№70 29 листопада 3 грудня 2007 на часі



Сторінка6/6
Дата конвертації03.12.2016
Розмір0,96 Mb.
1   2   3   4   5   6

Київ знову визволили
У листопаді далекого 1943-го в столицю України Київ у запеклих боях заходили радянські війська. На скелястому березі Дніпра, на Букринському плацдармі біля села Балико-Щучинка, при форсуванні Дніпра полягло майже 300 тисяч радянських солдатів і офіцерів. А на полі біля села Нові Петрівці, на Лютізькому плацдармі загинуло май­же 100 тисяч бійців. Звідси командували операцією визволення Києва, яка стала переломним етапом у ході Великої вітчизняної війни. До­рогою ціною прийшла довгождана Перемога. Нині тут щороку від­творюють героїчні події військово-патріотичні клуби України.

Отож, у столиці відзначали День визволення Києва. Урочисто по­кладали квіти до пам'ятників вої-нам-визволителям, до всіх гірких і болючих місцьзгадок про Велику Вітчизняну війну. Червоні гвозди­ки лягли до пам'ятника Невідомому солдатові в парку Слави, на ме­моріал героям-танкістам, стелу Перемоги, пам'ятники генералу Ватутіну, морякам Дніпровської військової флотилії, до монітора «Желєзняков»» і крейсера «Вєрний», які стали на вічний прикол на Рибальському півострові...

Роки невблаганно забирають своє. Сьогодні все менше залишається в живих тих, хто пройшов кривавими дорогами війни. А з ни­ми тьмяніє й поступово стирається й пам'ять. Особливо серед молоді. А відомо, що народ, який втрачає пам'ять, — зникає, як нація.

Битву за Дніпро згадують разом із битвами під Курськом, Сталін-градом та Москвою. Уночі з 2-го на 3-є листопада 1943 року у гус­тому тумані радянські танки й ар­тилерія, з величезними втратами вибивши німців з Балико-Щучин-ки, переправилися з Букринського плацдарму через Дніпро і, прой­шовши 200 км на північ, поверну­лися через річку на Лютізький пла­цдарм. А вранці несподівано для ворога пішли в наступ на Київ. Ар­мії 1-го Українського фронту під командуванням генералів Ватуті-на, Черняхівського і Москаленка та повітряної армії генерала Кра-совського на світанку 6 листопада після кровопролитних боїв узяли Київ.

Ці події й атмосферу битви за Київ уже вшосте намагалися від­творити члени військово-патріотичних клубів з України, Росії, Біло­русі, Литви, Естонії та Німеччини.

— Ми намагаємося з максима­льною точністю відтворити ті події й тим увічнити пам'ять загиблих у найжорстокішій війні XX століття,

— розповів голова оргкомітету «бойових дій» Сергій Буря. — Щоб показати молодшому поко­лінню, якою ціною здобувалася перемога.

...Навкруги всі стріляли, щохви­лини щось підривалось, а в маши­нах, котрі стояли біля музею, не­впинно вила сигналізація. Такого я ще ніколи не бачила... Охочих подивитися відтво­рення воєнних дій прийшло чимало. Серед глядачів були не тільки батьки з дітьми та ветерани, але й молоде поко­ління, яке очей не спускало з вояків у старій формі.

Вздовж поля, на якому мали «воювати», стояли міліціонери, та наглядали за порядком: аби хто не влаштував бійки чи не потрапив на поле бою. Рівно о 13 годині дня комента­тор почав розповідати історію ви­значного бою: «Саме тут у жовтні — на початку листопада 1943 року знаходився командний пункт 1-го Українського фронту, звідки здій­снювалось керівництво радянсь­кими військами під час Київської наступальної операції. БитвазаДніпротавизволення Києва від окупантів стала корінним перело­мом у ході Великої Вітчизняної війни...» Завдяки його коментарям люди розуміли, що відбувається, та хто нападає.

На полі все нагадувало справж­ню війну: біла хатинка, яку захопи­ли німці, солдати в окопах, танки біля лісосмуги, справжня зброя. Лише час не той, та патрони холо­сті.

Перші півгодини нічого надзви­чайного не відбувалось, сторони були в очікуванні нападу. Трохи згодом наші солдати почали атаку. В хід пішли не тільки кулемети, а й бомби.

Все видавалося настільки реалістичним, що мені стало по-справжньому страшно, й здалося, наче я

перенеслась на 64 роки назад, у справжній бій. Але єдине, що не відповідало дійсності, воїни тут просто падали, а не вмирали...

Я спостерігала за боєм, та все більше і більше розуміла, наскіль­ки страшними були події війни. Люди воювали взимку й влітку, стояли на варті вдень і вночі. Бага­то хто не дочекався родичів.

Але повернемося в наш час. Бі­лу хатинку підпалили, фашисти оголосили капітуляцію. Оголосили перемогу, і люди раділи та вітали один одного зі словами: «Ура! Ми перемогли!».

Оскільки воєнні дії були закінче­ні, міліціонери відійшли і найдопитливіші побігли на поле воєнних дій, аби роздивитися вояків та на­збирати гільз. Я також подалася на плацдарм, аби розпитати «на­ших» та «ворогів», чим вони за­ймаються, та чому вирішили брати участь у реконструкції цих подій.

Я дізналася, що багато хто при­їхав з інших міст і навіть країн. На­приклад, 29-річний Ігор з Москви розповів, що він уже 5 років бере участь у всіх подібних заходах, і в інших країнах також. Його друзі розказали, що військову форму і зброю купують за власний раху­нок. І з захопленням беруть участь у відтворенні бойових дій.

А старшокласники Микита та Микола приїхали на «війну» з Се­вастополя, членами молодіжного військово-патріотичного клубу історичної, реставрації «Червона зірка», їхній дідусь не повернув­ся з війни, і тому вони з батьком таким чином вшановують пам'ять своїх родичів та всіх, хто загинув на війні. Відвідують усі «бої», бо вважають це не тільки своїм обо­в'язком, але й дуже цікавим занят­тям. Хлопці поділилися пережи­ваннями: «Велике емоційне на­пруження, — розповідає Микита, — коли ти з кулеметом у руках. Розумієш, що не вмреш, але вкот­ре відчуваєш переживання, які ко­лись охоплювали молодих солдатів... Іноді буває дуже важко фізично, — підхоплює розмову Мико­ла, — особливо, коли погана по­года.

Особистої вигоди ніхто не отри­мує, бо участь у клубі безкоштов­на і не примусова. Навпаки, вкла­даєш гроші на обмундирування й озброєння».

Ось до групи солдатів підійшов чоловік похилого віку з онуком і тихенько мовив: «Дивись, це спра­вжні солдати, запам'ятай їх». А по­тім звернувся до військових: «Я вже у відставці, але раніше слу­жив, пройшов Афган. Дякую вам, хлопці, щиро дякую». Змахнув сльозинку, взяв онука за руку і пі­шов геть... І я, й люди, які стояли поруч, не могли стримати сліз.

Весь «реквізит», включаючи військову форму обох армій, зброю й техніку — справжні, з 1940-х ро­ків. Хоча зараз можна пошити будь-яку форму, «за камуфлювати», можна попросити в найближ­чій військовій частині гвинтівки (чи муляжі), а то й танк, але все це бу­де зовсім не те. «Німці» були озброєні «шмайсерами», карабі­нами, кулеметами МГ-34 та МГ-42 й мінометами. А «червоноармійці» «воювали» дисковими автоматами ППШ, кулеметами Дегтярьова, трьохлінійками. Звісно, все те стріляло «холостими» патронами, а вибухи імітувалися. На «німецькі» позиції пікірували два літаки-винищувачі ЯК-52, хоча в 1943 ро­ці то були Ла-5. Цвяшком програми був радянський танк Т-34 з командирським номером 100, відно­влений на одному з київських підприємств. Ось така «війна». Мож­ливо, востаннє на цьому полі, оскі­льки ведеться інша війна— за землю. Подейкують про будівництво на цьому полі чи то ресторанно-розважального комплексу, а чи чиєїсь дачки.

Правда, Музей-заповідник «Битва за Київ» не збирається припиняти роботу. Як повідомив директор музею Іван Вікован, тут плану­ють збудувати каплицю пам'яті за­гиблих за визволення Києва і од­носельчан, полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни. Справа лише за грішми. Може, знайдеться хтось небайдужий.

Окликом з вічності...

А напередодні визначної битви в Державному музеї-заповіднику відбувся Мітинг пам'яті, організо­ваний у рамках тривалого соціаль­ного проекту «Похід Пам'яті» гру­пою компаній «ФОКСТРОТ» та соціальним центром «Перспекти-ва-Виноградар». У мітингу взяли участь ветерани Великої Вітчизня­ної війни столиці та представники Українського союзу ветеранів Аф­ганістану.

Саме тут, на місці поховання захисників столиці, у листопаді 1943 року, воїни-афганці презентували «Книгу Пам'яті». У книзі йдеться про долю 128 мешканців Київщини, які не повернулися з афганської війни.

— Це 128 історій про героїчні подвиги та непрості долі, перекреслені Афганом. Це 128 оповідей про коротке, але яскраве життя воїнів Радянської Армії вже іншого покоління, які так само, як сол­дати 43-го року, ли­шилися вірними вій­ськовій присязі та військовому братст­ву, — сказав автор-упорядник «Книги Пам'яті», учасник бойових дій Олексій Шепелєв. За слова­ми Олексія, матері­ал був зібраний уча­сниками афганської війни: через п'ять років після смерті рядового солдата військкомат знищує інформацію про загиблого. Саме тому в книзі бракує фотографій, замість них — малюнки художника. Книга видана за сприяння низки громадських та бізнесорганізацій.

— Сьогоднішні збори — це, у першу чергу, данина пам'яті загиб­лим воїнам двох поколінь, — гово­рить голова Ради засновників ГК «ФОКСТРОТ» Георгій Дігам. — Але не в останню — це можливість живим учасникам бойових дій по­спілкуватися й відчути: дух побра­тимства з часом тільки міцнішає. Ветеранам Великої Вітчизняної війни все важче збиратися разом: хвороби, старість стають на зава­ді. Найкраще це відчуття військо­вого братерства розуміють воїни-афганці, які так само пройшли крізь пекло війни, вижили, але опинилися по різні боки кордонів, у різних країнах колишньої імперії.

— Я схиляю голову перед по­двигом цих хлопців, — з такими словами Іван Савченко, голова ве­теранської організації мікрорайо­ну Виноградар Подільського району столиці поклав квіти на гранітну стелу пам'ятника воїнам-визволителям Києва у Нових Петрівцях.

Директор Музею-заповідника Іван Вікован підтверджує, що у такі дні найкраще видно спадкоєм­ність поколінь:

— Сьогодні мене найбільше ті­шить те, що організатори привезли до Музею молодь, бо голос з ві­чності лунає саме до них, — говорить Іван Петрович. — Соццентр використовує кожну нагоду, аби дати можливість поспілкуватися виноградарським школярам із «бойовими стариками». Ось як побудуємо на території капличку, то­ді зможуть помолитися в ній ті, хто війну бачив тільки у кінофільмах.


Оксана ОЛЕКСІЙЧУК.
СЛОВО - НЕ ГОРОБЕЦЬ
Віктор Ющенко обіцяє

«Я готовий і далі йти на жорсткі заходи й мета одна — я хочу бачити парламент, який працює»


Він же довів голову Держмитслужби до сліз

«Ти виходиш і розводиш плачі Ярославни. Мені соромно бачити міністра, який плаче»


________________________________________________________________________________

Віктор Янукович характеризує політиків

«Звикли ляпати язиками, дурити народ і на цьому будувати особисте щастя»
________________________________________________________________________________
Петро Симоненко про те, що «сідєть всєм»:

«Ми обов’язково будемо організовувати контроль і вносити пропозиції, щоб створити закон про кримінальну відповідальність за брехню під час виборів»


________________________________________________________________________________
Микола Азаров себе до еліти не відносить?

«Останні вибори показали, що наша інтелігенція, наша політична еліта не виконує ті функції і ту місію, яку повинні були б виконувати в європейській країні. Це, насамперед, говорити людям правду і говорити абсолютно правильно, окреслювати шляхи розвитку країни»


________________________________________________________________________________
Олександр Омельченко побоюється

«Після цієї влади, яка ще може протриматися декілька місяців, у Києві вкрасти буде нічого»


Адам Мартинюк радить новообраним депутатам

«Залишайте карточки (для голосування.

— Прим.ред.) лише в тих людей, яким ви повністю довіряєте»


________________________________________________________________________________
Роман Зварич помітив

«Депутат — це така особлива політична тварина»


________________________________________________________________________________

СБУ порушила кримінальну справу за фактом розтрати 400 тисяч гривень чиновниками Мінтрансу.

У православних християн почався Різдвяний піст.

Національний Банк України допускає в перспективі «плавну» реваль вацію гривні.

Кабінет міністрів планує встановити «різдвяні канікули» з 30 грудня по 7 січня.

У Росії оголошено старт кампанії з виборів президента РФ.

У зв’язку з підвищенням ціни на туркменський газ з 100 доларів до 130 Росія висунула нові вимоги на переговорах з Україною.

За купівельною спроможністю громадян Україна посіла передостаннє, 39-е, місце в Європі: за нею лише Молдова. Найнижча зарплатня – 1100-1300 гривень – у Тернопільській, Херсонській, Чернігівській, Волинській і Вінницькій областях, а найви ща – 1400-2400 – у Києві та східних індустріальних регіонах.



«Непідписант» Ігор Кріль заявив, що підпише «помаранчеву» коалі ційну угоду, якщо В’ячеслав Кириленко відмовиться від поста спікера парламенту.

Народний депутат Сергій Терьохін однією з причин інфляції назвав збільшення грошової маси Нацбанком на 37%, а не планових 33%.
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка