№10 7-11 лютого 2008 Мистецтво культурної дипломатії



Сторінка5/7
Дата конвертації03.12.2016
Розмір1,04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

В'ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ: Постать і доба Івана Мазепи подавалися російською історіографією однобічно. Ця постать однозначна для України в кінцевому результаті. А ті події надзвичайно важливі для самоідентифі-кації української нації. Готуємо міжнародну наукову конференцію, де в центрі буде тільки Мазепа з його концепціями, ідеями, політичними ходами. Хочемо провести у День Києво-Могилянської академії (15 жовтня), випускником і великим меценатом якої був гетьман Мазепа. А потім у Полтаві. І так задати тональність відзначенням.

— Деякі полтавці і тепер повторюють: «Полтавська битва — це наша слава»...

Кирило ГАЛУШКО: — Для історичної пам'яті росіян «Полтава» означає день величі, слави, початок імперії. Вони, безперечно, святкуватимуть. Для шведів це день скорботи, найбільша воєнна катастрофа, її сприймають як історичний урок, який дозволив уникнути участі у двох світових війнах. Для Української національної держави — це катастрофа. На полі Полтавської битви є пам'ятник російським воїнам, шведам від росіян та шведам від співвітчизників. Але немає загиблим близько 5 тисячам українських козаків. (Та й ця цифра стала відома від шведських археологів.) Тому влітку 2009-го плануємо не «святкування слави», а вшанування пам'яті убієнних.

— Є багато портретів Івана Мазепи, але не на всіх — справді Мазепа. Який відповідає його образу?

Кирило ГАЛУШКО:— Ось цей портрет Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою, з Дніпропетровського художнього музею (копія портрета 1700 року) — один з найпрезен-табельніших і найкращих. Переважній більшості громадськості він не відомий. Саме так він виглядав значний період свого гетьманування і блискучої кар'єри.

— Після 300 років ганьби («Іуда, зрадник, потвора, анафема!») настав час широко показати, ким Мазепа був для українського народу та історії України. Де про це з точки зору сучасності можна прочитати?

Кирило ГАЛУШКО: — Дуже добрі книжки «Іван Мазепа» професора, отця Юрія Мицика. А також «Іван Мазепа у запитаннях і відповідях» Ольги Ковалевської. Там відповіді на все, що би хто хотів спитати про Івана Мазепу, але боявся це зробити. Докладно: кого «зраджував», кого ні. Як жив, з ким спілкувався, його друзі, однодумці, вороги. Тут він і як Національний Герой, «ікона», як надзвичайно цікавий персонаж, що яскраво виділявся на тлі своєї доби, і як звичайна людина.

— Про нього накопичилося дуже багато стереотипів. Зокрема: поляк, католик, уніат. Мабуть, люди ставили собі чітку мету: не з ясувати істину, а вигадати побільше негативу...

Юрій МИЦИК: — Я православний церкви Українського Патріархату. Нікому не ворог і мені не образливо, що хтось іншої конфесії. Мазепа православний. З волинської української шляхти, народився на Білоцерківщині. Оточення православне. Мати черниця. Сестра, тітка, небога були черницями. Дуже багато в роду священиків. У його оточенні було шість святих, тісно контактував із Дмитрієм Ростовським. І походження, і виховання, й діяльність не розходилися з православною церквою. Є багато книжок, де показано, як він словом і ділом служив православній церкві: був щедрим покровителем, будував багато церков, і зі своєї кишені, зокрема. Видав Євангеліє арабською в Сирії. Є його дари в Єрусалимі Гробу Господньому. Є щедрі дари Константинопольській Патріархії, вони й досі там є. Мазепа народився і помер православним.

— За що ж тоді анафема?

Юрій МИЦИК: — Анафема, історично, виноситься людям, які залишили православну церкву, прикриваються православ'ям, але перейшли в іншу віру. Мазепі виголосили анафему не за речі, несумісні із званням православної людини, а з політичних міркувань. За це анафем не виголошують. Факт початку 16 ст.: Папа Римський воював з Венецією — оголосив анафему жителям Венеціанської республіки. А війна закінчилася — зняв. Московський Патріархат також проголосив анафему не з церковних інтересів. Петро І наказав — тут же склали сценарій і тут же «провернули».

— У 1918-му році, за держави Скоропадського, була колективна панахида по Мазепі. Це вже свідчило, що прокляття Мазепи не дійсне в очах українців...

Юрій МИЦИК: — Є дані, що тодішній святий Патріарх Тихін Мос-ковський благословив зняти анафему з Мазепи. Але він помер і до Собору не дійшло. Київський Патріархат підкреслив 1994-го року, що не виносив цю анафему і вважає її недійсною. Таку ж пози цію займають Українська православна церква в Канаді, США, які перебувають під омофором Константинопольського Вселенського патріарха. Ще 1959-го року митрополит Іван Огієнко благословив поминати Мазепу в церквах як Героя українського народу, Мазепу вже тоді ніхто не називав ворогом. Зупинка за Московським Патріархатом і Синодом. З нагоди роковин варто прохати Патріарха Філарета, предстоятелів УАПЦ, УПЦ Московського Патріархату Володимира Сабодана провести у визначений день панахиду у всіх церквах. Щоб православні помолилися і за гетьмана Мазепу, як за будь-якого православного християнина. В очах православної церкви ця людина заслужена і до неї слід ставитися з пошаною.

— Заслужена і в інших царинах...

Юрій МИЦИК: — Недавно я «заліз» у XX століття, в якому народився (також у Білій Церкві!) видатний український режисер Деслав (він же Славченко) — лауреат Оскара у 1938-му році. Нагороду вручили у Голлівуді за найкращий фільм. Деслав знімав у Голлівуді, Франції, Португалії, Іспанії. З'ясовується, був у нього задум зняти фільм про Мазепу. І головну роль дав згоду зіграти видатний ураїнсь-кий актор Джек (Джон) Пеленс — Іван Палаг-нюк, який недавно помер і є зіркою Голлівуду. Ну, хто, скажіть, знає про наших «оскаро-носних» режисерів, тим паче, які планували поставити фільм про Мазепу?

— Чи справді були такими, як їх вільно трактують, стосунки Івана Мазепи та його хрещениці Мотрі Кочубей? Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — Переконання, що в гетьмана та його хрещениці був роман, не відповідає дійсності. Щоправда, сила почуттів змусила зважитися й порушити перед ієрархами церкви питання про можливість такого шлюбу, а у батьків дівчини офіційно просити її «руки та серця». Але коли батьки відмовили і Мотря втекла до гетьманського палацу, то гетьман відправив її' назад у супроводі російського полковника Григорія Анненкова. Батьки видали її заміж за Семена Чуйкевича, сина керівника Генеральної військової канцелярії. Припус-

кають, що наприкінці життя Мотря була ігуменею Ніжинського жіночого монастиря. Стосунки старого гетьмана і молодої батуринської красуні залишилися коректними.

— Які нагороди отримав гетьман упродовж життя?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — За вірну службу царю найвищу відзнаку Московської держави, орден св. Андрія Первозванного (8 лютого 1700 р. нагороджений, а 5 листопада 1708 р. позбавлений). 1707 р., як союзник у війні зі шведами, найвищу нагороду Речі Посполитої — орден Білого Орла. Існують відомості, що 1 вересня 1707 року за розпорядженням австрійського цісаря Иосифа І Мазепу наділено гідністю князя Св. Римської імперії — однією з найвищих нагород Австрії.

— Які причини спонукали гетьмана перейти на бік Карла XII у 1708 році?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — Він сам виклав їх у листі стародубському полковнику І.Скоропадському: «...ворожа влада московська останнім часом має намір забрати під своє володіння малоросійські міста, пограбувати й вигнати з них обивателів і наповнити їх своїми військами... прибрати до своїх рук гетьмана, генеральних старшин, полковників і запровадити в тиранську неволю, затим усіх козаків перетворити на драгунів, стерти зовсім зі світу ім'я запорозьке й поневолити навіки весь малоросійський народ». Тобто: порушення Московською державою прав і вольностей Війська Запорозького, обмеження гетьманської влади, введення в українські міста московських військових залог, ліквідація української етнічної окремішнос-ті через асиміляцію... Протистояти цьому доступними йому методами він уже не міг. Під тиском і за підтримки старшини наважився на повстання.

— А привід для розриву з московським царем?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — Мазепа просив надати хоча б 10 тисяч війська для захисту, якщо Карл XII піде на Україну, а Петро І відмовив дати бодай 10 чоловік. Це не лише образило гетьмана, а й дало підставу вважати таку відповідь порушенням зобов'язань. Петро І свідомо відмовився боронити українські території, як того вимагали договірні зобов'язання між Україною-Гетьманщиною та Московською державою. Він мав Україну за розмінну карту у власній грі.

— Навіщо росіяни знищили Батурин?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: —За оволодівання умами українців Петро І наввипередки з Мазепою вів «війну маніфестів». А також вдавався до деморалізуючих заходів. Зокрема, до жахливого терору, залякування козаків і мирного люду. Цьому мало послужити й знищення Батурина «до ноги».

— Який вигляд мав обряд позбавлення Мазепи гетьманства?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — Позбавлення булави відбувалося заочно. У Глухові, де перебував монарх, спорудили ешафот, опудало, зачитали довгий текст про благодіяння Петра, довіру царя до гетьмана та невдячність останнього.

Потім опудало потягли на шибеницю. Так в Україні гетьманства раніше не позбавляли.

— Чи були в гетьмана однодумці?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — За час правління він намагався сформувати команду впливових високоосвічених, яскравих особистостей, їх було майже 120 — неординарних постатей, очільників з Правобережної та Лівобережної України. Так що повстання не було одноосібною акцією, це — міф російської, а потім радянської історіографії.

— Чи існували гетьманські скарби? Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — За матеріалами Бендерської комісії, у розпорядженні Мазепи були дуже великі козацькі кошти, але він витрачав їх на державні потреби. Численні храми, світські та духовні книги, пам'ятки багатьох ремесел, що розвивалися в Україні й дійшли до нас (гаптування, ливарництво, золотарство, зброя рство). Найбільший скарб, який дійшов до нас, — те, що Україна стала незалежною.

— Якою економічно він бачив Україну?

Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — Є матеріали, зроблені на прохання Меншикова — людини, яка намагалася загарбати Мазепині маєтки, аби оцінити його капітал. Там є описи села Степанів-ського: школа, лазня, три церкви, тричі на рік ярмарки. Мешканці села на 3-5 років звільнені від сплати податків, бо новопосажена слобода. Це село — найкращий варіант того, як Мазепа бачив розвиток України. Чи багато таких сіл в Україні сьогодні? Можна ж порівняти...

— Як світ оцінив постать Мазепи? Ольга КОВАЛЕВСЬКА: — Як загадкового

супротивника Петра І. Перелік художніх творів у світовій літературі, творів живопису, гравюр на честь Мазепи, музичних творів, постановок на театральних сценах, перелік фільмів, присвячених Мазепі, займає декілька сторінок книги «Іван Мазепа у запитаннях і відповідях».

— Чи на належному, а не на задвірках, місці в Полтаві встановлять пам ятник Мазепі?

Володимир ПАНЧЕНКО: — Є пропозиції: біля Музею Поле полтавської битви, Іванова гора та центр Полтави. Вирішувати суспільству. Треба оголошувати конкурс, залучати громади.

— В Указі Президента є пункти щодо фінансування заходів, які дають можливість більше дізнатися про Мазепу і його добу.

Володимир ПАНЧЕНКО: — Вийшов перший том (із трьох) документів про ту добу. Приступаємо до моніторингу експозицій. Приклад Музею Полтавської битви: вчені не розписали тематику експозицій —процвітає «апологія Петра І». В обласних і районних музеях про Мазепу або нічого, або лайка. Недавно у Бердичеві й Дніпропетровську сам це бачив. Музей у Полтаві створювався ще за Сталіна, 1949 року. У реконструйованому музеї буде закладено нову концепцію: «Україна й українське козацтво у Північній війні». Є пропозиції підготувати серію марок, конвертів із зображенням Мазепи. Власне, є можливість кожному, хто хоче щось сказати і зробити, прилучитися до цієї шляхетної справи.

— А відзняті ще 91-го року кілька науково-популярних фільмів? Чому не використовуються? А 100 серій «Невідомої України»?

Володимир ПАНЧЕНКО: — Я був консультантом, але сам не знаю, де їх подивитися...

— Ми ще не маємо сучасного фільму про Мазепу, яким наші батьки тримали його у своїй пам'яті: могутній державний діяч з головною державницькою ідеєю. Могутній полководець і політик, не зважаючи ні на що...

В'ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ: — Хочу повернутися до фільму «Молитва про Мазепу». Це фільм художній, з баченням Іллєнка. Переконаний, колись цей фільм показуватимуть у всіх кіноакадеміях світу як зразок новаторства в кіно. Він був закроєний на геніальний фільм. І я знаю, як з нього зробити геніальний (сміється), але боюся, щоб Іллєн-ко не набив.

Записала Галина КРИВЕНКО.
КОНТРАСТ ІНТЕЛЕКТІВ
«Сповіді на межі життя і смерті», «Розвідники» — так називалися наші розповіді за участю відомого чернігівського лікаря Олега Рев-ка. Олега Петровича можна назвати колекціонером. Тільки збирає він не марки чи стародавні монети, а дивовижні, цікаві історії, які йому розказують пацієнти і друзі родини. Таких неймовірних оповідок у лікаря Ревка — сотні. До того ж, як засвідчили відгуки наших читачів, розповідає він їх напрочуд майстерно.

Як голова колгоспу шпигуном став

Олег Ревко переконаний: слов'яни, зокрема й українці, мають високий інтелект. Це — наше національне багатство. Інша річ, що ми не належно користуємося ним. Не вчимося на власних помилках, тож постійно наступаємо на одній й ті ж граблі. І досі немало наших співвітчизників сприймає недавнє історичне минуле лише в чорно-білих тонах. Проте і серед радянських партійних керівників було багато розумних та порядних людей.

Власне, і зараз у будь-якій сфері нашого життя, в кожній політичній партії є люди з високим інтелектом і навпаки — посередніми розумовими здібностями. Не можуть бути поганими всі політики, правоохоронці чи, скажімо, медики. Україні не вистачає професіоналів, бо, на жаль, їх тут належно не цінують. І, звісно, саме інтелект є неодмінною умовою справжнього професіоналізму.

«Але кадровий підбір здійснюється по-різному, — переконаний Олег Ревко. — Одного разу я спілкувався зі своїм пацієнтом — колишнім високопосадовцем. І той зацитував слова завідувача оргвідділом ЦК КПУ, які дуже вичерпно характеризують кадрову політику в ті часи. Компартійний функціонер сказав: «Для того, щоб призначити якогось фахівця на керівну посаду, йому спочатку потрібно було пообіцяти владу, дати цю владу, далі подивитися, як він працює, потім позбавити влади, оцінити всі його дії на кожному етапі кадрового відбору і тільки тоді вирішити питання щодо остаточного призначення цього товариша на керівну посаду...»

Батько Олега Ревка — Петро Іванович — 34 роки очолював колгосп. Господарство було передовим, відомим далеко за межами району, отримувало нагороди на Виставці досягнень народного господарства в Москві. Тривалий час Петро Ревко дружив із всесвітньо відомим академіком Ремеслом — двічі Героєм Соціалістичної Праці. Академік не раз приїжджав на Чернігівщину, гостював у свого приятеля. Це була надзвичайно високоосвічена, інтелігентна і працелюбна людина. Вчений самовіддано працював над виведенням нових сортів сільгоспкультур, переймаючись найменшими дрібницями. А потім завжди щиро дякував за допомогу, хто б це не був — чиновник високого рангу чи простий колгоспник.

Проте були й інші керівники, з досить специфічним стилем роботи. Батько розповідав Олегові Рев-ку, як свого часу мало не став таким собі «агентом імперіалістичної розвідки».

Якось на згадуваній уже Виставці досягнень народного господарства він передплатив бюлетень «Експрес-інформація», де оперативно друкували передовий сільськогосподарський досвід, причому ці матеріали безпосередньо готували співробітники посольств СРСР у різних країнах світу. Видання було цікавим, тож Петро Ревко, виступаючи на нарадах у районі та області, почав зі знанням справи розповідати про всі новації вирощування сільгосппродуктів у СІІІА, Франції, Португалії чи Бразилії. Так тривало півтора року. А потім Петра Івановича несподівано увечері викликав перший секретар райкому партії. Поряд із ним у кабінеті був співробітник КДБ: «Керівник району сказав: «Петю, хороша ти людина і результати у тебе в колгоспі непогані, певні успіхи є... Одне незрозуміле: як ти, член партії, міг Батьківщину зрадити?!» Ну, тато вирішив, що перший секретар райкому просто перевтомився, тому спробував віджартувати-ся. Але втрутився кадебіст: «Ви тут не жартуйте, краще щиросердно зізнайтесь у всьому. Ми бачимо, що ви — людина порядна, та десь, мабуть, збочили...» Батько зрозумів, що звинувачення серйозні. Запитав: «У чому, власне, проблема? Ви мені поясніть!» — «Ти на нарадах постійно наводиш приклади, як вирішують сільськогосподарські питання, скажімо, в Аргентині та Канаді. Але звідки ти все це знаєш? У нас такої інформації ніде немає, а ти нею володієш!» Тато пояснює: «Я передплачую журнал «Експрес-інформація», який отримую поштою». Керівник району негайно викликав начальника районної пошти з усіма існуючими каталогами. Проте в жодному з них цього часопису не було. Перший секретар розсердився: «Навіщо ти нас дуриш, якщо все це можна легко перевірити протягом де-сяти-п'ятнадцяти хвилин?!»

Ситуація була вкрай напруженою — наслідки таких звинувачень не забарилися б. Петро Ревко мав переконливо довести свою непричетність до шпигунської діяльності. На щастя, вся підшивка московського журналу збереглася. А оскільки Петро Іванович їздив службовим авто, його водія терміново відрядили до села і нервово чекали, доки той нарешті привіз примірники загадкового часопису. Полегшено зітхнувши, батько одразу вказав, на яких саме шпальтах розміщена та чи інша «секретна» інформація:

«Керівник району був страшенно обурений: він (перша особа!) нічого не знав про такий передовий журнал. Тож, переконавшись, що тато його не обдурює, вмить... уперіщив начальника поштового відділення кулаком в обличчя: «Як ти міг мене так зганьбити перед співробітником органів безпеки та передовим працівником сільського господарства? Ти ж мене виставив не зовсім розумною людиною!» Перед татом вибачились і представник КДБ, і перший секретар райкому партії...»

А одного разу Петро Ревко розкритикував на нараді одіозного голову облвиконкому Замулу. Той партійний діяч захистив кандидатську дисертацію, у якій, зокрема, доводив: гарбузи потрібно саджати серед посівів кукурудзи. Мовляв, все одно виросте і те, й інше, зате яка економія зусиль! Науковцем Замула став, хоч у реальному житті його «дослідження» застосувати було неможливо. Однак амбітний високопосадовець заходився вимагати від колгоспників втілення його грандіозних планів.

Петро Іванович не витримав — поцікавився: «Хто ж збиратиме вручну всі ті гарбузи, вирощені на площі, наприклад, сто гектарів? Ну, не існує поки що такого комбайна, який спочатку гарбузи збере, а потім кукурудзу оброблятиме!»

Всі промови тоді зазвичай записувались на магнітофон, щоб відсутній на нараді перший секретар обкому партії, за бажанням, у вільний час міг їх прослухати. Так керівник області й звернув увагу на виступ принципового голови колгоспу. Більше того, дав вказівку прокрутити відвертий монолог Петра Ревка на розширеному пленумі обкому партії. І прокоментував: «Як же ми збираємося досягти успіхів, коли деякі горе-науковці примушують нормальних людей виконувати казна-що?!»

Тоді Петро Іванович переміг. Але такий рішучий вчинок коштував йому високої державної нагороди. Автор дисертації, за першої ж нагоди, підступно помстився селянинові, який насмілився покритикувати партійного боса...

Таємниця родини композитора Шостаковича Родичка Олега Ревка працювала покоївкою в сім'ї видатного київського гомеопата Дем'яна Попова. Це — вчений зі світовим ім'ям, який був особистим лікарем Індіри Ганді — справді неординарної жінки, прем'єр-міністра Індії. «Мешкаючи не одне десятиліття в сім'ї Попових, наша родичка розповідала про вражаючі філософські вечори, які влаштовував засновник київської школи гомеопатії. Він був глибоко віруючою людиною і надзвичайно цінував високоінтелектуальних гостей. Такі бесіди тривали годинами. Найкращими співрозмовниками, крім господаря оселі, були також київський митрополит і головний хірург Міністерства охорони здоров'я України. Немало відомих людей приходило сюди і, немов школярі, тихенько сиділи десь у куточку, аби лише послухати Дем'яна Попова та його друзів. Причому, спілкування не обмежувалось обговоренням суто медичних чи християнських проблем — учасники бесіди розмірковували на будь-які теми, демонструючи феноменальну пам'ять та блискучий інтелект. Цілими сторінками цитували філософів — Канта, Геге-ля. Родичка спочатку навіть не могла повірити, що люди здатні зберігати в пам'яті і при потребі легко оперувати таким величезним обсягом інформації. Але потім, взявши книги з особистої бібліотеки Дем'яна Попова, пересвідчилась: всі висловлювання давніх філософів цитувалися з бездоганною точністю».

До речі, майже всі, хто приходив тоді спеціально послухати міркування цих розумних людей, згодом самі стали визначними науковцями, гордістю та надією України.

«Інша моя родичка, — пригадує Олег Ревко. — працювала покоївкою в Москві — в родині Дмитра Шостаковича. Він теж мав надзвичайний інтелект, вважався лідером єврейської громади в Радянському Союзі і в той же час був великим патріотом СРСР. Багато потенційних емігрантів-євреїв все-таки не наважувались ухвалити остаточне рішення і назавжди залишити країну. Адже Шостакович закликав їх не зраджувати Батьківщину. Але, оскільки США намагалися в будь-який спосіб посилити виїзд євреїв із Радянського Союзу, композитор не раз отримував різні спокусливі пропозиції. Наприклад, Шостаковичу обіцяли просто астрономічні гонорари за оприлюднення його творів в Америці та Європі, якщо маестро емігрує до Ізраїлю. Композитору обіцяли райське життя мільйонера, але він рішуче відмовився. Проте після смерті генія американські спец-служби взялися за його сина, який зловживав алкоголем, хоч, безумовно, був талановитим диригентом. Тепер уже синові пропонували шалені гонорари батька. І той, за сприяння іншого прославленого музика-нта-емігранта Растроповича, під час поїздки радянської делегації в одну з центральноєвропейських країн, попросив політичний притулок у посольстві США. Моя родичка так прокоментувала цю ситуацію: «Якби Шостакович ще за свого життя дізнався про зраду сина, він би одразу помер...»

Власне, можна мешкати у невеличкому селі і мати надзвичайно високий інтелект. Одного разу, перебуваючи в Менській районній лікарні, медики випадково натрапили в архіві на записи про унікальні операції: «Вони були приголомшені тим, що завідувач відділення звичайної рай-лікарні у повоєнний час виконував операції такого рівня (з пластики бронхів), які навіть зараз в Україні роблять лише найкращі наші фахівці. Це — вищий пілотаж у тарокаль-ній хірургії! А лікар у райцентрі багато років тому успішно оперував десятки пацієнтів. Він набув неабиякий досвід під час Великої Вітчизняної війни, а потім жив і працював у Мені, був дуже скромною, чуйною і, безумовно, високоінтелекту-альною людиною. Розумієте, посередність не могла виконувати неймовірно складні операції! Професіоналізм такого рівня немислимий без інтелекту».

«Страус намагався сховати голову в пісок, але підлога була бетонною...»

Серед пацієнтів Олега Ревка — немало правоохоронців. Багатьох із них у розквіті літ відправили на пенсію. Один із таких досвідчених професіоналів працює в Іспанії... на баштовому крані. Жити ж якось треба! Натомість багатьом оперативни-кам бракує елементарного досвіду. Адже такий фах не можна опанувати за кілька років. Тому іноді виникають просто комічні ситуації.

Взагалі, коли разом в одній палаті опиняється кілька колишніх працівників МВС похилого віку, їх можна слухати годинами, особливо, якщо вони не зациклюються на власних хворобах, а пригадують веселі міліцейські бувальщини: «Якось у Мені з хуліганських мотивів камінням убили страуса. Жертву знайшов халатний охоронець через багато годин. Ну, як треба було оформити відмову в порушенні кримінальної справи? Феноменально! У протоколі було написано: «Страус — це теплолюбна тварина. У випадку небезпеки він ховає голову в пісок. Страус знаходився у вольєрі з бетонною підлогою. Поруч знаходилися люди, які голосно розмовляли. Страус намагався сховати голову в пісок, але підлога була бетонною! Отож він стільки раз стукався головою об бетонну підлогу, доки не вбив себе. Ніхто не винен! У порушенні кримінальної справи відмовити...»

Іншого разу сусідка полаялася з односельцем. А потім хтось підпалив її оселю. Оскільки це трапилося на хуторі, свідків не знайшлося. Аби позбутися зайвого клопоту, дільничний занотував: «Сьомого лютого в цьому районі відбувся природний катаклізм — йшов сніг із грозою! Блискавка вдарила в сарай, тому він загорівся. Підтвердити це можуть синоптики — пропоную довідку з гідрометцентру про згаданий уже катаклізм...» А ось ще один «шедевр» винахідливості правоохоронців: «Сусід поцупив у сусідки нутрії. Але, оскільки жодних слідів тваринок не знайшли, довести крадіжку виявилося складно. Справу вирішили закрити. І «мудрий» дільничний записав у протоколі: «Нутрії знаходилися в нелюдських умовах: клітка була не утеплена, а підстилка — слабка. Тому вони не витримали жорстокого поводження з ними і відкрили кистю лапи дверцята клітки, про що свідчать численні подряпини кігтиків біля крючка. В подальшому, враховуючи тривалу відсутність корму, голодні нутрії покінчили життя самогубством, про що свідчать сліди лап, які прямують до ополонки в озері. Враховуючи відсутність тіл нутрій та сліди біля ополонки, потрібно робити висновок: нутрії, безумовно, втопилися...»




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал