6. План проведення тижня Шевченківських днів у школі



Сторінка1/2
Дата конвертації19.12.2016
Розмір0,81 Mb.
  1   2
Департамент освіти і науки Київської обласної державної адміністрації

Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів

Авторський проект

Шевченко на Переяславщині

Автор проекту: Савенко Ганна Іванівна

слухач курсів підвищення кваліфікації

вчитель української мови та літератури

Циблівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Переяслав-Хмельницього району
Науковий керівник:

Халупченко Вікторія Олександрівна


Біла Церква

2014


Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………………..4

2. Земля, яку сходив Тарас……………………………………………………...7

3. Переяславська осінь………………………………………………………....14

4. Переяславщина в малюнках Т.Г. Шевченка…………………………….....22

5. Малюнки Т. Г. Шевченка…………………………………………………...29

6. План проведення тижня Шевченківських днів у школі………..................45

7. Список використаної літератури…………………………………………...71



Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

М. Рильський

Вступ

Тарас Шевченко! Якими ж великими повинні бути наші повага, шана, любов і вдячність, наша пам’ять до цього невпокореного геніального велета духу – поета, художника, мислителя, революціонера, провидця «оновленої землі»! Як же свято ми повинні берегти кожен клаптик землі, кожну пам’ятку – все, що пов’язане з життям і діяльністю нашого славного сина народу.

Ім’я Тараса Григоровича Шевченка давно вже стало символом духовного здоров’я, художньої сили народу, його краси і мужності, подвижництва і совісті, гуманізму й природної інтелігентності на полях історичної боротьби в ім’я правди і справедливості, братерства і щастя всіх народів планети.

Широта, глибінь і височінь душі народної – сонцем засяяла з космічних орбіт Шевченкового слова. Протягом усього історичного шляху, від того дня, як воно вперше зазвучало, народ славить свого Кобзаря. Він вклоняється своєму геніальному співцеві, чия доля, чиє життя, чистота і справедливість, як дві краплі води, схожі з долею самого народу і його самоутвердження на тернистих стежках.

Велике щастя і велика відповідальність – належати до народу, який дарує світові таких синів як Тарас Шевченко. Геній Шевченка цілковито належить всьому народові, від немовляти до зсивілого старця, що прожив свій вік земний до останнього дня. Геній Шевченка, як сонце, сяє у небесах духовності української нації. Це наша святиня, наша гордість і наша слава!

І одночасно у кожного з нас – Шевченко свій, найпотрібніший, найрідніший в якихось незбагненно-потаємних доторках душі, в найболючіших точках серця, бо у кожного з нас є окремі, найулюбленіші поезії «Кобзаря», ті чи інші прозові й малярські твори, філософські зблиски роздумів і зауважень в щоденникових записах, листах.

Та це й не слова, не вогонь поезії – це щось незбагненно вище, існуюче поза межами людської логіки, якийсь заземлено-космічний гімн, дивовижна органна музика, що розгойдує душу, дає їй відчуття безмежжя простору, пізнати й вихлюпнути саму себе в розлогому ритмі, який відчув і висловив у вселюдському тембрі геніальний поет, котрий є нашим земляком, з таким уславленим ім’ям – Тарас Григорович Шевченко.

Тембр Шевченкового голосу підносився до неймовірних висот всенародного розкриття і пробудження душі, свідомості, гідності і водночас звучав якось камерно, але та камерність була такою щирою, такою дитинно-чистою в своїй природній притаманності кожному нас.

Скільки поетової туги, висловленої неначе від усіх нас, звучить в казематних рядках, у цих виповнених світлою печаллю і любов’ю словах, в яких постає такий дорогий і такий знаний куточок рідної землі, а відтак і всієї України. Нічого в світі красивішого і милішого від рідної землі не було для поета.

Біль нездійсненного щастя, погамовані сльози нерозділеної любові гіркотою і гострим смутком котяться від поетового серця в наші душі, як і ті ніжні словесні малюнки рідної природи, яку з такою чутливістю вмів бачити і передавати тільки він – Шевченко. Вся поетична творчість Тараса Шевченка несе в собі такий емоційно-образний пісенний простір, що кличе до себе душі композиторів, даючи змогу разом з собою виказати найяскравіші сплески їхніх талантів. Свідчення цьому – численні музичні твори багатьох композиторів на слова Шевченка.

Тарас Шевченко – центральна постать в українській літературі, у всій українській духовності. Іван Дзюба – видатний сучасний український критик і літературознавець, один із лідерів покоління шістдесятників, академік Національної академії наук України – писав: «Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко значить так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною, і разом з її буттям продовжується його буття, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення…

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повніше осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства. Шевченко сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним глибшатиме взаєморозуміння».

В цьому імені вся наша історія, все буття, реальність й найпотаємніші мрії. Нас просто не існує без нього. Кому невідомо: Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна… Синонімічна пара на всі часи. Уявити себе без Шевченка – все одно, що без неба над головою. Він вершинна парость родового дерева, виразник і хранитель народного духу.

Шевченко для свідомості українця – не просто література. Він – наш всесвіт… Явище Шевченка – підтвердження своєї повноцінності. Шевченко – завжди попереду. До нього треба доростати усім життям.

Посмертна доля Тараса Шевченка так само незвичайна і ні з чим незрівнянна, як і його життя. Мало хто з великих людей був за життя такий легендарно славний, такий люблений своїм народом – і водночас такий гнаний його ворогами. Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність.

Сподіваюся, ці міркування бодай частково стануть у пригоді при подальшому удосконаленні концепції шкільної літературної освіти.

Маю надію, що цей посібник послужить хоч деякою мірою при вивченні творчості Т. Г. Шевченка на уроках літератури.

Земля, яку сходив Тарас

Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа.

Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам

і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри,

а для волі зробив більше, ніж десять переможних армій.

………………..…….………...……………………………………………



Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті –

невмирущу славу і всерозквітаючу радість,

яку в мільйонів людських сердець

все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Іван Франко

Життя Т.Г. Шевченка було тісно пов’язане з Переяславом. Поет бував тут неодноразово, довго мешкав як у самому місті, так і в навколишніх селах. Тут він написав свої славетні твори. У віршах та прозі Шевченко раз у раз згадує Переяславщину, подає чудові описи Переяслава та його околиць. Ще перебуваючи студентом Академії мистецтв, Тарас Григорович в 1843 - 1844 рр. здійснює подорож на Україну. В той час він кілька місяців гостює у князя М. Рєпніна у місті Яготині та у П. Лукашевича в с. Березань. Яготин і Березань належали тоді до Переяславського повіту. Під час тривалої поїздки по Дніпру, поряд з іншими місцями, Шевченко відвідує с. Андруші, що знаходились на відстані 7-ми кілометрів від м. Переяслава. Навесні 1845р. Т. Г. Шевченко закінчує Академію мистецтв, одержує звання некласного художника і залишає Петербург. Він їде на Україну і влаштовується на роботу в Київській тимчасовій комісії для розгляду стародавніх актів. Це дає йому змогу побувати на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі та Волині.

В серпні 1845 р., подорожуючи по Полтавщині, Т.Г. Шевченко приїжджає в повітове місто Переяслав. Подорож за завданням археологічної комісії, безумовно, збігалася з особистим бажанням поета глибше познайомитися з цим краєм. Здавна земля Переяславська вабила до себе істориків, археологів, етнографів, літераторів своєю напрочуд цікавою і самобутньою історією, цінними древніми архітектурними пам’ятками, мальовничою місцевістю. У Переяславі у Тараса Григоровича був знайомий лікар Андрій Осипович Козачковський. Андрій Осипович був корінним переяславцем, внуком протоієрея Домонтовича і сином протоієрея і ректора семінарії Осипа Козачковського, які мали помітний вплив на духовне життя Полтавщини першої чверті XIX століття. Навчався у Переяславській духовній семінарії, згодом, у 1835 році, закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. Він познайомився з Шевченком в 1841р. в Петербурзі, коли поет навчався в Академії художеств, а Козачковський після закінчення медико-хірургічної академії працював лікарем на кораблях Балтійського флоту. На Козачковського справили глибоке враження вірші Шевченка, вміщені в альманасі «Ластівка». «Неподражаемые стихи»,- так виразив молодий лікар своє захоплення. Звичайно, він був радий познайомитися із поетом-земляком. Спільний їхній знайомий Зелінський привіз поета до Козачковського. «Вечером, – пригадував лікар, – вошел ко мне с земляком моим незнакомый господин, приветствовав меня следующими словами: «Дай-бог здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитись». Беседа наша продолжалась далеко за полночь, вращаясь около произведений и главного их предмета - дорогой обоим нам Украины…думы его в это время производили на меня глубокое впечатление, и его душа, простая, добрая, не могла не отозваться полным искренним сочувствием».

Вони стали щирими приятелями. Шевченко часто відвідував Козачковського, читав йому щойно написані твори. За рік до приїзду Шевченка в Переяслав Козачковський перевівся туди міським лікарем. Садиба Козачковського у Переяславі займала 656 квадратних сажнів землі: 40 – під дерев’яним будинком, 492 – під двором, 124 – під садом.

І ось Тарас Григорович в Переяславі. Він не любив попереджати знайомих про своє прибуття. Тому трапилося непередбачене. В будинку лікаря Андрія Осиповича господарів не виявилося. Вони в цей час перебували на своєму хуторі біля села В’юнище, за 9 кілометрів від міста. Бажаючи якнайскоріше побачитись з ними, туди ж зразу вирушив і Шевченко.

Прибувши на хутір, поет зустрів дружину Козачковського, яка до цього часу не була ще знайома з ним. Через простий селянський одяг, який носив у той час Шевченко, його прийняли за одного з відвідувачів лікаря. Коли спитали, чи не потрібна йому медична допомога, він відповів стверджувально, але зазначив, що й поговорити з лікарем про дещо необхідно, та оскільки той відпочиває, він теж спробує прогнати дорожну втому – трохи подрімає. Шевченко забрів у високу траву і приліг, поклавши бриль під голову. Хазяйка дому була збентежена поведінкою новоприбулої людини, але все швидко з’ясувалось, і друзі незабаром гаряче вітали один одного. Тепло і гостинно зустріла поета сім’я лікаря. В переяславському будинку Козачковського йому була відведена невелика кімната, де він прожив близько двох тижнів. До будинку Козачковського безперервно йшли гості: бажаючих побачити поета було багато. Приїзд Тараса Григоровича скрасив сіре, одноманітне життя міського лікаря. Про це Козачковський згадував так: «Знай тільки пишу ту погань: лікарства та отношенія, да счоти, да пересчоти, голова здуріє, а розуму нігде і шилом не хватить. А жаль бере, аж плакать хочеться, як подумаєш, бувало: на що ж я стільки літ працював за книжкою, хіба на то, щоб тепер вибить з голови те, що стільки літ вбивали в голову».

19 серпня на квартирі у Козачковського відбувся літературний вечір, на якому присутньою була переважно молодь. Шевченко мав чудовий настрій, очі його сяяли натхненно і, як завжди в таких випадках, він був душею товариства. Тарасові було приємно, що його знають як поета.

Всі були в захопленні від його простих, але вагомих слів, від пісень, які він так гарно вмів співати і в які вкладав щось до болю близьке, рідне, що змушувало кожного ще раз пересвідчитись у неповторності, красі і силі української народної пісні. Саме через це сталася подія, про яку А. Козачковський згадує у своїх спогадах: «Шевченко був у справжньому натхненні, напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не спускаючи очей з поета, з келихом у руці пан поважного віку, за походженням – німець, віросповіданням – протестант. «Оце - батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!» - високо підіймаючи келих, проголосив німець, потім ми всі називали його «батьком».

Поведінку німця А.О. Козачковський пояснив так: «Пісні українського народу симпатичні тому, що сповнені глибокого смислу. Крім багатства змісту, в їх – то живих, грайливих, веселих, то сумних, але ніколи не безнадійних сумних мотивах, як у витончених звукових формах, відлилася вся Україна з її патріархальним побутом, сповненим простоти і героїзму, з її характером, з її почуттями, з її славною і разом сумною історією, з її чарівною природою. Ось чому українська пісня служить для простолюдина підсвідомим джерелом самоповаги і створює ту моральну силу, яка завжди охороняла його народність серед іншого для нього середовища. Ось чому німець-протестант, що постарів на Україні, побачивши народного поета, в особі якого у його думах втілилося перед ним усе прекрасне другої його вітчизни, перший проголосив його «батьком».

У другій половині серпня Шевченко виїжджає в село Потоки. Потім перебуває в Києві, звідки вирушає на Полтавщину. У с. Березова Рудка він відчув себе хворим і тому в кінці жовтня 1845р. знову повертається до Переяслава.

Про це Козачковський пише: «В жовтні того ж року Шевченко приїхав до мене знову хворий і прожив у мене близько двох місяців. Уранці він звичайно писав, зовсім не прагнучи залишатися наодинці… Вечір минав у розмові, що тривала майже завжди години до другої. Обмірковуючи його досить недавній вихід із стану наймита, я дивувався його розвиткові і різноманітності його знань, які давали щовечора новий привід для розмови. Іноді він читав Біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки; на жаль, ця Біблія під час пожежі згоріла. Тодішніх задумів його пам’ятаю два, які не здійснилися: перший – велика картина «Видіння Ієзекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками» і другий - подорож по Дніпру в товаристві кількох осіб з метою вивчення краю в археологічному, історичному та етнографічному планах».

В домі лікаря Тарас Григорович завжди був бажаним гостем. Тому й тепер він знайшов тут необхідну медичну допомогу і дружню підтримку. Гостинність цієї сім’ї і особливо її підкреслена людяність подобалися Шевченку.

Хворому Шевченку часом не дозволялось виходити з будинку. Стоячи біля вікна, Тарас Григорович спостерігав за погодою, вдивлявся в людей, які проходили повз двір. Якось він побачив, як Козачковський саджав дерева на подвір’ї. Хворий Шевченко йому допомагав. У народі побутує переказ, що Шевченко з Козачковським на знак дружби посадили дві акації в одну ямку, а їхні стовбури сплели. Дерева виросли і протягом багатьох десятиріч надавали особливої привабливості садибі. У листі до Козачковського від 14 квітня 1854 року читаємо: «Та ще, чом ти мені не напишеш, чи великі виросли дерева, що посадив ти восени 1845 божого року, бо мені так і здається, що я як пишу оцей лист до тебе або як просто тебе згадую, то так неначе дивлюся на тебе, як ти коло баркана рядочком восени дерева сажаєш».

24 грудня стан здоров’я Т.Г. Шевченка різко погіршав: він тяжко занедужав на запалення легень. Сім’я С.Н. Самойлова, що проживала у селі В‘юнище, не відходила від хворого, який лежав, заплющивши очі, з високою температурою. Стурбована родина вирішила, незважаючи на сніжну морозну погоду, негайно відправити Тараса Григоровича до лікаря Козачковського в Переяслав.

А.О.Козачковський, як завжди, радо зустрів поета. Уважно оглянув, дав ліків, заспокоїв і наказав м’яко постелити йому ліжко в окремій кімнаті. Тяжкою була ця ніч для Т.Г. Шевченка. Він поривчасто дихав, не знаходив спокою. Здавалося, ніколи ще йому так важко не було, як зараз. Здавалося, це остання ніч в його житті. Невже прийшла смерть? І всього 31 рік! Але під пильним доглядом Андрія Осиповича поет швидко видужав, набрався сил і незабаром залишив Переяславщину, бо того вимагали інтереси служби. І не думалось тоді Тарасові Григоровичу, що він побуває в милому йому краї лише через 12 років. Але і під час солдатчини на далекому засланні він не забуває Переяславщину.

Козачковський одержав від поета, що мучився в неволі, чотири листи. Перші три були надруковані в журналі «Основа», а останній загубив один з приятелів Козачковського. В ньому поет детально описував свій похід до Аралу.

Листи, надіслані Козачковському, проливають ще більше світла на зв’язок Шевченка з Переяславщиною. В листі, датованому 30 червня 1853 року і написаному в Новопетровському укріпленні, поет називає лікаря щирим другом своїм і сердечно співчуває йому з приводу смерті дитини. В кінці листа була примітка: «Не забувай».

І Андрій Осипович ніколи не забував свого друга. Знаючи, що гроші можуть пригодитися Шевченкові на засланні, він посилав їх поетові, повідомляючи, що вони від спільного знайомого. Шевченко запитував: «Хто се такий общезнакомий наш, такий пам’ятливий та щедрий? Трохи лиш (я сам собі міркую), чи не ти се сам посилаєш мені, убогому, з своєї власної дірявої кишені. Я думаю, що так. Серце моє мені нашіптує, що так, спасибі ж тобі ще раз, друже мій єдиний!»

У листі від 13 квітня 1854 року Шевченко просить Козачковського вибрати погожий день і поїхати з сім`єю в село Андруші. Там він пропонує погуляти в архієрейському гаї і під вербами та дубами згадати той день, коли вони разом з ним милувалися чарівною природою. Т. Г. Шевченко хвилюючими словами згадує одне з мальовничих переяславських сіл: «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам там, може, навіть остило дивитися на Трахтемировські гори… Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч одним оком? Ні! Ніколи я їх не побачу! А хоч і побачу, то, може, з того світа, або на сім світі присняться коли-небудь».

Та ось прийшла запізніла радість і до Шевченка. Його було звільнено з заслання в 1857 році, та лише через два роки він потрапляє на Переяславщину. «В червні 59-го року, вранці, – згадує Козачковський, – у двір квартири моєї в’їхав поштовий віз. Той, що сидів у ньому, здався мені схожим на Шевченка. Я не помилився. Мовчки ми привіталися».

Навіть не відпочивши, Шевченко рветься побувати у гущі народній, поговорити з людьми, прислухатися до їх настроїв.

Шевченка тягнуло якнайскоріше подивитися на так давно не бачені милі серцю «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Він так загорівся цим бажанням, що навіть не став чекати, поки будуть запряжені коні, і пішов пішки до Дніпра. Козачковський уже догнав його на півдорозі до села Козинці, що було розташоване за два кілометри від Дніпра – Славути.

Коли почало вечоріти, друзі стали ловити рибу. «Тиха українська ніч, – пише лікар, – міріадами зірок на чистому небі, немов би навмисне, в усій чарівній своїй величі привітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись на рідні йому картини природи, поет сказав: «Яке хороше буття поетом, якби він міг бути тільки поетом і не громадянином».

Зваривши юшку, друзі повечеряли і, завершивши прогулянку, пішли ночувати в Козинці. Пізніше поет згадував цей день і дякував Козачковському за «оті карасі та лящі дніпрові».

Востаннє Т. Г. Шевченко заїхав на Переяславщину 13 серпня 1859 року по дорозі з Києва. Гостював він тут усього два дні. Ділячись з Козачковським своїми планами на майбутнє, Шевченко висловлював бажання через два роки взяти в оренду невеликий клапоть землі напроти села Прохорівка, побудувати там дім, де і дожити останні роки свого життя. Але здійснитись цьому бажанню не судилось.
Переяславська осінь

Творча продуктивність Тараса Григоровича Шевченка в цей час вражає. З-під його пера за нетривалий час вийшли шедеври його творчості. Цю найпродуктивнішу пору в житті поета називають Переяславською осінню.

Цікаві відомості про Шевченка подає А.О. Козачковський у своїх спогадах. «Вранці він звичайно писав, зовсім не відчуваючи потреби бути на самоті. Він писав немовби граючись. В справах, які я тоді вів з євреями, іноді сповнювалася ними вітальня моя, у якій Шевченко звичайно працював; але цей гамірний кагал не тільки не заважав йому (хоч він міг піти в кабінет), навпаки, продовжуючи писати, він вслухався в розмови євреїв, втручався в них і, розсмішивши чим-небудь кагал, сам реготався, продовжуючи швидко і без зупинки свою справу, без будь-яких поправок».

За два останні місяці 1845 року Шевченко написав понад десять творів, які зайняли особливо важливе місце в творчій спадщині Шевченка. Переборюючи приступи недуги, Тарас Григорович продовжував працювати. 13 листопада першою з’явилась «Наймичка», в якій поет оспівав вражаючу силу беззавітної любові, безмежної самопожертви матері-покритки в ім’я щастя сина. «Наймичка» славить велич і силу серця жінки з народу, яка звершує великий подвиг любові і вірності.

На п’ятий день після «Наймички», тобто 18 листопада, Тарас Григорович Шевченко закінчує в Переяславі «Кавказ». Слова «закінчує» тут вжито не випадково. Безпосереднім поштовхом до створення поеми стала сумна звістка про загибель у бою з горянами поетового друга Якова де Бальмена. Це був український шляхтич шотландського походження, граф. Освічений, обдарований – писав вірші, прекрасно малював. Не дивно, що, познайомившись влітку 1843 року, Бальмен і Шевченко щиро заприятелювали. Як офіцер Яків де Бальмен мусив відбувати службу на Кавказі, хоча засуджував ту несправедливу війну, співчував народам, що захищали свою незалежність.

Якось Яків зробив Тарасові несподіваний дарунок. Старанно переписав «Кобзаря» та «Гайдамаків» латинською (думка була, що в такий спосіб з творами поета зможуть ознайомитися поляки, чехи, інші слов’яни, що не користуються кирилицею). Разом з художником М. Башиловим намалював прекрасні ілюстрації. Зробив шкіряні палітурки і передав через знайомих Шевченкові. А незабаром загинув. Шевченка вразила ця трагедія, але в загибелі друга він звинувачував не кавказців, а російський великодержавний шовінізм, на совісті якого десятки тисяч смертей російських солдатів і горян. Розбурхані переживання вилилися поетичними рядками. Гнів поета спрямований проти національно-колоніальної політики царизму, на захист поневолених народів. Він оспівує велич нескореного народу, його безсмертя й віковічну боротьбу за волю. Фінал цієї героїчної поеми-симфонії, цього гімну народам, які борються проти самодержавної тиранії і національного гноблення вінчали строфи про Якова де Бальмена, який загинув на Кавказі волею тих, хто послав його на смерть.

Як свідчать перекази сучасників, поема одразу ж після написання швидко почала поширюватись у рукописах і використовуватись для політичної пропаганди, а сам Шевченко, за переказами, читав її селянам на Переяславщині.

Того дня, коли було завершено «Кавказ», у житті Тараса Григоровича відбулася ще одна важлива подія: у далекому Петербурзі, в академії мистецтв, її загальні збори постановили затвердити поета некласним художником з живопису історичного і портретного. Шевченко стає, таким чином, «вільним художником», як уперше з гідністю і гордістю напише він десять днів по тому в розписці про одержання подорожньої у Київській археографічній комісії.

Ще 10 жовтня в селі Мар’їнському поет закінчив поему «Єретик». 22 листопада в Переяславі він написав до поеми присвяту, яка адресувалася видатному чеському вченому-славістові, професору Празького університету Павелу Йосефу Шафарикові. Шевченко поділяв погляди Шафарика на ідею братнього єднання всіх слов’янських народів на демократичній основі. Їх ріднила велика любов до пригноблених народів і ненависть до російського самодержавства, його колоніальної політики. Поему «Єретик» з присвятою Шевченко передав за кордон Шафарикові. За свідченням В. Білозерського, «Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами».

У зв’язку з ремонтом будинку Козачковського, Шевченко переїжджає в село В’юнище і зупиняється у поміщика-декабриста С.Н. Самойлова. Коли врахувати, що поет 25 грудня був знову у Переяславі, де в цей день написав «Заповіт», а перед цим у В’юнищі 22 грудня – вірш «Три літа», то виходить, що поет прожив у В’юнищі з місяць, починаючи з перших чисел грудня. Треба ще врахувати, що Шевченко наприкінці листопада мав здійснити короткочасну поїздку в Київ, щоб офіційно полагодити справу з оформленням на службу в Археографічну комісію.

Село В’юнище знаходилося за кілька верст на південний схід від Переяслава у придніпровській долині, там, де поштовий шлях на Золотоношу перетинав високий вал. Це було старовинне, досить велике, хоч і бідне поселення, землі і селяни якого належали кільком поміщикам – Ілляшенку, Соломці, Самойлову і іншим.

С.Н. Самойлов, приятель Козачковського, жив у скромному одноповерховому будинку і, звичайно, зрадів гостеві, який приїхав до нього на початку грудня 1845 року. Господарю і гостеві було про що поговорити, розповісти один одному. У гостинному В’юнищі поетові гарно працювалося. Тут він створив ряд поетичних шедеврів. І про що б не писав у ці дні Шевченко, ідеєю ідей, думою дум поета була дума про «огонь новий», огонь народного повстання, яке змете з рідної землі самодержавне царство панів «неситих», недолюдків. Днем радості називає поет день, коли над «розбойниками неситими»

Розпадеться кара

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Хвороба знову прикувала поета до ліжка, а в 20-х числах грудня він і зовсім розхворівся, так що Козачковський вирішив перевезти його у Переяслав, щоб лікувати під своїм постійним доглядом. Але, незважаючи на це, поет продовжує творити. Очевидно, невипадково під визначним твором Т.Г. Шевченка, написаним у селі В’юнище «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» стоїть дата: 14 грудня. В цей день прогресивне людство відзначало двадцяті роковини з дня повстання декабристів. Безумовно, що розмови з Самойловим, який був замішаний у русі декабристів, сприяли написанню твору, в якому підносилась ідея селянської революції. Ще більше значення мало те, що в цей час на Україні ширились селянські заворушення. На Переяславщині теж не було спокійно. Представник переяславського панства Гладченко писав, тікаючи від розгніваних селян: «Странные вещи творятся ныне в наших сёлах… бунтует чернь». Це – один з головних творів Шевченка. Насамперед важливо усвідомити, кому він адресований. Заголовок цього твору навмисне найдовший у «Кобзарі». Зміст заголовка виводить твір у понадстанову, понадчасову систему координат. До речі, ось Шевченкове розуміння нації: «і мертві, і живі, і ненароджені земляки в Украйні і не в Украйні». Тобто духовний зв’язок нинішніх і майбутніх поколінь.

Водночас наявний конкретно-історичний рівень заклику: поет звертається до провідної верстви українського поміщицтва та інтелігенції.

Послання – жанр насамперед біблійний. Найбезпосереднішим є перегук Шевченкового твору з Першим соборним посланням святого апостола Івана. Саме з нього поет запозичив епіграф, що розкриває ідею поеми. Є спільність Шевченкової поеми і зі староукраїнською полемічною літературою (посланнями І. Вишенського). Полемічний запал автор спрямовує на українських інтелігентів-раціоналістів. Адже якраз у їхніх руках майбутня доля Батьківщини.

Шевченко віщує так, ніби бачить внутрішнім, духовним зором майбутні діяння провідної верстви. Вона шукатиме «У чужому краю» «Волі! Волі! Братерства братнього», а в Україну принесе «Великих слов велику силу, Та й більш нічого».

Шевченко передбачає, що «гірше ляха» розіпнуть Україну «свої діти». Хто вони? Маються на увазі ті, хто хочуть просвітити «Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку». Автор «Посланія…» радить:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Цей твір був найпопулярнішим серед кирило-мефодіївців, він кардинально вплинув на формування ідеології братства.

Пройнятий настроями селянства, Тарас Григорович закликає до розправи з самодержавством. Характерно, що вже на третій день після написання твору «І мертвим, і живим…» він пише поезію «Холодний Яр», в якій історичну тему пов’язує із злободенними проблемами сучасності. Він звертається до народу, пробуджуючи в ньому революційну свідомість. У «Холодному Яру» поет дав нищівну відповідь ідеологам буржуазної історіографії, які показували народних месників розбійниками:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний…

Т.Г. Шевченко постійно шукав нових форм для поширення революційних ідей в народі. Про це зокрема свідчить цикл віршів «Давидові псалми», під якими стоїть дата: 19 грудня 1845, «В’юнища». Про перебування Шевченка в селі В‘юнища збереглось чимало переказів. Один з таких розповів С. Г. Трипуз: «Одного разу восени 1845 року ішов Тарас Григорович селом і зустрілося йому дівча з відрами. Карооке, красиве, наче маківка в цвіту. А зодягнене, то й не сказати: не одяг – одне лахміття. Вітер шарпає останнє листя з дерев, а воно босе.

Коли порівнялися, злегка вклонилося і проказало за сільським звичаєм:

– Здрастуйте!

Зупинився Шевченко та й спитав:

– Чия ж ти така гарна?

– Я сирота. Служу за харчі наймичкою в Кряків, – і показала на багату хату.

– Бідна моя дитино! – стислося серце поета. – Як ти поневіряєшся!

Він поклав руку на голову дівчини і спитав, як звуть.

– Мар’яна, - відповіла.

Мабуть, з нею ніхто так ласкаво не говорив, не співчував. І в неї покотилися по щоках прозорі намистинки-сльози.

Тарас Григорович простягнув монету. Сірі людяні очі немов дивилися у саме серце сироті.

– Бери, не бійся. Купиш собі хустину, а то он ця латана в тебе та й полиняла зовсім.

І вона взяла гроші. Відра хитнулися і коромисло важко лягло на дівоче плече…»

За таких обставин народилась поезія «Маленькій Мар’яні».

У В’юнищі наприкінці грудня Шевченко тяжко захворів. Стурбований Самойлов, у якого жив поет, негайно відвіз Шевченко до Козачковського. Як розповідають у народі, вночі з 24 на 25 грудня Тарас Григорович піднявся з ліжка і засвітив свічку. Поринувши в глибокі думи, він ходив по кімнаті. Невже кінець? Так мало зробив для народу! Він взяв перо і швидко написав на папері:

Як умру , то поховайте…

Всю ніч не спав поет, до ранку в його кімнаті горіла свічка. Коли через вікно пробився перший промінь світла, на столі лежав «Заповіт».

Відомо, що Шевченко своїй безсмертній поезії не дав назви. «Заповітом» її назвав народ. Цим віршем Шевченко завершив рукописну збірку поезій «Три літа», яка потім стала основним доказом для царської охранки у звинуваченні поета в антисамодержавній спрямованості його творів.

Переяславщина залишила глибокий слід у творчості Тараса Григоровича Шевченка. Особливо цікавий з цього погляду « Сон » («Гори мої високії »), написаний в Орській кріпості в 1847 році. Тут у кожному рядку відчувається невимовна любов поета до Переяславщини, її природи і людей. Панорама Трахтемирівських гір в ясний день ще здалека вабить зір своєю синню, а зблизька чарує красою кучерявих дерев. Описом Трахтемирова і починається твір:

Гори мої високії!

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека –

З Переяслава старого,

З Виблої могили…

Високі кручі, гаї, байрак, сивий Дніпро з лугами, мальовничі села Трахтемирів і Монастирище, ріки Трубайло і Альта – все це неповний перелік ознак місцевості на Переяславщині, що згадуються в творі. Але це лише колорит, фон, на якому автор бачив окрадених людей.

У повісті «Близнецы», написаній Шевченком на засланні в 1855 році, події частково переносяться на Переяславщину. Тут згадуються села Трахтемирів і Андруші, Вибла і Трибратні могили, річка Альта, детально описується саме місто Переяслав, дається опис його визначних місць. В окремих образах людей можна впізнати деякі риси характеру, зовнішність знайомих і приятелів, яких чимало було в поета на Переяславщині.

Історія, мабуть, не знає рівного Т. Г. Шевченкові митця, який був би так кровно зв’язаний з народом. Де б він не перебував на Переяславщині, всюди виявляв сердечне співчуття до гноблених трудящих, котрі відповідали йому великою прихильністю. Тому про перебування тут поета залишилося чимало переказів, легенд, які люди свято бережуть у своїй пам’яті. Ось деякі них:

У 1938 році в’юнищанець М. П. Данько розповідав: «У нас був у селі вівчар. Він пас вівці років з тринадцяти. Один був, не женився і родичів у нього не було. От, кажуть люди, Шевченко подружився з цим вівчарем. Жили вони, як брат з братом. А цього вівчаря наймали пани, більшу йому давали плату, аніж у людей. Прийшов пастух до Шевченка та й каже:

– Що його робити – найматися чи відказатися?

Шевченко йому відповідає:

– Хай самі пани скидають жупани та закочують холоші, то й без грошей будуть пастухи хороші».

А ось інше народне оповідання. «На околиці В’юнищ стояла корчма. До неї вечорами сходились селяни. Сюди заходив і Шевченко. Розмовляючи з селянами, він запевняв їх, що настане час, що царя і панів не буде. Селяни недовірливо хитали головами. Тоді він витягав з кишені боба і квасолини та розкладав їх: біб – то цар, а квасоля – пузате панство. З другої кишені виймав велику пригоршню пшениці – це народ. І засипав пшеницею боба та квасолю. Тоді питає:

– Чий верх?

– Народу, - кажуть

– Отож так і буде в житті, бо їх мало, а нас багато. Навіть сліз наших вистачить, щоб їх потопити».

В селі Козинцях розповідали інше. Шевченко проходив вулицею. Як завжди цікаві до нових людей дві селянки почали перешіптуватися:

– Глянь! Он який гарний пан іде! – долетіло до Шевченка.

«Отак, дожився, - подумав поет. – Про мене, кому чи найбільш ненависне панство, так говорять».

Він зупинився, повернувся до жінок, зняв шапку, вклонився й каже:

– Люди добрі! Який же з мене пан? Ось подивіться, хіба у мене голова панська?...»

Легендам про Шевченка немає ні кінця, ні краю. Народ вважає його своїм єдиним заступником, якого переслідують царські посіпаки, але він безстрашний і невловимий.

Почуття особливої гордості охоплює кожного, хто ступає на землю Переяславську, знаючи, що ці дороги сходив колись геніальний український Кобзар. На землі цій завжди живе і житиме Шевченко.


Переяславщина в малюнках Т.Г. Шевченка

Художній геній жив в душі Тараса Шевченка нарівні з поетичним. Леонардо да Вінчі казав, що «малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство». Невипадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета трапляється досить часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих особистостей, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких Богом обраних людей належить і Тарас Шевченко. Пензель і олівець вабили його невтомну творчу уяву не менше, ніж слово. Одвічний борець за Україну, він і в живописі був вірним собі.

Ще в дитинстві у Тараса було непереборне бажання навчитися малювати. Ні зла мачуха, ні рабське становище не вбили в ньому цього прагнення. Саме талант художника вирвав Шевченка з кріпацьких пут, а пізніше допомагав у найскрутніші хвилини життя. Малювання нарівні з літературною творчістю стало для митця потребою. У ньому поєднувались і боролись водночас поет і художник, тому мистецька спадщина Кобзаря така цікава й багатогранна.

Шевченко виробив власну художню манеру не відразу. Усвідомлюючи свій хист до пензля й маючи невгасиму пристрасть до писання й малювання, розумів, що треба для цього багато вчитися. Про свої перші кроки в малярстві поет розповів у вірші «А. О. Козачковському»: малювати почав з раннього дитинства – «хрестами й візерунками з квітками» обводив сторінки в саморобному зошиті, а коли був у пана Енгельгардта козачком, перемальовував лубки. Саме за перемальовуванням козака Платова у Вільні 1829 року й застав пан свого служку. Тоді він покарав хлопця за те, що той міг спалити будинок, бо малював при свічці. Наступного дня Шевченка висік кучер Сидорко. Проте це не відбило охоти малювати.

Відбиток на ранню творчість Шевченка-художника наклала академічна школа. Особливо відчутний вплив на митця справив його вчитель з Академії мистецтв, відомий майстер пензля, автор славетної картини «Останній день Помпеї» Карл Брюллов, до порад якого здібний учень уважно прислухався. Та він шукав і самостійного шляху. У цьому допоміг йому Олексій Венеціанов. До нас дійшло понад 240 поетичних творів Шевченка, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. За видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка.

Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково у гравюрах на металі й дереві, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя митця.

Рідна земля, її історія, природа, люди завжди будили творчу уяву Тараса і кликали якнайшвидше відтворювати образ омріяного краю на папері. Будучи невиправним романтиком, гуманістом, ідеалістом, він був переконаний – мистецтво може зробити людські душі моральнішими та чистішими. Саме з метою пробудження національної свідомості земляків Шевченко задумав художнє періодичне видання «Живописна Україна» (1844) про минуле, народний побут, звичаї та фольклор, природу й історичні пам’ятки. Малюнки та зарисовки з унікального альбому Т. Шевченка 1845 року теж могли стати продовженням цього видання.

Кожна нація має своїх репрезентантів – поетів, художників, музикантів, вчених-винахідників, мудрих політиків, які боролися за незалежність свого народу.

Для України такою особистістю є Тарас Шевченко – геніальний поет, своєрідний і оригінальний прозаїк, драматург, високоталановитий художник, який за видатні досягнення в галузі гравірувального мистецтва був першим у Російський імперії удостоєний звання академіка гравюри.

Ще в ранньому дитинстві в Т. Г. Шевченка проявився хист до малювання, який в юнацькі роки переріс у непоборне бажання стати художником. Паростки цього таланту помітили та належно оцінили видатні прогресивні люди тодішньої Росії – поет Віктор Жуковський, художник Карл Брюллов та інші, які доклали зусиль, аби викупити двадцятидвохрічного художника-аматора з кріпацтва і відкрити йому дорогу до навчання в Петербурзькій академії мистецтв. Навчаючись в академії, художник розпочинає видання серії офортів «Живописна Україна». Для наступних випусків цієї серії мали стати основою малюнки та зарисовки із альбому 1845 року, унікального серед тих альбомів Шевченка, що збереглися. Альбом заповнювався у період найвищого творчого поетичного піднесення – період «трьох літ», коли були створені «Розрита могила», «Холодний Яр», «Чигрине, Чигрине…», «Великий льох», «І мертвим, і живим…», «Заповіт»... І символічне поетичне Шевченкове слово тут нерозривно переплелося з малюнками, створеними в Густині, Переяславі, Андрушах, Потоках, Суботові, В’юнищі…

В кінці першої половини XIX ст. повітовий Переяслав багато чим нагадував звичайнісіньке село, якщо не враховувати численних розкішних «божих храмів» – церковних споруд. Переважали дерев’яні хати з солом’яними стріхами і глиняною долівкою. Менше було кам’яних будівель, що належали багатіям. В той час у Переяславі були поширені шевський, кравецький, столярний та чинбарний промисли. Населення складалося з козаків, міщан, дворян, духовенства та кріпаків. У руках поміщиків та церковників зосереджувалась основна частина приміських земельних володінь.

Під час огляду міста Шевченко зробив кілька малюнків у альбом 1845 року. Серед них – малюнки найстаріших архітектурних споруд, як-от: Михайлівська церква, Вознесенський монастир, а також Покровський собор. Той факт, що Шевченко значну увагу приділив змалюванню будов релігійного культу, пояснюється обставинами його роботи в Археологічній комісії: від нього вимагалося робити натурні зарисовки всіх стародавніх пам’ятників, будівель, могил. Але навіть змальовуючи церкви, Шевченко вдавався до показу соціальних контрастів. Про це свідчить, наприклад, акварель з підписом автора: «В Переяславі церков Покрова, збудована в 1709 році полковником Мировичем». …Сонячний день. На передньому плані потопає у грязюці Старокиївська вулиця. З лівого боку видніється край добротного будинку, а з правого – убога, похилена хатина, що ледь-ледь ловить своїми підсліпуватими віконечками світло. Біля них постаті жителів. Ще далі, аж біля самого силуету гордовитої і величної Покровської церкви, теж знайшли притулок оселі якихось бідняків.

В альбом 1845 року входять також літні пейзажі «У В’юнищах» та «Андруші». Звичайний сільський вид з рядом дерев по боках, вулиці з контурами церкви, що зводиться високо над місцевими будівлями, змальовано в акварелі «Верби в Андрушах».

Крім змальовування архітектурних цінностей, праця Шевченка вимагала і детального опису археологічних пам’яток околиць міста. У звіті, написаному Київській тимчасовій комісії, Шевченко зазначає: «Переяслав и окрестности его были б черезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе. По Киевской дороге в пяти верстах от Переяслава над самой дорогой три высокие кургана, называемые Три братни могилы. По Золотоношской дороге в семи верстах от города высокий курган, называемый Богданова могила. И тут же недалеко впадает в древнее русло Днепра бесконечный вал, неизвестно когда и для чего построенный».

Описуючи велике земляне укріплення в напрямку до Березані і Яготина, Шевченко не втримується, щоб не розповісти старовинну легенду про княжну з Переяслава, яку звали Домною. В ній ідеться про те, що княжна героїчно загинула, обороняючись від нападу озвірілих ворогів, а укріплення було зруйновано. Звідси і назва «Вибле», що значить залишене, вибуле.

Внук лікаря А. Козачковський розповідає, що Шевченко любив подорожувати пішки. Він ходив більш як за 10 кілометрів в село Єрківці, щоб дізнатися про походження назви «Три братні могили».



На Переяславщині Т. Шевченком були створені такі малюнки, що збереглися до наших часів:

  1. «Камяний хрест св. Бориса». Малюнок датується 10-12 серпня 1845 року на підставі свідчення А. О. Козачковського про перебування Шевченка на Переяславщині.

  2. «Гості».

  3. «Селянське подвір’я».

  4. «Церква св. Михаїла в Переяславі». У археологічних нотатках до цього малюнка Тарас Григорович зробив такий запис: «В той же цитадели церковь св. Михаила, по преданию бывший монастырь, построенный каким-то князем черниговским Михаилом. Ни снаружи, ни внутри не осталось никаких признаков ее древности, окроме колокольни и при ней трапезы, где теперь помещается уездное казначейство». Цю церкву збудовано ще наприкінці XI ст., але її зруйнували під час монголо-татарської навали. Новий храм із дерев’яною банею споруджено в 1749 році – саме його зображено на передньому плані малюнка Шевченка. Ліворуч – будинок монастирської братії та залишки земляного оборонного валу, який насипано в 1709 році. У XVIII ст. тут діяв монастир, закритий у 1786 році.

  5. «Вознесенський собор у Переяславі». Змальований Шевченком Вознесенський собор - пам’ятка архітектури українського бароко кінця XVII ст., входив до ансамблю будівель Вознесенського монастиря; найвища будівля в Переяславі. На передньому плані зображено каплицю над підземним ходом і дві людські постаті, а праворуч від собору – дзвіниця, споруджена в 1770-1776 рр.

  6. «Косар». Цей малюнок, під назвою «Селянин із граблями, косою і мішком за плечима», згадується у статті Є. П. Кирилюка «Творчість Шевченка – художника періоду «трьох літ».

  7. «В Переяславі. Церква Покрови». На малюнку – Старокиївська вулиця міста Переяслава, обабіч хати міщан, а в центрі – Покровська церква, збудована в 1704 – 1709 роках коштом переяславського полковника І. Мировича. Церква зазнала пожежі у 1709 році, після якої були відновлені бані й добудовано до східного притвору дерев’яну дзвіницю. Опис церкви Покрови Шевченко подає у повісті «Близнецы».

  8. «Андруші». Село було відоме ще з XI ст.; розташоване поблизу впадіння річки Трубіж у Дніпро (за сім верст від Переяслава). В XIX ст. належало Полтавській архієрейській кафедрі та було місцем перебування переяславських єпископів. На малюнку – дорога понад озером Станіслава до садиби, в якій видно корпус для архієрейського хору та дерев’яної церкви, збудованої в 1768 р.. У другій половині XX ст. село було затоплено водами Канівського водосховища, але церкву перенесли до Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури і побуту (нині Національний заповідник).

  9. «Андруші». У будинку, зображеному праворуч, Шевченко бував під час приїзду до Андрушів.

  10. «Портрет невідомого».

  11. «Хата над водою». Малюнок датується часом перебування Шевченка у Переяславському повіті 10 – 20 серпня 1845 року. Дослідники мистецької спадщини художника пов’язують цей твір із великою повінню на Дніпрі, яку Шевченко бачив навесні 1845 р.. Цей малюнок можна зустріти із назвою «Повідь».

  12. «Жіноча постать». Уперше репродуковано під назвою «Людська постать».

  13. «У Вюнищі». Це село Переяславського повіту Полтавської губернії розташоване за 8 верст від Переяслава. У В’юнищі Шевченко перебував між 10 – 20 серпня і у грудні 1845 р., де гостював у збіднілого поміщика С. Н. Самойлова. На малюнку зображено, ймовірно, попівський будинок, а на другому плані – хутір С. Н. Самойлова, який жив у скромному одноповерховому будинку, що називав «хатою». Мабуть, ця «хата» й зображена на цьому малюнку. Хату вінчає висока солом’яна стріха з двома димарями. Посеред фасаду виступає великий ганок. Поряд – погріб, а за ним – велика скирта соломи. Тином з відкритими воротами огороджено просторий двір. Віддалік, за тином, - селянські подвір’я і купи дерев. У дворі справа – комора і перед нею віз. Посеред двору стоїть жінка з дівчинкою, можливо, такою ж, як маленька Мар’яна, якій поет присвятив вірша. Тут Шевченко написав поетичні твори: «І мертвим, і живим…» (14 грудня), «Холодний Яр» (17 грудня), «Давидові псалми» (19 грудня), «Маленькій Мар’яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня) та намалював автопортрет, що не зберігся.

  14. «Хата на Переяславщині».

  15. «Кашовари».

Малюнки Т. Шевченка демонструють його зацікавлення історією, етнографією, археологією, фольклором, краєзнавством. Це – скарбниця, котра дає можливість кожному пізнати життєву та творчу долю митця, його захоплення, зацікавлення, надії та бажання, нереалізовані творчі наміри. Як поет, художник і мислитель, він всю силу мистецтва слова і візуального образу спрямував на службу своєму народові. Нев’янучий і всезростаючий інтерес до спадщини Шевченка саме й криється в народності його творів і феноменальності вдачі.

Шевченківські дні у школі

На початку березня в навчальних закладах проходять Шевченківські дні, під час яких ми вшановуємо пам’ять великого сина України Тараса Григоровича Шевченка. За належної підготовки цей тиждень перетворюється на справжнє свято.

Велику роль у підготовці і проведенні відіграють літературні та драматичні гуртки, що працюють у школах.



В ці дні плануються різні види роботи з учнями.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал