1. Предмет психології : структура, завдання, методи



Сторінка4/4
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0,59 Mb.
1   2   3   4

· у широкому педагогічному, коли мається на увазі вихованця в діяльності шкіл, гімназій, ліцеїв, інститутів, університетів та інших закладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними, методичними рекомендаціями;

· у вузькому педагогічному, коли -виховання є цілеспрямованою діяльністю педагога (наставника), щоб досягнути певної мети в колективі уянів;

· у гранично вузькому, коли педагоги або батьки розв'язують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, прагнуть виховати рішучість, ввічливість).

На формування особистості впливають суб'єктивні фактори, керовані і некеровані обставини:

1) вплив на особистість школи, сім'ї, вулиці, компаній;

2) наявність в особистості визначених, сформованих поглядів, міркувань, звичок, смаків;

3) труднощі розкриття внутрішнього стану особистості (іноді людина сама не знає, чого хоче);

4) діяльний характер особистості.

Звідси завдання педагогіки і педагогів (вихователів) — розкрити закономірності виховного процесу, виробити наукову теорію доцільного виховання, яке б з одного боку давало можливість розвиватися усім потенційним можливостям людини, і, з іншого, формувати духовний розвиток особистості.

Виховання на всіх етапах розвитку має три функції:

1) передача від покоління до покоління трудового і соціального досвіду;

2) підготовка молодої людини до виконання певних суспільних функцій;

3) передача ідеології, переконання, світогляду, звичаїв'і традицій.

У теорії виховання першорядне значення мають методи виховної роботи, які активно використовуються у практиці середньої та вищої школи.

Метод виховання — це спосіб педагогічного впливу на особистість з метою формування національної свідомості і етичної поведінки.

Подібно до методів навчання, метод виховання у живому педагогічному процесі розділяється на складові елементи, котрі називаються прийомами виховання. Так само як в навчанні, методи і прийоми виховання тісно між собою пов'язані, можуть здійснювати взаємопереходи, змінювати один одного в конкретних педагогічних ситуаціях. Психологічна бесіда, наприклад, може виступати у певний момент як метод, основний спосіб досягнення мети і як методичний прийом, коли бесіда тільки супроводжує діяльність учнів, стимулює її.

М етоди виховання не зводяться лише до педагогічної дії вихователі). Вихов ан ня — двосторонній процес, який включає у себ е діяльність наставника і виховуваних. Тому, поруч із засобами, м етодами і прийомами, існую т ь: організаційні форми виховання, як сп о с об и цілеспрямованої орган ізації колективної та індивідуальної діяльносі особистостей.

Традиці йно виділяють три групи методів в ихо вання:

І гр упа: методи формування свідомості і само свідомості особистості (погляд ів , переконань, ідеалів);

І І г рупа: методи організації діяльності та спілкування;

ІІІ група : методи стимулювання і мотивації д іяльн остгі і поведінки.

П ерш а група методів включає у себе прий о м и різносторонньо го впливу ії на свідомість по чут тя і волю особистості з мето ю формування у неї націон аль ної свідомості і самосвідомості.

Д р у г а група методів у виховному процесі забезпечує наявність необхід них умов навчання і діяльності. У склад цієї г рупи методів виховання входя ть: 1) педагогічні вимоги; 2) суспіль на думка; 3) привчання; 4) дор уче ння; 5) створення виховних ситуацій.

Третя г рупа методів відображає суть того, щ о кожен вчинок, дія повинні отрим а ти оцінку, котра повинна закріпити, з міцнити, або навпаки стрима ти , обмежити певні форми і мотиви пов едінки чи діяльності. Цю і групу м етод ів складають: 1) змагання; 2) стимул юванн я; 3) покарання.

Удо скон алення виховного процесу вимага є його постійного аналізу і об'єктивної оцінки.

Література

1. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К., 1995.

2. Макаренко А.С. Твори: У 7-и т. — Київ, 1954. — Т.5. — С.9-109.

3. Русова С. Вибрані педагогічні твори: У 2-х т. — Київ: Либідь, 1997.

4. Фіцула М. Педагогіка. — Київ: Академія, 2001. — 528 с.


Тема 14. Мета і завдання національно-патріотичного виховання

Молодь вважається достатньо мобіль ною соціальною групою населення країни. У молодому віці гартує ться сві тогляд та моральні переконан ня людини, завершується її с о ці ал ьна зрілість, відбувається становлення її як громадянина України. Вини кає за питання: що значить з точки зо ру педагогіки : виховання лю дини -громад янииа? Це значить виховати л юдину з певним її ставленням до сві ту суспільства , у якому вона | живе, до держави, громадянином якої вона є, до усвідом лення свого міс ця в житті. Це досить суперечливий проц ес. Невід 'ємною складовою частиною цього процесу є на ці онально-патр іотичне в иховання.

Метою національно-патріотичного виховання є виховання людини, яка за своїм світоглядом та моральними переконаннями є свідомим патріотом своєї нації та Батьківщини. У національн о- патріотичноіму вихованні педагогіка (О.Вишневський) виділяє принаймні три етап и.

Перший етап. Це етап раннього етнічного самоусвідомлення. На цьому етапі відбувається засвоєння дитиною материнської мови, колискової пісні, бабусиної казки. Дитина починає усвідомлювати народні звичаї та обряди, бере у них участь (колядки, віншування, гаївки, писанки, вертепи і т.д . ). Народні традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на національно- п атріотичне виховання, бо вони через щорічне повторен н я засвоюються як спосіб життя та поведінки людини у колі собі подібних.

На етапі раннього етнічного усвідомлення (у сім'ї та школі) дитина засвоює шанобливе ставлення до видатних українських історичних та' культурних діячів, до історії рідного народу. Приклади боротьби наших предків за кращу долю Батьківщини є зразком для дитини, викликають у її д уші національно-патріотичні почуття. Важливу роль у формуванні на ц іо нальної свідомості на цьому етапі відіграє мова. Через рідну мову штина засвоює національний спосіб мислення та світосприйняття .

Другий етап. Це етап національно-політичного самоусвідомлення. На цьому етапі (як правило, це підлітковий вік), м олода людина під впливом у свідомлення соціального життя, вивчення історії та культур и народу з адумується над долею свого народу, його минулим і сучасни м , ставить п еред собою завдання вибору свого місця у відстоюванні своєї свободи і св ого народу. Важливим моментом становлення національно-патріотичної св ідомості на цьому етапі є формування н аціональної гідності людини. Пе дагогіка вчить, що на цьому етапі юнака чи дівчину чекає небезпека, бо з а неправильно го вихованн я національна гідність може легко перерости у н аціона л ьну зверхність, що поєднується з ворожістю до інших націй. Треба пам'ятати, що становлення національної свідомості цивілізованої людини від бувається на грунті любові до рідного народу та повазі до інших націй народів.

Третій етап. Це етап державно-патріотичного самоусвідомлення . За визначенням О.Вишневського, націоналіст любить свою націю, а патріот люб ить свою Батьківщину. Отже, патріотизм за своїм змістом є ширшим пон яттям, ніж націоналізм. Патріотизм може трактуватися як любо в і повага своєї держави і як рівень державно-патріотичного самоусвідомлення. Зроз уміло, що державний патріотизм можливий при наявності у даного наро ду незалежної держави, бо лише незалежна держава з її символами та конс титуційними правами населення є підґрунтям державницького мисл ення її громадян. Патріотами України є мільйони люде й різних наці онал ь ностей, що живуть у нашій державі .

Державно-патріотичиий рівень мислення та поведінки людини передбачає толерантне ставлення до культури, звичаїв, обрядів інших народів, неприйняття будь-якого національного чванства, расової чи конфесійної ворожнечі. З іншої сторони, національно-патріотичне виховання повинне «працювати» на ідеологію державотворення та державозахисту, без чого не можливе функціонування демократичної держави. Вже з цих міркувань стає зрозумілим, що ідея інтернаціонального виховання є вигадкою комуністичних теоретиків, яказавівдинапракгищ слугувала ідеї шовінізму зверхньої нації. Це яскраво довела національна політика КПРС упродовж сімдесятирічної історії СРСР.

Інтернаціоналізм (буквально — міжнаціоналізм ) вчить людину стати між націями, бо «пролетарі не мають батьківщини». Однак, на практиці інтернаціоналістом стати неможливо інакше як або манкуртом (людиною, що забуда або зрадила той народ, серед якого вона. виросла), або націоналістом зверхнього народу. Хвалені радянською пропагандою «інтернаціональні бригади та колективи» на практиці були осередками русифікації народів. У таких колективах зростали люди з викривленою мораллю, проникнугі духом яничарства та цинізму.

В демократичній Україні педагогічна наука і практика ставить завдання націонадьно-патріотичного виховання як основи функціонування державотворчої ідеї та інституту громадянства.

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

2. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. — Львів, 1996.

3. Державна національна програма Освіта (Україна ХХІ століття ). — Київ, 1994.

4. Кузь В.Г., Руденко Ю.Д., Сергійчук З.О. Основи національного виховання. — Умань, 1993.

5. Стельмахович М.Г. Теорія і практика українського національного виховання. — Івано-Франківськ, 1996.


Тема 15. Морально-естеичне виховання

Моральне виковання —це формування стійких моральних цінностей, потреб, почуттів, вироблення моральних якостей, навичок, поведінки, здатності орієнтуватися на загальнолюдські ідеали у практичній діяльності.

Сучасне суспільство переживає пору радикальних змін, що підвищує роль та актуальність морального виховання. Основними факторами зростання його актуальності є: зниження тиску соціального примусу, перехід від заборони до стимулювання позитивної суспільної діяльності людини, підвищення світоглядної функції моралі в умовах зламу заідеологізованого світогляду та повернення до загальнолюдських цінностей, прискорення динаміки соціального життя, що вимагає розробки нових правил і норм поведінки.

Мета морального виховання — це розвиток у людини таких моральних чеснот як добро, любов, справедливість, гідність, співчуття.

Процес морального виховання включає в себе вивчення теоретичних основ моралі та засвоєння основних норм і правил поведінки. Теоретичні основи морального виховання досліджуються етикою (філософською наукою, що вивчає закономірності функціонування моралі у суспільстві). Саме етика розробляє систему морального виховання, до" якої входять моральні цінності, ідеали, принципи, які у своїй сукупності складають ядро моральної свідомості. Моральна свідомість регулює моральну діяльність людини, формує моральні відносини та моральну культуру.

В основі морального виховання лежать моральні цінності. Вони поділяються на два види: загальнолюдські та особисто-сімейні. Досить важливо не абсолютизувати (не протиставляти, недооцінювати) той чи інший вид цінностей. Гармонійне співпадання двох видів моральних цінностей ми знаходимо в козацькій педагогіці, де поєднуються: любов до близьких з любов'ю до України, відстоювання особистої свободи з боротьбою за свободу Батьківщини, особисте фізичне та духовне самовдосконалення з повагою до старших, слабших, з благородним ставленням до іншої людини. Важливим напрямком морального виховання є формування у молодої людини внутрішньої негативної установ до вживання алкоголю, нікотину, наркотиків.

У кінцевому результаті моральне виховання повинно завжди бути зорієнтоване на практику, на конкретну поведінку людини. Його сутність найкраще в иражена у моральному імперативі взаємності, який проголошує: «Чого не любиш в інших, того й сам не роби».

Моральне виховання тісно пов'язане з естетичним, їх об'єднує єдина основа — емоційно-чуттєва сфера їх функціонування та близькі за своєю сутністю кінцеві цілі — творити д обро та прекрасне. Складовими частинами естетичного виховання є отримання естетичних знань та навичок естетичної оцінки, формування естетичних смаків, розвиток творчих здібностей особи.

Естетичні знання людина отримує із двох джерел: через естетичне відображення природи та шляхом ознайомлення з різними видами мистецтва — музики, художньої літератури, театру тощо. Здобуття естетичних знань суттєво відрізняється від наукового пізнання. Якщо ціллю наукового пізнання є об'єктивна істина, то естетичні знання виникають на основі співпереживання людини з реаліями художнього образу і тому вони невід'ємні від естетичної оцінки. В цьому плані сам процес естетичного пізнання і естетичної оцінки вже є виховним процесом.

На основі естетичної оцінки формується естетичний смак. Рівень (якість) естетичного смаку визначається через ступінь співпадання естетичної оцінки суб'єкта та об'єкта естетичної цінності. Гарний естетичний смак — це здатність особи отримувати насолоду від істинних-шедеврів мистецтва. Педагог, вихователь з гарним естетичним смаком як магніт притягує до себе позитивне, світле, добре. Він виховує завжди всюд у , причому сам процес виховання є ненав'язливим, непримітний для вихованців .

Найбільш ефективним процес естетичного виховання буде ли ш за умови активної участі в ньому самих вихованців. У процесі естетичної творчості людина опановує емоційним станом худож нього образу, «вживається» в нього, творить за законами краси. Таким чином, участь у художній творчості (університетах народознавства, товариствах народних умільців, фольклорних та танцювальних ансамблях, аматорських театральних гуртках тощо) спонукає людину до постійного самопізнання та самовдосконалення .

Література

1. Климишин І.А. Основи християнської моралі. — Івано-Франківськ, 1995.

2. Войт ыме К. Основания этики // Вопросы философии. — 1991. — № 1. — С.29-60.

3. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. — Київ, 1983.

4. Франк С.Л. Духовные основы общества. — Москва, 1992.


Тема 16. Виховання і віра

В особистому житті людини завжди присутні ті або інші елементи міфотворення. Одним із таких сталих та визначальних елементів є релігійні переконання. Людина обожнює предмети своїх особистих відношень, вірувань, бо вони викликають в душі почуття глибокої віри, приносять у її життя певну поетичність, дарують натхнення, а у кризові періоди слугують духовною опорою для виживання. Тому релігійна віра не.може не враховуватися, по-перше, як важливий складник виховного процесу, і, п о-друге, як психологічний феномен самої людини. Звідси виникає ще принаймні два питання: чи можливе виховання сучасної людини поза релігією і чи релігія вміщує в собі педагого - виховний зміст? Іншими словами: чи релігія як така, вміщує в собі педагогічне начало ?

У нашій недавній історії релігія інтерпретувалася як соціальний обман (опіум народу). У марксистській теорії виховна функція релігійної віри. категорично заперечувалася. Більш того, вона трактувалась виходячи із визначення Ф.Енгельса про «фантастичне відображення», оцінювалась як антинаукове, антикультурне і реакційне явище. Але релігія — це явище духовної культури, форма суспільної свідомості, яка по-своєму відображає дійсність, культивує людські почуття любові, терпимості, добра, милосердя, співчуття, обов'язку, справедливості, совісті. Тому сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які здавалось би заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціальною організованою силою в світі. Однак, як показує практика, в релігійній вірі можуть відображатися і протилежні настрої та ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Крім цього, церковнослужителі, як п равил о , релігійну віру висувають на перший план, вважають її основним показником духовності людини. З ї х точки зору Бог є гарантом стабіль н ості л ю дського життя. Але кожна люд ин а, керуючи сь пр и нци пом свобод и сові сті, п ови н на сама створювати для се бе своєрідну еталонну м оде л ь життєдіян ня. В процесі виховання людина може сама обрати для себе взірцем життє ді ння п е в н у релігію, реліг ій но-духовну систему, загальноприйнятий духо в но-релігіни й еталон, або не прийма ти жодного. Іноді людина в и будову є власну релігію , створює «свого Бога», або пристає до тої чи іншої церковної конфесі ї. Проте завжди, відшукуючи опори власного буття, людина засвоює культурно-історичний та вибудовує власний досвід духовного т воре ння , ад же вона є істотою духовною — де о дна з найсуттєвіших ознак люд ського спос обу існуваная як такого.

Кожне су сп ільств о ба з ується на вірі в певні ідеали. З цього п риводу н еобхідно проаналізуват и ціл ком протилежну концепцію виховання— марксистськ о- ленінську, яка існувала у нашій країні упродовж 70 рожів. Тут була інша крайність. Войовниче заперечуючи ре ліг ійну в іру, КПРС силою нав'язувала віру в комуністичні ідеали. Вони були відображені у так званому «Моральному кодексі, будівника комунізму». З двадц ят и його пунктів тільки чотири мали відношення до моралі, решта носили ідеологічну комуністичну зорієнтованість .

Сьогодні Україна, а отже і українська педагогічна наука, шукає свої ідеали і орієнтири, створює нову концепцію виховання. В цьому проце сі вибір системи цінностей повинен відповідати нашій історичній тради ції виховання, українській ментальності, духовній культурі і педагогічній спадщині .

Віра людини — це об'єктивна потреба її духовної сутності. Вона едуже важливим чинником людського життя, дозволяє переносити різні життєві негаразди і труднощі» Педагогічна функція віри полягає у вихованні духовної краси людини, формуванні у неї гуманістичних загальнолюдських цінностей .

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

2. Кураев А.О. О вере и знании — без интонаций // Вопросы философии. — 1992. — № 7. — С.45-63.

3. Теоретичн і основи педагогіки / За ред. проф.О.Вишневського. — Дрогобич, 2001.

4. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. — Київ, 1983.
Тема 17. Виховання і свобода людини

Свобода індивіда традиційно вважається найвищою духовною цінністю. Тому не випадково одним із найвизначніших актів п олі тичн а д умки післявоєнного світу вважається ухвалення ОО Н Загальної декларації прав людини. Проте правителі радянського блоку зробили усе можливе, щ об цей документ став не доступним їхнім народам, Реально український н арод вперше дізнався про Загальну декларацію прав людини тільки в роки д ержавної незалежності.

Декларація складається з преамбули і 30 статтей. Принциповою засадою Декларації є рівність правового статусу людей. Усі люди, зазначається в ст.1. Декларації, народжуються вільними і рівними у своїй рівності та правах. Вони наділені розумом, совістю і повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.

Стара радянська тоталітарна система всіляко душила будь-які прояви соціальної свободи. В основі виховання лежало марксистське розуміння свободи як усвідомленої необхідності. При цьому існував чіткий розподіл функцій: свобода для вихователя і необхідність повної покори для вихованця. Саме поняття «виховання» визначалося як ціленаправлений вплив на індивіда з метою формування в ньому певних, наперед визначених якостей. При такій системі виховання вихователь був завжди правий, а виконавець позбавлений свободи вибору. Безперспективність такого однонаправ ле ного процесу виховання довела практика. Неможливо 'виховувати повноцінну самостійну особу, коли за неї хтось думає, оцінює, вирішує, а їй самій дає вже готові вказівки як себе поводити.

В умовах розбудови незалежної української держави потрібна нова система виховання. І будувати її необхідно (як це робить с я у будь-як ому демократичному суспільстві) на засадах свободи.

Найперше, що вимагає виховання свободою, — так це надання вихованцю права вибору. Кожна людина має свій неповторний внутрішній мікросвіт, свої особисті потреби та інтереси і тому має право вибирати тс, що їй необхідно засвоїти. Будь-який зовнішній тиск на особистість здатний викликати з її боку лише протидію. Так виникає непорозуміння між вихователем і вихованцем. І якщо останній і погодиться прийняти умови виховання, то це буде лише зовнішня згода, а внутрішнє протистояння лише загостриться.

Вихователь повинен підказати вихованцю правильний вибір. Це здійснюється через зацікавлення. Процес зацікавлення багатогранний. Він починається з самого вихователя: з його зовнішнього вигляду, щирості його намірів, компетентності, бажання допомогти, з нерозривної єдності між його словами та вчинками. Зацікавленість спонукає до формування внутрішніх переконань у правильності вибору. Лише в цьому випадку зникає протистояння і виникають відносини співробітництва. Вихователь разом з вихованцем визначають кінцеву мету виховання, обговорюють засоби її досягнення.

Звичайно, засади партнерства вимагають від вихователя великих емо ці йних та інтелектуальних затрат. Але лише за умов повної самовіддачі вихователя, на думку в и датного педагога В.Сухомлинського, можна досягти успіхів у вихованні.

В умовах розвитку демократичного суспільства не доцільно користуватися застарілими установками про те, що вихованець повинен бути під постійним наглядом вихователя. Такий підхід робить процес виховання одностороннім, стримує розвиток ініціативи та творчості. Залишаючись сам на сам з життєвими проблемами, вихованець, не навчений самостійно приймати рішення, буде постійно потребувати зовнішньої допомоги та опіки. В той же час досить важливо у процесі виховання не допускати навіть найменших елементів примусу. Але виховання не може здійснюватися самоплинн о . Вирішення цієї проблеми можливе лише за умови співставлення ціннісних орієнтацій вихованця з культурним ідеалом (комплексом принципів, притаманних носію найвищих морально-етичних . вартостей).

Сучасна педагогіка розробляє систему формування самовідповідальної особи, її основними складовими є: розвиток у вихованця системи самоконтролю — критичного аналізу своїх думок, бажань, вчинків та їх співставлення із загальнолюдськими цінностями та ідеалами; формування в ньому внутрішнього механізму самообмеження — вміння співставляти свої потреби з реальними можливостями їх задоволення; усвідомлення необхідності постійної сямокорекції своїх дій — вміння визнавати свої помилки, вчасно їх виправляти та намагатися не допускати їх у, майбутньому.

У процесі виховання людина повинна не тільки підкорятися загальнолюдським цінностям і нормам, а бути їх вільним творцем. Самоусвідомлюючн увесь набутий людський досвід, вільна людина йе має права зупинятись на досягнутому. Свобода спонукає її до творчості, бо лише на засадах свободи є змога творити добро, красу та істину.

Література

1. Бордовская Н.В., Реак А.А. Педагогика. Учебник для вузов. — Питер, 2001. — 304 с.

2. Ващенко Г. Загальні методи виховання. — Київ, 1997.

3. Русова С. Нова школа соціяльного виховання // Український освітній журнал. — № 1. — 1994. — С.12-43.

4. Франк С.Л. Духов ные основы общества. — Москва, 1992.


Тема 18. Людина в системі ціннісних орієнтацій

Виховання людини грунтується на визнанні певної системи цінностей, яким надається перевага у даному суспільстві. Наприклад, у радянські часи була сформована ціла ієрархія духовних вартостей, які навіть були закріплені у «кодексі будівника комунізму». Цінності християнського виховання також викладені у релігійному кодексі — Катехізис. Виникає запитання: чи потрібен кодекс цінностей для сучасного громадського виховання у нашій демократичній державі — Україні? Безумовно потрібен, якщо кодекс цей не догматичний чи формальний, а життєвий та демократичний. В педагогічних нарисах «Сучасне українське виховання» О.Вишневського виділяється п'ять груп (рівнів) вартостей, на які повинен орієнтуватися громадянин держави.

1. Абсолютні вічні вартості. Ці вартості мають у ні версал ьне значення для кожної людини. Характер цих вартостей загальнолюдський. Сфера їх застосування необмежена. Це такі вартості як доброта, чесність, любов, справедливість, гідність, мудрість, свобода, правда, віра, щ и рість , краса, благородство і ін. Абсолютні вічні вартості — це золотий фонд вселюдського духу, культури, досвіду. Орієнтуючись на них, людина стає людиною цивілізованою та моральною.

2. Національні вартості. Це духовні цінності, що функціонують в колі якогось одного народу і які йому є зрозумілі та потрібні. До цій групи вартостей належать такі поняття як патріотизм, почуття національної гідності, українська ідея, історична пам'ять, повага до державних символів тощо. Складовою частиною національних вартостей є віра в національні ідеали, у щасливе майбутнє свого народу в колі дружніх народів, а також любов до національної культури, рідної мови, звичаїв та обрядів.

3. Громадянські вартості. Це визнання рівності всіх людей на землі, принципів демократії, прав і свобод людини, ідеї соціальної рівності, толерантного ставлення до чужих поглядів, якщо вони не суперечать абсолютним і національним вартостям. У систему громадя н ських варт о с т ей входять права, свободи і обов'язки людини, особливо право кожної людини на життя, на волю, на гідність. Деякі дослідники ці права людини вважаюті ключовими громадянськими правами. Вони дійсно зафіксовані у Декларації прав людини (1948 р.). Декларації прав дитини (1979 р.). Конвенції про права дитини (1989 р.), в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, в Ко нс т итуції України. Дух цих документів виражає віковічні прагнення людини до якнайповнішої свободи у реалізації своїх життєвих сил та талантів. Економічну свободу прав і свобод людини становить приватна власність. Повага до приватної власності — ознака вільної людини і навпаки — зневага чи не нависть до приватної власності — ознака психології дюмпена-раба .

4. Сімейні вартості. Це вартості, які вміщують у собі моральні основи сімейного життя. До таких вартостей належать: подружня вірність, піклування про д ітей, піклування про батьків і старших у сім'ї, пошана до предків, догляд за їхніми могилами, взаємна любов батьків, злагода та довір'я між членами сім'ї, гармонія стосунків поколінь у сім'ї, демокра тиз м відносин, повага до прав дитини і старших, відповідальність за інших членів сім'ї, допомога слабшим членам сім'ї, гармонія батьківського ї материнського впливу у вихованні, спільність духовних інтересів членів сім ї , здоровий спосіб життя, прихильність до спорту, культ праці, дбайливе ставлення до її продуктів, дотримання народних звичаїв, охорона традицій, гостинність і т. д.

Потрібно пам'ятати, що родина є органічною частиною нації та джерелом формування громадянина-патріота. Тут відбувається перше і головне становлення людини. Витоки української сім'ї сягають сивої' давнини. У нас склалася віковічна традиція сімейного життя. З перших років життя родина є найближчим оточенням для людини. Домашнє тепло, аура духовності та святкового настрою, що створюється багатими звичаями та обрядами, має на дитину глибокий вплив. Тут дитина природньо ю душею і. розумом засвоює морально-етичні вартості. Дитячий садок з цієї точки зору є другорядним.

5. Вартості особистого життя. Це вартості, які визначають риси характеру, поведінку та стиль приватного життя людини. До таких вартостей відносяться: орієнтація на пріоритет духовних цінностей, внутрішня свобода, особиста гідність, воля, самодисципліна, мудрість, розум, здоровий глузд, мужність, рішучість, героїзм, лагідність, доброзичливість , правдомовність, поміркованість, урівноваженість в особистих і громадських справах, оптимізм, почуття гумору, життєрадісність, бадьорість, терпеливість, гармонія душі та зовнішньої поведінки, працьовитість, підприємливість, старанність, цілеспрямованість, витривалість, наполегливість, самостійність у мисленні та діяльності, творча активність, твердість слова, точність, самокритичність, почуття відповідальності, ощадливість, вміння мовчати і слухати інших, культ доброго імені, надійність у праці, збереження чужої таємниці, шляхетність і відповідальність у стосунках з людьми, протидія згубним звичкам (алкоголізму, наркоманії, палінню тощо), щедрість, допомога хворим, захист знедолених, увага до власного здоров'я, розвиток своїх здібностей, турбота про охорону довкілля і ін.

Важливо пам'ятати, що у вихованні людини потрібно дотримуватися гармонії, а не протиставлення різних рівнів вартостей, їх поєднання у динамічну систему виховання людини-громадянина.

Література

1. Постовий В.Г. Сучасна сім я та її педагогіка. — Київ, 1994.

2. Стельмахович М.Г. Українсько-родинна педагогіка. — Київ, 1996.



3. Сухомлинський В.Б. Батьківська педагогіка. — Київ, 1979.

4. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання / Вибран і педагогічні твори. — Київ, 1983.
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка