1. Предмет психології : структура, завдання, методи



Сторінка3/4
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0,59 Mb.
1   2   3   4

Сучасна психологічна думка все активніше звертається до теоретично-філософських джерел, які дають змогу розкрити людський феномен життєдіяльності. З цієї точки зору ваш феноменологічна традиція, закладена Е.Гусерлем, К.Ясі Ж-П. Сартром і ін. феноменологія — це філософське вчення, яке і психологію на вивчення рефлексів, переживань, вчинків лю дини як феноменів вияву її справжньої людської сутності. В працях вище на званих мислителів обґрунтовується концепція творчої суб'єктивної з людини довільно конструювати своє власне буття. Тому віднаходити в тому чи іншому вчинкові людини вплив зовнішніх факторів є безпідставною. За своєю природою людина — істота вільна, її вчинки — це її власний вибір. З цього й повинна виходити психологія. Феноменологічна традиція.таким чином, долає крайнощі іде алізму і матеріалізму і виводить психологію на шлях пошуку внутрішніх; а зовнішніх детермінацій вчинку людини .

Література

1. Роменец В.А. Жизнь и смерть в научном и рилигиозном истолковании. — К., 1989.

2. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. — Київ: Либідь, 1998. — 988 с.

3. Основи психології. Підручник / За дог. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — К.: Либідь, 1999. — 632 с.

4. Юнг К. Проблем ы души нашего времени. — Москва, 1991.
Тема 9. Людина у сучасному середовищі

Людина живе у складній і динамічній системі собі поді людському суспільстві. Тисячами зв'язків, граней її життя пов'язане з життям інших людей, цілих груп, націй і т. д. З'ясувати психологію людин лише у контексті суспільного середовища, яке моделює суспільні стереотипи.

Суспільна роль людської особи визначає її становище у колективі. Учень, вибраний старостою класу, чи студент, обраний старостою групи, інакше себе ведуть ніж решта учнів чи студе нтів, бо змінився статус їх суспільного становища. У них з'являється більша відповідальність за стан справ у колективі, бо вони відповідают ь за цей стан справ. Суспільне становище людини є джерелом її авторитету, (якщо мова йде про людину, наділену якоюсь харизмою. Харизматична особистість, виконуючи свою роль, іноді здатна змінити як сво становище, так і становище не тільки групи чи окремого колективу, але ц ілого народу. Тоді вона підноситься до рангу духовного, політичного чи релігійного вождя . Ї ї моральний авторитет досягає найвищог о рівня. Суспільний вимір життя людини визначається не лише характер ом дій її самої, але й тим оточенням, у якому вона живе (клас, група, курс, т рудовий колектив і т. п.). Нерідко оточення формує певний стереотип людини .

Що таке стереотип? Стереотип — це спрощене уявлення про ту чи іншу особу. Стереотип дуже швидко приживається в колективі, ним користуються у ставленні до людини. Однак, слід запам'ятати, що стереотип як правило формалізує дану людину. Спроба дати психологіч ну оцінку лю дині на основі її стереотипу, як правило, є ненауковою, неправильною, а іноді й загалом хибною. Стереотипи є не лише особистісні, а й стереотипи груп, класів, колективів і навіть політичних подій, партій, держав тощо. Всі вони мають приблизний, уявний характер, хоч залюбки використовуються як психологічна оцінка тих чи інших явищ чи спільнот людей.

Помітний вплив на психологічний стан людини виявляє характер суспільства, у якому вона живе. Стабільне суспільство складає певний стандарт поведінки, до якого звикає людина. У революції відбувається радикальна зміна суспільних цінностей, що веде до великої, нестримної боротьби, як правило, кривавої у суспільстві. Великі маси людей потрапляють у вир цих подій, несуть величезні матеріальні та моральні втрати. Окрему категорію суспільних змін становлять перехідні періоди, коли суспільна нестабільність викликає у людей багато нарікань, фантастичних уявлень, мрій і т. д. Саме у такі періоди швидко відбувається структуралізація суспільства і соціалізація особи. Людина так чи інакше змушена визначитися у своїх су сп ільно - політичних орієнтирах.

Людина завжди включена у певні суспільні об'єднання. З точки зору психології цікавим є таке суспільне явище, як натовп. За своїм суспільним ти п ом це тимчасове об'єднання людей. Характерними ознаками натовпу є: спонтанне реагування на однакові збудники подій, фактів тощо; виникнення поч уття могутності кожного учасника натовпу під впливом однакового реагування; поява проводиря чи лідера, який веде натовп та скеровує його енергію у те чи інше русло. Особливістю поведінки людини у натовпі є її розкріпачення. У натовпі людина почуває себе захищеною і може висловлювати такі почуття, які у звичайній ситуації ніколи б не виявила. Однак, натовп має скоромину щ ий характер. Політик або лідер, який знає психологію поведінки людини у натовпі, порівняно легко може розробити сценарій ліквідації або організації натовпу.

Важливим осередком життя людини є сім'я. Сім'я є безпосереднім суспільним осередком, який формує людську особистість. Основні функції сім'ї такі: проективна, соціалізативна, рекреаційна і релігійна.

Проективна функція сім'ї— це її спрямованість на відтворення та збереження сім'ї шляхом забезпечення біологічної неперервності. З цією Функцією пов'язаний догляд за дітьми, піклування про них, як прр спадкоємців сім'ї. Між батьками та дітьми тут складаються особливі сімейні стосунки та обов'язки.

Соціалізативна функція сім'ї — функція формування людини-громадянина. Родина виховує стати не тільки людьми як такими, але й громадян держави, прищеплює у них людбов та пошану до своєї землі, народу та держави. Сім'я вводить людину у контекст духовних, політичних та моральних цінностей, які сповідуються у даному суспільстві.

Рекреаційна функція сім'ї — це функція відновлення моральних та фізичних сил. У колі доброї сім'ї людина відпочиває, психологічно заспокоюється. Добра сімейна атмосфера виконує психотерапевтичну роль, що особливо є актуальним у йаш час, коли темп суспільно-політичних процесів значно прискорився. Особливо важливу роль тут відіграє організація відпочинку сім'ї у спільних забавах, заняттях, розмовах, іграх, яких іноді бракує у зв'язку з телевізором чи магнітофоном.

Релігійна функція сім'ї зводиться до формування у членів сім'ї тих чи інших релігійних переконань або у вихованні вільнодумства.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що лише у суспільному середовищі людина стає людиною, лише під впливом оточення формуються та загартовуються її характер, переконання, моральні цінності.

Література

1. Бердяев Н.А. О назначении человека. — Москва, 1993.

2. Камю А. Вибрані твори. — Київ, 1991.

3. Темплтон Д. Вамирн ые законы жизни. — Москва: АСТ, 1999. — 624 с.

4. Франкл В. Человек в поисках смысла. — Москва, 1990.
Тема 10. Педагогіка: історія і сучасність

Основою кожної науки є визначення поняття, яке характеризує її предмет, тобто те, що вона вивчає. Педагогіка — це наука про виховання і навчання. Вперше виділив педагогіку як окрему науку Ф.Бекон у свойму трактаті «Про достоїнство і примноження наук» (1623). Остаточно статус педагогіки як самостійної науки закріплений працями видатного слов'янського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670). Термін «педагогіка» походить від двох давньогрецьких слів: пайс — дитина, аго —веду.

Педагогіка існує як мистецтво (вважає докт. педаг. наук А.Алексюк) і передбачає з одного боку, загальнотеоретичний (категорії, закони, закономірності педагогіки) і прикладний (методика навчання і виховання, способи педагогічного впливу ) .

Оскільки, педагогіка передусім, наука, вона має свої провідні, найширші поняття, які називаються категоріями. У сучасній педагогічиій науці виділяють такі найфундаментальніші категорії: виховання, самовиховання, освіта, навчання, навчально-виховний або педагогічний процес.

Історія педагогіки — це наука про історично зумовлені педагогічні системи минулого, про вклад видатних діячів педагогічної думки в скарбницю світового педагогічного досвіду .

Як свідчать наскельні малюнки, задовго до будь-якої цивілізації історії людства виховання дітей здійснювалося шляхом поступового включення людини в життя роду або сім'ї — залучення її до праці, полювання,, спорудження жител. Пізніше, з розвитко м родоплемінних стосунків , виник святковий обряд ініціаці ї — посвяти юнаків у чоловіки. Він полягав у складних випробуваннях: ночівля, в лісі, полювання на хижака, розпалювання та гасіння вогнища. У деяких племенах почали виникати своєрідні «школи» — хижі, де старі люди готували підлітків до дорослого життя.

На початку розвитку системи освіти і виховання складались, як традиційні, вимоги суспільства до юні. В Давній Греції існували 2 протилежні системи виховання — афінська і спартанська. Афінська система поширювалася і на Причорномор'я — Херсонес, Ольвію, Пантикапей і залишила слід як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість.

Спартанців виховували в жорстоких умовах, прагнули виростити з. хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — вої т ельниць-амазонок, які б мало в, чому поступалися чоловікам. У 7-річному віці хлопчиків віддавали до шкіл (відриваючи від сімей), де покарання було запроваджено за кожне слово — воїн мав зростати стриманим, на запитання старших відповідати односкладн о («лаконічно»), зносити терпляче різні фізичні знущання. В 14 років хлопець мав принести до школи голову вбитого ним раба-ілота, якого слід було вистежити під час роботи в полі чи лісі. В 16 років як своєрідний випускний екзамен здійснювався агон — нещадне публ і ч н е; пороття, під час якого багато юнаків гинуло, а батьки не лише співчували їм, а навпаки вмовляли триматися до кінця, щоб не зганьбити честі сім'ї.

Після того, як Рим завоював Афіни, багато грецьких філософів, музикантів, математиків потрапили в полон і стали рабами знатних римлян. Такі греки супроводжували дітей до школи, прислуговуючи їм, і вперше були названі педагогами.

Перший «штатний» педагог Марк Фабій Квін т іліан (близько 35 - 96 рр.), який одержав платню з імперської казни, навчав юнаків-патриціїв ораторського мистецтва, був автором 12-т. книги «Дванадцять книг риторичних настанов»—по су ті , першої педагогічної книги.

У Є вропі (імперія Карла Великого) в ІХ-Х ст. формувалися дві системи виховання: лицарська (для воїнів) і монастирська (для монахів або чиновників). У монастирських шкодах (2 в зовнішній і внутрішній) предмети поєднувалися в 2 цикли: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квардіус — ариф метика , геометр ія , астрономія і музика.

У епоху Відродження ( XV — XVI ст.) почала докорінно змінюватися система освіти. Першим творцем самостійної педагогіки вважають Яна Амоса Коменського (1592—І670). У XVIII ст. особливу значущість набула плеяда фр. просвітителів — Франсуа Вольтер (1694—1778), Дені Дадро (1713—1784), Жан - Жак Руссо (1712—1778).

Подальша історія педагогіки диференціюється за окремими напрямками. Так, швейцарський педагог Й.Г . Песталоцці (1746—1827) — засновник теорії і практики початкового і трудового виховання для бідних дітей з Фрідріх Фребель (1782—1852) — нім. основоположник теоріїі практики дошкільного виховання.

В історії України відбулися ті самі процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. Великий вклад у розвиток української, педагогіки внесли народні традиції, свята, звичаї, які мали багатотисячну традицію. У часи Русі педагогічна система стала християнізованою. Джерелами цієї педагогіки є збірник «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання» Володимира Мономаха і ін.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації велику роль відіграли б ратські школи XVI — XVII ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Центром розвитку системи освіти того часу стала Киево-Могилянська академія, яка була відкрита в 1632 р. на Подолі. Визначну роль у її створенні та побудові відіграв Петро Могила (1596 -1 674) — лаврський ігумен, згодом митрополит, видатний просвітитель.

У другій пол. XIX — на поч. XX ст. в Україні не було діяча культури і мистецтва, літератури і науки, який би стояв осторонь питань освіти і виховання. Т.Шевченко (1814 - 1861), зробив вагомий внесок—підготував і видав «Букварь южнорусскій» (1861), П.Грабовський (1864 - 1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. О.В.Духнович (1803 - 1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти; написав буквар, методичні книжки для вчителів. Відомий укр аїнський педагог X .Алче в ська (1841 - 1920) працювала над питаннями навчання дорослих, здебільшого жінок, у вечірніх та недільних школах Слободянщини, займалася просвітительською діяльністю (праці «Що читати народові?», «Книга дорослих»).

Подальша доля української педагогічної думки пов'язана з такими іменами як Софія Русова, І.Огієнко, Б.Грінченко, які створили національну систему виховання в Україні.

Сучасна педагогіка має дуже багато розгалужень, напрямків, теч ій . Виділилися окремі загальнопедагогічні науки: дошкільна педагогіка, шкільна педагогіка, соціальна педагогіка, превентивна (прикладна) педагогіка; спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка — про навчання і виховання глухоні м их, глухих, туговухих дітей; тифлопедагогіка — про навчання і виховання сліпих та слабкозорих дітей; олігофренопедагогіка — про навчання і виховання розумово - відсталих дітей; порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах.

Функціональні педагогічні науки: педагогіка в ищо ї школи, педагогіка професійно-технічної освіти.

Галузеві педагогіки: авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня, педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації і перекваліфікації спеціалістів і ін.

Отже, сучасна педагогічна теорія та історія має чітко виражене національне спрямування і забезпечує всебічний розвиток особистості в незалежній українській державі.

Література

1. Алексюк А.М. Педагогіка. — Київ: Вища школа, 1985.

2. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів студентів вищих навчальних закладів. — Київ: Академія, 2001. — 576 с.

3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. Навч. посібник. — Київ, 1995.

4. Кравець В.П. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.

5. Т еорети чні основи педагогіки / За ред. О.Вишневського. — Дрогобич: Відродження, 2001. — 268 с.

6. Фіцула М. Педагогіка. — К.: Академія, 2001. — 528 с.


Тема 11. Дидактика як наука

Розділ педагогіки, що містить теорію навчання і освіти, називається дидактикою (від гр. дидактикос — повчальний).

Дидактика — це галузь педагогіки, що досліджує закономірності процесу навчання, освіти і самоосвіти дітей, молоді, дорослих з метою всебічного розвитку особистості, а також досягнення навчально-виховних цілей.

Об'єктом дидактики виступає навчально-виховний процес у' школі і вузі, його цілі, зміст, методи і форми організації, технології та результати.

Предметом дидакти ки й є загальна теорія навчання усіх предметів.

Основні категорії дидактики: навчання, освіта, викладання, учіння, принципи, форми, методи і засоби навчання.

Навчання, як один з видів людської діяльності, має двохсторонній характер, тобто складається з двох взаємозв'язаних процесів — викладання і учіння. У процесі навчання проходить взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладача на студента. Викладач може безпосередньо навчати або опосередковано через систему знань. Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування між викладачем і студентом та впливу оточуючого середовища.

Щоб здійснювати процес викладання, вчителю або викладачу необхідно знати мету школи чи вузу і місце «свого» предмета в її реалізації; знати предмет, який викладає; володіти методикою викладання; знати учнів чи студентів; вміти управляти процесом учіння.

Учіння — це система пізнавальних дій учня чи студента, спрямованих на вирішення навчально-виховних завдань.

Принципом навчання називають вихідну вимогу до процесу навчання, що випливає із закономірностей його ефективної організації. Основними принципами навчання є :

1. Принцип спрямованості навчального процесу полягає у визначенні для кожного заняття трьох цілей — освітню, виховну і розвиваючу у структурі заняття, формах і методах викладу.

2. Принцип науковості полягає у такому доборі матеріалу, який відповідав би структурі побудови і досягненням сучасної науки і навчального предмета.

3. Принцип системності і послідовності (похідний від принципу науковості) — це дотримання вимоги викладу і вивчення матеріалу за висхідною: від простого — до складного, від нижчого — до вищого, від попереднього—до наступного.

4. Принцип доступності, дохідливості викладання . Суть його полягає в тому, що чим складнішим є матеріал, тим простіше, дохідливіше він має бути викладений — це запорука педагогічної майстерності викладача.

5. Принцип активності і свідомості навчання — це формування свідомої мотивації у ставленні до навчання, що в цілому сприяє розвиткові свідомого ставлення до життєвих проблем, до навчання.

6. Принцип міцності засвоєння знань, формування вмінь і навичок залежить від індивідуальних особливостей учнів (студентів) та педагогічної майстерності викладача. .

Освіта — це система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів (студентів), формування їх світогляду, моралі і поведінки, підготовку до суспільного життя. Зміст програмного матеріалу загальної освітив поділяється на державний і шкільний компоненти .

Державний компонент охоплює усі предмети, які складають, саме базу освіти, є її державним стандартом — вони викладаються і вивчаються за загальним розподілом часу (навчальним планом), програмами і підручниками. Державний компонент уміщує рідну літературу і мову, іноземну мову, географію, історію України і інші.

Шкільний компонент відбиває факультативи з окремих предметів, дисципліни спеціалізації. Відповідно до Закону «Про освіту» сюди належить і мова населення — польська, чеська, угорська, грецька — місцях компактного проживання цих національностей. Осно вними д жерелами змісту освіти на державному рівні є три документ и : навчальний план школи, предметні програми, підручники .

Сучасна система освіти в національній школі побудована на принципах демократизму, гуманізму, зв'язку із практикою та життям. Активного розвитку набувають сьогодні приватні школи, коледжі, гімназії, які сповна забезпечують освітню, виховну та розвиваючу функції навчального процесу.

Література

1. Дидактика современной школ ы / Под ред. В.А.Онищука. — Киев, 1987.

2. Коменский Я.А. Великая дидактика. Изб. пед. соч. — Москва, 1982.

3. Дидактика средней школы / Под ред. М.Н.Скаткина. — Москва, 1982.

4. Ф і цула М. Педагогіка. — К.: Академія, 2001. — 528 с.
Тема 12. Педагогічні методи навчання

Метод (грецьке слово) — це шлях пізнання істини. Методи навчання — це способи співпраці викладача і студента, в результаті яких студент одержує знання, вміння, навички, під впливом яких формується світогляд, морально-етичні якості особистості .

Метод навчання визначає, що і як саме роблять студенти (учні) з навчальним матеріалом, які властивості і зв.'язки між об'єктами розкривають вони. Метод є центральною ланкою детермінації процесу навчання, зовнішніми обставинами.

У методі навчання можна виділити змістову і формальну сторони. Змістова сторона має такі компоненти; 1) зміст (різні моделі, аналогії, алгоритми, які допомагають засвоїти сутність навчальних предметів); 2) розумові, передусім мислительні дії, потрібні для засвоєння змісту навчальних предметів і додаткового змісту (загальнологічні дії, а також дії, що розкривають принцип побудови навчального процесу); 3) співвідношення між цілями навчання, з одного боку, і прямими і непрямими його продуктами, з іншого.

Формальна сторона методу навчання характеризується співвідношенням активності викладача і слухачів, характером поєднання колективних та індивідуальних форм навчальної роботи, співвідношенням зорової та слухової інформації у поданні навчального матеріалу, кількістю і складністю завдань, які стоять перед слухачами, мірою допомоги, що надається їм .

Кожен метод навчання має свою структуру, тобто складається із малих частинок, які називаються пр ийома ми. Так, у методі навчальної бесіди прийомами є відповіді-запитання.

У практичній роботі сучасної школи створена і постійно удосконалюється система методів навчання. Найбільш розроблені традиційні методи навчання, які класифікують за джерелами знань., У залежності від того, що є джерелом знань, ці методи поділяються на ІІГ групи:

І. Словесні (вербальні), джерело знань — слово; II . Наочні, джерело знань — наочність, III . Практичні, джерело знань — практичні дії; III . Група словесних методів включає такі різновиди як: 1) пояснення; 2) розповідь; 3) лекція; 4) інструктаж (вступний, поточний, заключний); 5) навчальна бесіда; 6) самостійне опрацювання; 7) робота з книгою.

Деякі вчені відкидають традиційну класифікацію методів і вважають, що для юнацького віку (учнів училищ, студентів вузів) важлива перевага розумового пошуку істини. Відповідно до цього, виділяють такі методи навчання: 1) аналітичний: відбувається розчленування цілого на частини; 2) синтетичний: практичне поєднання частин, компонентів, елементів в єдине ціле у мислительній діяльності людини; 3) аналітико-синтетичний: одноразове поєднання цілого і компонентного, одиничного і загального; 4) індуктивний: пізнання від одиничного до загального; 5) дедуктивний: пізнання від загального до одиничного; 6) індуктивно-дедуктивний: поєднання одиничного і загального; 7) порівняння: співставлення фактів, доказів, засобів; 8) аналогії: логічні і асоціативні між фактами і явищами; 9) класифікації: групування фактів, явищ.

Поєднання цих двох класифікацій дає нам бінарну систему методів навчання. У практиці вищої школи сьогодні активно використовується такий практичний метод навчання, як вправи.

Вправи —багаторазове повторення певних дій або видів діяльності Для їх засвоєння, яке опирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коректуванням. Вправи відповідно поділяються на такі види: а) підготовчі; б) вступні; в) пробні; г) тренувальні; д) творчі; е) контрольні.

Виділяють у вузах лабораторні, практичні і дослідні роботи. До практичних методів навчання слід віднести і графічні роботи. У них зорове сприймання поєднується з моторною пам'яттю студентів.

Сучасний вуз немислимий без комп'ютера як засобу навчання. За допомогою комп'ютера реалізується програмове і проблемне навчання, а також його можна використати як засіб навчального моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. Спілкування з комп'ютером сприяє розвитку . інтелектуального, духовного і морального потенціалу студентів.

Взагалі, педагогічні методи навчання у сучасній національній школі передбачають використання дослідницьких засобів для всебічного розвитку і формування особистості .

Література

1. Алексюк А.М. Загальні методи навчання в школі. — Київ, 1973.

2. Ващенко Г. Загальні методи навчання. — Київ, 1997.

3. Коротяєв Б.І. Методи навчально-пізнавальної діяльності учнів. — Київ, 1973.

4. Волкова Н.П. Педагогіка. — Київ: Академія, 2001. — 576 с.
Тема 13. Теорія виховання

Процес виховання —це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічної і гармонійно розвиненої особистості. Основними е ле ментами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи та засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Термін «в и ховання» вживається в педагогічній науці в чотирьох значеннях:

· у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й деформуватись, або, навпаки, загартовуватись у «боротьбі з труднощами», «робити саму себе»;

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка