№10 7-11 лютого 2008 Мистецтво культурної дипломатії



Сторінка2/7
Дата конвертації03.12.2016
Розмір1,04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

— Яку роль у суспільстві, на ваш погляд, виконує сьогодні література?

— За великим рахунком, ту ж, що й виконувала у всі часи і у всіх суспільствах. От тільки не всі новочасні українські автори про це здогадуються.

— А чи має література зараз вплив на молодь взагалі? Які перспективи цього впливу? — Біда в тому, що сьогодні в нас видання книг, ще не ставши на ноги, зазнає руйнівної комерціалізації. Щоб вижити і ще й розкрутитися, видавці починають видавати усілякий непотріб порнушний, лукаво представляючи його так званою новітньою чи новою масовою українською літературою. Головний їхній козир — це чтиво, написане українською мовою. І на це купляється не тільки молодь, а й простий патріотичний люд.. Одна пані з порядного педагогічного часопису, наприклад, заявила, мовляв, хай видають що на голову налізе, аби тільки українською мовою. Я була шокована! Звичайно, молодий читач повинен мати своїх кумирів — молодих авторів. І такі автори, слава Богу, є. Але є і лукаві графомани, які агресивно намагаються витіснити з юних душ потребу в Шевченкові, Лесі Українці, Борисові Олійнику, Дмитрові Павличкові, Ліні Костенко, Іванові Драчеві чи Павлові Загребельному, Анатолієві Дімарову. І це стає спустошливим лихом — це намагання відучити юну душу думати, співпереживати, прагнути високого... Власне, того, без чого навіть янгол загрожений перетворитися на бозна-що.

— Що переживали, коли писали свій роман спогад-сповідь «Грішні, чесніші за херувимів», який побачив світ у книзі «Янгол з України», номінованій на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка?

— Велику радість від спілкування зі своєю родиною, своїм родом і своїм народом, яке відбувалося на якихось вищих рівнях, духовних і душевних, адже багато з моїх героїв уже давно за вічною межею. І я щаслива буду, якщо мені вдалося своїм словом продовжити їхнє життя на землі і поновити в пам'яті читачів якусь часинку і частинку уже минулої України.

— Як оцінюєте дослідження Ніли Зборовської «Код української літератури»?

— На відмінно. Я обожнюю Нілу Зборовську вже за те, що вона безмежно талановита і чесна, і що вона намагається робити те, що я, — повернути вітчизняній літературі не просто людську, а національну в на-йширшому розумінні цього слова, цінність, вартість чи вагу, як хочете, так і називайте. Патріотичну, державотворчу снагу. І, препаруючи сучасних літ процес, власне, до цього закликає письменників.

— Які постаті виділили би в сучасному літературному процесі?

— Достойних багато, крім уже згаданих. Але перераховувати не буду, щоб не образити незгаданих. Так вже було не раз. Доходило до скандалів, з'ясування стосунків... Такі ми, письменники, вразливі, а все тому, що, крім відомих літературознавців Ніли Зборовської, Юрія Коваліва, Тараса Салиги, Анатолія Подолинного, Ірини Яремчук та ще кількох самаритян, ніхто про нашу творчість і не згадує.

— Чому українські ЗМІ нехтують професійною критикою?

— По-перше, вони нехтують українською літературою. Сьогодні роль «володарів», «інженерів людських душ» перебрали на себе журналісти. Такий політизований час. Я не кажу, що це зовсім погано. Власне, це змушує мене й досі займатися журналістикою. Але журналістика — річ суєтна. А справжнє мистецтво слова «суєти» не терпить, навіть, якщо літературні тексти ти пишеш, так би мовити, «на злобу дня».

Але, думаю, що це справа наживна. І ЗМІ повернуться обличчям до літератури, бо це могутній пласт нашого суспільного і духовного життя, замовчувати який оперативним ЗМІ не годиться..

— І на кінець. Ваші книги «Жіночі романи» і «Янгол з України» висунуті на здобуття Шевченківської премії? Ваше ставлення до цієї нагороди?

— Я хочу, щоби найвищу літературну нагороду України вручали справді за високохудожні і соціальне значимі твори. От і все.

Спілкувалася Ганна ЛОБАНОВСЬКА.
ЖІНКА, ЯКА СПІЛКУЄТЬСЯ З ДУШАМИ
Як візьме тінь шляхетний образ батька,

То хай хоч пекло розчахнеться й звелить

Мені мовчать, я з ним поговорю. Вільям Шекспір.

Ця розповідь про унікальну жінку з міста Краснограда Харківської області Людмилу Олександрівну Тараниченко. Вона цілитель, екстрасенс, спілкується з душами померлих. Більше ста бездітних молодих пар завдяки їй народили дітей! Там, де була безсилою медицина, спрацював її Божий дар.

«Знепритомнію — «швидкої» не викликайте»

І тоді вона заплакала. Щемні сльози рясно зрошували і обпікали щоки, крапали на груди. Господи, вона ще ніколи так не ридала! На мить навіть майнув сумнів: чи ж це її серце плаче, чи жива душа того втонулого хлопчика Вови, чиє перше німе прохання збурило-схвилювало її' майже до нестями: «Тітонько, я так змерз! Мені холодно. Зігрійте мене».

Зігріти душу?.. А хіба вона може замерзнути? Це ж енерготінь, енергозгусток ваш, мій, чийсь — і тільки. Та Людмила Тараниченко знала (був прецедент): тіла немає, тобто воно десь — у землі чи під водою, а душа людська тут, серед нас блукаючи, зберігає болі та страхи останніх миттєвостей ще живої людини, котра ось-ось мусила розпрощатися забілим світом, як оце хлоп'я, що потонуло. Його душа тремтіла від водяного холоду і просила тепла. Ще 40 днів те відчуття мучитиме енергосутність потопельника. Опісля ж... Опісля буває по-різному. Якщо, скажімо, залишиться в земному пеклі, то і далі страждатиме.

Отже, хлопчик просив. А Людмила Олександрівна плакала і не знала, як зігріти. Ковдрою душу не прикриєш, і палаюча свічка в її правиці — також не вихід. Несподівано осінило (пішло за Інформацією, каже): впусти його душу в живе тіло! Проте в чиє тіло? Когось із присутніх на сеансі родичів Володі-них? Такого в її практиці ще не було. Гаразд, нехай і впустить, та як потім випускатиме?

Несподівано для себе вирішила: впущу душу чужої дитини у власне тіло! На короткий час — будь що буде, аби не біда. Зрештою, ризиків вона не боїться.

Утім, зупинимось на мить. Нехай читач не подумає, що почав читати якийсь жахістик або щось пригодницьке. Перед вами реальна ситуація (сталося на Дніпропетровщині) з дивовижної практики народної цілительки, провидиці, енерготерапевта і медіума з Краснограда на Харківщині Людмили Олександрівни Тараниченко. Розумію, здоровий глузд ваш яро запротестує: божевільні фантазії, казки Гофмана і т.п. Однак не поспішайте. Пані Людмила спокійно запевняє: все це можливо! Для неї, певна річ, для феномена її' духу. Вдумаймось: понад 800 спілкувань з душами померлих, загиблих з власної і чужої волі, за збігом фатальних обставин... Спілкується (думкою!) в присутності родичів покійного (покійної), часом «підключає» до розмови і їх — що може бути переконливіше! Чи є в Україні нашій і поза нею ще хтось із подібним талантом?!

Ви запитаєте, для чого ці експерименти? Вона відповідає: душі мертвих створюють дискомфорт живим, можуть провокувати хвороби, конфлікти, нові смерті, їх слід виводити з дому. Куди — про це далі. Тож запасімося толерантністю.

Того ж дня, перед тим як вдатися до експерименту (чужу душу впускала у своє тіло вперше), попросила Вовину матір і присутніх:

— Раптом знепритомнію, «швидкої» не викликайте, не варто. Ліпше облийте холодною водою обличчя і руки. До цього простого засобу пані Людмила вдається завжди. Надто після тривалого приймання хворих — як уже йшлося, вона екстрасенс. Тоді енергетика відчутно слабшає. Вода ж повертає енергосилу, бадьорість, настрій.

Отож, інтуїція сприйняла підказку, але як впустити душу в тіло? Крізь фізичні перепони душа, на її переконання, не проходить. Людській енергоінформаційній сутності потрібен вільний простір.

Поки Людмила Олександрівна роздумувала, їй чомусь захотілося позіхнути. Овва! Тої ж миті одразу відчула: душа хлоп'яти увійшла! У тілі з'явилася полегкість, воно ніби помолодшало. Що таке вуста — кватирка! Розкрилися і... в організмі уже з'явилися якісь неочікувані допіру зміни.

Щось схоже з нею відбувалося під час медитацій у психотерапевта Карабутіна в Харкові, на сеансах Чумака, Юнди, Кашпіровського.

Скажімо, за командою того ж Карабутіна вона почувалася то грайливим дівчатком трирічного віку, то дев'яносторічною бабусенці-єю. Дивовижні, фантастичні перевтілення! Чого тільки не навіє людина людині... І хто ото дає магам силу повелівати? Людмила Тараниченко каже: Природа, уся сила від народження, від предків, від Бога Всевишнього.

Отже, душа хлоп'яти в ній. Що далі? З'явилося пристрасне бажання підійти до незнайомої жінки — матері Володиної — і ніжно обійняти її, як власну матір. Інтуїтивно чула: це у ній запрацювали енергозаряд, субстанція, душа хлопчика. Вона надсилу стрималася — не дай, Боже, скажуть: «Дах поїхав, втратила глузд». Однак мати покійного, ніби зрозумівши прагнення Людмили Олександрівни, сама підійшла до неї, сіла поруч на ліж- ц ко. Цілителька ж машинально опустилася навпочіпки. «Було відчуття, що тіло наче не моє, жодної зайвої ваги». Витримала так хвилин 15, пригорнувшись, припавши щокою до грудей чужої людини, немов у далекому дитинстві до своєї матусі. Розуміла, що так не можна, що збоку все виглядає дивакувато. Але ж є непереборний потяг сина! Він, душа його ниньки зігрівається в її тілі, поруч з її власною, такою стривоженою і напруженою, залитою солоними сльозами. «Цього не передаси словами», — скаже потім.

Вона знову ридала і шепотіла словами чужого сина:

— Мамо, матусенько, рідненька, не плач, не сумуй. Прости мене за те, що образив...

Тим часом матір і сама безпомильно почула мову і душу свого Вовочки та почала гладити по голові жінку, що сиділа навпочіпки перед нею. Гладила, як свою дитину, цілувала, втішала:

— Синочку, рідненький, мій дорогий, любий, моя кровинко...Назвати цю сцену фарсом, гіпнотичною дією медіума язикне повернеться. Та й гіпнозом пані Людмила не володіє. Мати зверталася до невидимого сина, як до живого. Вона бачила його. Бачила і чула. Сказано: бентежному материнському серцю доступно багато що. Воно в змозі одержувати інформацію те-лепатично, екстрасенсорне, навіть за тисячі кілометрів. Особливо коли з дітьми горе, нещастя, напасть якась. Приклади тому, сподіваюсь, читачі зустрічали.

Контакт двох тривав доти, доки Людмила Олександрівна відчула глибоку втому, її очі ще заплющені (таким чином вона і діагностує), нарешті підводиться та просить покликати Гену, брата покійного хлопчика. Коли ж той наблизився, легенько штовхнула його в ліве плече, стисла руку. Все це ломимо волі і думки, машинально.

— Братан, братан, живи за мене. Живи так, як потрібно...

її слова були словами Володі. Якби жив, він сказав би те ж саме. Відтак глибоко вдихнула повітря і нараз відчула, що поважчала, тіло стало таким, яким було до сеансу. «Вдих був потрібен, щоб душа хлопчика вийшла», — пояснить опісля.

Ясновидиця загасила свічку, розплющила очі. Побачила довкола заплакані обличчя. «Зазвичай виводжу душі значно довше і стою, не присідаючи. А тут не змогла стояти». Бо ситуація виявилася екстраординарною. Вона опустилася на підлогу. Говорити було важко. Попросила принести холодної води. Умилася. Ще хвилин з п'ять поверталася до тями. А далі знову контакт. О, Вовина душа уже не плаче, весела, енергійна! Гріти її немає потреби.

— Я зараз, немов лампочка в торшері, — мовив хлопчик.

Коли ж Людмила Олександрівна відтворила уголос цей енергопосил, мати хлопчика зрозуміла все, і посвітліли її очі і все лице. Мабуть, вислів їй видався знайомим. Душі покійних спілкуються тими ж словами, що й за життя.

— Якщо людина була доброю, світлою, то й на тім світі — така ж, — каже чоловік Людмили Олександрівни Микола Петрович. Якщо ж покійник мав круту вдачу і брутально лаявся, то й душа його там не добирає слів. Важко повірити, але в Людмили часом вуха в'януть.

До речі, мова душі, відтворена медіумом — переконливий тест для свідків сеансів Людмили Тараниченко. Адже вона передає мовлене енергосутностями дослівно. Родичі їхні тільки головами кивають. «Так-так, це його словечка, так говорив тільки він».

Який фінал цієї історії? У домі, де мешкає душа Вови, медіум виявила ще одну душу! Це була душа глави сім'ї. Він помер ще раніше. Звали батька також Володимиром. Обидві душі, мало того, що самі потерпали від сусідства живих, ще й викликали негаразди в родині — члени її сварилися, хворіли... Уточнимо: душі мертвих не бажають зла рідним, але чомусь стають ніби його призвідцями, їх треба було вивести з дому. Саме для цього і покликали Людмилу Тараниченко.

Куди вивести? У даному випадку до Раю. Хоча в Едем потрапляють не всі виведені душі (ми цього ще торкнемося). І раптом осічка! Душа Володимира-старшого не виявляла особливого бажання розпрощатися з ріднею... Людмила Олександрівна вважає, що «батько хотів зняти порушення зі свого дому, яке причинив священик, котрий виконував обряд «печатання». Ні, священик зовсім не мав лихого наміру, просто обряд через незнання провів не там, де потрібно, тобто вдома. А де ж треба?

— Тільки на кладовищі! — переконана Людмила Олександрівна. — Інакше душа не піде до Раю, залишиться в пеклі, тобто страждатиме серед нас, живих. І хибною є думка, що земля скрізь однакова. Мовляв, вдома її «печатай» чи на могилках — немає різниці. Різниця велика! Бо печатається не земля. Печатається покійник разом з місцем поховання. І тільки біля могили обряд і повинен виконуватися — її настанова. Зрештою, що таке обряди? Церковні, народні... Автор схильний, як і Людмила Тараниченко, вважати, що це зовсім не забобони і не вигадки, як повчали колись комуністи-атеїсти. За будь-яким обрядом, в тому числі й поховальним, криються скрупульозний досвід наших пращурів, вікові спостереження земного буття, яке не обмежується тільки білим світом. Яке право ми маємо ігнорувати Одного разу в селі Карпилівці на Чернігівщині, у тій хаті, де сім літ я, мати, сестра чули кроки по хаті невидимої істоти, очевидячки, привида. Двічі снилося і в Полтаві у комунальній квартирі. Ледве вибрався з того жаху.

Отож, кажу, побував у пеклі. Щоправда, у товариша інша версія: чиясь заблукла серед живих душа увійшла в твоє тіло під час сну, і ти почув її страждання.

Хай там як, нікому не побажаю. Цур-цур йому, пек, ще й сім кіп гречаної вовни!..

Душа душу кличе

Ні, мова піде не про любов — про суїцид. Сьогодні ця проблема одна з най кричущих — люди, найчастіше молоді, ідуть з життя із власної забаганки! Серед причин суїциду соціологи і медики називають зраду коханої (коханого), пияцтво, конфлікти з долею, безпросвітні злидні, побутові роздраї, хвору психіку... Людмила Тараниченко додає ще одне: мертві (самогубці) тягнуть за собою живих. Загалом вона цілком солідарна з мудрими: чому самогубець думає, що смерть миттєво звільняє людину від усіх чвар, мук земних, напастей? Ні, порятунку не буде! Самогубство — ворота в пекло, де, гірко плачучи, шкодуватиме пропаща душа. Чому пропаща? Бо Раю їй ніколи не бачити, запевняє пані Людмила. Проскніє в пеклі з півсотні літ і вичахне навіки.

Наразі про інше. Одна така жертва в родині може спричинити іншу. Цей трагічний і незбагненний для нас кармічний зв'язок вона простежувала на багатьох фактах. Скажімо, услід за батьком проситься на той світ син. Чому? Він навіть пояснити не може. А ось Людмила Тараниченко пояснює: душа покійника руйнує ауру в хаті (квартирі), а отже, психіку родичів, може сприяти тяжкому травмуванню саме юних душ. Що й призводить до суїциду. Чому ми не кажемо, що самогубство — це злочин! Перед собою, батьками, перед Тим, Хто дарував нам життя. Але ж це так!

Взагалі, душам як енергоінформацій-ним субстанціям доступно впливати не тільки на живу людину, а навіть... на електрику в домі, їх невидиму присутність тонко відчувають малі діти, їхній організм особливо чутливий у тій кімнаті, де спав покійний, бо душа його саме там, якщо її, звісно, не вивели. Негатив розпросторюється і на здоров'я живих, і на долі.

Наприклад, після смерті когось із подружжя його жива «половина» хоче повторно одружитися. І поза домом у неї є і любов, і близькість. Уже навіть намітили день, щоб пошлюбитися. Однак варто обом побувати в кімнаті, де замешкала душа покійного, як у стосунках підуть нелади, чвари. Шлюбу не буде. Покійник не дозволить. Вплине не голосом-криком і не кулаками — непомітним енергетичним негативним посилом. Хтось із двох сприйме — цього буде досить, стверджує пані Людмила.

Навіть продати житло з невиведеною душею буває важко, нехай ви зробите і євро-ремонт. Покупець зайде, подивиться і мовчки вийде, не пояснивши, чому «не підходить». Бо він і сам не відає. Хоча в житті трапляється і протилежне. Скажімо, уві сні покійний чоловік схвалює повторний шлюб дружини. Може навіть підказати партнера.

Буває, в одній хаті або квартирі збирається по кілька душ. А коли вони за життя сварилися між собою, то й по смерті людей душі співмешкатимуть у взаємній неприязні. Відтак і жильці спалахують невідь від чого, через якийсь дріб'язок. Виведення ж енерго-тіней померлих дає ефект санації сімейного вогнища, поліпшує мікроклімат.Чи обов'язково душа померлого залишається вдома? Ні, твердить Людмила Олександрівна, — де їй оселитися, душа вибирає сама. Цілителька знаходила ті душі де завгодно — на вулиці, на березі річки, в гаражі, на виробництві... Щоправда, найчастіше, до 40 днів, оселяються таки там, де жили. А ось інший приклад.

Людина жила на чужині, скажімо, у Сибіру, і тужила за рідним краєм — Україною, помирати ж довелося, де жила. Тоді душа не витримує ностальгії і журавлем летить у край дитинства, юності, де росла і любила, де залишилися вірні друзі. Вона може й замешкати у друга. Велику відстань їй дозволить здолати енергетика, поки вона сильна. З роками ця субстанція затихає, якщо не потрапить до Раю.

Щодо географії розселення душ, Людмила Тараниченко ще зазначає: вони можуть замешкати у коханок, у братів, сестер. Часом вибирають цех, завод, якщо за життя там велося краще, ніж вдома. А що, бува й таке!..

Одного разу Людмилу Тараниченко запросив директор Карлівського маслозаводу. Були там проблеми. Проходячи заводським подвір'ям, побачила будівлю, в якій відчула ніби скруту якусь і тяжкість. Останнє слово також популярне в її лексиці. То був колишній майонезний цех. Зайшла. Інтуїтивно визначила кімнату. Це була кімната майстрів. Одразу відчула — тут є душа жінки!

Спілкувалися вони як жива з живою. Звали ту душу Наталкою. Загинула вона разом з чоловіком в автокатастрофі кілометрів за тридцять від Карлівки. Душі чоловіка тут не було, а вона, Наталка, визначилася сюди. За життя була майстром. Роботу свою любила. У трагічний день везла якісь документи в цех. Тут вирішила й залишитися після загибелі.

Душу Наталчину на сороковий день поминали, але вдома. Вона ж була в цеху. Тому й не вивели нікуди її' — залишилась. До смерті своєї впливала на підлеглих і колег. Стала впливати і по смерті на тих, хто прийшов на її місце. Спочатку одна жінка захворіла і померла, за нею друга. Третя, також Наталка, тяжко занедужала. Чи хотіла покійна тих смертей? Ні в якому разі! Це пані Людмила встановила. Просто вона почувалася хазяйкою тут, може, тому опромінювала неприязню своїх наступниць. Вони захворювали і кінець був печальним.

Того дня Людмила Тараниченко з'їздила і до Наталки, яка хворіла. З'ясувалося, що ця жінка свого часу побувала у неї в Красногра-ді. І вже тоді цілителька з енергетики Натал-чиної побачила сильний вплив чужої душі. Вирішила, що чиясь субстанція «каламутить воду» вдома. Не могла подумати, що джерело біди на роботі. Такі випадки украй рідкісні. Тоді щось перешкодило поїздці до Наталки. І це було на краще, бо вдома вона б душі майстрині однак не знайшла, а на роботі не запідозрила б. Тепер все сталося, як потрібно. Душу Наталки, котра загинула в аварії, вона вивела з цеху.

Полегшила роботу слідчим

Розповімо ще про два випадки з її фантастичної і сенсаційної, без перебільшення,

практики, що могла б стати відкриттям не лише для вітчизняної думки. Стати галуззю науки! ...Ще одна трагедія, і знову на воді. Потонув хлопчик років десяти. Сталася біда в селищі Ланна на Полтавщині. Купався і зник. На березі ставка сиротливо і довго лежав його одяг. Рятувальники з місцевих жителів шукали безрезультатно. Випробували всі засоби. Навіть хлібину з палаючою свічкою пускали на воду — раптом покаже місце загибелі, або хоча б підкаже напрям пошуку (ставок там величенький). Не показала і свічка нічого. Коли Людмила Олександрівна прибула в Ланну, то спочатку зайшла в дім до згорьова-них батьків. Однак душі хлопчика там не виявила, хоча вона мала б бути, прилетіти з водойми. Тоді медіум поїхала до ставка. Побачила дільничного міліціонера, людей на березі і у воді. Пошук тіла тривав. Людмила Тараниченко деякий час спостерігала. А загледівши невелику будівлю на березі, запитала про її призначення. Жінці розповіли, що то насосна станція, від якої тягнеться у воду труба. Вона, мовляв, тонка, дитину туди не засмокче. Тим часом, згадує Людмила Олександрівна, їй уже «пішла інформація»: тіло в трубі! А де ж душа дитини?

Де душа, яка «в розмові» це може підтвердити або заперечити?

Разом з дільничним рушили до води. Він показує місце, де знайшли одежину втонулого хлопчика. Одежі вже не було — забрали батьки. Людмила Олександрівна інтуїтивно присіла — і у грудях знайомі зашпори, мов іскрою пронизало: тут! Душа хлопчика тут, безпосередньо на землі! «Кажу міліціонерові: чую душу дитини, спробую дізнатися, де її тіло».

Сіли вони з дільничним навпочіпки. Ясновидиця запалила свічку, узяла її в праву руку. Ліву витягла долонею догори. Це її' прийом-винахід. Душа прилетить на вогник, сяде на долоню, а інформація від неї піде по руці.

Перше, що повідала їй дитяча душа:

— Я сильно замерз. Мені дуже холодно... Тітонько, допоможіть!

Пам'ятаєте діалог з іншим утоплеником? Йому також було холодно. Так ось цей випадок, про який йдеться, передував тому. Там душа була в квартирі, тут — на березі.

— Де ти втонув, де зараз твоє тіло? — запитала вона швидко.

Діалог, як ви розумієте, безсловесний — самою думкою. Він:

— Ходімо, я покажу. Вона:

— Поринати не вмію, тіла не витягну, — і миттєво знайшла вихід. — Он бачиш, поринають два дяді? Один з них худий і п'яненький, може й сам потонути. Він не допоможе. А другий, цей міцніший, хоча теж «під градусом», однак зможе тебе витягти. Подій на нього, покажи, де твоє тіло!

Душа побачила все, все зрозуміла. Тим часом пані Людмила кинула спантеличеному дільничному:

— Зараз отой чоловік знайде хлопчика. Ось побачите.

Дідусеві ж хлоп'яти пояснила, що внука хвилин за п'ять знайдуть, і попрохала відвезти її додому. «Вселити душу в тіло уже неможливо, сцена ж буде психічно важкою. Мені не можна бути поруч». Дідусь не хотів їхати, та медіум наполягла, і він поїхав.

А за чотири дні у неї об'явився той самий дільничний міліціонер (здається, Сашком кличуть) і повідомив: щойно ви тоді від'їхали, як поринальник знайшов тільце хлопчини. І де знайшов — як вона й передчувала, — у трубі.

Річ у тім, що від насосної у ставок труба йде тонка, а під водою вона входить у велику трубу. На кшталт тих бетонних кілець, які ставлять у колодязях. Чому втонуло хлоп'я? Купалося, поринало. У воді стався спазматичний приступ, звело м'язи — і загинуло юне життя.

Поклали хлопчика в землю, поховали, від-плакали батьки, відтужили. А в Людмили Олександрівни серце не на місці, свердлить мозок думка: душа ж нещасного, либонь, і досі на березі! Неприкаяна, не потрібна нікому. Мучиться, квилить журавкою, тріпоче крильцями, мов колібрі... Того печального дня, уже в машині, вона попередила дідуся, котрий її одвозив: коли поховаєте тіло, душу внучка до дев'ятого дня треба обов'язково привезти додому. На дев'ятий і 40-й день вона повинна бути вдома. Тоді одразу потрапить до Раю. Як це зробити, я потурбуюсь сама. Тільки приїдьте за мною.

Не приїхали! Не надали значення її проханню? Сприйняли як забобон? А тим часом, як ви вже знаєте, душі тих, хто упокоївся і не потрапив на небеса, можуть негативно впливати на долі живих. Ці душі страждатимуть у земній юдолі і нам спокою не даватимуть. До всього, вони втратять шанс реінкарнації.

На користь цих її переконань сотні випадків, копітких досліджень людських трагедій, досліджень, проведених за винайденою нею методикою з великою ретельністю і в присутності свідків.

Але ж душа на березі... Як бути? Совість підказувала: їдь у Ланну, порятуй, припини її' муки. Нагода трапилася. Подрузі Людмили Тараниченко потрібно було у справах на Полтавщину, погодилася узяти.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал