинками чихвостити всіх підряд. І хоч Іван і намагався уникнути бійки, все ж таки не вдалося. То натовп кидав його на щільну шеренгу міліціонерів, то, отримавши гумового кийка межи плечі, він намагався протиснутися між натовпом, а там теж було непереливки. Дісталося нашому герою і по плечах, і по ребрах, і по голові. Та й щока добряче підпухла після такого футболу. В міліцейській дільниці з ним, як і з багатьма іншими вболівальниками, провели виховну роботу і відпустили додому, бо місця в ”мавп’ятнику” були вже заповнені. Там вже й стояти було ніде.

Наступного дня Жорж Ревазович, Іван Трохимович та ще багато хто з команди уболівальників, всі в синцях, ходили по черзі в режимний відділ та писали пояснювальні записки.

Вони клялися, що не вони призвідці масових заворушень, хуліганства і безладу, а тільки постраждалі.

Начальник цеху потрапив у лікарню з проткнутими металічною виделкою яснами, де пролежав понад тиждень, а потім ще й на лікарняному просидів декілька днів дома. Потім було засідання парткому заводу, де нашим героям ”впаяли” – декому по суворій догані, а декому просто по догані. Інші ж відбулися попередженнями.




І щуку кинули у річку
А життя заводу по второваній дорозі прямує собі далі. Наш цех виробляє прилади та здає ”воєнпреду”. О! Я ледь не забув розповісти.

У старшого ”воєнпреда”, замість Юхименка, з’явився новий підлеглий. Це був капітан танкових військ Костянтин Іванович Роззяврот. Знаючі люди подейкували, що там, де він проходив службу, з ним сталася незвичайна пригода.

У військовому окрузі проводились зимові польові навчання. Танкову роту на чолі з капітаном Роззявротом командування відправило в атаку на противника. Противник –

в складі мотострілецького батальйону і приданій йому мінометній батареї – в цей час забрався в ліс. Там заблукав, і через глибокі сніги не міг вийти на оперативний простір. До того ж, одна частина мінометників натрапила в лісі на хатинку, де жителі села, розташованого неподалік, влаштували невеличкий самогонний завод. Там вони по черзі гнали – хто з картоплі, хто з буряку, а гурмани навіть з цукру або пшениці – ядуче зілля. Вдома гнати боялися, щоби міліція не притягла до відповідальності. А в лісі, якщо раптом і нагряне міліція, буде важко довести – хто це робить. В хатинці на той час нікого з місцевих не було. На вулиці холод, як-то кажуть, собачий, а тут тепло – ще й випивка.

Мінометники добре зігрілися, добряче випили, ще й з собою набрали у фляги самогону, та й подалися далі шукати дорогу. Врешті-решт вибралися на узлісся і, раптом, побачили менше ніж за півкілометра від себе танки умовного противника. Це була танкова рота капітана Роззяврота. Та в очах і мізках наших вояків, внаслідок надмірного вживання самогону, кількість тих танків зросла чи то вдвоє, чи навіть втроє.

Заступник командира мінометного взводу сержант Олег Кісточка не злякався. Зовсім навпаки. Він відчув себе справжнім вояком. А тут ще й пригадав історію, котру розповідав йому батько, про власноруч підбитий німецький танк під час війни. Отже, заступник командира взводу рішуче скомандував: ”Підготувати міномет до бою!”

Хлопцям що? - Команду дали, то й виконуй. Встановили міномет та й послали по ворогу заряд. Як би ж то вони знали, чим те все скінчиться? Очманілі від самогону вояки переплутали, де бойові, а де навчальні заряди, і послали замість навчальної – бойову міну. Та з диким виттям полетіла собі, як їй і треба було, спочатку догори, а потім круком шугнула вниз і бабахнула по танку командира роти Роззяврота. Танк вона звичайно ж не розбила, тільки фарбу на броні обдерла та полишила вм’ятину.

Усе ж – від вибуху міни екіпаж танку на мить оглух. Солдати злякалися, а капітан Роззяврот озвірів і дав команду подавити вогневу точку противника.

Ошелешені мінометники не встигли оговтатися від вибуху, що завдали справжнім зарядом по танку, як той танк почав насуватися на них. Хобот танкової гармати повільно повертався в різні боки, нащупуючи здобич. Ось він уже навів дуло гармати прямо на мінометників. Ті з переляку рвонули хто куди, залишивши на полі бою міномета одинокою сиротиною.

Командир роти в бойовому пориві вигукнув команду: ”Плі!”, і гармата прямою наводкою гахнула так, що вибух міни в порівнянні з вибухом снаряда здався схожим на звук переламаної гілочки. Вистріл прямою наводкою виявився таким вдалим, що шматки від міномета і всіх причандалів до нього полетіли в різні боки. Дякувати Богу, мінометники встигли втекти далеченько і тільки шматки мерзлої землі доганяли їх і барабанили по спинах.



Коли генерали, в чийому підпорядкуванні були наші герої, побачили справжній бій, який вели два підрозділи між собою, то розлютилися так, що їх ледь стримали ад’ютанти від фізичної розправи над командирами цих підрозділів.