№70 29 листопада 3 грудня 2007 на часі



Сторінка3/6
Дата конвертації03.12.2016
Розмір0,96 Mb.
1   2   3   4   5   6

Пірати метро
П'ятниця, 11.45 ранку. Я щойно прибув до Києва швидким «ЛьвівЛуганськ», поспішаю на зустріч, про яку по мобільному домовився, ще сидячи в потязі. Біля станції метро­політену «Вокзальна» людей, як завжди. А от унизу, на пероні, їх значно більше. З боку «Академмістечка» неквапно підходить потяг.

«Ой, а чому це сьогодні так багато крадіїв?!»

Чоловіків, котрі розійшлися кожен у «свій» вагон, я навчився безпомил­ково визначати ще кілька років тому. До «роботи» кожен з них стане, щойно потяг зрушить у напрямку «Лісової». Сідаю у «середній» вагон, в якому, втім, розташувалося щонайменше троє «посадочників» і стільки ж «волинщиків». Мій гаманець за­вбачливо покладений у невеличкий кейс, який тримаю перед собою. Ре­шта вмісту кишень, включаючи недорогий стільниковий телефон, особ­ливого інтересу для потенційних «пе­ревіряючих» не становить.

Чекати першої жанрової сценки довго не доводиться. «А ну, подними! Подними, тебе говорю! Что ж тьі, скотина, вьітворяешь?!» — «В морду его!». Почався мініспектакль, що його напередодні старанно ре­петирували «волинщики». У ці хвилини треба бути максимально уваж­ним: саме зараз, коли кремезні чо­ловіки затіяли голосну «розбірку» із жертвою (себто «упійманим на га­рячому» кишеньковим крадієм) і обивателі з цікавістю спостерігають за екзекуцією, у кишенях та сумках багатьох з них, завдяки дещо притупленій реакції, йде «флешшмон». Бічним зором фіксую учас­ників «комедії». На «жертву» — особу чоловічої статі з явними ознаками «зони», у потертих джинсах, синій куртці, на яку звисає півтораметровий шарф — «наїжджають» одразу кілька «качків» у чорних довгих пальтах; один з них робить рух, ніби «вичавлює очі» у злодюжки.

Скільки стусанів отримує той за півтори хвилини, доки на найближчій станції «Університет» його не виштовхнуть з вагона, підрахувати важко.

Упевнившись, що «спійманий» повільно прямує до протилежного пе­рону (мабуть, там на нього вже чекає наступна «група захоплення»), виходжу з вагона і, дотримуючись безпечної дистанції, теж прямую па­ралельним курсом. «Крадій» мав би сідати до «мого» вагона, проте че­рез інші двері. Вираз мого обличчя повністю відповідає моменту. Удаю, ніби над чимось глибоко замислив­ся (я насправді обдумую, як виправдати неминуче спізнення на зустріч із ньюсмейкером, який обіцяв надати важливу інформацію для наступного матеріалу) й не надто придив­ляюся до траєкторій пересувань потенційних членів «бригади». Коли «людина у синьому» займає місце поруч зі мною, щосили продовжую удавати «неуважного лоха». На притаманну «професіоналам» швидку «прогулянку» по моїй правій кишені теж не реагую. Бо за хвилину до цього спустошив її, — навіть дешеву рукавичку переклав до лівої. їхати далі з «бригадним» немає сенсу. На «Вокзальній» свого візаві благополучно «гублю» і знов сідаю до метро, що прямує на Лівий берег. Тут людей трохи менше, тож крадіям «ловити нічого»: їх цікавлять здебільшого переповнені вагони.

«Київ — жахливе місто»

Звичка не дивитися у вічі кишеньковим крадіям з'явилася у мене не від хорошого життя. У жовтні 2001 року під час поїздки на перегоні «Театральна» — «Кловська» у мене непомітно відкри­ли «робочий» портфель...

Заради справедливостізауважу: у тій непередбачуваній втраті була й моя провина.

Задовго до тієї крадіжки прочитав в якомусь журналі пам'ятку, що її вручають кожному іноземному туристові, ледь він ступне на благословенну землю Сполучених Штатів. Є там, серед інших, такий пункт: «Якщо людина йде вулицею із виглядом жертви, — вона неодмінно нею стане...»

Восени 2001го мій вигляд теж був пригнічений: поряд, у сусідній квартирі вмирала родичка, а допомогти їй не було найменшої змоги. Отримавши запрошення від однієї з партійучасниць майбутніх парламентських виборів на пресконференцію в агенції «Укрінформ», я, не вагаючись, туди прибув. Мав сподівання хоч трохи отямитись від сумних думок. Краще б я того дня залишався вдома!

По завершенні заходу машинально спустився на потрібний мені пересадочний вузол, зайшов до пере­повненого вагона. За звичкою, біля потяга. Пам'ятаю, праворуч від мене стояли два хлопці та дівчина, іще одна, влаштувавшись на сидінні біля вікна, періодично стріляла в мене очима. На «Печерській, як завжди, вийшов одним з перших, поквапившись зайняти місце на іще ві­льному ескалаторі (ті, хто прибуває сюди у другому та наступних вагонах, відчувають під час піднімання дискомфорт). Діставшись поверхні, підійшов до газетного кіоску і...не виявив гаманця! Збоку, мабуть, сце­на була іще та: чоловік наче в лихо­манці вивертає назовні всі кишені, кілька разів поспіль виймає, передивляється й знову кладе назад до портфеля його вміст...

Повертаючись додому, вирішив: нікому про подію не розповідати. Наступного дня відбув у відрядження до Одеси; неприємні переживання самі собою відійшли на третій план.

Втім, маленька надія на те, що хтось знайде мій гаманець і за візитівками, що лежали в одному з від­ділень, зорієнтується, куди треба зателефонувати.

Минуло трохи більше місяця. І ме­не справді знайшли! Колезі з «Правдьі УкраиньІ» задзвонили...з Центра інформації та документації НАТО (цей № телефона також був серед візитівок) і зорієнтували на одну із співробітниць метрополіте­ну. Вона нібито знайшла згубу й го­това повернути її журналістові.

Подякувавши колезі, я набрав номер «Бюро знахідок» (це в районі ст. метро «Нивки») і попросив завідувачку про одну делікатну послугу. Цю жінку знає і поважає багато мо­їх колег: завдячуючи їй не одна редакція отримувала у своє розпорядження цікаві відомості щодо зниклих речей та документів. Моє про­хання полягало у наступному: дізнатись якомога більше про співробітницю, яка знайшла мій гаманець.

— Я вас одразу хочу попередити: готуйте гроші на викуп!

— За що, Маріє Іванівно? Там лишень перепустки лишилися й візитівки...

— От побачите, вона вам просто так це все не віддасть. За півгодини звернувся до Марії Іванівні вдруге. Ольга Жуковська (прізвище змінене. — Авт.) справді працювала черговою по станції N.В якихось сумнівнихісторіях поміченою не була...

Швидкість поїздів як гарантія мовчання

— Доброго дня, я той журналіст, документи якого ви знайшли. До речі, де?

— А вам хіба не сказали? Ваш гаманець лежав там, де зазвичай такі ж валяються, — на коліях. Природно, без грошей. Скільки хоч у ньому було?

Я відповів.

— Зараз знайду і поверну вам. Гаманець, як мене й попереджа­ли, довго не знаходився.

— Може, інша зміна кудись пере­клала? Бо ж він місяць на вас чекав. Вам хіба не телефонували?

— Телефонували. Та лише позавчора вдалося додзвонитися. А що, часто знаходите такі?

— Знаєте, за зміну — не менше десяти. Одного разу барсетку з ко­лій підняли. Я подзвонила по номе­ру, що в ній був, а там весілля! Так прямо звідти друг нареченого приїхав — з величезним тортом, із пля­шкою коньяку. Він зникнення одразу не помітив; а у барсетці були і паспорт, і техпаспорт на автівку, і права, і квиток на літак кудись далеко...

— Як, на вашу думку, хто цим займається?

— Ми, навіть перші півмісяця про­працювавши на станції, знаємо всіх членів «бригад» в обличчя. Та й ви придивіться, хто застрибує в остан­ній момент до першого і до остан­нього вагонів. До речі, ви в якому тоді їхали?

— У першому, — відповідаю не без здивування.

— Крадії тому й сідають туди, де бі­льше людей, аби кожен член мікрогрупи міг в разі чого сховатися за па­сажира. Один з них тягне гроші або гаманець, потім непомітно передає ін­шому. А той або сам викидає у вікно на ходу (коли вийме гроші), або іще раз передає третьому компаньйонові.

— А навіщо взагалі вони скида­ють гаманці? Як на мене, з ними зручніше. Можна зібратися напри­кінці зміни, у спокійній обстановці поділити...

— Коли в нього чужий гаманець, він злочинець. А коли він його по­збувається, знов стає законослухняним громадянином.

— Ви їх знаєте в обличчя, проте до міліції не здаєте...

— Моїм колегам вони зазвичай кажуть: «Швидкості у метрополітені зростають постійно...» Це має означати, що за подібну ініціативу вони можуть несподівано опинитись поряд зі мною в момент, коли потяг рушає. І тоді вже нічого я не вдію...

Тим часом колега Ольги, узявши в її кімнатці триметрову розсувну перекладину (жовтого кольору з чорними смугами впоперек, наче на рекламі «Білайна», і з затиском на кінчику), рушила вдовж колій — піднімати чергову партію скинутого вагонними крадіями. Такі допоміжні засоби є на кожній станції столичного метрополітену. Як на мене, непоганий додаток до основної зарплати. Не так уже й важливо, що гаманці вже без банкнот. У них і фотографії коханих, і документи, і чиїсь візитівки...

При чому тут міліція?

Гаманець мій так і не знайшовся.

— Може, черговий наряд міліції

його взяв? Я от вам дам номер телефону і ви самі подзвоніть.

— Я, власне, маю час сьогодні, аби під'їхати до управління. Раптом він справді у них? — щосили прагну підіграти жінці.

Управління по охороні метрополітену розташоване неподалік ст. «Контрактова площа». Терпляче дочекавшись, доки черговий опер розбереться із черговим постраждалим, спускаюся до його кабінету.

— То ви журналіст? І що вас ціка­вить? Відсоток розкритих нами злочинів? 

— Уявіть собі,сьогодні я перед вами у ролі.„потерпілого...

— Ну тоді скаржтеся, — весело мовив капітан.

Переповідаю йому все чинчином, починаючи з пресконференції в «Укрінформі».

— Можу вам одразу сказати: шансів знов побачити ваші документи — жодних. У нас їх немає. Порядок на­ступний: забуті речі персонал метро і мої співробітники передають на «Нивки» до «Бюро знахідок», а документи лежать на станціях «до упору».

— Мій гаманець знайшовся! Але мені його не віддають.

— Зараз розберемося. Яка, кажете, станція метро?

Капітан по внутрішньому телефону набирає потрібний номер, про­сить покликати до апарата Жуков­ську. Хвилин з 10 вислуховує її' по­яснення. Потім бере слово сам: «Ну, зрозумій мене, Олю, тут кореспон­дентові допомогти треба, він завжди добре пише про міліцію. Ти все ж таки пошукай. Потім іще поспілкуємось».

— Якщо вона й після мого дзвін­ка не віддасть, чекаю вас знову тут. Із письмовою заявою.

Ані того дня, ані через місяць Ольга для мене нічого не знайшла.

Мабуть, потрібно було інакше по­будувати нашу першу розмову. За­мість розповіді про родичку, яка вмирала, одразу показати 2030 гривень?..

Клієнти на ваші гроші

За шість років, що минули відто­ді, крадії, які «працюють» на гро­мадському транспорті, різко помо­лодшали. Раніше гаманці цікавили громадян від 20 до 60 років, нині ж — від 14 до ЗО. У молоді, яка напо­легливо витискує професіоналів, жодної поваги навіть до вагітних та дідусів. І документи теж не поверта­ли б, якби не було у злодіїв «правила №1»: якомога швидше скинути випотрошений гаманець.

Представників наймасовішої категорії кишенькових крадіїв називають «пінцетниками», позаяк працю­ють звичайним медичним інструментом, схованим у рукаві. Зрозуміло, з дамських сумочок вони тягнуть переважно гроші. Оскільки життя у незалежній державі продиктувало жінкам від ЗО й більше моду на гли­бокі сумки, відповідно й збільшилася довжина пінцетів.

«Писаки» найчастіше лишають з носом також представниць жіночої статі, в тому числі моїх колегжурналісток. Гаманці вони витягують з допомогою леза. Невловимий рух — і гаманець сам випадає з розріза­ної кишені пальта або з пакета. Працюють ці спеціалісти не загострени­ми монетами, а «мойками» — поло­винками звичайних лез. «Волинщик» (або «волинщиця») безпосе­редньо перед крадіжкою спеціально затівають сварку із жертвою. Або іншу сценку. Розпаленіла лю­дина забуває про обережність і не звертає у ці хвилини уваги на свої кишені. «Маршрутники» або «транспортники», шукають своїх клієнтів у трамваях, тролейбусах та автобу­сах. «Посадочники» тягнуть з ки­шень лише під час посадки у транс­порт. До речі, що менше транспорт них одиниць на вулицях міста, то комфортніше почуваються предста­вники перелічених вище різновидів крадіїв. Бо «операційне поле» набу­ває простотаки ідеальних рис!

Манери крадіїв, якщо розібра­тись, дуже нагадують ті, що описані у творах XX і навіть XIX сторіч. При­міром, якщо вам наступили на ногу або штовхнули в юрбі, не слід кида­ти гнівний погляд на винуватця — треба негайно подивитись на свою сумку. Цілком можливо, саме в цей момент напарник крадія витягає з неї ваші гроші.

Скільки людей краде у Києві?

Відповідь на це запитання не знає ані міліція, ані преса. Якщо виходи­ти лише з числа викритих злодю­жок — щомісяця порушується 3035 кримінальних справ.

Насправді ж, окрім розкритих крадіжок, існують ще й приховані (як, приміром, описана мною у сере­дині цього журналістського розслі­дування): більшість людей впевнена, що міліція однак вкрадене не повер­не, отже, заяву писати не варто.

Трапляються, втім, і позаміліцейські розкриття. Якщо злодюжка, витягнувши гаманець, чомусь заба­рився і не передав його вчасно на­парникові (ставши на кілька секунд уразливим), а у обікраденого у цьо­му ж салоні їдуть пара приятелів — невдаху«щипача» виводять на вулицю — кудись у під'їзд чи до скве­ру і... Напарники крадія зазвичай під ногами не плутаються, аби рап­том й собі не впіймати низку ударів руками й ногами.

Але таке трапляється рідко.

Сцену, якою починається матеріал, теж не можна однозначно трак­тувати як спектакль. Можливо, солі­дні чоловіки, які били 30річного крадія у вагоні метро, не здали останнього міліціонерам через брак часу, — а не тому, що належали до однієї «бригади».

Щодо викинутого ними «карманника» — вираз обличчя в нього був дуже й дуже ображеним. Ця потво­ра, мабуть, щиро обурювалась, мо­вляв, та хто вони взагалі такі, щоб відвертати мою увагу від справи?!

Те, що злодій, повністю не отя­мившись від щойно завданої фізичної травми, вже за кілька хвилин безтурботно перевіряв кишеню моєї куртки, — теж можна пояснити. Психологічно це був правильний хід. У авіації, як відомо, пілота, що дивом вижив після аварії керованого ним літака, командири прагнуть якомога швидше пересадити на новий літак, — інакше льотчик уже ніколи не зможе піднятися у небо, отака болюча душевна травма. Звісна річ, я б міг ухопити того нелюда за руку, навіть пошкодити йому кінцівку, «вивівши з гри» на місяцьпівтора.

Та на бізнесі, що тримається в на­шій столиці ще з позаминулого сто­ліття, мій «подвиг» анітрохи не відбився б.

Подейкують, ніби за «бригадами», закріпленими за конкретними дільницями Київського метрополі­тену, стоять дуже й дуже потужні постаті. Передовсім обивателі вказують на одного із київських чинов­ників, який нині обіймає досить високий пост, а замолоду нишпорив у дамських сумочках.

Особисто я не впевнений, що цей пан контролює весь «процес». Імовірно, цим займаються інші, ще потужніші «авторитети». Прізвища декого з них дотепер у пресі «не світили». Як мовиться, «їх знали лишень в обличчя»...
Олег Бальзак

ЗДОРОВ'Я
«Серійний вбивця» — нікотин


За все в житті потрібно платити, та часом буває ціна дуже висо­ка. І чого варте задоволення, за яке доведеться розплатитися влас­ним здоров'ям, а часом і здоров'ям рідних та друзів? Не секрет, Ідо куріння призводить до негативних наслідків, викликає безліч хвороб, не кажучи вже про те, що, за даними Всесвітньої організації охоро­ни здоров'я, воно займає друге місце в списку причин передчасної смерті людей. Щорічно нікотин вбиває близько 5 мільйонів чоловік, та люди не вдаються до переосмислення своїх дій. Все закінчуєть­ся пустопорожньою балаканиною.

Причини і статистика куріння

Є багато причин цієї шкідливої звички, характер, котрий вони но­сять, залежить від статі та віку кур­ця. Одна з причин захоплення ци­гаркою серед підлітків є цікавість, а також наслідування дорослих. У родинах, де не курять, вдається до цієї згубної звички 25% дітей, на­томість у сім'ях, що "граються" ци­гарками, це число зростає до 50%. Декому вдихання тютюну допомагає уникнути стресів. Та, напевно, одна з найрозповсюдженіших причин — широка реклама цигарок через усі ЗМІ (кіно, ТБ, журнали, рекламні бігборди тощо) вільно показує нам "престижність" курця.

У передмові до "Тютюнового атласу", виданого Всесвітньою орга­нізацією охорони здоров'я 2002 року, генеральний директор ВОЗ Гру Харлем Брундтланд відзначає: "Сьогодні курить більше людей, ніж будьколи в історії людства. Кожні 10 секунд від хвороб, пов'язаних з курінням, вмирає людина. Найзгубніше нікотин впливає на дітей. Звички формуються змалку. Виробники тютюнових товарів чу­дово про це знають і діють відпові­дно".

Хлопці нерідко ототожнюють згубну звичку з уявленнями про самостійність, силу, мужність. У дів­чат початок куріння покладає асоціативне зв'язування його з кокетуванням, прагненням до оригіна­льності, бажанням подобатися хлопцям. То як же змусити людей наочно зазирнути в майбутнє, попередньо думати про наслідки згубної звички, яка не сьогодні, так завтра дасться взнаки.

Службою СаІІир було проведене опитування серед кількох десятків держав. З'ясувалося, в яких країнах світу проживає найбільше курців: це Куба — 40%, Росія, Біло­русь, Кувейт, Чилі і Бангладеш мають 37% населення, які курять. У Естонії, Латвії, Азербайджані та Індонезії курців трохи менше — 36%. У Казахстані їх 35%, у Литві — 34%, в Аргентині і Китаї — по 33%, а в Україні і В'єтнамі — 32%.

Точки зору: "за" та "проти"

Найбільше від нікотину потерпає серцевосудинна та нервова системи, легені; не менш небез­печно він позначається і на здоров'ї шкіри, волосся, зубів, статевих органів, викликає гангрену ніг, виразки, параліч, безпліддя, утворення пухлин і провокує величезну кількість інших хвороб. Та найстрашніше інше: нікотин, потрапляючи в кров, зв'язується з гемоглобіном, через що вона втрачає здатність переносити ки­сень. Звідси — постійне кисневе голодування всіх клітин, тканин і органів курця.

Про негативні наслідки система­тичного вживання нікотину ви, без­перечно, чули вже неодноразово і, мабуть, знаєте їх.

Та є точка зору, яка наголошує на тому, що й куріння має свої плюси. А пояснюють це так. Відо­мі випадки, коли куріння припиня­ло погіршення зору. У багатьох же астматиків воно знімає напади ка­шлю і полегшує дихання. Пошире­на думка, що нікотинові вироби допомагають зосередитись. На 70 % знижується ризик занедужати на хворобу Паркінсона, що при­зводить до руйнування та загибелі дофамінових нейронів, а також тютюн нібито надає стимулюючу дію на головний мозок, поліпшуючи пам'ять, хоча більшість вчених стверджує протилежне. Дехто вважає, що нікотин корисний і при всіляких алергічних захворюван­нях. До речі, маю приємну новину для представниць прекрасної час­тини населення, оскільки куріння помітно зменшує апетит. Тож терміново біжіть у найближчий рун­дук по цигарки, сідайте на "нікоти­нову дієту"! Жартую! Хоча весело­го тут мало. Слід підкреслити, що ці другорядні сприятливі ефек­ти не можна порівнювати з ризи­ком, обумовленим регулярним ку­рінням, адже вони не заступлять букету наслідків, якими щодня на городжуються мільйони курців по всьому світу.

Ціляхи подолання надмірного тютюнокуріння

Кожного дня дедалі більше лю­дей стає прихильниками отруйної речовини. Та останнім часом ку­ріння зазнає серйозних ударів з обох "флангів". Видаються зако­ни. 2005 року Президент України ухвалив закон "Про заходи для по­передження і зменшення спожи­вання тютюнових виробів і їхнього шкідливого впливу на здоров'я на­селення", який забороняє куріння в громадських місцях, а також ви­робництво, ввезення і продаж лег­ких сигарет. Уже "посивів" закон про заборону продажу тютюнових виробів особам, які не досягли 18ти років.

Та складається враження, що все це ігнорується громадянами України.

Як бачимо, перспективи померти раніше терміну, а до цього страж­дати виснажливими захворюван­нями є недостатньо переконливими аргументами, аби відтрутити ку­рців від шкідливої звички, та й за­кони їх не дуже лякають. Тож бійці за здоров'я невпинно шукають но­ві методи боротьби з курінням се­ред молоді та й людей усіх вікових категорій взагалі.

Сьогодні мешканці багатьох країн світу, об'єднані єдиною ме­тою — подолати нікотинову залеж­ність і знизити попит на смертоно­сні вироби, гучно заявляють: "НІ КУРІННЮ!". Третій четвер листопада при­йнято вважати Всесвітнім днем відмови од куріння. Це свято су­проводжується низкою заходів, присвячених боротьбіз тютюно­вою отрутою. Організатори за­звичай підходять до програми акцій творчо. Наші недалекі сусі­ди з Росії, жителі Красноярська, пропонували обміняти цигарки на садовину та квіти, наочно демонстрували, до чого призво­дить згубна звичка. Мешканці ж Воронежа акцію найменували "Ни к чему погибать молодьім! Не меняй радость жизни на дьім!". Американці також розго­ртають своєрідний "Бліц Кріг" — "технологічну війну" з тютюнозалежністю, про що нещодавно повідомив МФорум. В амери­канському штаті Колорадо планують запровадити новий вебсервіс, через який користу­вачам мобільних телефонів кіль­ка разів на день розсилають 5М5ПОВІДОМЛЄННЯ про шкоду куріння. Причому робилять це в певні години, коли, за даними статистики, бажання закурити максимальне — о 7, 12 і 15 го­динах.

Цікаво підійшли до вирішення проблеми у Великій Британії. Ще в 2006 році було сплановано, що восени 2007го на пачках сига­рет, з'являться зображення хво­роб, викликаних курінням: рак легенів, імпотенція, серцевосу­динні недуги. "Фотографії вияв­ляться ефективнішими, ніж напи­си про шкоду куріння, до яких всі давно звикли", — запевняє мі­ністр охорони здоров'я Великої Британії Патрісія Хьюїтт. В нашій країні подібна оригінальність ви­рішення цієї актуальної пробле­ми чомусь ігнорується, натомість кількість курців зростає. Який бу­де наступний крок держави щодо вирішення проблеми? І чи будуть дієві методи покращення ситуації в країні взагалі? У будьякому разі пам'ятайте: ваше здоров'я, та здоров'я близьких залежить від вас, од цілковитого усвідом­лення проблеми.

Вражаючі факти:

• У світі проживає понад 1,1 мі­льярда курців.

• Рослина тютюн належить до тієї ж родини, що й картопля та пе­рець.

• Середній курець робить бли­зько 200 затягувань на день.

• У світі є майже 120 способів лі­кування тютюнової залежності (практично застосовується лише 40).

• За даними ВООЗ — з 850 млн. нинішніх мешканців Європи 100 млн. помруть через причини, пов'я­зані з курінням.

• Щороку від хвороб, пов'яза­них з тютюном, вмирає 4 мільйони чоловік, або одна людина кожні 810 секунд.

• Курці становлять 96 — 99% всіх хворих на рак легенів.

• Тютюн вбиває половину лю­дей, що курять, а тривалість життя скорочує, в середньому, на 20 — 25 років.

• Підраховано, що кожна вику­рена цигарка скорочує життя на 12 хвилин.

• Доведено, що пасивні курці захворюють на рак не рідше за ак­тивних.
Євгенія ПІКУЛИК.

ОЧЕВИДНЕ – НЕЙМОВІРНЕ


Чи є світло в кінці шахти?
На це запитання відповів голо ва Незалежної профспілки гірни ків України Михайло Волинець.

«У полі гарний трактор, він по чав орати, а це шахта, там газ, там бувають обвали. Все набагато сер йозніше», — так романтично роз почав коментувати трагедійну си туацію з українськими шахтами Михайло Волинець.

Порівнявши німецькі шахти з українськими, Михайло Волинець зауважив, що, незважаючи на схо жі біологічні умови та кількість ви добутку корисних копалин, між ци ми двома країнами (Україна видо буває 60 млн вугілля, Німеччина — 32 млн), німецька держава пильні ше ставиться до аварій на шахті. Якщо в Німеччині вмирає хоча б одна людина на рік — це вже ЧП, а в Україні тільки на шахті ім.Зася дька загинула сотня гірників — і ніхто цю шахту не закриває. Украї нські шахти хибують на неякісну технічну оснащеність, не мають державної підтримки. Щодо ком пенсації, то й тут справи не кращі: батькам загиблих виплачується су ма, що дорівнює майже трьом за робітним платам шахтаря. Якщо ж загиблий працював у шахті з 70х років, його родичам можуть вида ти квартиру, а дітям — забезпечу ється безкоштовне навчання у вузі, якийсь час видаються путівки, до поки держава не забуде про смерть батьків. Основним джере лом компенсації є бюджет та соці альне страхування.

Ще в 2001 році була розроблена програма під назвою «Шляхи ви ходу з кризи», що охоплювала ре організацію українських шахт, але поговорили й забули.

На питання чи можливе закриття тих шахт, що мають високий рівень аварійності, Волинець відповів: «Це як подивитися. Я був у Франці ї. Там шахту із триметровим вугіль ним пластом на глибині сімсот ме трів — закрили. Поруч вирили ве личезний кар’єр, завглибшки метрів вісімдесят. Завезли в шахту пі сок, щоб заблокувати простір, який з’явився. Хоча поруч з шахтою не було ніякого великого міста. Відо мо, якщо пласт вибирається на метр на глибині кілометра, то до поверхні йде провал на півметра. Якщо вибрали ще три пласти, то посадка відбувається ще на півтора метра. За таких умов руйнуються будівлі. Тому у Франції закривають подібні шахти, а в нас — ні. У нас говорять, що в Україні вугілля має мо дешевше. Парадокс — за таких складних виробничих умов, за та кого технічного оснащення — ву гілля дешевше. Усе це за рахунок низьких заробітних плат, коштів на будівництво нових шахт»... Рито ричне запитання, як відомо, не по требує відповіді. Але чи є риторич ним в Україні таке питання: що до рожче людське життя чи надприбут ки олігархів?
Оксана ГАБРІАДЗЕ, Валерія КАРПАНЬ.

ДОБРИЙ ПРИКЛАД




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал