№70 29 листопада 3 грудня 2007 на часі


Травневі нотатки серед зими



Сторінка2/6
Дата конвертації03.12.2016
Розмір0,96 Mb.
1   2   3   4   5   6

Травневі нотатки серед зими...
Людна столична площа. Черго вий розважальний захід на ній, як завжди, зібрав тисячі людей. Довкола пісні, танці і купи різ нокольорових рекламок. Серед натовпу дітей, чоловіків, жінок, молоді стояв худорлявий, сивий, як голуб, дідусь з орденами на грудях. Я була недалеко від ньо го й дивилася не на сцену, а на ветерана: на серці стає тепліше, коли бачиш одного з тих небага тьох старих солдатів, які ще жи вуть на цім світі і не втратили до нього смаку. Все б добре, та ді дусь ненароком наступив на ногу якомусь хлопцеві.

— Пробачте!

— Обережніше! Куди лізеш? – сказав юнак і метнув чоловіка на іншого хлопця.

— Куди преш, дідугане?

Не ба чиш, що я тут стою?

Нецензурну лексику не наво джу.

...Сивий чоловік вже не чув, що ще казали йому вслід.

То за це він воював? За майбут нє, яке лайливим словом тепер дя кує йому? До чого тут все це? — запитаєте ви. До чого серед зими історія про ветерана? В тім то й річ , що згаду вати про них для нас прийнятно лише дев’ятого травня. На жаль...

Як журналісти у своїх статтях, так і сусіди на лавках постійно засуджують владу за її бездіяль ність у належному опікуванні ве теранів. І пенсії мізерні, і пільг ма ло, на свято привітають, а потім знов цілий рік живи як хочеш… Безперечно, це правда, та балач ками небагато можна змінити. Скажіть особисто ви: що зробле но саме вами для поліпшення життя бодай одного з тих, що ви зволили нас у ті страшні 40і? Я зараз не кажу про якесь спонсор ство, маю на увазі хоча б періоди чні відвідини одинокого ветерана з сусіднього під’їзду. Хіба це так складно? Хіба не у ваших силах виховувати свою дитину так, аби вона ніколи не змусила плакати старечі очі? І якщо байдужість мо лоді можна виправдати браком виховання, то як тоді пояснити черствість дорослих?

Не раз кожен з нас бував свідком того, як водії маршруток зачиняли двер цята перед бабусями і дідусями, знаючи, що ті покажуть якесь по свідчення (найчастіше — учасни ка бойових дій), або ж змушують платити стареньких, посилаючись на те, що «кілька пільговиків уже є» (що не завжди є правдою). При цьому абсолютно всі водії зізна ються, що помічають практично всіх «зайців» і часто не звертають на це уваги. Але пільговиків не пропускають з принципу.

Якось намагалась посперечатись з од ним таким водієм. Мовляв, ці лю ди воювали за нас з вами. «Для всіх правила однакові», відрізали мені у відповідь.

Ні, не однакові. Ці люди гідні кращого життя. Так, держава не забезпечує належно, але чи маєте право ви засуджувати її, якщо самі бездіяльні? Тож замість того, щоб вести пустопорожні балачки, я за кликаю вас стати членом однієї з численних організацій, що опіку ються ветеранами, і хоч іноді ро бити внески в цю благородну спра ву, проводити суспільну роботу, перевідувати одиноких ветеранів. Вони потребують вашої підтримки й уваги, адже їх і так щороку стає менше й менше… Кажуть, людина помирає двічі: коли зупиняється її серце, і коли про неї забувають. Чи заслужили наші ветерани смерті за життя?

Долучитись до благородної справи просто: слід звернутись до Організації ветеранів війни у ва шому районі або до центральної Київської ОВВ, що на вул. Хреща тик, 25. Не давайте байдужості зв’язати вам руки!
Наталка ШЕВЧУК.
Крокуймо за легендою, або Хам — Ноїв син...
2007й стане незабутнім ще й то­му, що в цей, за астрологічним календарем, рік Свині Україна прощається з проектом «Співаючий ректор». Не перший рік, щоправда, прощається, але, здається, що нарешті доленосний для держави «Співаючий ректор» плавно переходить у танцювальний, судячи з усього, не менш епатажний — «Танцюючий ректор». Заявив про цю ідею Михайло Михайлович Поплавський ще в рік Дракона і тоді подав цю ідею під таким соусом: «Я вас дратую як співак, то вже скоро й роздраконю як танцівник чи балерун». Але якщо співати мо­жна й під «фанеру», що він неод­норазово наголошував (фанера — найкращий показник рівня митця, котрий працює в шоубізнесі), то з танцями — складніше. Тут хібащо роботмуляж, який ще не винайде­но й досі, зможе допомогти майбутній зірці танцювального жанру. Тож довелося від року Дракона до року Свині добре потанцювати, щоб танці не були на зразок шоукориди «бик на льоду». Усі ці роздуми та спогади, звичайно ж, доб­розичливий жарт, адже народжений у рік Свині пан Поплавський добре знає, що цей знак — один з найблагородніших та найзагадковіших у своїй непередбачуваності. Астрологічна характеристика свідчить: Свиня — багата, добродушна й щедра. От вам і майже порт­ретне зображення улюбленця українського народу. А вже після цього хочеться розповісти, чому пригадалася легенда про «Ноїв ковчег» та ще й той факт, що його син звався Хамом.

Ювілейний галаконцерт конку­рсу «Крок до зірок» справив вра­ження на кожного, хто почув і по­бачив на сцені десятки неймовірно талановитих і фантастично вбра­них дітей — переможців цього конкурсу, які завоювали право виступити на сцені Палацу «Україна». Дивовижне видовище!

Світові хіти, які діти співали українською мовою та ще й у супроводі естрадносимфонічного оркестру «Либідь», — чим не ди­вина? І, до речі, всі вони справді співають. Під час пресконференції Михайло Михайлович пожартував: «Тут один я «фанєрщик». Послухайте, як співають ці діти!» І миттєво організував нагоду переконатися в наявності вокальних даних майже кожного з них. Особ­ливо виділив маленького хлопчи­ка, який виконав пісню «Про ді­да», бо вона — його улюблена й пообіцяв, що сам заспіває або цю ж саму, або якусь свою, але обо­в'язково присвячену улюбленому дідусеві. (Про свого діда, який був залізничником і вчив малого Ми­хайла культури спілкування з лю­дьми, пан Поплавський розповідає особливо. Каже, що все найкра­ще, що передалося йому від роди­ни, — це від діда. Той його й до батьків навчив ставитися поважно й трепетно).

На цій же пресконференції го­лова журі фестивалю і продюсер Михайло Поплавський представив кожного з учасників концерту.

Він, як не дивно, безпомилково назвав їхні імена. Представив перших ведучих цього проекту Едуарда Романюту та Христину Гриньох. Вони вже юнацького віку, тож естафету підхопили Даша Косова та Володя Захарченко. Одне слово, «співаючотанцюючий ректор» у день листопадового снігопаду представляв свою гордість та майбутнє України — десятилітнього малюка, якого звати «Кродозірк», або, якщо серйозно, то Всеукраїнський телефестиваль «Крок до зі­рок», татом, мамою та хрещеним батьком якого і є він сам. Представляв як майбутніх представників еліти нації. Дай, Боже.

Усе, що стосується концертної програми та її учасників, — бездоганно. А ось враження від перебу­вання в залі зіпсували весь настрій не одній мені. І, здається, що пога­ного, що в ньому не було де й яб­луку впасти? Зал, в основному, заповнили студенти Київського Національного університету культури й мистецтв. Незважаючи на наяв

ність квитка та вказаного у ньому місця, сісти мені не дали. Розма­льована й пихата юнка просто не піднялася, коли її попросили звільнити місце. За коси її ніхто не тяг, сваритися перед концертом — зле, тож довелося добрих півтори години стояти. Можливо, я так добре виглядаю, що мені не дозволили присісти, але ж поруч стояли досить літні жінки з малими онука­ми!.. Почався концерт, а нікому з них навіть не запропонували сісти. Мені вже й не хотілося, бо було ці­каво, чим це все закінчиться. Одна з бабусь посадила онука. Всі інші продовжували дивитися шоупрограму стоячи. От тоді мені й згадалася стара легенда про «Ноїв ковчег», який врятував людство від вимирання, та син спасителя, від якого й походить слово хам. І ще слова ректора вищезгаданого внз про еліту нації. А під враження подумалося: «Не дай, Боже, дотягнути до старості з такою елітою».
Леся САМІЙЛЕНКО.
Власна воля чи необхідність?
Ви, мабуть, дуже часто задаєте собі питання. І так же часто не може­те знайти на них відповіді. Не беруся відповідати на все, але, сподіваюсь, що мої міркування хоч трішки допо­можуть вам. Отже, яким чином вдається співіснувати різним людям?

Перш ніж ділитися думками на цю тему, хотілося б розповісти, як у мене виникла ідея такого до­слідження. Я сиділа в приміщенні університету і дивилася навкруги. Повз мене проходили викладачі, студенти. Помітила, що всі вони різні. Зовні. У мене народилася така думка: "Що трапиться, коли певну кількість різних людей об'­єднати?" Відповідати на питання, яким же чином це зробити, не довелось. Я просто поглянула на одногрупників, і в голові поступо­во, неначе мозаїка, почала складатися повна картина.

Найкращий спосіб поспостерігати за абсолютно різними людьми — це відвідувати пари і бути заціка­вленим не тільки у навчальному процесі, айв спілкуванні. Особливо, якщо воно приносить і задово­лення, і користь.

Тож моя група. На її тлі можна зробити майже довершений портрет сучасної молоді. І зараз ви в цьому переконаєтесь.

Старше покоління частенько скаржиться на молодь, аргумен­туючи своє ставлення всього ли­ше однією вічною, але "затертою", фразою: "У роки нашого юнацтва ми були зовсім не такими". Погоджуюсь. Зовсім не такими, бо світ змінюється. Але чо­мусь ці слова із року в рік, із десятиріччя в десятиріччя лунають з неприхованим осудом. Я вважаю це неправильним, але розумію,що сама нічого змінити не можу. Доведеться просто розповісти на­шим старшим друзям про захоплення і думки шістнадцяти та сімнадцятирічних підлітків. Спробую впоратись з цим завданням.

Мабуть, найперша риса, яка відрізняє студентів від школярів, — це те, що вони навчаються не задля оцінок, а отримують освіту заради майбутнього. Просто з студентських років починається новий і, мабуть, найцікавіший період в житті — коли знаєш, чого прагнеш, і намагаєшся осягнути якнайбільше. До речі, це також є аргументом, чому різні за інтере­сами люди певний час свого жит­тя йдуть разом. Вони мають спі­льну мету.

Чим же ще цікавляться підлітки, що допомагає їм співіснувати? Звичайно, музика. Рок, поп, реп... Думаю, не треба продовжувати пе­релік. Суперечки щодо улюблених виконавців можуть тривати вічно. От скажіть, будь ласка, як можна примирити палкого шанувальника "Океана Ельзи" та фаната гурту Мизе? Тільки переконавши один одного послухати пісні обох груп. Адже, як відомо, у суперечці наро­джується істина. А я можу з влас­ного досвіду сказати, що, вислуха­вши опонента, який переконливо та цікаво викладає свої думки, по­чинаєш його поважати. А зробити так, щоб тебе поважали, — правильний шлях до порозуміння з новими людьми. Неабиякий цікавий внутрішній світ кожного окремого індивіда. Ми намагаємось схарактеризувати людину та навіть прочитати її' дум­ки лише за зовнішнім виглядом. Чомусь розкішна білявка, за думкою більшості, — несумісна з розу­мом, а охайний юнак у окулярах — це, як правило, зациклений на музиці скрипаль. Але не треба забу­вати, що робити висновки лише за зовнішнім виглядом людей — справа марна, адже при подаль­шому спілкуванні думка обов'язково зміниться.

Тому люди, які мають різні інтереси, уподобання, стиль та смаки, люди із різними поглядами на життя та різними пріоритетами, мо­жуть співіснувати лише тоді, коли мають одну, але спільну мету. Та, навіть маючи спільну мету, ми не будемо користуватися однакови­ми методами на шляху до її досяг­нення, бо хоч всі люди одного біо­логічного виду — виду Ното заріепз, вони всі різні.


Ганна УСТИНОВА.

КУЛЬТУРА
Зустріч з маестро L'italiano


Неперевершений мелодист, та лановитий італієць, композитор світового рівня завітав з єдиним концертом до Києва. Палац “Україна”, величезна афіша — 23 листо пада 2007 — Тото Кутуньйо. Упро довж багатьох років звуки струн його гітари й неповторний тембр не залишають спокійними бага тьох з нас. Пам’ятаю, з яким трепе том у дитинстві, коли телепередачі на кшталт “Мелодії та ритми зару біжної естради”, “СанРемо” транслювали пізно вночі, я чекала, коли з екрана пролунають акорди нових пісень загадкового італійця. Напевно, в кожного, хто завітав на концерт, власні спогади. Комусь пісні Тото у виконанні Джо Дассена допомогли побороти хворобу, декого рятують від депресій, хтось за допомогою співака освідчився в коханні, для мене — мандрівка в дитинство, для діток, яких було багато на концерті, — красива му зика, яку часто вмикає їм мама. Зу стріч з Тото — вибух емоцій, поту жний заряд енергії. Отже, публіка поспішає, чоловік зо двадцять просить зайвих квитків — не знаю, чи пощастило їм — зала була по вна. У фойє можна було спостері гати обличчя відомих політиків, та це й не дивно: рівно рік тому на зу стріч з Тото завітав сам Президент із сім’єю. Цієї осені Кутуньйо має щільний гастрольний гра фік: СанктПетербург, Мінськ, Сама ра, Київ, Дніп ропетровськ.

Його шлях як композито ра не був гла деньким і пе редбачуваним. Хоч хлопець і виховувався у музичній сім’ї, грає на п’яти інструментах, освіти музика нта не мав і працював не втомно, щоб потрапити до композиторської еліти. Майже випадок допоміг Сальваторе (його справжнє ім’я) “засвітити” свою пісню, завдяки якій його помітили відомі майстри сцени. А потім його мелодії стали окрасою репертуару Джо Дассе на, Мірей Матьє, Мішеля Сарду, Даліди, Адріано Челентано, “Ріккі е Повері”. Та ім’я композитора до вгий час залишалося в тіні. І лише коли йому було вже за тридцять, він вперше явив себе на суд публі ці як співак і виграв “СанРемо 1980” з піснею “Solo noi”. Пісня хіт “L’ITALIANO” теж перемогла в СанРемо 1983 року і є його візиті вкою. Переглядаючи кадри того фестивалю, неважко помітити пе реживання в очах красивого чор новолосого італійця з гітарою, і як хвилинна пауза тут же змінилася бурхливими оваціями й квіти поле тіли на сцену.

Яким же побачила публіка Тото Кутуньйо тепер? Невеличка увер тюра у виконанні музичного супро воду — і співак просто вийшов зза куліс. Тепло й щиро привітався, за ла зустріла його шквалом оплесків. Як завжди, чорний костюм, на сце ні рояль, веде концерт особисто, лише незмінний сицилієцьімпре саріо Гвідо “на підхваті”. Фігура, як в юнака, засмагле обличчя і ... коротка стрижка. Кажуть, що не давно Тото знімався у фільмі і поголився, щоб бути схожим на свого персонажа. Дещо незвичним був новий імідж, але й програма також інакша, ніж торік. Нові аранжуван ня відомих пісень, декілька нових мелодій, зокрема одна — Come noi nessuno al mondo — дуже красива, з якою виграв СанРемо у 2005му, виконуючи її з молодою сліпою співачкою Анналізою Мінетті.

Маестро вибачився за кілька хвилинне запізнення: літак з СанктПетербурга, де він мав гаст ролі, прибув за півтори години до концерту. Промайнула думка: не погано б повчитися такій працьо витості... Але утома після перельо ту далася взнаки й була трохи по мітною. Проте — тільки в паузах між піснями. Здавалось, що влас на музика надавала йому наснаги. Голос співака, мужній, різкий, а деколи теплий і м’який, — з тих, які “беруть за душу”. Згадалося, як хтось із студентської компанії сказав, що ніколи не чув ім’я Тото Кутуньйо. Його тут же запитали: “У тебе що — дитинства не було?”...

Тото Кутуньйо пише й тексти до своїх пісень. Мотив майже всіх — кохання: “Закохані”, “Моя жінка”, “Тільки ти”, “Серенада”. Коменту ючи кожну пісню, цього року спі вак зупинився на декількох темах з глибоким змістом: ностальгія еміг рантів за своєю батьківщиною, трагедія країн, де гинуть діти, об’ єднання європейських країн (“Insieme 1992”).

Відіграючи неабияку роль на му зичному Олімпі, Тото залишається щирим і уважним до своїх шанува льників. Здається, всі глядачі праг нули вручити букет кумирові. Та це було б неможливо, адже співак га лантно вітав кожного, хто cтупив на сцену. Минулорічний виступ по казав, що темпераментний італієць небайдужий до публіки. Тому те пер можливість потрапити на сце ну була не в усіх, бо тоді б співак не мав часу на виконання. Перева жно вітали маестро жінки, і кожній він мав що сказати: “До нас сього дні спустився ангел”, “У тебе очі — мов лазери”, “Ти елегантна”. А ще того вечора у Тото з’явилося багато знайомих: кожного, хто був на сцені, він питав ім’я, повторював ймення на італійський кшталт і цілував. Почав свій виступ маестро піснею Donna, donna mia, яку при святив усім жінкам у залі. А от хто удостоївся найбільшої уваги й при хильності маестро, то це діти. “Ан гелочок!” — вигукував Тото і обі ймав маленьких шанувальників, залюбки фотографувався з ними і робив невеличкі подарунки. Одну зі своїх пісень про дітей, яким не пощастило народитися у мирі, він виконав, посадивши поряд дівчин ку, яка дарувала йому квіти. Вагіт ній жінці проказав такі слова: “Я бажаю твоєму синові чи доньці ща стя. Перед тобою і твоїм чолові ком — велика відповідальність”.

У вісімдесяті, на вершині попу лярності, сповнений таємничос ті, — Тото не давав великих інтер в’ю й не афішував подробиці осо бистого життя — преса припуска ла, що співак майже ніколи не по сміхається, можливо, тому, що не має дітей... Як висловився він у пі сніісторії “Діти” (перемога Сан Ремо87), — народження дитини змінює твоє життя. Тепер у нього син Ніко, про якого він тепло гово рить майже у всіх інтерв’ю й на концертах. Поплескавши моло дого охоронця, Тото сказав, що той схожий на його сина, якому незабаром виповниться вісімнад цять.

Незважаючи на втому, співак — невтомний жартівник. Виконуючи пісню Innamorati (“Закохані”), він ставить умову — усі закохані обі йміться. Беручи диригентську па личку, заохочує почергово співати чоловіків та жінок, весело спілку ючись таким чином із глядачами. Так само експериментує зі своїми музикантами, даючи сигнал то гра ти, то раптово замовкати, демон струючи їх віртуозність. Подобро му жартує про свого друга Адріа но Челентано, розповідаючи, як вони грають разом у теніс.

Тото Кутуньйо пише й тексти до своїх пісень. Voglio andare a vivere in campagna , Faccia pulita, Se mi ami, Emozioni, Figli, Azzurra malin conia, Solo noi, Come noi nessuno al mondo. У себе на батьківщині він вважається непоганим поетом. Особливо зараз, на тлі штампова них пісенних текстів, сплетених з найпростішої італійської лексики. До речі, підписуючи свої пісні, він завжди вказує своє справжнє ім’я

— Сальваторе. У дитинстві його називали Тото, Тоттіно. Це ласка ве слово й стало сценічним ім’ям Маестро.

Композитор, автор слів, виконавець. Його пісні виконували знамениті співаки, довгий час він був лише автором. Ставши виконавцем сам, трепетно згадує свого друга Джо Дассена, якому написав півтора десятка кращих пісень. “Чао, Джо!” — звівши очі догори, промовляє Тото і неповторним тембром дарує глядачам “Et si tu n’existais pas”.

Така концертна поведінка, мені здається, підкреслює вроджену шляхетність Кутуньйо. Цікавий випадок стався з ним восени цього року під час гастрольного туру по Росії. Співак давав концерт у Самарі, й по дорозі до цього міста вночі серед темного лісу у авто, яким він їхав, зіпсувалося колесо. Довелося провести деякий час серед лісу, доки при їхала підмога, а потім ще перечекати в кав’ярні. Тото спокійно по ставився до цього випадку, пояснивши, що все це — робота. Уявімо, як би повелися в такій ситуації інші... “Зараз багато людей намагається виставляти себе напоказ, бути не такими, якими є насправді. Я хочу залишатися самим собою” — цитата з інтерв’ю Тото (квітень 2007го). Невтом ний італієць працює над книгою і сценарієм. Це історія про те, як мужчина, покохавши жінку, на магається завоювати не тільки її, а й прихильність її сина.

Лунає заключна пісня, яку на писав Тото 32 роки тому. Автор за роялем, пісня присвячена му зиці — сенсу його життя. І рап том... інструмент народжує інак шу, рідну нам мелодію — “Ніч яка місячна зоряна, ясная”. Зала зривається оплесками, аплодую чи стоячи. На останніх акордах Маестро ефектно йде за куліси, посміхнувшись і помахавши рукою, немовби натякаючи на нову зустріч незабаром.

НІВРОКУ
Палац для королеви... своїми руками


«Я будую свій дім!»—заявила Оля Остапчук. Сказала і почала, хоча сама навчалася й працюва­ла на двох роботах. Та чи мож­на нині своїми руками побудува­ти палац пересічній людині, а не олігарху?

Ну, то й що?— скаже прискіпли­вий читач. Адже власна свобода ні в чому так гармонійно не прояв­ляється, як у можливості мати власне житло. Причому, не одну з цих міських «душогубок» (хоч для ко­гось і це розкіш), де тільки й того, що переспати, а жити, даруйте, просто каторга...

Але ж ми не про чоловіка — крутого бізнесмена, а про звичайну дівчину, яка народилася й жи­ла в селі, мріяла про чудову робо­ту, яку в селі не знайдеш, а лиш у великому місті. А жити хотіла у власному домі, а не в «одній з кліток для утримання людей», мов у своєрідному ув'язненні, де тільки й світу, що чотири стіни однієїдвох кімнат на якомусь там два­дцятому чи десятому поверсі. А коли надвір вийдеш, там асфальт із дворовими смітниками.

— Це дуже неприємна штука, повністю від когось чи чогось за­лежати, — почала кароока, приві­тна, жіночна, з тендітною, мов у моделі, фігуркою дівчина. Навіть не подумаєш, що в тій тендітності стільки рішучості, впевненості і навіть зухвалості. — Хочеться створити будинок, де можна було б почуватися людиною: працювати й відпочивати, а вийдеш — то в ласкаву й чисту природу. І щоб у майбутньому ніхто не сказав, що от, мовляв, вона зазіхає на нажите працею інших. Батьків, брата... Тим паче, починають з'являтися кошти, їх же треба кудись вклада­ти. Я вважаю: будьяка людина може заробити стільки, щоб поча­ти будуватися.

Ось так! А ми скаржимося на без­грошів'я. Може, це в Олі такий собі безоглядний оптимізм юності?

— Я не вважаю, що заробляю багато. Але ж не обов'язково, щоб «тут і зараз» з'явився дім. Не­хай через 67 років. Але щоб на свій смак.

— Купити земельну ділянку під Києвом... Це вже шалені кошти...

— У нашому районі це 56 тис. доларів за сотку. Але можна знай­ти й за 1,52 тис. А під забудову досить 15 соток. Якщо поставити за мету, можна й ділянку придбати. Але я ж народилася й прописа­на в селі... А де народився, там і пригодився.

Якось, коли Олі було 20, вона побалакала із братом Миколою і зрозуміли: хочеш чи ні, а їх чекає така ж, як у багатьох, проблема: ділити батьківське майно. «Усе це не те, треба мати власний життє­вий простір. А не забирати бать­ківський»,— вирішили.

Тоді Оля знайшла ще одну ро­боту. Сміється: «Доларів на 600». Цікаво, читачу, що ти відчуваєш, примірявши таку суму на себе?


Батьки, як дізналися про Олину ідеюфікс, і самі завелися. І власне ідея, і настирливість доньки пора­дували. Треба допомогти! Найперше — долати чиновницьку тяганину. Продумали, як і звідки просити в сільради ділянку під забудову. Поряд із будинком у селі, де живуть. На неугіддях, де яри, де водорозділ, а далі за ним, на горі — сільгоспугіддя? Сільрада пішла на поступки, але за умови: 25 соток під будинок і город, а 27 соток — під озеленення, водовідведення, аби те, що стікатиме згори, не під­топлювало будинки в селі. Тих же Остапчуківбатьків. Хто б покри­чав: оце ми маємо задурно переро­бити такий шмат роботи? А вони: очі бояться, а руки роблять, і зроб­лять. Але на тих 27 сотках який чу­довий природний парк можна зро­бити! Однак: скільки жили, й бать­ки, й Миколка з Олею з дитинства підсаджували там дерева. Мусили, бо та гора сповзла би у двір бать­ків, якби за нею не пильнували...

Отже, паперова тяганина. Але ж і терпіння треба було набратися. Спочатку розглядала сільрада, по­тім комісії в РДА. На кожен етап треба було зібрати по більш ніж десяток дозволів: санстанції, архі­тектури, пожежної охорони, РЕМ, газу, навіть з управління пам'яток і культури... Комісія в РДА раз на квартал — «зірки склалися» аж на третій, все якоїсь із довідок рап­том не вистачало. Рік отримували дозвіл на ділянку. А ще ж у два етапи виготовлення документа­ції... Ще рік — виготовлення када­стрового проекту відведення на цю ділянку. Наступний етап — до­кументації на приватизацію. (І зно­ву всі ці дозволи). А потім — при­своєння єдиного кадастрового но­мера. Часом доводилося платити за «терміновість». А за все разом потягнуло на 3000 гривень.

І ось, коли вже Оля отримала право власності на землю, знову треба було йти до сільради по до­звіл... вже на будівництво на відведеній землі. А з тим дозволом — в «архітектуру», по проект на забу­дову. І аж тільки тоді почали заво­зити будматеріали. Чи не опускалися руки від папе­рової тяганини і дорожнечі будма­теріалів? Не на тих напали! Остапчуки — це ті, в кого хоч очі й стра­шаться, а руки роблять — і зроблять. Ми звикли думати, що коли триповерховий будинок, то це під силу лише олігархам. Хоча «не олігархи» міркують мудріше і ро­зумніше: якщо віддатися на чужі руки, то родинних коштів і на цо­кольний поверх не вистачить. А як­що 70, а то й усі 90 відсотків робіт виконувати своїми руками,— все вдасться. Бо й пошуками та при­дбанням матеріалів займаються самі. Вибирають, де дешевше, що й чим можна замінити. Проект бу­динку вподобали один із 600 типо­вих. Середину перепланували. За­куповувати вирішили лише натура­льні матеріали. Зсередини стіни робитимуть із ракушняку, матеріа­лу дешевшого й теплішого, а ззов­ні — з цегли. Цеглу закупили всю одразу, ще й на весь периметр па­ркану. А що? Ціни ж ростуть із швидкістю звуку.

Коли я почула, що цеглу везли аж із Луганська, в мене земля під ногами загойдалася. Та скринька, з'ясувалося, відчиняється просто: є Інтернет, є друзі й знайомі по ро­боті, так що всі цінові варіанти ри­нку постали, мов на долоні. Якщо в Київській області цеглина коштує З грн., то в Луганській Оля могла придбати по 2,05 з доставкою. Ва­рто? Ну, звісно, якщо це не без до­помоги ділових людей, з якими Оля працює, які її поважають і піш­ли на поступки в ціні. У них же й про ракушняк домовилася. Обі­йшовся на 1,5 грн. за блок дешев­ше, а блоків потрібно аж 6 тисяч. Вже економія?

Відчуваю, як читач очі округ­лює: для того, хто не має справи ні з економікою, ні з бухгалтерією — це все непідйомні речі. Як усе розрахувати? Та й для зайнятої роботою людини це просто жах...

— Ми вже будувалися родиною,— долучається Фросина Іванівна, Олинамама.— Ні порахувати, ні уявою побачити, чого ми хочемо, для нас не складно. Навпаки, маємо ще й перевагу: в Олі з'явився наречений інженербудівельник. А сама вона бухгалтерекономіст.

Цього літа так обоє натрудилися, що вирішили перепочити: повінчали­ся з Сергієм, зіграли весілля та й по­їхали на недільку на «медовий тиж­день» до Анталії. Батьки тим часом на вирівняному майданчику (адже будинок на схилі) найняли техніку й викопали фундамент. Такий от по­дарунок молодятам. Площа в основі будинку близько 80 кв. метрів, а як­що три поверхи... що ви з цим доб­ром робитимете?, — питаю і зразу ж соромлюсь своєї «совкової» мен

тальності.

— Село, чудова природа, тут житимуть діти. Та й самі тільки по­чали подружнє життя. Чому б, як­що є можливість, не зробити на першому поверсі сауну, чималень­ку ванну кімнату, технічні примі­щення, де будуть всі комунікації? На другому поверсі, — знайомить мене з приміщеннями Оля, ніби ми просуваємося поверхами її збудованої «хатинки в Швейцарії», — хочемо, щоб була велика гостьова кімната з каміном і комином над ним аж на дах. З хорошою кухнею, окремою їдальнею, окремою ро­бочою зоною і комп'ютером, який би не стояв у спальні в головах. Щоб і бібліотека, й папери там бу­ли, а не у спальні, як у міській ква­ртирі. Там же буде робочий кабі­нет не лише бухгалтераекономіста, а й інженерабудівельника. А на третьому поверсі — спальні: до­рослі, дитячі, для гостей.

Тут мама змовницьки підморгнула: є в них потаємна мрія. Коли вистачить сил, коштів і вміння, під самим дашком зроблять одну кім­натку в центрі, а навколо зимовий сад, схований за прозорими, скляними стінами. Оля з дитинст­ва мріяла мати світлу кімнату, де багато зелені. Улітку квіти можна висаджувати в землю, щоб оздо­ровилися, деякі залишати в гор­щиках на ґанку, це красиво. Вза­галі, влітку роботи буде багато у парку з деревами. Там уже виса­дили близько 1000 дубочків. Не­хай укріплюють корінням схили, аби «земля не їхала». І не доводи­лося весь час її' збирати й повер­тати нагору, як робили це цього року. Уже зараз Остапчуки про­сять знайомих з інших областей привезти якусь унікальну рослинку, яких нема на території Хлебчі чи в лісі поблизу села, аби виса­дити у своєму парку.Навіть Сергієва бабця, якій 78, цього літа дерева висаджувала. А Сергій до пізньої осені, коли будівництво на зиму припинили, десять днів від зорі до зорі займався ди­зайном і впорядкуванням ландша­фту. Бувало, Оля вже в темряві кликала свого чоловіка до вечері. Молода пара любить все робити «понауковому». Батьки відчули: ліпше не втручатися, так делікатно діти дали про це знати. Звісно ж, смак будівельника, дизайнераландшафтника та економістабухгалтера тут важать більше, ніж практичний, хай наймудріший, досвід аматорів.

— Авжеж, хтось мав велике ба­жання будуватися, а хтось — будувати, так і поєдналися, — сміється Оля. Якось, одразу після одружен­ня, Сергій сказав Олиній мамі: «Мамо, ми житимемо не в міській квартирі, а тут, на Хлебчі. І машину матимемо, щоб на роботу добиратися». Часто розказує, що з дитин­ства знав: у нього, міського хлоп­чика, буде свій будинок і багато землі. Його, сміючись, перепитува­ли: звідки це все візьметься? Не знав, звідки, але точно знав: буде. І коли вони з Олею побралися, все, що було на балконі його двокім­натної квартири, розташованої на Дніпровській набережній у Києві, переїхало в село — лопати, цвяхи, шурупи, молотки, пилки... усе при­ладдя і знаряддя.

Коли наші батьки вчили не відкладати на завтра нічого з того, що можна зробити сьогодні, це було дуже мудро. А ще мудріше — ко­ли чиниш саме так. Якщо озирнути­ся, Олині роки після 11річки нава­нтажені по зав'язку. Швейне учи­лище, курси закрійників, робота, друга робота, університет та ще й у поєднанні з останнім курсом училища. Чому було себе не звільнити від усіх цих клопотів, а вступити на стаціонар Університету транспор­ту? «Все упиралося в кошти. Хто за студента платить? Батьки. На моє­му факультеті це 7 тисяч. Для не­працюючої людини, — перепові­дає свої тодішні міркування Оля, — це надто великі кошти. Я не мо­гла дозволити ні собі, ні батькам, аби вони виплачували їх». Це було рішення зрілої людини.

— А що, швачкою не захотіла бути?

— Чому? Тепер усі, в кого щось відлетіло, порвалося чи теліпається, біжать до мене: приший, підший, уший, підкороти... Аж занадто.

— Чи цікаво вміти дуже багато?

— Цікаво. Наприклад, пошити собі класне пальто, якого не ку­пиш у крамниці. Так трапилося, на дипломну роботу в училищі треба було пошити аж два за місяць. Од­ночасно ж і іспити складала за перший курс університету. Прихопила кілька ночей. Нічого, встигла. Правда, мало не спізнилась на по­їзд, у відпустку...

— Чому тобі цікаво жити в такому шаленому темпі?

— Чим більше завантажена, тим більше встигаю. Раціональні­ше планую свій час, легше все дається, тому й цікаво. Після учи­лища з'явилося стільки вільного часу, що... перестало вистачати на дуже важливі речі: «А, нехай, потім». Довелося йти й на другу роботу.

— Збудуєш будинок, вступатимеш іще в якийсь інститут?

Ну, тут уже Фросина Іванівна не витримала:

— У нас інститут домашній: у нас із батьком чималий наділ, сапку в руки — і вперед, так що рослинний і тваринний світ з дитинства — її стихія. А власний будинок — це постійні ремонти, ново­введення, нові ідеї. Там же ж у неї велика територія — «парк», все потребує рук. У тому парку є ви­водок лисиці, ростуть сосни, бе­рези, а під ними гриби... Кожен рік збираємо цілий кошик, кіло­грамів із 10 маслюків, підберезовиків, червоноголовців. Цієї осені Сергійко (він називає Олину маму своєю мамою, а не тещею, бо, каже, теща — це чужа людина, а Фросина Іванівна для нього така ж, як і для Олі, мама) знайшов підберезовика з капелюшком сантиметрів на 25, це диво приро­ди його так вразило, що півдня обціловував. Усе в цій родині незвичне,ніби щодня інакше. Усе крутиться, мов боїться зупинитися. І коли чуєш відповідь на свої запитання, сам збагачуєшся тим, на що багаті Остапчуки. Подумати про свій буди­нок, так зразу напрошується пи­тання про позику.

— Які кредити? У наших умовах це весь прибуток родини: близько 10 тис грн. за місяць. Головне, як ним розпорядитися. Можна вмить на дурничку витратити, а можна з великою користю. Справа за влас­ними золотими руками і головами. Якби на чужі руки, будинок, який задумала Оля, «заважив» би більш, ніж на мільйон гривень. А так у 56 разів дешевше. Як одно­кімнатна (навіть половина) квар­тира в Києві. А за якістю— якою мірою реалізують свої таланти. Приміром, Олині батьки, а до них дідусь із бабусею, заради водо­відведення, викохали на своїй са­дибі лісові дерева, хоч вони й за­важали, затінювали весь город. А коли почали усихати від старості, стали аварійними, загрожували звалитися на батьківську хату, ба

тьки пустили їх на доньчине будів­ництво. Оля сама домовилася зі спеціалістами підприємства, з яки­ми співпрацювала за характером своєї роботи. Розпиляли на дош­ки. Зібралась родинна рада, порахували, побачили, що ніж наймати теслярів, вигідніше придбати бензопилу, теслярське спорядження: докупили рейсмус, фрезерний верстат. Чоловіки на цьо­му розуміються, люблять це, багато речей можуть зробити своїми руками. Слава Богу, зараз в мага­зинах багато техніки, то взяли заодно й кущоріз для впорядкування паркової зони. Тепер самі й стрижуть, косять.

Аж тепер запитала про те, на чому тримається їхній український характер: духовність, звичаї та традиції, яких багато хто з нас недорахувався після радянських ча­сів. І ось що Остапчуки, в яких на цьому більше знається Фросина Іванівна, сказали:

— Якщо людина розраховує ли­ше на свої сили, в неї їх не вистачить. Навіть якщо старші люди до­поможуть. Але ж старші теж десь мають брати цю силочку. Усі ми беремо її від Неба. Усе, що є, все звідти. Оля із Сергієм ще не були подружньою парою, але ми пора­дили, щоб спочатку вони освятили місце і перший камінь у підмурівок будинку заклали з Божим благо­словенням. Адже благословення — це те, що ми маємо просити у Бога щодня. Священик, який слу­жить уже майже ЗО років, сказав, що це лише четвертий випадок, ко­ли його запросили освятити місце під забудову. «А то набудують ка­знащо, а тоді просять покропити водою».

Дім — той же собор. Хіба не так? Святе місце для родинних душ. Остапчуки встигли вкотре пе­реконатися. За літній сезон без особливої підготовки і паркову зону довели до пуття, й цокольний поверх, й повінчалися, й весілля відгуляли, й у відпустках навідпочивалися. А якби розраховували лише на власні сили, хіба б стільки встигли?

Поверталася з відрядження із світлом у душі. Із дуже великою вдячністю цій родині українців, Ідо вони саме такі. Що не бояться ніяких труднощів. Усе можна подолати, якщо сам собі господар. І що провінційність — це не про нас. Це — про тих, кому дуже хочеться, щоб ми такими були. Нехай — хотіти не заборониш.
Галина КРИВЕНКО.
КРИМІНАЛ




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал